Через п’ять хвилин відправляється потяг до міста Рівне. Оксана сиділа на вокзалі і обмірковувала свої дії.   Вона знала, що знову втікши, дівчина показала , що слабка і лиш тікає від правди. Ронан був відвертий з нею, допоміг і намагався захистити від сестри.   « Моє майбутнє у моїх руках! – подумала Ксеня. – Тому я мушу повернутися до Ронана і Марет, щоб перемогти цю Алісу, і вберегти від небезпеки своїх друзів. Лише брат і сестра Адреські добре її знають. Лише вони зуміють допомогти мені у цій ситуації. Артем у небезпеці! Можливо Ронан чи Марет знають, де Аліса тримає його, у якому підвалі? Ще не пізно повернутися!»  Дівчина вибігла з приміщення, де щойно очікувала свій потяг, і зупинила таксі. Адрес будівлі, в якій перебувала, вона встигла запам’ятати.   Через півгодини Оксена була на місці. Заплативши водієві, дівчина впевнено постукала у двері, так як дзвінка не було.  Двері відчинила одна з тих дівчат, що приносили Оксані сніданок. 
- Добрий вечір, пані Оксано, на Вас уже чекають. Мені доручено провести гостю.  
« Як це – чекають? – промайнула думка в Оксани. – Невже мої вчинки аж наскільки передбачувані?»  
Пройшовши трохи сходами, дівчата опинилися в одному коридорі. Нескінченні два ряди дверей до кімнат виглядали копією одна одної, проте Еліна ( принаймні так було написано на бейджику тієї дівчини) швидко знайшла потрібні двері і постукала.
- Fasta, non verba! – пролунав голос із середини.   Оксана невпевнено зайшла в кімнату.  
На фіолетово-голубі стіни приміщення падала тінь Марет.   Дівчина була одягнена в білий светр, темно-сині, прилягаючі до тіла, джинси і чорні туфлі на підборах. Її волосся було зібране у тугий хвіст. 
- Добрий вечір, зореподібна … - повільно протягнула Марета. – Ронан так злякався, що ти наробиш дурниць! Що тут приховувати? Я теж хвилювалася. Якби ти через вісім годин опинилася в Рівневі, а потім ще й надумала до Києва завітати, то… - Марет напружено закрила очі. – Коротше кажучи, була б ти у зоні вели-и-и-икого ризику. 
- Я вчасно все усвідомила, - задумано відповіла Ксеня.   У двері знову постукали. 
- Не зайнято! – гаркнула Марет і закотила очі до стелі.  
Увійшов Ронан. У руці він тримав папір формату А4.
- Читай, - дивлячись прямо в очі дівчини, хлопець простягнув листок Оксані. Оксена обережно взяла його.
- Оголошення? 
- Твої друзі почали пошуки Артема Несткаро, – відповів Ронан на насуплений вигляд Ксені, – але Аліса всі кінці у воду заховала. Точніше, ховає. До ранку усі оголошення зникнуть з редакцій локальних газет, Інтернету і тому подібного… І годі тобі рюмсати, цим ти мамі не допоможеш! – останнє речення хлопець сказав дивлячись на сестру. А потому він розвернувся і швидким кроком вийшов із кімнати.   Тільки тепер Оксана помітила, що обличчя Марет і справді заплакане.
Марета підійшла до Ксені, легко усміхнулася їй і поклала руку на плече.
- Ходімо, покажу твої покої. Непогана, затишна кімната, що визирає на вулицю і частково на сад. Тобі, сподіваюсь, сподобається.
Дівчата вийшли із кімнати.
   За декілька хвилин Марет зупинилася біля звичайних дерев’яних дверей. Повернувши клямку ручки двічі, дівчина відчинила двері і жестом запросила всередину Оксану.   Дійсно, кімнатка була середніх розмірів і затишна. Крізь два вікна визирала вечірня темрява. Ліжко стояло з протилежного боку, спираючись на пофарбовану в мляво-зелений колір стіну. Стояв стіл і стілець. На підвіконниках, на підлозі стояли в зелених горщиках рослини.
- Знаєш, у нашому домі давно вже не було гостів. Ця кімната, найменована як Коли-Хто-Завітає, чи малих півроку простояла пустуючи. Таких лож типу цієї у нас три, – буденним тоном мовила Марет після довгої мовчанки.
- Такий великий будинок! – Оксана сіла за стіл і підперла голову рукою. 
- Так. Хто міг подумати що тітка така щедра виявиться? У заповіті не згадала нашу маму, проте будинок на наше повноліття мав перейти до власності мене і брата. Мама і тато живуть у центрі Львова. Працюють. Так як ми навчаємось, то добиратися до університету далекувато, проте … Ронан так наполегливо стояв на тому, щоб ми не жили з батьками, а призвичаювалися до самостійного життя… У нас так багато товаришів, а вірних друзів немає… – на обличчі Марет читалось якась гіркота, і Оксані стало ніяково, тому що у неї завжди були Павло, Наталія і Артем, а знати, що у неї немає друзів, ніколи не приходилося.
- У тебе є Ронан. У Ронана є ти. Ви – двійнята. Як одне ціле. У мене є друзі і товариші, але немає брата чи сестри. У мене в дома немає міжусобних війн і бійок, суперечок і вияснювання хто менший, а хто старший, хто буде допомагати батькам, а хто піде погуляє на вулиці або подивиться телевізор.  
  Марет видавила посмішку. 
- Я старша за Тюленя рівно на хвилину і сім секунд. Раніше він так лютував коли я йому про це нагадувала, але з часом почав сам з мене знущатися, коли Яким підкинув йому ідею називати мене старою… Ах, я така була на них ображена, особливо на Яки… - дівчина різко обірвала на півслові і розгублено закліпала. На очах виблиснули сльози, але Марета в мить опанувала себе.
- Вибач, якщо раптом… - Ксеня помітила стан дівчини і раптом перевела розмову в інше русло: - Було б непогано якби мені дали яку мапу, щоб я не заблукала… Ну-у-у, де там повертати, підніматися, спускатися, дійти до вбиральні, кухні, де б я могла тебе знайти у разі чого…
- Звісно, я зараз. В нас є така, я сама малювала, – Марет швидким кроком наблизилась до дверей і вийшла.
Оксана залишилася на одинці з собою.   Чи правильно вона все зробила? А якщо двійня не зуміє їй допомогти? А якщо у них через Оксану будуть проблеми? А навчання? Чи відомо батькам, що їхньої донечки нема у Києві?
  Оксена стягнула шарф, що весь час був на ній, роззула черевики і, ледь переставляючи ноги, дошкандибала до ліжка, впала і заплющила очі. Втома здолала її, і дівчина провалилася в сон, що було аж ніяким не дивом.
Оксані рідко снилися сни, але й коли снилися, то не були такі реалістичні.   Аліса Адреські і Галина Зигуля стояли біля столу і голосно горлали одна одну. Оксана спостерігала за цим із віконця на дверях і, сама не контролюючи себе, постукала. Галина Юріївна втратила інтерес до дочки і, повернувшись до неї спиною, рушила до дверей.   Як тільки двері зі скрипом прочинилися, Оксенія відчула запах бузку і чомусь закрила очі.   На цьому сновидіння закінчилося.   Ксеня різко відкрила очі.
Зелений колір кімнати був м’який для зору, і дівчина навіть не жмурилась, як робила зазвичай, коли прокидатися.
У двері постукали. 
- Так? – невпевнено вигукнула Оксена.
- Не годиться. Придумай фразу-пароль.
- Уф-ф-ф. Ex Veritas Vires. – перше, що спало на думку в дівчини.  До кімнати в хатніх кумедних капцях невпевнено зайшла Марет.
- Овва! У мене зараз на язиці крутиться така доречна фраза… Ах, точно! Підняти - підняли, а розбудить – не розбудили, – Марета ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Вона підійшла до дзеркала, що висіло за декілька метрів від дверей, обережно зняла його і піднесла Оксані. – В якій перукарні ти робила цю вав-зачіску, люба? Тітка Катя посивішала б ще на десять волосин, будь вона зараз тут. Ти що в ночі випробовувала електричний стілець?
  - І тобі добрий рано-о-ок, - позіхнула Ксеня. – Кошмари снилися…От і результат. 
- Я вчора до тебе пулею влітаю з планом будівлі, а ти вже солоденько сопеш носиком, скрутившись в клубочок. Кумедно, – Марета вишкірилася, показавши свої ямочки.
- Вчора було таке довге і виснажливе… - Оксена задумано потерла лоба.  Знову стук у двері.
- Що за ранні відвідування? – прочитала думки дівчини Марет. – Їй богу, а тебе вигляд як у…
Хтось продовжував невпинно гупати кулаками.
- Пані Оксано, можу я бути упевнена, що у Вас все гаразд? – як виявилося, то була Еліна.
- Ні, вона лежить мертва! – роздратовано пхикнула Марет.
- Все гаразд. – Ксеня пропустила крізь вуха фразу Адреські.
Через хвилину Оксана вже була у вбиральні. Користуватися позначками карти було незвично, але похибок не було, що заспокоювало.
Одягнувшись у привезене з гуртожитку своє вбрання, і привівши себе до порядку, дівчина знайшла потрібний коридор, спустилася сходами і, ще користуючись картою, опинилася на кухні.
- А ти швидко зорієнтувалася. – Ронан сидів за столом і, читаючи якусь брошуру, пив молоко.
- Дійсно. – тільки й вимовила Оксана.
- Повідомиш, коли придумаєш пароль, - не відводячи очей від книжки продовжив хлопець.
- А вона вже придумала, – у дверях з’явилася Марет.
- М-м-м. Ну, і що ж це? – Ронан іронічно підняв ліву брову.
- В правді сила.
- По-українськи? – хлопець перевів розчарований погляд на Ксеню.
- Та ні, Тюленю, на латині.
- Не погано… - Ронан усміхнувся. – Не правда, що латинська відбилась від часу. Знайдуться завжди її цінителі. У нашому домі маніфест «Фраза-ключ на латині» тримається не один рік.
- Моя мама – лікар. Вона прекрасно володіє цією мовою, і заодно мене навчила. – Оксана опустила очі до підлоги. Професія мами їй не подобалася, проте дівчина завжди розуміла її важливість.
- Броніславо, дівчата прийшли снідати, - голосно озвався Ронан до ще однієї із дівчат-прислуг. – Сідайте. Мені час. Прийду пізно, Марет. Не забудь про маму. Тобі пощастило, що сьогодні у тебе суцільні вікна. – І він підвівся з-за столу, поцілував у чого Марет і вийшов із кімнати.
- Може спробуєш сьогодні поекспериментувати на кухні, ти ж ніби навчаєшся в … - звернулася до Оксани через деякий час дівчина.
- Училищі. Просто для початку хочу освоїтись серед кондитерів і поварів. А щодо твоєї пропозиції, то я згодна. Лише де і що міститься мені не відомо.
- Так, тобі допоможе Федора Антонівна. Я через трохи часу поїду до лікарні на годинки з три. А ти будь як удома.
- А для чого той маніфест, про який говорив твій брат?
- Не знаю, ще в дитинстві щось таке придумали. Смішно, звісно. Але так наша сім’я гордо заявляє, що шанує іноземні мови, в тому числі і латинь.
Протягом тих трьох годин Оксана зайнялась приготовленням біфштексів, супу, салату і шотландського торту. У всьому допомагала жінка, яку Ксеня бачила вчора зранку, і якій належало ім’я Федора Антонівна.
Прислуга розповіла, що працює у цьому будинку протягом дванадцяти років, і їй завше набридає навчати нових помічниць або помічників, які дуже часто стають на місце минулих, тих хто не зумів призвичаїтися до порядку дому і господарів.
Оксана встигла помізкувати про вибір вислова-пароля, якого сьогодні придумала, про маму й тата, які можливо вже знають про зникнення дочки, про Нату і Павла, які залишились в Києві і про Алісу Адреські, родичі якої переховують дівчину зараз.
Слово «переховують» дуже добре підходило до даної ситуації. Оксану заспокоювала думка про те, що вона хоч щось робить, наприклад, разом із Антонівною готує обід, а не як нахлібниця сидить на головах у Марет і Ронана і ниє про те, чому вони раніше не задіяли потрібних заходів для знешкодження зведеної сестри.
  На циферблаті годинника стрілка відбила годину дня, і у парадні вхідні двері будинку постукали.
Еліна відчинила двері. На порозі стояв чоловік років п’ятдесят. Зовсім не по-жебрацьки вдягнений і з задоволеним виразом на обличчі, він поважно зайшов у приміщення.
Оксана спершу подумала, що це повернулася Марета, проте визирнувши із кухні побачила зовсім незнайомого чоловіка і завмерла.
- А це що за панночка? – незнайомець прищулив очі і пильно дивився на Оксену. 
- Це заміна Бориславі. Та сьогодні відпросилася, бо в її сім’ї проблеми, - анітрохи не розгубилася Федора Антонівна.
- Без мого відома? Ну гаразд. Як тебе кликати? – чоловік повернув погляд до Оксани.
- Цю молоду дівчину зовуть Альварою, - відповіла замість дівчини жінка.
- Прізвище, по батькові.
- Альвара Геннадіївна Шуган. Їй можна довіряти.
- Гадаєш? Де ти її відкопала?
- Вона моя давня знайома. Колись Альвара на моїх очах росла. Дівчина радо погодилась на пропозицію, пане Володимире.
- Я вже можу оцінити її працю? – усміхнувся Володимир.
- Звісно, пане, за обідом.
- Ну, якщо так, то не тільки я оціню страви.
Тоді чоловік зняв пальто, подав його Еліні і пішов по сходах на гору.
- Погано. Остання його фраза означає лише одне – сьогодні у гостях може буде Аліса. Лишенько, нащо ти виходила із кухні? – Федора Антонівна насупила брови, але глянувши у вічі Оксені лагідно додала: - Щось придумаємо. Ронана не буде до вісімнадцятої години. Марет ось-ось прибуде. Володимир Борисович добре розгледів твоє обличчя, отже, зовнішність не змінимо. До загальноприйнятого часу прийняття їжі в обід залишилось півтора години. Надіюсь, Аліса не у Львові, і не встигне або відхилить пропозицію. А ти бери карту і йди до себе в кімнату. Не висувай носа і сиди тихо. Скоро до тебе хтось прийде. А я тим часом скажу Бориславі не повертатися три дні із автосервісу.
  Оксана подалась до кімнати. Триповерховий будинок не встиг запам’ятатися дівчині, і тому вона напружено звірювала позначення на карті і реальну картину перед очима.
Через п’ятнадцять хвилин Ксеня уже сиділа у зеленій кімнаті і побивалась у тривозі.  Таке знайоме відчуття охопило її. Дівчина зрозуміла, що протягом останніх трьох років дуже часто піддавалась і паніці, і страху, і самовпевненості, і азарту, і їй здалося, що весь цей час вона так і не виросла з тієї чотирнадцятирічної авантюристки, котра втікала з дому, тому що саме в ту хвилину, коли Оксену охопили усі вищезгадані відчуття, вона захотіла знову кинутись кудись бігти, їхати і, можливо навіть слово «кудись» не пасувало б так, як «звідкись».
У кімнату увірвалася Марет. Дівчина стала обіймати Оксану і полегшено зітхати.
- Щойно Федора зателефонувала, я одразу сіла в таксі. Думаю минеться. Ліса в Києві. Ронан вчора казав, що вона взагалі у вашій Маківці була. А як тобі мій батько? – раптом запитала Марет.
- На вас трьох схожий, - відрізала Ксеня.
Марета розреготалася.
- Ну в тебе й порівняння. Ми на батька маємо бути схожі, а не він на нас.  А в твоїй сім’ї хто більш на тебе схожий? Тато чи мама?
- Острохандроз. 
- А це ще хто такий?
- Той, через якого я минулого року сиділа у в’язниці.
- Ходімо на кухню. Оцінимо твої страви. Надіюсь, ти не пересолила. – Марет лукаво посміхнулася.
  Було безліч страв, не рахуючи ті, які приготовані Ксенею.  За столом уже сидів батько Марет і Еліна. Федора ще щось поралася біля мікрохвильової печі. Марета сіла ліворуч від батька, праворуч від Еліни. Федора присіла праворуч від Володимира і подала знак Оксані, щоб та сіла поруч з нею. До кімнати зайшов ще один чоловік, якого Ксеня уже бачила вчорашнього ранку.
- Усім смачного! – спокійно і водночас голосно мовив Володимир.
Через секунду почалися дзенькіт приборів об тарілки і час від часу прохання передати соус або тарілку із чимось.  
Усі страви виглядали дуже апетитними, проте Оксані і кусень в горло не ліз. І єдина думка яка гналася за дівчиною в голові: «Ти у лігві Адреські».
На стіл Федора Антонівна подала солодке. Закипів чайник.
Ксеня не одразу почула, що до неї звертаються.
- Та вона ще й глухувата, - розчаровано розвів руками Володимир Борисович. – Альваро, які страви із усіх цих приготовані вами?
Оксана підвела погляд.
- Сьогодні я приготувала салат із тертої чорної редьки, суп із томатного соку, торт «П’яний лорд» і біфштекси по-англійськи. Завдяки можливості користуватись усіма потрібними продуктами і приборами, а також із суттєвої допомоги пані Федори, ці страви стоять перед вами, як і я, певна річ. У Вас якісь претензії? – Оксана впевнено глянула на Володимира. Ці стави вона єдина в училищі готує на відмінно.
- Ні, ніяких претензій. Нема за що зачепитись. Дякую. Власне, мені дуже сподобався суп. Надіюсь, Федора чогось у вас навчиться, юна пані, за той час, поки буде відсутня Борислава. Мені дуже пощастило, що я приїхав в потрібний момент і скуштував ваші страви. І тобі, Федоро, дякую за обід. Та мені час їхати. Дуже прикро, що Ліси тут не було, вона б оцінила. Передаси сину, що документи у нього у кімнаті, - чоловік серйозно глянув на прислугу.
Володимир Борисович встав з-за столу і рушив до виходу. Підвівся також чоловік. Останній теж подякував Оксані та Федорі і пішов із кухні.
Через п’ять хвилин пішла Еліна, а за нею і Марета.
- Ти гідно трималася, дорога. І справді, ти прекрасно готуєш. Нічим не ліпше за Алісу. У неї всі страви гості. Перчить багато. Піднімайся нагору, я сама тут все приберу. А ти іди до себе. Або в бібліотеку. Любиш читати? Вона на карті позначена. Швидко знайдеш. Це на третьому поверсі.
Ксеня швидко знайшла на карті позначення «Бібліотека» і впевнено пішла туди. Може хоч трохи вдасться відволіктись?
Бібліотека  займала багато місця і була просторою. Книжкових стелажів було під тридцять. Література антична, середньовічна, англійська, російська, німецька, педагогічна, лікарняна, юридична, були підручники з різних класів, зібрані товсті блокноти конспектів. Багато літературних книжок було сучасних, таких як серії книг «Персі Джексон», «Гаррі Проттер», «Числа» та інші. Оксана ж вибрала «Улюбленця слави» Джойса Кері.
Книга виявилась підписана.

« Ронану Адреські, моєму найліпшому другові, на його   п’ятнадцяте день народження…  Бажаю натхнення до читання книжок, якої б тематики вони не були.»
                        Твоя сестриця  Марет!

Книжка уже на перших чотирьох сторінках набридла Оксені, і вона повернула її на місце.
Наступною вона вибрала «Хроніки Нарнії і Небіж чаклуна» Клайва Льюіса. Вона теж виявилась подарунком, тільки уже Марет.

« Дорогій Марете, на честь закінчення середньої школи. Не забувай дитинство, ідучи у юність. І мене. Читай із задоволенням!»
                                        Яким         

Дівчина вирішила прочитати хоча б декілька розділів, а тоді уже судити книжку, проте вона так її захопила, що Оксана не помітила,
як дочитала до середини. Перебило читання голосне ухання сови із годинника – сьома година, час вечері.
Ксеня була не голодна, враховуючи те, що вона практично нічого не з’їла на обіді, і тому залишилась читати у бібліотеці.