У приміщенні гуляв свіжий весняний вітерець. Перше, що побачила Оксана – прочинене вікно. Тюлі аквамаринового кольору літали по, практично, пустій кімнаті.
Озирнувшись дівчина помітила комод, що сторожував біля ліжка, на якому вона лежала, піаніно, яке спочатку скидалось їй на звичайний дубовий стіл, пишну люстру, що розкинулась посередині стелі пурпурового забарвлення. Усі кольори, поєднані у кімнаті, були виразні і підкреслювали кожну оригінальність місця, в якому зараз перебувала Оксана.
Голова була важка, ніби набита гречкою, і трохи поколювала. Очі пекли і були пересушені, ніби вона ридала цілу ніч, а потім довго дивилася на світло. Відчувалася спрага. Намагатися щось пригадати було даремно.
- Айа-яйай! Хіба я такий страшний, як фурії із Аїдового пекла?
Голос змусив Ксеню здригнутися. Ніби знайомий, а ніби і ні. Дівчина пробігла очима по кімнаті, але нікого не побачила.
- А я гадав, що ти смілива, хоробра і нерозважлива. Але хіба назвеш розважливою дівчину, яка кидається тобі в обійми прямо в потязі - там, де моя сестра любить подумати?  – із цими словами з дверей, яких досі Оксана не помітила, вийшов юнак.
Дівчина  вже готова була запротестувати - сказати, що її з кимось сплутали, але… Раптом події того дня повернулись картинками до її пам’яті, щойно вона глянула на того, хто ввійшов до кімнати.  
Юнак, трохи вищий за Оксану ростом, підійшов до розчиненого вікна і закрив його.   Ронан.   На ньому були сині штани, біла сорочка з краваткою і чорні туфлі.
 - На тебе не міг дивитися. Така квола, беззахисна, тендітна, темноволоса дівчина… І на твого хлопця теж. Він так зблід, коли ти знепритомніла. А твоя подруга… Вона заціпеніла і її ледь виволокли  із метро. Їм так не пощастило. . .
 - Що з ними? Де вони? – ледь видавила з себе Ксеня.
- У руках моєї сестриці. А я їм казав, щоб не привертали до себе уваги, щоб були як миші. Той, вибач мені за відверте слово, дурень… пару із ніздрів пускав, а твоя подруга  кам’яною раптом стала. Тому їх помітила Аліса. Тепер вони у неї в руках. Ну, тобто, вони у неї перед оком завжди будуть. І не знатимуть про це. А ти… - Ронан якось співчутливо глянув у вічі дівчині, - врятувалась від пащеки небезпечної акули, дорога моя, втративши свідомість. Сестра не помітила ні тебе, ні мене. Подумала, що ми одна з тих парочок дурнуватих підлітків, які перед усіма обіймаємося. . . – на щоках хлопця заграли ямочки. Він якось багатослівно підморгнув гості і вийшов, не давши й слова сказати.
До кімнати вмить прибігли дві дівчини, жінка похилого віку і чоловік.   Дівчата тримали у руках таці зі сніданком, жінка – одяг. А ось чоловік виявився охоронцем. Він щось говорив до гості, але та його майже не слухала. 
Файно поснідавши і переодягнувшись у свої речі (одна з дівчат сказала, що привезла їх із  кімнати гуртожитку), Оксана мала вдосталь часу поміркувати про події останнього часу.   Чому Ронан їй допоміг? Чи справді він намагався не видати Оксаниних друзів сестрі? Де Ронан зараз? Чи не з сестрицею балакає про те, що в цій кімнаті сидить та, кого Аліса так охоче б прибрала?   Ронан носив прізвище, яке не вселяло довіри. Проте, глянувши йому очі, не скажеш, що їх власник допомагає сестриці носити мерців і прив’язувати на мотузку, ніби ті самі убили себе. Очі Ронана були хоч і хитрі, але не жорстокі і не залізні, як у Аліси. По ньому не скажеш, що він така ж підла ящірка, проте в його жилах і жилах Аліси Адреські тече одна й та сама кров. От наскільки ця кров споріднює їх вчинки?.. А ще його слова в потязі… підозрілі.
На стіні годинник пробив полудень. Оксана відчинила велике, в зріст людини вікно. На перший погляд могло видатися ніби це -Київ, одна з його вулиць чи проспектів, п’ятиповерховий будинок, проте…
Це місце могло й далі Оксені здаватися столицею, якби вона добре не знала акцент мешканців, людей, які гомоніли знизу, йдучи по тротуару.
Це був Львів.
У двері постукали.
  - Заходьте! – байдуже гукнула дівчина. До неї за цей час з сотню разів так стукали. 
- Уф-ф-ф. Мусив бути на цій парі. Вона вирішальна перед плановим від’їздом. Що поробиш, коли тобі на голову звалилась дівчина, за якою женеться моя сестра-маньяк. Не дивуйся з того, що я так прямо про неї говорю. – Ронан говорив байдуже, ніби знав Оксану з дитинства. – Я познайомлю сьогодні тебе із моєю подружкою. Вона саме приїхала від мами.     
Оксана продовжувала стояти біля вікна. Лише коли у двері знову постукали, дівчина зацікавлено повернула погляд.   Чи не Алісу він привів?   Помітивши хвилювання і страх водночас в очах Оксани, хлопець показав свої ямочки на щоках і чітко промовив:
-  Fasta, non verba!  
До кімнати впевненою ходою зайшла дівчина, віком така, як і Оксана. На ній була темно-синя сукня з ромбовим вирізом на спині. Чорняві прямі пасма волосся ледве сягали плечей. Дівчина посміхнулася так само, як і Ронан – ямочками. Голубі очі оцінювали Оксану. Через певний час вона лише загадково усміхнулась.
- Марет Адреські… - представилась дівчина. – Найрідніша з-поміж усіх сестер Ронана, - дівчина вишкірилася, й стала схожою на Алісу.  
Оксана сіпнула плечима – мороз прокружляв її тілом. Ще одна Адреські…  Ніби почувши її думки Ронан повторив: - Ще одна Адреські, - він докірливо глянув на Марет.
Сестра кинула на нього спопеляючий погляд.  -
А я … Я … М-м-м… - Оксану ніби током вдарило і відібрало чомусь мову.
- Ти… Хто ж ти? Не можеш пригадати? – Очі Марет загадково зблиснули і зустрілися із ще більш докірливим поглядом Ронана. 
- Я – Оксана Полім. Якщо цікаво, то Анатолівна. – Ксеня чомусь напружилась. Зараз дві пари очей, що належали родичам вбивці, втупилися в неї, і здавалося, що кожне слово дівчини зіграє з нею злий жарт.
  - Ні, не так вже й цікаво… - чомусь огризнулась дівчина.  Марет скосила очі на брата і щось говорила йому поглядом двох волошок. Ронанові щоки на мить  спалахнули рум’янцем або, принаймні, Ксені так здалося. Брат і сестра мовчки дивилися одне на одного, ведучи розмову ніби телепортацією думок. Оксані стало ніяково, ніби її присутність тут зайва, проте Ронан раптом кинув говорити очима з Марет і, прижмурившись, дививсь тепер на гостю.  
- Якщо ти вже на судні нашого корабля, то ми мусимо розповісти тобі все, чого тобі не відомо, і над чим ти ламала голову весь поранок.
Марет закотила очі до стелі. Ронан помітив це:  
- Вона ревнує. Марет, дорога моя, не псуй настрою нашій любій гості… Благаю... – він скотив погляд на сестру, мовляв, знову ти взялась за своє. – У неї є хлопець. 
- Але тут його зараз немає… Якби знав, як ти дивишся на цю зореподібну, то зламав би ще одне ребро, – вона таємничо підморгнула Оксані. 
- Не зламав він мені ребро! З чого ти взяла? – Ронан обурливо глипнув на сестру.
- А з того, що перед приходом до університету, ти був у лікарні. Від тебе було чути бинтами, а в кишені були знеболювані ліки, - Марет занепокоєно глянула на Ронана. 
- Ти не можеш у цьому звинувачувати Оксану. – прошипів крізь зуби хлопець. – Їй загрожує небезпека! Сестра не пожаліє її, не гляне, що їй тільки сімнадцять. Їй однаково, що тридцять п’ять, що вісім! 
Марет закрила очі долонями. Дівчина почала схлипувати.
- В чому винна наша мама? – викрикнула Марет на весь голос. – В чому вона винна? – Її крик і палець наставлений в бік Оксани, налякав гостю будинку ще більше. – В чому ти винен!?  Дівчина з ще більшим надривом в голосі скрикнула. Вона впала на коліна і почала витирати сльози, що падали уже на підлогу. Ронан кинувся до сестри і обійняв її.  Оксана не могла на це дивитися. Раптом їй здалося, що це вона винна в тому, з яким болем кричала Марет. Ніби це вона розпочала ураган непорозуміння в цьому домі.   Оксена схопила свого рюкзака, який весь цей час був поруч і вибігла із кімнати. Спустившись довжелезними сходами, дівчина опинилася на кухні будинку. Знайшовши очима аварійний вихід, Ксеня як ошпарена вибігла ними на чисте повітря.   Львів вона знала непогано, та й ніколи проблем з орієнтацією у Оксани не було, проте дівчина дещо розгубилася, потрапивши в малолюдну частину міста.   По дорозі вона зустріла жінку. Та повідомила, що вони зараз знаходяться на одній з найдавніших вулиць Львова, але водночас, найбільш забутою туристами, що, на погляд незнайомки, було просто прекрасним подарунком небес.   Жінка розповіла, як дібратися до центральної площі цього району, і не зволікаючи Оксана побігла вулицями.   Дівчині не були цікаві подробиці цієї заплутаної справи ЗАРАЗ. Все, що здавалося важливим Оксані на ту мить – що вона не має знати усього, не повинна втручатися. Усе, чого їй хотілося – заховатися у своїх колишній кімнаті на горищі, закутатись ковдрою, погладити кота і спокійно прокинутися від цього кошмару.   Оксена лише тепер, біжучи містом зрозуміла, що усе погане, що траплялося у її житті, вона хотіла б бачити лише невдалим жартом сновидінь, а не реальністю.   Реальність - жорстокіша, і від неї не прокидаються щоранку. Ні, з нею засинають і з нею прокидаються…