Ксеня йшла довгою вулицею сусіднього міста, що була як і в центрі Маківки, оточена великими і не дуже, квадратними будинками з рівнесенько підстриженими, і не дуже газонами. Володіли ними великі квадратні господарі, що їздили чистесенькими і не дуже машинами, як і у її худющого татка.
Було дві години дня, і поспішати було нікуди. Чекання – найгірша річ, особливо якщо не маєш терпіння. Такою була Оксана, і тому вона перелізла через тимчасово замкнені паркові ворота і пішла по вологій, весняній, пожованій траві. Парк був порожній, як і навколишні вулички. Не кожен живе у районі, де у неділю, в місті нікого не видно і не чутно. Підійшовши до гойдалок, дівчина умостилася на тій єдиній, що її ще не встигли зламати «веселі милі дітки».
Хто вигадав цей «Великий день»? Кожні дві неділі жителі містечка збиралися на головній площі і складали план подальших дій :  шкільних зборів, відвідання сусідніх сіл, допомоги шкільним їдальням, і всякої всячини. На той «ВелМайдан» пішли і її трійця сімнадцятирічних друзів : Павло, Наталя і її брат Артем.
Після закінчення школи, Артем вступив до Харківського національного університету імені Каразіна, Наталія - до Київського Національного Університету Культури та Мистецтва. Павло вступив до Національного Технічного Університету України «Київського політехнічного інституту», а Оксана – до Вищого Професіонального Училища №33.
Тепер бачилися разом вони рідко. Сьогодні усі мали зібратися у кафе «Фатальна Жоржина» і нарешті просто по-людськи порозмовляти, дивлячись один одному в очі, а не по Скайпу чи телефоні. Наті, Оксені та Паші вдалося знайти місце для подальшого навчання в Києві, а от Артем навчається у Харкові.
Оксана повільно розгойдувалася на гойдалці, як раптом помітила дивну постать бабці, яка прикрадаючись рухалась у напрямку «шалених міських американський гірок».
Щоб її не помітили, дівчина плавно встала і сховалася за кольоровими східцями до «Рапунцельової вежі». Слідкувати за жінкою було не з легких завдань : та металася по парку в різні боки, оглядалася, заглядала до кожного атракціону. А головне – обличчя бабусі було Ксені дуже знайоме.
Бабця  Галина!
« Вона що має бути в жалобі за сином, то лазить по дитячому парку, крадеться, нишпорить. - обурилася Оксана. -  О це так видовище…»
Дівчина глипнула на ручний годинник.
14: 34. Через шістнадцять хвилин вона має бути в іншому місті.
«Але і тут не погано. Можна простежити …» - вирішила дівчина.
Тимчасом Юріївна підійшла до столиків, що в лівій частині парку. Вона квапливо присіла і забігала очима по горизонті. Тінь від абрикосового дерева легенько припадала на її зморщену шкіру обличчя.  Через хвилин десять до сусідки підійшла молода особа років з двадцять. В руках вона тримала стопку газет і вимахувала ними перед очима Галини. Потім, заспокоївшись, вона стомлено присіла навпроти бабці, і Оксана могла роздивитися обличчя і жести незнайомки.
15: 12.
Бабця і дівчина підвелися і швидко рушили до виходу. У руках старої виднілася в’язка ключів.
«От як вона змогла пройти сюди…» - пробурмотіла собі в голові Ксеня.
Дівчина-незнайомка із короткою зачіскою час від часу нервово потирала руки.
Нарешті обидві були наскільки близько, що Оксана могла почути їхні голоси. І єдине що вона встигла почути крізь шум весняного вітру і шелестіння куртки незнайомки : «Дівчина із сусіднього дому -  Оксана. Її потрібно позбутися.»