Минуле не змінити, так само, як і майбутнє.
Пора робити свою справу…
_ Лілія _
Знайома кімната. Меблі кольору гіркого шоколаду огидно поєднувалися з брудно-бордовим відтінком кривих стін, що виразно було видно при сонячному і місячному світлі. Величезне ліжко лише при одному погляді наводило невблаганний жах, стерти який не могла навіть заповітна темрява в заплющених очах. Варто було тільки зробити глибокий вдих, як одразу понівечений, весь у темно-густій в’язкій рідині труп малювався штрих за штрихом, показуючи не тільки найдрібнішу деталь, а й задушливий запах. Роза…
Закинутий куточок в свідомості був порятунком від панічних атак думок, що ніяк не хотіли приймати жорстоку реальність. Багатомісячний пил змушував часто здригатися, не даючи забутися й поплисти слідом за жахливим сном.
Тік-так. Тік-так. Старовинний годинник із зозулею – єдина нова річ, що приносила ще більше жаху з новим ударом.
Тік-так. Ось уже другий день у цьому ув’язненні добігав свого логічного завершення, а разом із ним і прагнення вибратися… Образи з минулого знищували волю, грубо пройшовшись по ній великими колесами спогадів.
Тік-так. Тіло розгойдувалося під глухі звуки, іноді завмираючи на хвилину, застигаючи бездиханною зламаною статуєю. Рухи відгороджували від думок, змушуючи лише вслухатися в ритм і намагатися злитися з ним. Я була знищена…
Тік-так. «Помри і більше не повертайся…». Тупий біль цвів у грудях, викликаючи асоціацію лише з однією людиною – найманцем, чиї руки грубо скинули в бездонну прірву, врятувавши перед цим і подарувавши крила.
«Краще б я померла у квартирі від ножа м’ясника… – слова мимовільно випливали з підсвідомості. – Лише один удар у поєднанні з секундним болем – більше не було б потреби страждати й щодня розчленовувати душу…»
Мене більше нічого не хвилювало, навіть наявність кам’яної клітки, вікна та двері якої зачинені на кілька замків… Більше ніщо не приносило такого бажання померти, як сказані слова. Катування, які переслідували безмовними ночами, більше не змушували здригатися, а лише нерозумно посміхатися, дивлячись в одну точку в темряві борделю.
«Тоді чому я не можу взяти й покінчити з цим? – вслухалася у вже знайомі заспокійливі звуки. – От узяти той непотрібний уламок дерева і встромити з розмаху в груди… Гарний уламок скла міг би пройтися вздовж рук, пустивши кров і відрахувавши хвилини до кінця – час, коли нарешті це Пекло закінчиться…»
Тік-так. До вечора першого дня реальність почала змазуватися, руйнування всіх речей, що потрапляли під руку, не приносило полегшення, а навпаки змушувало почуватися брудною, викинутою і непотрібною річчю серед оглушливих звуків похоті й огидного сексу. Що більше я приносила руйнування, то сильніше байдужість захоплювала в лещата… Вона потихеньку проникала всередину, доки разом із розбитою кришталевою вазою не знищила той єдиний вогник, що не впускав усередину темряву цього прогнилого місця…
Посмішка Маргарет потьмяніла, залишаючи за собою лише порожнечу і безмежний холод…
– Це було все заради неї…
Бах. Удар кулаком об тверду стіну не викликав болю, лише залишив кривавий відбиток.
– Тоді чому моє серце розривається на частини не через провальний план убивства власного, як виявилося, брата, а через зраду найманця?
Що більше слів неконтрольовано виривалося з горла, то сильніше й швидше сипалися удари в найближчу перешкоду.
Бах. Здерті кісточки почали неприємно свербіти. Думки ставали все плутаніші та плутаніші.
– Чому він мені не повірив?!
Бах.
– Чому вирішив, що я його зрадила?! Чому відпустив, але ж клявся вберегти?!
Тіло немов прокинулося від довгої сплячки. Нервове тремтіння пустилося в танок на шкірі, а ноги вже почали піднімати мене, щоб принести нові руйнування і вгамувати те невідоме почуття голоду. Немов звір, стала накидатися на все, що хоч якось привертало увагу.
Перед очима, немов у пораненого слона, утворилася червона пелена. Кожна кісточка почала жити окремо від мозку без контролю хворої психіки. Нова хвиля захлеснула з головою.
Бах. Кілька мисок з їжею, дбайливо принесених мушкою-рабинею вранці та ввечері, полетіли на підлогу, розбиваючись на десятки керамічних шматків сміття.
– Ти зрадив мене! Ти – найбрудніша і найнікчемніша істота з усіх живих!
Бах. Квітчаний графин із уже остиглим чаєм опинився поруч із чужим мотлохом.
– Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!
Бах. Обламані дерев’яні деталі меблів полетіли в зачинені двері, видавши при цьому неприємний, немов крик невідомого птаха, звук.
Ще! Ще більше знищень! Ще більше розбитого! Ще більше кімната стала схожою на мою душу…
– Будь ти проклятий, найманець Дан! Кожен новий ранок я жила лише з думками про тебе! Молилася, благала всіх небесних істот тебе захистити!
Хрускіт скла. Дзвін колись прекрасного кришталю. Босі ноги не відчувають порізів. М’якість білосніжного килима, який був забруднений не тільки склом і деревом, а й кров’ю колишніх мешканців цих розпусних покоїв.
Ця кімната тиснула на свідомість. Стискала в міцних руках серце. Навіювала лише думки про неминуче, що переслідує кожну істоту, що коли-небудь переступала поріг «ТІНІ». Вона пошепки показувала барвисті картини дикого, невгамовного голоду, який завжди вгамовувався чоловіками тут. Дві червоні плями просто над узголів’ям ліжка, залишені мушками після багатьох старань, вкотре нагадали про єдиний вихід. Роза…
– Ненавиджу! – удари годинника гасили внутрішній вогонь. Хвилинна істерика закінчувалася, поступаючись місцем новоствореному панциру байдужості та плавним розгойдуванням, що відбулися після схованки у своєму «куточку». – Але ж і люблю…
Тік-так. Тік-так. Очі почали заплющуватися, здається, сон цього разу переміг із приголомшливим рахунком. Два дні дали про себе знати – натягнута струна лопнула, відкидаючи тіло до холодної стіни.
Тік-так. Я почала плисти, лише на самому обриві, намагаючись хоч якось утриматися за серпанок реальності. Долинають дивні звуки. Зробила крок уперед. Мені більше нічого втрачати, адже ті, хто був дорогий, зараз або мертві, або…
Або…
_ Автор _
– Вона вже готова зустрітися зі мною? – молодий чоловік вивчав списані дрібним кострубатим почерком аркуші паперу. Напружена спина видала свого володаря, вказуючи не тільки на фізичну, а й на моральну втому.
«Наближається буря, яка, втім, мене зараз не так сильно хвилює, – думки формувалися зі швидкістю світла в голові мисливця, який прибув за терміновим наказом пана. – Найімовірніше, Дана, хай буде він тричі проклятий, досі не знайшли найкращі шукачі! Так, заспокойся, друже, потрібно контролювати себе, інакше буде ще одна відрубана голова!»
– Ще ні, Старець. Щодня її стан тільки погіршується – кімната давно перетворилася на купу сміття, – нутро здригалося від атмосфери, яку наводили стіни лігва його господаря, хоча голос за роки багаторічної практики і загартування, залишився безбарвним. Мисливцеві, який убив сотні мирних, та й не тільки, жителів, було страшно уявити відповідь на свої слова.
Тьмяне світло настільної лампи ледь могло висвітлити половину кімнати, хоча з основним завданням воно цілком справлялося – допомагало читати важливі повідомлення, які можна було побачити тільки поблизу великого письмового столу. Усі інші меблі, вкриті сутінком, наводили ще більше жаху, тим самим підтримуючи образ всемогутнього Старця.
– Чому ти нічого не робиш? Нагадати, хто відповідає за безпеку моєї улюбленої сестрички? – останні слова звучали настільки фальшиво, що можна було розрізати ножем просто в повітрі.
– Немає потреби, Старець. Я все виконаю якнайкраще, – низький уклін. Кінчики недовгого піджака лягли на чорний кахель. – Дозволите іти?
– Дозволяю, тільки дивись уважно, адже мені не потрібно в сотий раз нагадувати про наслідки непокори?
Голова організації «ТІНЬ» не відривав погляду від найцікавішого листа-повідомлення про виконане завдання, а якщо вірити очам мисливця, то й зі слідами затертої крові та крапель мозкової речовини. Він завжди говорив так зі співрозмовником: не піднімаючи очей, не підвищуючи голосу, не використовуючи ніяких додаткових різких рухів, що могли б ще більше натиснути на людину, яка стоїть навпроти. Тільки тихі, немов перед найпотужнішим бураном, слова, за якими завжди слідує низка пострілів у піддатливу плоть, і страхітлива аура нелюда, що давить на підсвідомому рівні. Якщо подумати, скільки зробив Старець заради цього проклятого місця… Навіть темрява обсидіану стає світлом порівняно з його душею.
– Я все зрозумів, Старцю, – спина затекла від незручного положення, але Щур не посмів підніматися без дозволу.
– Тоді вільний, – нова папка швидко зайняла нагріте містечко в руках. – Завтра вранці я хочу бачити її тут, більше немає сенсу відкладати таку довгоочікувану зустріч. Тепер пішов геть.
– Буде виконано.
Беззвучні кроки приховали свого володаря за металевими дверима, давши тим самим зробити кілька глибоких вдихів і зупинити шалене биття серця. Відчуття присутності Старця ніяк не хотіло покидати, і навіть крижана опора не допомогла.
– Якби я міг повернути час назад. Якби тоді блиск монет не затьмарив мій хворий розум, було б усе по-іншому… Вдома чекала б дружина й діти, а не чортова шльондра на брудних, спітнілих покривалах кімнати в «ТІНІ».
Тиша повністю вкрила згорблену постать і поглинула вирвані з серця слова. Єдина слабкість і сумніви на секунду затуманили розум.
Великий гарний будинок із маленькою білосніжною альтанкою в оточенні прекрасних ірисів. Запах щойно спечених лимонних кексів і майже безбарвний димок від м’ятного чаю. Радісна донька поряд, яка захоплено малює найближчу хмаринку і весь час кусає олівець від хвилювання, поки теплі руки дружини м’яко гладили сплутане волосся…
Мрія, що була проміняна на пістолет і дешеві сигарети.
«Минуле не змінити, так само, як і майбутнє. Пора робити свою роботу».
Його життя давно розписане по годинах, і зараз чекає нове завдання, від якого залежить, як швидко обірветься нитка долі вбивці.
Щойно металеві двері відрізали чоловіка від стороннього світу, настала блаженна порожнеча, в якій було чути тільки гучне, наче після тривалого бігу, дихання і потріскування лампи.
– Ось бачиш, матусю, тепер уся сім’я разом, як ти й хотіла, – зловісна усмішка осяяла обличчя. Здавалося, ненависть просочувалася з усіх куточків борделю, концентруючись у єдиній підходящій посудині. – Цікавий подарунок ти підготувала після своєї смерті, шалава. Обрала її, а не мене! Так нехай твоє щастя буде зруйноване, так само, як і моя доля! Нехай вона захлинеться у відчаї та крові, так само, як і я!
Нестримний сміх прикрасив кімнату відтінками смерті та мук. Немов божевільний, чоловік ніяк не міг припинити, адже тільки це зараз діяло чудовим заспокійливим еліксиром.
– Я створю з неї ідеальну зброю, знищивши все світле, що коли-небудь жило всередині. Дивись, мати, як одна твоя дитина вб’є другу! Дивись і насолоджуйся кожною секундою цієї вистави!