_Лілія_

Барвистий світ навколо вабив у мереживні, радісні, спокійні тенета. Усе навколо здавалося таким справжнім: простягнувши руку вгору, доторкнулася до яскраво-синьої зірочки. Білосніжні, виткані з безлічі кришталевих сніжинок, крила були розкриті за спиною і несли в височінь.

Люблю зиму душею й тілом. Холодні арктичні морози, що пробивають будь-які теплі перепони; глибокі сніги, які приховують невідомі сліди звірів у могутньому серці закинутого людьми лісі; кришталева чистота, що глибоко встромляється в серце разом із першим лапатим снігом, що завжди приходить із сірувато-димними хмарами-звірами.

Я пливла хвилями мрії, не приховуючи посмішки. Таке відчуття вперше охопило мене. Злітаю вгору – падаю вниз, повторюючи один і той самий незабутній сценарій.

Але раз по раз, темні посічені болем та холодом плями заступали безкрає небо, змушуючи забуватися і пекельним криком зривати висохле горло. Тоді я починала чути теплий, просякнутий надією голос, який кликав невідомо кого, благав триматися та обіцяв бути поруч до останнього.

– Кого він кличе? – білий простір забуття заспокоював. – Хм, та яка різниця…

Знову спалахи, що затьмарюють розум, зникають, віддаючи місце вільним та нестримним польотам.

– Хочу вище! Іще вище!

Розсипалася, здається, крихка немов вуглець вічність до моменту нового вогняно-болючого спалаху… Потім знову вічність, за якою по п’ятах слідує біль.

– Що ж за знайоме відчуття? – ледь теплі промінчики сонця доторкнулися до щоки й губ. – Чому сердечко так сильно б’ється?

Тепло пестливими рухами грало по всьому тілу. Ніжні дотики несли за собою любов, турботу, бажання захистити і зцілити. По їхніми лініями вбиралася сила й умиротворення. Хрипкий голос так само продовжував наполегливо кликати.

– Ліліє, сонечко, час розплющувати очі, – щось із помірною силою стиснуло та підкинуло вверх моє тіло. – Вибач за те, що вплутав в це. Вибач, що забувся та дав помсті поглинути минуле…

Нестримне бажання доторкнутися до цього обличчя, риси якого ставали дедалі чіткішими й чіткішими.

– Відпочивай, мила. Усе закінчилося, більше до тебе ніхто й пальцем не посміє торкнутися.

Чому я так прагну до голосу? До нього. Лише до його пустельно-оазисних очей… Дан!

Відкрила очі з побоюванням і хвилюванням. Зараз, коли морок свідомості сховався, в голові проносилися картинки тортур, мертвої Рози, Пана і підслуханої розмови. Як змогла вижити, адже вже тоді попрощалася з життям? Не пам’ятаю нічого…

Несподівана гострота в очах змусила почекати деякий час, дати звикнути до сліпучого місячного світла. Ломка і слабкість не давали змоги зробити рухи, але потрібно було зібратися і нарешті зрозуміти, кому тепер зобов’язана життям.

У роті стояв гіркий присмак ліків, що неможливо сплутати ні з чим. Язик онімів; тіло було неслухняним. Ледь відчутний протяг грався із кінчиками незахищених теплом пальців.

Кап. Кап. Поблизу стояла крапельниця, яка через прозорі трубки пропускала безбарвну рідину прямо у вену лівої руки.

Кап. Кап. Флакончик майже закінчувався, але я не могла відірвати погляду від повільних рухів і спусків.

Кап. Кап. Відвертаюся. Як саме вона тут опинилася?

Піднятися на лікті не вийшло, повний болю стогін вирвався з потрісканих губ. Доведеться орієнтуватися на слух і маленький світогляд, доступний очам.

М’який матрац на невеликому узвишші від підлоги. Кілька колючих, але теплих ковдр укутували з ніг до голови. За вибитим вікном грав простеньку мелодію вітер, спів зелено-степних коників лунав поруч. Шурхіт листя, скрип дерев’яної перегородки при необережній спробі перевернутися. Тихе дихання було близько.

Дан сидів у неглибокому кріслі темно-зеленого відтінку. Бліде обличчя в променях крижаного місяця було виснаженим і байдужим; великі сині мішки під очима; брудне, сплутане волосся вкрите липкою павутиною. На колінах лежала дитяча книжка казок, а сам він був беззахисний і самотній.

Кінчики пальців бажали пройтися по колючій щетині…

«Це він мене врятував? – почалася моторошна мігрень. – Прострелив голову Пану і зняв мене з гака! Так, це точно він! Але чому?»

Ослабленою рукою потягнулася до нього. Лише б доторкнутися, лише не мить відчути вуаль захищеності…

Трохи з’їхавши з імпровізованого ліжка, майже взялася за чоловічу руку.

– Лілія? – завмерла, боячись підняти погляд угору, від стурбованого голосу. – Ти прокинулася…

Холодна долоня лягла на лоб, вимірюючи температуру. Очі рефлекторно заплющилися, а дихання пришвидшилося. Невже сплю…

– Усе добре, сонце. Я щасливий, що ти прокинулася, – піднявся і переставив голку в другий мутно-рожевий флакон. – Як самопочуття?

Легенько кивнула, оглядаючи навколишній простір на предмет паперу та олівця.

– Тобі вони більше не потрібні, Ліліє, – маленька долонька потонула в шорсткій руці. – Ти вже можеш говорити. Спробуй.

«Що він таке говорить? – заплющила очі, переміщуючись по матрацу в пошуках зручного положення. Місце, де голка входила у вену, пекло й свербіло. – Ні, такого просто не може бути…»

– Спробуй. Просто спробуй.

Його впевненість проникла в мене. Набираю через рот повні груди повітря та готуюсь почути тишу, яка тінню слідувала за мною з самого дитинства.

Уповільнена зйомка. Губи, які ще донедавна були міцно стиснуті, розкриваються. Потік повітря, немов граючись, лоскотить кінчик язика.

– Т-а-к.

Зупинка. Страх. Невіра.

«Невже?.. – емоції так яскраво відобразилися на обличчі, але щирий сміх Дана став ще більшою несподіванкою. – Невже…»

– Т-а-к…

Ще одна спроба. Невідоме донині почуття стукає в скроні.

– Т-а-к…

Тихе та спокійне слово вилетіло в світ як слабке пташеня.

«Невже я зуміла? Чому задля цього мені довелося пройти через все це…»

– Дан…

В грудях бушував океан. Емоції змінювалися одна за одною: невіра переросла в радість, розбавлену гірким смердючо-сірим почуттям відчаю, адже саме Маргарет повинна була почути мене першою, адже саме вона найбільше з усіх вірила в мене…

«Маргарет в мене вийшло… В мене вийшло, сестро, вийшло…»

– Дан…

Я заплющила та розплющила очі: нічого не змінилося. Кімната. Крапельниці. Стіл. Дан. Слова, які шепотіли мої губи…

– Ну, ось бачиш, усе вийшло! Але, – перериваючи нову спробу повторити чари слів, промовив Дан, – поки що не потрібно так сильно перенапружувати зв’язки. Просто відпочивай і слухай, адже мені є, що тобі розповісти.

Відкинувшись на спинку крісла, він набув оманливо-розслабленого вигляду, показуючи і готуючи до дуже довгої і напруженої розмови.

«Зосередься, Ліліє! Куди важливіше зараз розповідь Дана, а не моя оманлива радість!»

– Те, що сталося в «ТІНІ» повністю моя вина, Лілі, і я прошу вибачення. Не хочу питати про минулі події, та й поки що немає такої потреби – мисливці вийшли на полювання вбивці Рози й Пана.

Невелика пауза, що дала осмислити, проковтнути надану інформацію. Отже, Пан мертвий – Дан розправився з ним кількома пострілами, і ті останні картинки не сон чи марево.

– Тобі, напевно, цікаво, як саме ми опинилися тут? – зробив головою круговий рух, розминаючи забудівлі від довгого сидіння м’язи шиї. – Зараз усе розповім. Тільки для початку скажи, хто вбив головну іграшку Старця?

– Буратіно, – хрип із надривним кашлем заглушив останні літери. – Замовила.

– Добре, – піднісши до губ скляну склянку зі столика, Дан допоміг напитися і зменшити печіння в горлі. – Усе, тепер можеш просто лежати й слухати. Дякую, ти щойно підтвердила здогадки.

Нерозуміючий погляд і негайна відповідь:

– Буратіно – остання іграшка Старця перед Розою. Не думав, що зможе наважитися на таке. Скромна миша, віддана лише йому одному, вирішила повернути законне місце, – раптовий удар об цегляну, покриту зеленою пліснявою стіну – на кісточках проступила краплина крові. – Зручний час вона вибрала для цього, так спритно підставивши тебе, а заразом і мене. Тепер залишається тільки ховатися, як якась комашка, у земляну нору та вичікувати слушний момент.

Я бачила, як складно дається ця розмова, і як відлуння втоми відбивається від голих стін кімнати разом із гнівними словами. Вимучена посмішка – доторкаюся до стиснутих кулаків, віддаючи тепло скрижанілим пальцям.

– Але й це може бути нам на руку, – він перехопив долоні, леді стиснув та підвів погляд до вікна, де байдужі зорі одна за одною з’являлися на небосхилі. – Поки в організації я не під підозрою, уся вина лягла повністю на твої плечі. Думають, що ти була найманим вбивцею. От тільки досі не зрозуміють, як змогла пробратися всередину, усунути Пана під час жорстоких тортур, та ще й поцупити деякі документи, – м’ясоїдний оскал лякав. – Шукають помічника – зрадника в гнилих лавах слуг, вбивають і катують будь-кого, хто хоч якось їх зацікавив. Дурні шукачі-чистильники, які думають що в такий спосіб зможуть пробратися на верхівку піраміди. Найбільша наша проблема – Щур, який обов’язково все зрозуміє, коли, звісно, ми дозволимо та дамо йому зелене світло діяти.

«Щур? – Дан замовк, наполегливо й поглиблено розставляючи інформацію по поличкам в голові. – Здається, що це його напарник, якщо можна так сказати. Скоріш за все саме відсутність Дана на зачистці спровокує його підозру».

Пройшло дві доби, якщо опиратися на наручний годинник Дана, циферблат якого показував на пів на дванадцяту старого дня.

– Це місце – лісовий занедбаний табір – усього лише за кілька годин їзди від «ТІНІ». Ніхто навіть не подумає шукати нас тут, тож на якийсь час можемо спокійно залишитися, звісно, поки ти не видужаєш і будеш готова до далекого переїзду.

Знову повна пляшечка, дзвенячи товстим склом об металеві труби, почала вливати незнайому рідину в організм. Він працював швидко – дві хвилини було достатньо для того, щоб продовжити розмову.

– Моя група для завдання давно виїхала, залишивши за собою сотні кілометрів, що гарантує прикриття. Решта шукачів просто не мають достатньо часу для зіставлення фактів. Ми спочатку завжди збираємо дані, досліджуємо всю доступну інформацію і тільки тоді діємо. Ліліє, ти як?

У швидкому потоці слів складно було виокремити головне й потрібне, хоча зараз усе було необхідне. Звуки падіння краплин ліків, тягучий спокійний голос, лісова тиша – заколисували.

– Лілі?

Стиснула пальці, які так само вигрівалися в чужих долонях, даючи відповідь без слів. Отримавши її, Дан подивився на наручний годинник – невеличка зморшка біля носа показувала занепокоєння.

– Скоро ти заснеш, а коли прокинешся, напевно, не згадаєш розмову, або принаймні будеш пам’ятати частину.

Хотіла було заперечити, але:

– Ти занадто слабка зараз. Тільки знеболювальні підтримують свідомість та зменшують біль.

– Зможу, – кашель.

– Сподіваюся, але все ж не варто перевтомлюватися. За хвилину почнеться дія ліків, – відповів на моє сонне заперечення Дан. – У нас ще багато часу для справжньої розмови, а зараз заплющуй очі.

І справді, сон почав стрімко наближатися, ледь змогла приховати солодкий позіх від пильних очей. Але потрібно було поставити єдине запитання, що мучило мене і не давало спокою:

– Чому ти врятував мене?

Немов тихенький писк цвіркуна. З останніх сил я трималася, щоб не заснути.

– Я мусив, – він знову перевірив температуру гарячою долонькою і закутав щільніше в ковдру. – Тепер я буду тебе оберігати, Лілі.

Усе ж ліки виявилися сильнішими, і на межі безтурботного сну ніжні губи торкнулися щоки.

– Засинай. Я оберігатиму сон.

«Так…»

– Солодких снів, моя маленька рятівниця.

– Чому такий знайомий… Ти – знайомий…

_Автор_

– Щуре, я сподіваюся, не потрібно тобі роз’яснювати покладену на тебе роботу?

Старець був у гніві. Низький рокотливий голос. Одинокий догораюча свічка кидала останні змазані тіні на безпристрасне ідеально поголене обличчя.

– Ваша робота на сьогодні закінчена, – зосереджені дівки, що відчайдушно прагнули догодити панові під столом із розпусними слизькими звуками, були при підняті за волосся та відкинуті в сторону. У поглядах читалося нерозуміння, адже ніколи, навіть під час перемовин, господар не викидав їх і не лишав себе без ніжних ротиків і рук. – Щоб через хвилину вас тут не було.

Дівчата витерли білі розводи на губах. Сльози швидким потоком зірвалися із затуманених від наркотиків очей.

– Знайди мені ту, що так зухвало посміла протистояти мені, Щуре.

– Так, Старець.

Голова була схилена всю розмову, він хотів врятувати життя, а тому мовчав, відповідаючи лише на прямо поставлені питання коротко й чітко. Він знав, ніщо не завадить віддати цю місію іншому, а його – на багаття або в землю.

– А ще я хочу повну інформація на Дана. Не подобається, як поводиться останнім часом мій «чесний» вбивця.

– Добре, Старець, буде виконано.