«Гроші та знову гроші – єдина у світі валюта,
що має повну владу та можливості виконати
таємні, а часом і несвідомі бажання»
Дан
_Лілія_
Холодно. Відчуття непотрібності, зради та байдужості до долі рідної людини.
Страх. Чоловіча рука піднімається в повітря, щоб із свистом опуститися на бліду шкіру. Дитячий плач. Сльози випалюють душу, залишаючи по собі лише жменю попелу на неродючій землі.
Заплющені очі. Шепіт, що переривається кривавими згустками.
Біль. Тоненька голка до якої приєднана прозора трубка із блідно-рожевою рідиною на іншому боці. Молочно-біла долоня не відпускає кутик чистої постільної білизни на лікарняному ліжку.
Суд. Слова: «Позбавлення батьківських прав. Дитячий будинок номер два». Все закінчилося швидко.
Всього лише декілька речень назавжди змінили життя. Темний світ, де тільки дерев’яна шафа була порятунком; іграшка-медведик, знайдена поруч зі смітником і по ремонтована куском рибацької сітки; соковиті яблука із сусіднього під’їзду, які заміняли восени сніданок, обід та вечерю.
Шість років – одні з найкращих років життя кожної дитини. Це світле і тепле почуття батьківського піклування. Перші знайомства. Міцний сон із пухнастим котиком в халабуді із одіяла та стільців. Захоплюючі пригоди на сусідніх вулицях: полювання за піратським скарбом-цукеркою, політ в космос на ракеті із стовбура старої акації. Для всіх, але не для мене. Ні один з цих років не приніс яскравої фарби, щоб розбавити чорну палітру, а тільки завдавав нових ран у брудній книзі життя. Вони повільно тягнулися, змішуючи і вирізуючи в дитячій пам’яті страх, тривогу, безвихідь і ненависть до самої себе.
– Як тебе звати, дівчинка?
– Що трапилося? Ти можеш все мені розповідати, сонечко.
– Чому мовчиш?
Я лише безсило дивилася на простягнуті руки літньої жінки та плакала, боячись цих знайомих до болю жестів.
– Ти знаєш хто вона?
– Її батьки були справжніми, – завідувачка знизила голос, нахилившись ближче до новенької виховательки, – негідниками та нелюдами. Так вчинити з власною дочкою!
Няні часто розмовляли про батьків, вживаючи лайливі слова та супроводжуючи жестами, виразною мімікою, навіть не намагаючись відійти якнайдалі. Кожен із нас, викинутих на «смітник життя» дітей, вслухувався в їх спокійні голоси, намагався зрозуміти чому саме нам довелося пройти через все це.
Багато сиріт проживає останні секунди не в теплих ліжках і не з м’якими іграшками, а на білих лабораторних столах, де продані тільця відпускають душу в Небо, віддаючи дорослим або забезпеченим дітям частину себе. Нічого не змінити, ніхто не врятує непотрібних, чужих дітей – просто пройдуть повз без жодного звуку та погляду.
Все гаразд, адже такий природний порядок речей…
– Лілі, що з тобою? – дівчинка в старому одязі обережно сідала поруч. – Все буде добре, я з тобою…
Вона завжди так казала, завжди сідала і гладила сплутане волосся, наспівуючи простеньку, беззмістовну мелодію. Мені подобалися ці моменти – світ переставав бути страшним і болючим, розчинявся у турботі цих тендітних, але вже поранених камінням рук.
Маргарет також була покинута батьками, віддана в руки старому і жорстокому світу. Спочатку поневіряння по сміттєвих баках та зупинках, де можна знайти залишки фаст-фуду або хліба, недбало кинутих на сиру землю або лавку. Потім перша робота: здача пластикових та скляних пляшок в пунктах прийому. Перші гроші. Вона проходила десятки кілометрів з величезними чорними мішками дзвінкої склотари, аби не померти голодною смертю за найближчим поворотом.
Жила в невеликому підвалі багатоповерхового житлового будинку, де завжди можна було прийняти душ, поцупити свіжої теплої їжі, як би важко та соромно не було. Але навіть тоді, борючись із світом за життя, вона приходила на старий, давно закинутий цвинтар і стояла, мовчки вдивляючись в невеличкий насип – могилу вірного друга, бродячого пса Сема, що завжди був поруч, ділив останні знайдені крихти з дівчинкою, відволікав на себе увагу п’яних волоцюг. Маленький букетик зірваних з клумби квітів завжди стояв у баночці з водою, а холодні ручки часто проводили по сирій землі, немов по шерсті.
– Придивись за мною, Сем, – сльози падали вниз, – будь ласка, не покидай мене.
Слова надають відчуття впевненості і захисту. Гірко, що саме так діти шукають надію. Соромно і боляче.
Так пролітали тижні: ще до сходу сонця ледь теплий душ і спроби очистити одяг від вуличного пилу, невеликий перекус, збір та здача пляшок, а потім повернення через розбите віконечко в «домівку». Так було доти, поки тепло не віддало місце холоду, квітучі клумби – пухнастим небесним сніжинкам. Дерев’яні дошки прогнили під впливом вогкості та лютих морозів. Великі порвані замшеві черевички; брудна, знайдена в контейнері для сміття, шубка; давно поїдена міллю, шапка – найцінніші речі на той момент.
Скажіть, як можна було не побачити дитину в обірваному одязі з мішками сміття? Їй було лише десять років, з яких три місяці на смітнику та п’ять у брудному, смердючому підвалі, де серед друзів – старих хворих кішок – зігрівалася і дарувала тепло.
Служба захисту дітей була шокована, коли серед уламків дерев’яних меблів та під шаром пакетів, пінопласту знайшли тіло дівчинки з величезними синцями в області обличчя, шиї та ребер. Дихання було майже непомітне. Вони ще ніколи не бачили такої жорстокості, ницості. Ніхто не знав як довго її били, але навіть не озброєним оком видно що удари завдавалися не лише руками, а й дерев’яними дошками, що залишили на тілі гниючі занози.
Деталі досі закриті чорним туманом невідомості. Маргарет так і не змогла розповісти про той день. Тільки сльози, схлипи і кілька грубих, потворних шрамів.
– Все буде добре, – чужа сльозинка потрапила в око, змушуючи закрити повіки і просто прислухатися до глухих ударів серця Маргарет. – Все гаразд, ти тепер не одна.
Вона завжди так говорила, заспокоюючи не тільки мене, а й себе.
А знаєте, скільки нас тут таких – покинутих цуценят своїми ж рідними? Знаєте, скількох рятують і віддають у будинки-притулки, а скільки гине в снігу, під завалами сміття та харчових відходів із дорогих готелів та будинків? Ми стали річчю, яку за непотрібністю чи через погану зовнішність викидають на брудні заводи, фабрики, вулиці та дороги! Невже ми заслуговуємо тільки на це? Невже народжені для цього – бути ходячими мертвяками серед живих організмів? Чому ми…
Хлопчик Айсор знайдений в собачій будці у власному дворі, де спав та жив протягом кількох місяців. Дівчинку Молі забрали у вкрай тяжкому стані від матері-алкоголічки. Хлопчик Томас… Слава Богам, що його встигли доправити до лікарні.
Я можу багато перераховувати, але це нічого не змінить.
– Чому ти не хочеш говорити, Лілі? Скажи слово, благаю.
«Чому? Чому ти знову про це просиш, сестро? – долоні доторкаються до її теплих щік. – Чому? Я не хочу знову повертатися туди. Не хочу…»
_Дан_
– Сьогодні все як завжди, друже?
– Скільки разів я мушу повторювати? В голові не може залишитися кілька словосполучень? – стиснувши відворот шкіряної куртки, тягну все сильніше і сильне тканину донизу. Набридло. – Я питаю, Щур!
– Гей, – Пан поклав руку на плече та легенько стиснув, даючи сигнал відпустити чоловіка і дати збіднілому обличчю кисню, – вистачить, Дане, залиш його.
– Ти знову завадив мені. Невже складно постояти в стороні?
– Ні, не складно, але зараз є набагато важливіші завдання. Чи ти забув?
Завдання, чорт би взяв Старця, як же набридло прогинатися під ним, вилизувати землю під ногами як віддане і дурне цуценя! Ненавиджу виродка, так само сильно, як і самого себе!
– Ні, не можу забути завдяки тобі, – спокійно відповідаю та відходжу до найближчої стіни, ховаючись від яскравого світла неонової вивіски, – а ось він забув. Адже через нього ми втратили стільки часу.
– Це вже не твої проблеми, Дане. Ходімо.
Гроші. Гроші – єдина у світі валюта, що має беззаперечну владу та можливості виконати таємні, а часом і несвідомі бажання. Кожен мріє про них, бажає отримати якомога більше та готовий продати душу аби доторкнутися, відчути аромат безбідного та веселого життя. Кожен із Вас тягнеться до зеленого паперу, адже він, немов професійний гіпнотизер, нарівні з телевізором, комп’ютером, помстою та славою, маніпулює кожним кроком, змінює хід думок у «правильний» бік. Найкращий друг – гроші, найгірший ворог – гроші. Замкнуте коло з якого не можливо вийти, втекти чи виплести. Лише один вихід – смерть.
– Скоріше, – секундна стрілка годинника продовжувала рух в той час поки Щур залишався на місці, навіть не думаючи прямувати слідом за Паном. – Чи хочеш відчути гнів на собі? Він не любить коли запізнюються. Ти ж знаєш що буде далі?
– Знаю, – сплюнув. – І цього не вдасться уникнути нікому.
Все вірно, нікому з тих, хто став на криву стежку, не зійти живим. Тут тільки одна дорога – смерть, час якої залежить лише від тебе, вміння бути слухняним та корисним для вищої істоти.
– Тоді не має сенсу більше витрачати час на непотрібні розмови.
Силует Пана розчинився перед чорним виходом «Нічної зірки» – першого елітного клубу для дорослих «пап» із великими гаманцями. Крізь ці двері проходять безліч відомих та впливових людей, які мають чим натиснути на верхні шари влади, або самі давно плавають в цьому «золотому озері». Але, повірте мені, тут є Тіні – невідомі, нікому не розкриті таланти вбивств, тортур, наркотиків та борделів по всьому світу. Люди-ляльководи, що вміють керувати не тільки на політичній та економічній арені. Вони майстри своєї справи – приховані павуки, що плетуть сіті у кожному місті, селі, мегаполісі, та прагнуть лише одного – зловити тебе і більше ніколи не відпускати. Ось кого слід боятися.
Навколишній світ розділений на два рівні: перший – світлий або видимий, той, у якому живе кожен із Вас, а другий – темний, повністю оповитий нитками, що ведуть до Нас – пульту управління для піддослідних, тупих людей, чий розум давно потонув у телепередачах, новинах та телефонах. Його складно побачити, але якщо ти зробив перший крок у цю трясину – назад вже не повернешся.
– Чого зупинився? Невже відвик від солоденьких дівчаток і довгих пестощів? Оргії, якщо правильно пам’ятаю, ніколи тебе не приваблювали, а шкода. Ти міг би більше досягнути якщо використовував…
– Щур, ти хочеш продовження вуличної дискусії?
Погроза. Відчуваю як залізний ланцюг слабшає, а ще не зотлілий адреналін дає поштовх до нового викиду емоцій. Артерія на шиї пульсує, а серце, сховане за білими кістками, божевільно витанцьовує. Бажання розправитися з ним було велике і дуже привабливе.
– Вибач, – побачивши як очі наливаються кров’ю, він зробив крок назад. Незрозуміле булькання вирвалося з горла. – Просто мені страшно.
Страх? Тут немає такого слова, немає жодного прояву людських почуттів: жалю, страху, милосердя чи симпатій – лише наказ і чітке його виконання без зайвих, непотрібних речей.
– Заспокойся і нікому не говори, якщо, звичайно, хочеш жити, – непотрібні емоції з голодного дитинства лише на секунду отримали контроль наді мною. – Хоча не мені тобі давати такі поради.
– Так, не тобі, – Щур відвів погляд – зашкарублі пальці доторкнулися до почервонілої шкіри шиї.
Тиша. Прохолодне повітря. У мене немає часу на дурні розмови, які не приносять жодної вигоди, так само, як і на смертника, який давно підписав собі вирок.
– Так то й так, – відчиняю двері, не дочекавшись мисливця, роблю крок вперед – легені наповнилися вишневим сигаретним димом та тяжким ароматом квіткових парфум.
Заповнені охканням та криком кімнати, не боячись цього слова, публічного будинку, привітно та широко відкривали різноманітні картини тутешнього життя. Високі та маленькі; худі та пишногруді; блондинки, брюнетки та екзоти – будь-яка дівчина тут надає повний комплекс послуг, починаючи з ніжності та романтики та закінчуючи кривавими слідами, пекельним болем від батога, публічністю у всіх сенсах, і, що найголовніше, виконає будь-які бажання свого господаря. Усі вони тут раби, які прийшли різними шляхами: одні прийшли самі (секс, наркотики, гроші), інші – через викрадення, покупку в хворих батьків, продаж тіла задля порятунку близьких. Ляльки від тієї кількості кокаїну та героїну, слуги для зняття стресу та отримання задоволення. Причина не має значення, адже наслідок завжди один – залежність, кайф, смерть, де останнім штрихом буде замотане у брудне простирадло тіло та викинуте немов сміття у прибережних заростях.
– Постривай, солоденький!
– Сьогодні буду тільки твоя!
– Поглянь від якої краси ти сьогодні відмовляєшся!
Іду, не звертаючи уваги на багатозначний подих, неприкриті дівочі принади, безкінечні запрошення на відпочинок.
– Дане, давай зупинимося і трішечки пограємо, – Щур був збуджений, від нього за версту несло вологим бажанням та божевільним сексом.
– Щуре, – відштовхую наполегливу повію, що навіть не встигла «підправити макіяж» після попередньої гонки, – можу тебе залишити, але без гарантії на повернення. Я сказав геть, бісова тварюко! – відпихаю брудного черевика нову ляльку. – Встань, пішла геть з очей моїх!
Почулися сумні зітхання. Їх заводить грубість, жорсткість і слова, що зриваються щоразу коли бачу їх.
– Гидота.
– Гей, спокійніше, – рука Щура лягла на плече. – Чому ти так із дівчатами, адже вони для цього й створені – бути корисними?
– Замовкни, – бажання добряче натовкти пику зростало з кожною секундою.
З кожним новим словом ми заходили все далі і далі. На шляху рідше з’являлися живі експонати і величезні грошові мішки, які трясли з гордістю набитим пузом. Вам, мабуть, цікаво, як можна відкрити такий заклад у самому центрі міста, нічого не порушивши та не потрапивши до поліції? Все просто – гроші. Ця валюта ходить у судах, поліції, в органах управління містом, у лікарнях, лікарів яких часто викликають для постраждалих від ігор ляльок. Та й багато хто є постійними клієнтами даного розважального центру, тому ці питання вирішуються дуже і дуже швидко.
Другий поверх, третій поверх. Після закінчення гвинтових сходів ми ввійшли в хол, що своїми розмірами не міг не вражати. Темна гама з краплею золотого відтінку біля вікон та вхідних дверей створювала затишок і спокій, але картини з відвертими сценами, де майстерно поєднувалися різні позиції та акторська постановка віддзеркалювали свого господаря та не давали заплутатися в ілюзії.
– Ти готовий? Пан вже там.
Через щільні двері не можна було почути жодного слова, адже вони просто поглинаються металом. Навіть крики останніх жертв.
– Ходімо. Не потрібно хвилювати Старця.
_Лілія_
Квіти. Тендітні ромашки, дикі орхідеї, білі троянди та яскраво-червоні тюльпани. Запашний аромат м’яти, зрізаних бутонів, де на пелюстках ще не зникла кришталева роса. Густий, просочений гіркотою і терпкістю, повітряний потік щойно завареної кави з найближчого вуличного кіоску був поєднаний з ніжною та солодкою випічкою. На губах я вже відчувала шоколадний крем, виноградний та апельсиновий сік, добутий на спеціальній машинці. Руки торкалися до холодних штор, теплої палітурки книги-роману, яку донедавна пестило ранкове проміння, білосніжної шерсті сплячої кішки. Стопи щільно охоплені вузькими балетками на маленькій платформі. Моя мрія. Моя ілюзія тихого життя.
– Час прокидатися, соня.
Ковдра зникла з горизонтальної, трішки випуклої поверхні, залишаючи лише думки і бажання повернутися неприступну фортецю сну.
– Прокидайся, Лілія! В тебе сьогодні співбесіда.
Далекий образ зваблював, але прохолодний вітерець не давав липким ниткам-мотузкам знову заволодіти мною.
– Лілі, сьогодні важливий день – твоє резюме розглянуть в непоганому ветеринарному центрі! – декілька поштовхів – подушка зникає, а голова боляче ударяється об дерев’яне бильце. – Давай, я не дозволю втратити такий шанс!
Шумна, весела, настирлива, але, що найголовніше, безцінна, єдина, промінчик світла у цій темній палітрі – Маргарет – подруга з дитбудинку, сім’я вже протягом тринадцяти років. Коли ми …
– Піднімайся, – промовила дівчина, перешкоджаючи спогадам заповнити думки, – чекаю через десять хвилин на кухні!
Світла стеля із старенькою люстрою у вигляді квітки. Світло-коричневі стіни з хаотичними, що не мають початку і кінця геометричними лініями та візерунками. Мінімум меблів: темно-сірий стіл, широка шафа на кілька відділень, дві тумби, де дуже зручно зберігати жіночі речі, вузьке ліжко з ніжно-бузковою постільною білизною і, що найближче мені до душі, чудовий вид з вікна на густий сосновий ліс.
У моїй кімнаті завжди присутні аромати: стиглих фруктів та овочів, що продаються біля п’ятиповерхового будинку в кіоску; обсмажених та приготованих кавових зерен, привезених з різних країн нашою немолодою, але завзятою сусідкою; солодких парфумів, подарованих Маргарет на день народження; смоли та шишок.
Як уже було сказано, наша квартира, подарована державою кожній дитині з притулку по програмі «Майбутнього», стояла на околиці тихого та мирного містечка біля вічно зелених ялин. Дві невеликі кімнати, де кожну деталь ми підбирали, привозили, ставили на вже законне місце; кухонька; ванна кімната, викладена чорною та білою плиткою; комора та вузький коридор – все, що у нас є. Скільки сил та часу було витрачено! Скільки докладено зусиль, щоб створити затишок! Це наша домівка, наш неприступний замок, де кожна річ відіграє особливе значення та уособлю певний період життя.
– Я чекаю! – доноситься з кухні аромат яєчні. – Чекаю тільки на тебе!
Знаєте, завжди страшно зробити перший крок, але ще страшніше випустити із долонь шанс, зачинившись у собі.
– Лілія, чому так довго?
Двері відчинилися, а перед моїм поглядом розгорнулася звична для ранку картина. Худорлява дівчина в чорній по коліно сукні. Волосся з відтінком пряженого молока туго зав’язане в високий хвіст. Зелені очі, в яких можна побачити іскри веселощів та гніву. Розігріта сковорідка, ручку якої ми вже декілька разів закріплювали невеличкими шурупчиками.
– Ну ось. Тепер будеш їсти яєчню з перчинкою або гірчинкою, можеш назвати як захочеш. А це все трапилося із-за тебе, соня, не вдасться викрутитися і не спробувати це творіння!
Посміхнулася, промені її світла швидко захопили серце, пробуджуючи від сну та нічної розслабленості. Вона, як виявилося при першій зустрічі, магніт для щастя і та людиною, яка стала першою справжньою родиною. Кожен жарт, сміх, колискова залишаються в душі назавжди, а сльози, біль та відчай розділені та поділені навпіл.
– Скоріше, Лілія, у тебе через три години співбесіда, – сковорідка лягла на зачовгану дощечку, яка була принесена з кухні разом із нею.
Секунда – білі стопи в м’якому пухнастому килимі, який згодом замінюється твердою підлогою.
– Ось так набагато краще!
Кивнула, пригладжуючи розпатлане від сну волосся. Бузкова нічна сорочка, виготовлена з теплого, невідомого мені, матеріалу, приємно огортала тіло. Капці у вигляді білих кроликів з маленькими рожевими носиками та довгими вушками захопили пальці в лоскітливий полон. Залишена позаду постіль, здається, важко зітхнула, втрачаючи створений за ніч гарячий кокон нагрітого тіла.
– Приводь себе в порядок, – міцні обійми. – Не бійся. Я буду з тобою подумки, добре?
Мої руки сильніше стиснули тендітні плечі – відповідь на підтримку та допомогу.
– Тільки давай швидше, зірочка.
Голова зробила рухи вгору і вниз, а легка посмішка закінчила стверджувальні відповідь.
– Клич якщо потрібна буде моя допомога.
Двері зі скрипом відчинилися, пропускаючи тіло в коридор, де вже літав аромат апельсинового чаю і ватрушок з корицею, куплених учора в супермаркеті. Сковорідка теж залишила своє непостійне місце проживання і попрямувала слідом за не дуже вмілим кухарем.
Тихо-тихо, стоп марафон.
Ти прокидаєшся, це був лиш сон.
Немає фейків, лукавих слів.
Чистий розум замість голів.
Хто малював на екрані фільм.
Хто давав ролі i наносив грим.
Хто лише лялька, а хто Карабас.
Зрозуміти саме час.
Ху-у-у-у… часом виє вітер.
I човен на воді гойдає.
Ху-у-у-у… Нічого не бійся.
В кінці сценарію happy end.
Улюблена пісня Маргарет завжди звучала вранці. Її фальшиве соло без музики завжди доповнювалося танцями, емоціями, що приносили радість!
Там, де ми є… Там, де ми є…
Там, де ми є… Там, де ми є…
На стороні екрану
На тій стороні екрану
На стороні екрану
На тій стороні екрану
Люби вільно, цілуй поволі.
Прощай швидко, або ніколи.
Часу мало, маєш дійти.
Хочеш правди? Мусиш знайти.
Люди далi прокидаються.
Люди далi не ховаються.
Нова глибина напроти нас.
Отакий цікавий час.
Ху-у-у-у… часом виє вітер.
I човен на воді гойдає.
Ху-у-у-у… Нічого не бійся.
В кінці сценарію happy end.
Там, де ми є… Там, де ми є…
Там, де ми є… Там, де ми є…
На стороні екрану
На тій стороні екрану
На стороні екрану
На тій стороні екрану.
Мені подобалося слухати, запам’ятовувати ноти та смішний тембр її співу. Я мріяла почути свій голос… Заспівати разом з нею.
Кругле, обрамлене в дерев’яну позолочену раму, дзеркало зустріло біля невеликої шафи, відкриваючи світові дівчинку зі складною долею, але великою вірою у світле майбутнє. Блакитні очі дивилися на світ поглядом старця. Коротке, нерівно острижене гірчичного кольору волосся було густе із посіченими кінчиками, яких не вдавалося позбутися ні одним відомим методом. Біла шкіра і яскраво-червоні губи виглядали неприродно на тілі, що могло б належати дитини, а ніяк не дорослій дівчині. Густі вії і тонкі чорні брови надавали обличчю ще більшої блідості, відтіняючи її в ранковому світлі.
Не люблю дзеркала. Складно і дуже боляче бачити в ньому відлуння малої мене, що ніколи не зникне навіть через десять чи двадцять років. Часто, лише дивлячись на своє відображення, безбарвні краплі роси затуманюють очі. Нерідко сумні думки застилають погляд, змушуючи знову і знову проходити через минуле. Часто виникає бажання просто піти, не залишивши по собі жодного сліду.
Я завжди була, є і буду тим, чиє життя лише порожній лист, який не дійшов до адресата.
«Так, геть сторонні думки та відчуття! Сьогодні мій перший день – момент, який покаже наскільки я виросла, як багато змогла досягти в тому, що вважаю своєю справою. Зберися!»
– Лілія, ти вже обрала що одягнути?
Що одягнути? Якщо переглянути речі в гардеробі, то це не складно. Декілька чорних блузок з маленькими сріблястими тасьмочками збоку; вузькі темні та світло-сірі джинси, в кишенях яких завжди лежить кілька дрібних купюр та м’ятний льодяник; святковий вовняний довгий светр – подарунок Маргарет на Новий рік та ще п’ять повсякденних, теплих відтінків. У другому відділенні мирно співіснують зимове пальто та тонкі курточки куплені в дешевому магазині на ринку, а над ними шапки та широкий шарф, власноруч зв’язаний вихователькою з дитячого будинку. Ось і всі мої скарби.
– Лілія Слоуф!
Потрібно поспішати. Погляд зупинився на маленькій чорній сукні, повністю закритій і з чудовим білим комірцем, як було прийнято в давні часи. Єдине у всьому гардеробі, воно було святковим, елегантним та ще одним безцінним подарунком.
– Лілія Слоуф! Що можна так довго робити? – у голосі вже проривалися нотки хвилювання. – Тобі потрібна допомога?
Похитала головою на знак протесту, забувши про факт нульову видимість через стіну.
«Може краще не потрібно? Думаєш, у тебе вийде?»
Неприємні думки народжувалися в голові з неймовірною швидкістю.
«А чому ні? – я розуміла що прийняте рішення вірне, але в середині жив неспокій. – Ми багато вчилася, а зараз просто взяти та покинути все?»
«Але складно, – не затихали внутрішні голоси, – знову і знову проживати це?»
– Лілія, запізнишся на електричку.
«Я повинна спробувати хоча б заради Маргарет. Вона в мене вірить…»
В останній момент, коли долоня вже торкнулася дверної ручки, погляд застиг на відкритому вікні, де на підвіконні розквітла домашня троянда. Її аромат був неземний, так само як і білий бутон, що повністю сформувався за такий короткий період. Як він може бути таким? Чому саме цій квітці дано розквітати у коханні та теплі, а іншим – у бруді, холоді та непотрібності? Хто визначає їхні ролі?
– Ну все! Бережись.
Сподіваюсь, я це ніколи не дізнаюсь. Не хочу знати…
Двері з скрипом зачинилися, залишаючи за собою сонячне світло та відкриваючи темний коридор. Завжди здавалося, що відкрилася дорога в нікуди, прохід у темряву, яка поглине, як тільки я стану на її початок, зробивши крок у непрохідні нетрі.
«Так, Ліля, спокійно. Пора вже не боятися».
Все життя – темрява. Колір кожної людини – це просто тією чи іншою мірою змінений чорний. Не можна побачити в ній світло, адже не призначене воно для людей. Тільки для природи, чия суть не знає жадібності, жорстокості та грошей…
– Лілі, – скинувши з себе наслання, ступила на білу смужку на підлозі, – я зібрала тобі обід.
Вуста склалися в слово «дякую».
– Нема за що, – усмішка – темрява потихеньку розчиняється, – я вірю, що в тебе все вийде.
Підійшла, обійняла, пустила самотню сльозу на халат – робоча форма була акуратно складена на стільці біля входу.
– Біжи і не забудь мені зателефонувати. Я поруч.
Я знаю, відчуваю і вірю в ці слова.
Клацання – затхле, просочене вогкістю, грибком і чимось кислим, повітря вдарило по грудям. Неприємний запах відходів та розкладання. З підвалу піднімається сморід, заповнюючи кожну щілину. Потрібно швидше вийти на подвір’я, де ласкаве сонечко подарує сили та енергію для нового дня.
– У тебе вийде!
Я рушила вперед, обернувшись щоб запам’ятати посмішку, палаючі щастям очі сестри. Чому це зробила? Не знаю. Просто душа попросила, а серце стиснулося, прискорюючи біг.