Сонливість. Ідентичні лісові краєвиди за вікном зливалися в суцільну зелено-жовту пляму. Неприємний запах торф’яної пожежі – через необережне спалювання сухої трави – змушував вдихати через раз, затримувати повітря і відтягувати момент нового вдиху. Занадто гучна музика випльовувалася з радіо, б’ючи у скроні сучасно-спаплюженими словами з нічних клубів. Щойно я наближалася до сну – нечленороздільний крик-спів розривав тонкий зв’язок. Немає сил терпіти – довгоочікувана тиша поглинула салон автомобіля.

– Якщо не заперечуєш, то я б хотіла подальшу дорогу продовжити в тиші, – знайомий глузливий погляд віддзеркалився в салонному вузькому дзеркалі.

– Не потрібно хвилюватися, це всього лише маленька таємна зустріч трьох людей на безлюдній вуличці, Лілі. Усе під контролем.

Впевненість і спокій Дана були відчутні, але, на жаль, не передавалися мені. Іноді здавалося, що він може прочитати мене, як відкриту книжку, без допомоги словників і довідників, без усяких роз’яснень, а просто побачивши тінь набіглих емоцій. Не знаю, що це за здатність, але чомусь ставало спокійніше від, нехай навіть і такої, підтримки.

–Я не хвилююся, Дан, – відвертаю голову вбік – густий ліс за тонованим склом. – Просто мені незвично через такий тривалий час виходити до людей.

– Не варто хвилюватися, це лише коротка і, сподіваюсь, плідна зустріч, – буденний голос, немов не він зараз їде невідомо куди і невідомо до кого. – Зброя із собою?

Переводжу виразний погляд на чорну водолазку, в самому низу якої ледь виступала шкіряна кобура.

– Він тепер завжди при мені, так само, як і метальні ножі, – провела пальцями по захищених гострих лезах – чохли на стегнах сковували під незвичності рухи. – Якщо вже не раню себе, то можна носити. Чи не так?

Ковток газованої води полегшив неприємне печіння в горлі. На наступній заправці потрібно буде купити нову пляшку.

– Я б не радив багато говорити, голосові зв’язки ще не готові до великих навантажень, – нічого не може сховатися від пронизливого погляду.

І знову нотки турботи й занепокоєння, що породили приємне в середині тепло.

– Знаю, але все ж потрібна практика для їхнього відновлення, Дане. Я буду обережна.

– Як знаєш.

Машина занурилася в безмовність, тільки галасливі мотори автомобілів, що проїжджали поблизу, порушували її. За підрахунками, до кінцевої мети залишилося всього лише чотири години і ми дізнаємося частину головоломки – коди для розшифровки цифрових повідомлень на комп’ютері Маргарет. Можливо саме вони допоможуть знищити «ТІНЬ», принесуть довгоочікуваний порятунок із цього Пекла.

Так чітко пам’ятаю той день і той момент, коли наважилася розповісти про комп’ютер, а саме про незрозумілі послання і файли. Скільки злості й надії тоді відбилося в карих очах, скільки лайливих слів могло зірватися з чоловічих вуст… Але він стримався і, не промовивши жодного звуку, сів у машину, вирушив до собору Святої Марії. Ляск дверей супроводжував падіння на холодну підлогу тіла, а ненависні сльози палили очі на морозному протязі. Соромно й гірко… Адже він мені допоміг, а я у відповідь…

– Гей, про що знову задумалася? – голос мисливця лунав біля самого вуха, чим відвернув від неприємних спогадів.

– Просто дивлюся на дорогу. Дивно бачити життя за межами лісового будиночка…

– Знаєш, іноді життя відлюдника набагато приємніше, ніж бруд і хаос людського світу.

– Твоя правда, – набираюся сміливості для наступного запитання. – Ти все ще сердишся на мене, Дан?

Йому стало все зрозуміло з недомовлених фраз, а за кілька хвилин прозвучала відповідь:

– Ніколи не сердився, Ліліє. Навіть можу зрозуміти, чому ти так вчинила, адже я ніколи не вселяв довіру і лише використовував тебе. Але не зараз. Тепер ми стали напарниками, і, якщо одного з нас спіймають, другий вирушить слідом у могилу. Проста логіка, а беручи до уваги ті незрозумілі події, що відбуваються зараз у «ТІНІ», то під ногами зараз у нас мінне поле.

Лють. В’язкий страх. Скільки часу він мовчав про це?

– Чому ти не говорив про це раніше?

– А що б це змінило? – шорстка долоня змахнула крапельки поту на чоловічому чолі. У салоні було спекотно. – Зараз тільки один нерівний крок відділяє від холодної земельки, що впаде зверху на тіло. Зайві хвилювання зіпсують і без того крихку впевненість у своїх силах, та й Щур не настільки вправний, щоб розкусити нас, хоча дуже намагається.

Усе сказане Даном було логічним і правильним, але щось усередині після сказаного не давало більше залишатися спокійною.

– Під яким приводом тобі вдається приїжджати в лісовий будиночок? Вони могли запросто простежити за тобою, зловити і вбити, коли втратиш пильність… – далі я майже зірвалася на крик. Увесь той стрес, що був пережитий за довгу відсутність найманця, і страх за нього от-от виплеснеться назовні. – Чому ти знову наражаєш себе на небезпеку? Чому завжди мовчиш? Я хвилююся! Коли ти їдеш, стає страшно не за своє життя, а за твоє, Дан! Хіба я не гідна знати хоч краплю інформації про цю чортову справу?!

Гарячкове тремтіння било змарніле тіло, покриваючи шкіру тонким шаром холодного страху. Тривога, немов стародавній вулкан, що вивергає лаву після довгого багатовікового сну, лилася з охриплого горла. Я задихаюся!

– Лілі, – спроба мисливця заспокоїти мене не увінчалася успіхом – мій надтріснутий голос продовжував набирати висоту, заглушаючи будь-які спроби.

– Дане, скільки можна! Чому ти завжди мені не довіряєш?! Чому змушуєш переживати і боятися, що одного разу просто не побачу тебе живим?! Адже ми напарники! Боже, скільки потрібно ще пережити, щоб це Пекло нарешті закінчилося…

Останні слова потонули в безодні сліз і надривному кашлі з кров’ю. Великі краплі почали швидко стікати з підборіддя, залишаючи некрасиві розводи й багряні долоньки, що упускають їх на шкіряне сидіння.

– ЛІЛІ, ДУРА!

Через прочинені повіки ледь можна було побачити страх, що промайнув на напруженому обличчі. Незрозумілі звуки – холодна рука притиснулася з білосніжними серветками до закривавленого рота. Різка зупинка. Повз проносяться десятки машин, вдаряючи в бік нашого механічного монстра зустрічним повітряним потоком.

– Ліліє, дихай плавно, – Дан не переставав замінювати використані серветки. – Чергуй вдих із видихом рівномірно. Ось так, молодець, – відчула легкі погладжування по сутулій спині кінчиками пальців.

Напруга потроху почала відпускати. Час для мене зупинився – тільки таке омріяне тепло, рідний гірко-солодкий аромат хлопця був якорем, що утримував від повного занурення в пекельний внутрішній свербіж.

– Дан… – слово вирвалося разом зі згустком крові.

– Тихіше, тихіше, – тверді губи притиснулися до гарячого чола… Знову видаю бажане за дійсне… – Поки не говори. Я ж просив не робити те, що вище твоїх сил. Скільки ще будеш мене мучити, Лілі?..

– Дан…

– Мовчи, тільки прошу, мовчи зараз…

Ставало холодніше. Здавалося, тіло віддає останнє тепло, втрачаючи свідомість і виплутуючись із перекрученого канату білю. Тепер, коли такі до смерті потрібні руки обіймають, можна спокійно поринути в тривожний сон. Кров більше не зігрівала шкіру швидко збігаючими потоками. Лише сухі борозни неприємно свербіли й вимагали скоріше знищити їх під проточною водою.

– Відпочинь, – щільна тканина огорнула плечі, а улюблений запах накрив новою хвилею. – Вибач, але я не можу розкривати всю правду. Ти надто дорога мені, моя…

Останнє речення так і не почула. Заколисана тихою мелодією швидкісних машин, я міцно продовжувала стискати велику долоню.

Перше, що змусило напружитися – тиша, а точніше відсутність дихання поруч. Згадувати минулі події не хотіла, але все ж сором одразу вкрив щоки червоними плямами.

– Дан…

Щось хрипке, схоже скоріше на рик, ніж на голос, вирвалося з горла. Скроні здавлювало дедалі сильніше й сильніше, щось мокре й липке лежало на колінах.

– Дан…

Не припиняючи спроб почути відповідь найманця, розплющила важкі повіки – ніч давно прогулювалася спокійною ходою маленьким провулочком, де якраз було припарковано авто. У салоні, окрім мене, нікого не було, отже, найманець пішов один на зустріч із «перевіреним» хакером за потрібними файлами.

Сиротлива пляшка газованої води передала всю вологу джинсам. Уже тепла вода, немов цілюща магія, проникла всередину організму, даруючи насолоду напруженим м’язам.

«Не потрібно було це робити. Як дивитися в очі тому, кому я майже зізналася в коханні, розкривши повністю страхи й тривоги? Дурепа, як є дурепа…»

Кілька довгих хвилин я все ще продовжувала вдивлятися в морок нічного міста, намагаючись розгледіти хоч якийсь рух знайомої фігури. Незнайомці – молоді хлопці – ходили нетвердою ходою з дзвінкою склотарою в обох руках, опираючись у моменти падіння на найближчі стіни або дерева, та голосно вигукуючи вульгарні жарти та пісні. Майбутнє нашого світу…

Зовсім поряд пройшлася брудна старенька, утримуючи на хворій спині великий мішок сміття та решти відходів, що можна було здати в найближчому пункті та отримати при цьому жалюгідні копійки аби зігрітися осінніми вечорами… Відвернулася, у бардачку лежало кілька дрібних грошових купюр – я не змогла залишитися осторонь. Жалість – вада, що не має бути притаманною тому, хто намагається вижити.

– Бабусю, – швидко відчинивши дверцята автомобіля, побігла в її бік, – бабусю, почекайте!

Старенька не встигла далеко відійди, волочачи опухлі ноги в протертих черевиках. Коли мій голос було почуто, тремтіння пішло по всьому тілу, руки в захисному жесті склалися перед очима. Зупинилася…

– Не бійтеся, будь ласка, адже я не хочу заподіяти вам шкоди, – у змучених очах, серед безлічі зморшок, блиснули сльози. – Просто прийміть допомогу.

Мені було соромно простягати ті брудні гроші, які одні вважають мільярдами, а інші – складають копійку за копійкою в банку з-під кави… Але більше я нічим не могла допомогти.

– Та ні, не потрібно! – тваринний страх відбився на обличчі, і, здається, знаю, чим він викликаний. – Будь ласка, заберіть їх!

– Візьміть, – вкладаю гроші в подряпані долоні, накриваючи своїми пальцями рани. Деякі з них давно випускали запах гнилі та зараження, а біля решти буйно розквітав некроз некрасивими чорними пелюстками. Переляк виходив безперервними хвилями і був відчутний. – Не відмовляйтеся, бабусю! Ніхто не заподіє вам шкоди і не відбере їх, повірте і швидше йдіть. У цей час небезпечно ходити в таких місцях, надалі будьте обережні, гаразд?

Ще кілька секунд потримала холодні руки, зігріваючи теплом суху шкіру. Мені було соромно… Чому саме так наше суспільство чинить із тими, кого вже давно списало зі служби? Вони віддали сили й життя заради розвитку кожного з нас, а ми у відповідь навіть не можемо забезпечити їм теплу старість…

– Але… Але… Але… Дякую… Але… Як я можу… Дякую…

Перервала заплутаний схвильований голос:

– Не потрібно нічого казати, – від цих слів ставало тільки гірше, адже я не заслуговувала на них. Тільки не я… – Швидше йдіть, нехай Бог завжди береже вас.

Повільно розвернулася, залишаючи позаду стареньку і вдивляючись у неосвітлений провулок. Годинник давно показував за північ, а значить, зараз має відбутися зустріч. Потрібно поспішити, адже я ніколи не зможу залишити Дана одного… Це й справді кохання – дурне, трохи наївне й абсолютно неправильне…

– Ти ангел? – шепіт донісся в спину. – Справді, ангел? Ти прийшов, щоб допомогти мені?

«Усього лише крапля доброти здатна змусити людину бачити те, що абсолютно неможливе».

Вона мене розсмішила, така наївність була колись і в мені, але тільки до того фатального дня… Не зупиняюся, тільки трішки сповільнила впевнений крок, щоб вимовити:

– Ангелів не існує, бабусю. Вони давно відвернулися від нашого світу, залишивши гнити в безодні розпусти, бідності та хвороб. Усе це, – стискаю з силою кулаки, стримуючи в голосі емоції, – їм не цікаво, адже вищі істоти впали нижче найглибших підземель Пекла. Бабусю, покваптеся, надворі починає холоднішати, а ви вже тремтите на цьому легкому вітерці в обдертих лахміттях…

Серце зупинилося, так і не закінчивши свій природний такт. Тіло зірвалося в стрімкий біг, забуваючи про перепони й брудні широкі калюжі. Звуки вистрілу луною пронеслися по вуличці.

Відраховую секунди. Замутнений слізьми погляд був спрямований в темряву, де виразно прогриміло чотири постріли…

«Я запізнилася…»

Далі був забіг у порожнечу… Очі бачили тільки Дана: ніжну посмішку, що з’являється лише в моменти емоційного спокою й самотності; пильний погляд, що вивчає кожен міліметр простору; умілі руки, що за мить можуть перетворитися на смертельну зброю; оксамитовий голос, що вабить мене, як метелика вогонь.

Бах! П’ятий постріл пролунав, щойно увійшла у вузький провулок. Дістала пістолет.

Бах! Новий плач вилетів із начищеного дула – звук падіння важкого тіла змусив схлипнути.

– Ти – жалюгідний хробак, Дан! Як ти посмів зрадити свого пана! – незнайомий голос тремтів від люті, ненависті й бажання стерти в порошок зрадника. – Та якби не Старець, де б гнив зараз? Може біля знищеного будинку батьків? Або біля каналізаційного люка? Відповідай, мерзота!

Хльосткий удар відбився копією в душі, продовжуючи стояти дзвінким шумом у вухах.

– Піонер, невже ти вирішив убити мене? Але ж саме я витягнув твою поранену тушку на плечах з-під обстрілів! Морок! Ось і подяка за врятоване життя!

Я відчувала спокій найманця, але нудотний запах прострелених нутрощів не давав обманюватися – там є труп або поранений, який незабаром вирушить до предків.

– Оу, повір, вдячний, сволото! І зараз покажу, наскільки вона велика!

Ці слова стали спусковим механізмом – тіло, яке під час душевних мук саме дісталося до потрібного місця, вирішило все швидше за мозок. Рука не тремтіла, адже я була готова не тільки вбити, а й пожертвувати… Залишилося зробити тільки крок і пустити кулю в груди…

– Крихітко, опусти пістолет і не рипайся, – рука, просочена бензином та соляркою, стиснула шию, поки інша перехопила пістолет, різко вириваючи його з змерзлих пальців. – Він має сам розібратися, не лізь, якщо хочеш жити.

Я не могла поворухнутися – чоловіче тіло утримувало своїми мерзенними кінцівками, торкаючись грубими пальцями до шкіри. Несподіванка, а точніше неуважність, про яку так часто говорив найманець, зіграла злий жарт… Тепер я в пастці.

– Хто ти? – спокійно запитала, намагаючись якомога більше виграти часу для пошуку виходу, до якого вже давно перекриті всі шляхи. – Що потрібно мисливцеві тут?

Дихання зійшло з ритму – попереду ледь чутно долинали слова, які тонули в гучному битті чужого і мого сердець. У мене не було іншого вибору, як упоратися самій, ставши тією зброєю, що в майбутньому зможе врятувати й захистити.

«Він точно мисливець: техніка, стрімкі рухи, чіткий розрахунок, – намагаюся не думати про невеличку металеву гостру штуку, що мимохідь доторкається до стегон. – Як зміг дізнатися про зустріч, адже Дан говорив про цілковиту її секретність?»

– Оу, маленька пташка не боїться залишитися без крилець, – огрубілі мозолі з жорстокою ніжністю торкаються шиї, проводячи вздовж гарячої артерії. – Яка цікава іграшка, – тихий сміх віддається в грудях спалахами страху. – Так і манить доторкнутися до найпотаємнішого…

«Спокійно, Лілі, спокійно, – вмовляла себе не закричати. – Ти повинна заспокоїтися! Чергуй вдих із видихом, заглуши всередині тваринний інстинкт самозбереження. Думай як вбивця!»

Чужих голосів більше не було чути, так само як і пострілів. А це означає тільки одне…

«Маю якнайшвидше доторкнутися до нього!»

Злегка розвернула корпус, ледь доторкнувшись опущеною рукою до металевої зірки, закріпленої під водолазкою. Якби виграти час.

– Стоп, пташка! – долоня стиснула шию, перекривши повітря. Рука пробралася під одяг та з силою вдавила холодну зброю в тіло. На вологій від страху шкірі розквітають бутони бруду і дикого переляку. – Ти ж знаєш, що це тільки погіршить становище?

Спроби схопити хоч маленький ковток повітря відкритим ротом тільки розвеселили мисливця, змусивши сильніше затиснути лещата. Три секунди. Чотири секунди. П’ять секунд.

– Коли мине п’ятнадцять секунд, можна буде спокійно готувати потрібного розміру яму, Ліліє Слоуф, – тихий сміх. Хрипкий подих губиться у волоссі. – Мені от цікаво, ви й справді збиралися ховатися від «ТІНІ»!? Дурні… – поцілунок у скроню. І я ледь стримала блювотний позив – повітря знову могло вільно проникати в легені. – Які не знають свого…

Закінчення обірвав пронизливий крик у поєднанні з кількома пострілами. Хрипкий передсмертний стогін оглушив, а яскравий білосніжний спалах відбився в чорних зіницях.

«Зараз, це твій шанс, – сталева хватка ослабла, давши місце діям. – Ну ж бо, прокидайся, якщо не зможеш зараз, то так і не дізнаєшся, що сталося з Даном!»

Рефлекси, вбиті в голову під час жорстоких тренувань у лісовому будиночку, дали результат: трохи подала корпус уперед, відкриваючи доступ для стрімкого розвороту, завдала точкового удару в основу шиї. Було достатньо лише дві-три секунди натискати на больову точку за вушною раковиною, як глибокий сон обрушився моментально.

– Ти, – затуманені очі дивилися з лютою ненавистю. – Ти…

– Ніколи не потрібно недооцінювати супротивника, навіть якщо перед тобою слабка і безпорадна дівчина, – плавно відступила з-під падаючого тіла, спритно ухилившись від простягнутих рук. – Спи досить довго, щоб ми встигли піти.

Найманець звалився на підлогу в найближчу калюжу, що чудово прикрасила сірими краплями білу сорочку. Спляче обличчя віддзеркалювало спокій і умиротворення, а приглушене хропіння, здається, було чути на всю округу. Адреналін продовжував тримати молодий організм і тільки завдяки йому я продовжувала думати та стояти на ногах.

«Навіть зараз ти не змогла вбити його, боягузко, – усередині боролися дві різні свідомості, умовляючи на правильний шлях. – Не потрібно прирікати на смерть, нехай навіть і вбивцю! Ні, ти повинна вбити, щоб захистити Дана! Краще втекти, як будеш жити з цією думкою? Убий, дурепо, тільки витягни пістолет і пусти останній подих!»

– Я не можу… Не можу чи хочу? – під напливом чужорідних емоцій вдивляюся в людину. – Ні, нехай це буде хто завгодно, тільки не я…

Чиїсь поспішні кроки вирвали з виру забуття. Хтось наближався, не переймаючись тим, наскільки швидко його можуть почути в цій дзвінкій тиші. Хтось поспішав, повністю піддавшись якимось невідомим помислам. Хтось палахкотів люттю, що була відчутна навіть так далеко.

Я впізнала звуки тіла, кинувшись назустріч чорному знайомому силуету. Самотній ліхтар ледь освітлював залитий кров’ю одяг, а огидний сморід смерті переслідував хлопця, розправляючи пом’яті невидимі крила… Зупинила: міраж пішов брижами, а за секунду зник з-під погляду оманливих очей.

Нерозкриті обійми зів’яли, а серце розбилося на сотню осколків…

– Дан, – колишня рішучість у голосі випарувалася, щойно рідне обличчя наблизилося впритул. Гнів, лють, ненависть, бажання болісної смерті – все відбивалося в дзеркалі душі. – Дан…

«Що сталося? – вдивляюся з останніх сил, намагаючись знайти знайомі риси. – На ньому тільки чужа кров, адже я не бачу жодних ран… Тоді чому?»

– Дан… – невиразну мову перебив озлоблений голос, зупиняючи моє життя в цю ж секунду.

– Не смій більше вимовляти моє ім’я, мерзота! Як же я міг не побачити цього раніше! – пальці грубо схопили за підборіддя, наближаючи все ближче і ближче. – Одне обличчя, тільки інші очі й волосся! Як міг не помітити вашу схожість!

З кожним вимовленим словом мені ставало дедалі болючіше, вони немов розривали зсередини, приносячи не фізичний біль, а душевний. Відчуваю себе брудною, зрадженою, сміттям у руках Дана.

– Дане, не розумію…

– Заткнися! – образливий ляпас відкинув голову в лівий бік. Рубінова кров із розбитого носа стікає вниз. – Сказав же, більше ніколи не називай моє ім’я! Ти – дрібний непотріб, такий самий, як і твій рідний брат! Сволота! – водолазка піддалася різкому руху, оголюючи повністю і залишаючи без жодного захисту. Я захлинулася сльозами. – Ідентичне!

– Не розумію… Поясни… – ледве можу вимовити слова крізь пелену болю й хрипів. – Не розумію, чому ти…

– Ах, не розумієш! Безвинна овечка у вовчій шкурі! – отримала грубий поштовх у ключицю, де розкинулася родима пляма. – Це стовідсотковий генетичний тест, що доводить вашу пряму спорідненість зі Старцем! Ти з ним брат і сестра, так би мовити, велика й дружна родина! Мені все розповів друг-програміст твоєї подружки Маргарет! Вона, як виявилося, шукала способи захистити тебе або найдорожче продати – можеш самостійно обрати один із запропонованих варіантів. Ха! Ха-ха!

– Але… – немов моторошний сон, що ніяк не хотів відпускати в реальний світ. – Про що ти говориш…

Далі сталося те, що давно було написано кривавими рядками на всьому відрізку моєї долі. Мене знову відштовхнули. Ослаблене тіло боляче вдарилося об бетонні плити найближчого будинку. Я знову померла…

– Іди, адже на тебе зараз уже чекають із доповіддю про одного найманця, Ліліє Штафт, – чорнота перед очима не давала змоги що-небудь сказати чи побачити. – Не забудь прихопити Щура, адже потрібно буде вислужитися удвох!

Хотіла простягнути руку! Крикнути, що нічого про це не знаю! Що все це помилка! Але всі наступні слова відбилися довгою могильною сиреною всередині:

– Краще б я дав тобі померти всі ті рази, що так нерозумно рятував. Негідна тварюка, що так просто змогла закохати мене в себе. Помри і більше не повертайся!

«Він хоче, щоб я померла… Невже Старець – мій брат… Але ж Маргарет знала про це, і тому залишила того листа…»

– Вибач за те, що не знала…

Останні слова просто відключили свідомість від усього, що відбувається, ледь встигнувши вимовити:

– Якби я не народжувалася…

Більше не чула ні кроків, що віддаляються, ні голосу того, хто останній зрадив моє серце. Як же просто було б не народжуватися, адже тоді я б не змогла віддати любов і життя мисливцеві… Втратила все, навіть те, що знайшла після болю.