По небу пролітали птахи.
- Я жива?
- Напевно. Як тебе звуть?
- О… Альвара. 
- Гарне ім’я. Я так злякалася, дитинко. Ще на декілька волосин посивіла.
- Дякую за поміч. Ви врятували мене від каліцтва і можливої смерті.
- Ти нова прислуга моїх сусідів?
- Тимчасова. Як мені вам віддячити? І вашому сину?
- Будь обачніша. І цього буде досить, - жінка посміхнулася і її сиве волосся заграло фіолетовим відтінком на сонці. – Сподіваюсь, ще зустрінемося.
- Тоді … до зустрічі! – Оксана усміхнулася у відповідь.
І тут виникла проблема: як непомітно повернутися в будинок?
Можна було б залізти через вікно першого поверху, але обійшовши будинок, Оксана з горем усвідомила – усі вікна закриті. Аварійний вихід теж був замкнений.
Лишаються парадні двері.
«Головне не привертати уваги. Спокійно зайти! Не стукати. Скажу, що виходила подихати чистим повітрям, посидіти під деревцем, погрітися під сонечком…» - Оксана як ніколи сподівалась на дієвість і правдоподібність цих слів.
Ксеня важко видихнула і підійшла до будинку. Із середини не лунало і звуку.
Упевнено відкривши двері, Оксана побачила перед собою пусту кімнату, що сполучала кухню, склад, ліфт, гардероб, ще декілька кімнат та сходів на гору.
Дівчина рішуче ступила крок уперед, як хтось за дверима схопив її і потягнув до стіни. Оксана хотіла уже гукнути на поміч, тому що подумала, що попалася Алісі, але її рот прикрила чиясь рука.
Важко дихаючи, Ксеня повернула голову і побачила Ронана. Він тривожно кидав погляди по кімнаті і прислухався. Потім хлопець забрав руку від обличчя Оксени і притулив вказівний палець до своїх губ, мовляв мовчи. Дівчина кивнула.
- Де ти була? – через декілька хвилин прошепотів Ронан.
- Вийшла на вулицю прогулятися, подихати. А що не можна?
- Аліса на кухні. Стій тут і не ворушись. Я зараз повернусь.
Потім Ронан підійшов до вхідних дверей і зачинив їх.
- Лісо, тобі щось потрібно? – гукнув він голосно.
- Ні, я Федору позову, - мляво відповіла Аліса із кухні.
- Ти упевнена, що можеш пересуватися сама?
- Ага.
Ронан зайшов на кухню.
- Хто двері відкрив? – спитала Адреські.
- Напевно якісь вуличні розбишаки.
- Вуличні розбишаки? – луною повторила Аліса. – Ти донедавна сам таким був, Тюленю. Стукав, а потім втікав.
- Ти виспалась?
- Не знаю. Наша сестра гидотно сьогодні поводилась, еге ж? Вона не Адреські. Вона соплива і плаксива шмаркля!
- Алісо! Я розумію твоє ставлення до сестри, але будь ласкава, припини її ображати, ще й у цьому будинку.
- Ой, Ронане Володимировичу, я забула де і в кого у гостях! – голос Аліси став жахливо писклявим, а потім вона розреготалася. – Брате, кого ти малював сьогодні? – раптово серйозно спитала дівчина.
- Ти про що?
- Я про той малюнок на твоїм столі.
В Оксани кров у жилах похолола і серце стало швидко пульсувати.
- Там зображена Марет і… ще одна особа, - далі провадила Ліса.
-  Ти про Альвару?
Аліса почала реготати.
- Якого біса та дівка стала Альварою? – скрикнула Адреські й далі регочучи.
- Заспокойся! Голос надірвеш. Альвара – це племінниця Антонівни.
- Ні яка це не племінниця! Це – Оксана Полім!
- Яка же Оксана? У тебе геть дах поїхав!
- Ронане, ти ж знаєш, що твій талант наскільки майстерний, що не відрізниш чи це намальовано олівцем, а чи сфотографовано. Та твоя Альвара - точна копія Полім. Де ти її бачив?
- Іди відіспись. А потім і поговоримо.
Із кухні вийшов сперш Ронан, він тягнув за руку Алісу. Потім вони поволі стали підніматися по сходах угору.
Тремтячи від хвилювання, Оксана зайшла на кухню. На столі стояв сік, тарілка з вівсяним печивом і якісь таблетки, що не розчинилися у стакані прозорої води.
До кухні зайшов Ронан і всівся за стіл.
- Є якісь питання?
Оксана похитала головою і теж присіла.
- Немає? – хлопець витріщився на Ксеню.
Дівчина раптом збагнула, що вона не має знати про малюнок.
-  Ти малюєш?
- Мг. До речі, як ти непомічена вибралась на вулицю?
- Вийшла тими ж дверима, що ними щойно зайшла.
- Дивно.
- Що дивного?
Ронан махнув рукою, мовляв забудь.
Запанувала ніякова мовчанка.
- Що тепер буде?
- Стан алкогольного сп’яніння. Вона забудеться. Малюнок зникне, розмови не стане, і усе те їй узагалі присниться.
- Ясно.
- Про що думаєш, Оксано?
- Що я в пастці. Загнана в глухий кут. Навіть козирної шістки немає.
- А твій Павло любить тебе?
- Не думаю, що маю це обговорювати з тобою, - Оксана трохи зашарілася. 
- А ти будеш тужити, якщо він поїде?
- Куди це він поїде?
- Не знаю, просто питаю.
- Певно що буду.
- А якщо він поїде і знайде на щастя підкову, у нього буде все іти як по маслу, а Київ і Маківка для нього будуть просто спогадом дитинства?
- Чув про Олександру Христову?
- Ні.
- Якщо ти знайшов на щастя підкову, значить хтось недавно відкинув копита.
- Це вона сказала?
- Так.
- До чого ти хилиш? – Ронан не зміг стримати посмішки.
- Ні до чого я не хилю. Просто згадала ту письменницю і одну її книжку.
- А якщо в кінці цієї історії комусь таки доведеться відкинути копита, то хто на твою думку це має бути?
- Я не хочу щоб хтось відкидав копита. Може це буду я, або ти, або ще хтось.
- А якщо помруть і я, і ти , і Несткаро, і Аліса?
- Це було б занадто трагічно … Мені треба до міста.
- Навіщо?
- Я багато матеріалу пропустила. Потрібно якось наздогнати.
- Так, я їду в Київ, привезу твої підручники і конспекти, але ти даси свій ключ від кімнати.
- Добре. У мене є сусідка…
- Я знаю хто твоя сусідка.
- Хто ж це?
- Моя сестра.
- Марет?
- Та ні…
- Аліса?
- Смішно, правда?
- Це не може бути Аліса, - Ксеня рукою вдарила по столі.
- Будь до друга близько, а до ворога – ще ближче. Так же ж кажуть?
- Чого я ще не знаю?
- У твоїй кімнаті було дев’ять жучків.
- Для прослуховування? Аж дев’ять? – дівчина закрила лице долонями і опустила голову.
- Її люди вистежують і твоїх друзів.
- Думають, що я вийду з ними на зв'язок. І викрию свій сховок.
- Увесь той інцидент із Яною був спланований Лісою. Усе продумала.
Ронан потер чоло пальцями.
- А ще … вони пасуть твій будинок і твоїх батьків. Я сам був шокований оперативності і серйозному підходу Аліси до цієї справи. Минуло трохи більше тижня, а вона таких заходів вжила. Сестра любить грати в кішки-мишки. Її це розважає.
- Ти знаєш, де вона тримає Артема? – Оксана заглянула хлопцю прямо в очі.
- Думаю, у своєму підвалі.
- Підвалі?
- Для неї Артем Несткаро – це як цукерка на ниточці. Або як наживка для риби. Головне - щоб ти клюнула. Якщо ти до неї прибіжиш рятувати друга, то Лісі не треба буде тебе ловити по всій країні. А підвал у якому може бути її полонений – це як мишоловка. Тільки ти там опинишся, як потрапиш у пастку, у її відманікюрені кігтики, - із останніми слова Ронан постукав кінчиками пальців по столу.
- Я не можу просто сидіти із складеними руками. Треба діяти, - Ксеня зжала кулак, що аж кісточки побіліли.
Ронан пхикнув.
- Тихо-тихо. Поспішиш – людей насмішиш.
- То мені чекати, поки вона ще когось прикінчить? Поки плоть Артема зігниє в тому підвалі? Поки мої батьки зійдуть з розуму шукаючи мене? – Оксана так нервувала, що трохи піднялася, впершись на долоні, і впритул подивилася Ронанові в очі.
- Так, будемо діяти як ехолокатори! Наосліп! Аби щось робити!
В Оксени на очах виступили сльози. Вона хотіла їх приховати, натомість вони побігли по щоках. Побачивши стан дівчини, Ронан легко притулив її до себе, обійняв.
П’ятихвилинна мовчанка. 
- Ти просто втомилася. Так, сльози через втому, - тихо прошепотів хлопець на вухо Ксені. – Ти хочеш їсти?
- Ні, - Оксана звільнилася від обіймів Ронана і вмилася водою кухонного умивальника. – Коли ти поїдеш у Київ?
- Завтра вранці. Марет теж їде. Аліси до завтра тут не буде, не переживай. Повернемось у суботу. Хоча ще нічого невідомо. Марет або я ще зайдемо до тебе ввечері, окей?
- Я не буду обідати. Апетиту немає. Піду до себе.
- Вибач, якщо образив тебе під час бесіди.
- Нічого страшного. І ти мене вибач.
Оксана вийшла з кухні і рушила сходами перебираючи думку за думкою про завтрашній день.