Субота минула так, як і почалась. Суцільні конспекти, біганина по місту у пошуках потрібної бібліотеки, істерика Яни і … Оксанин переїзд. Сусідка усе влаштувала, і Ксеня мусила блукати у пошуках нової кімнати у гуртожитку. Якось навіть дивно, що місце для Оксаниного майбутнього перебування знайшлося аж так швидко і без лишніх втрат терпцю. Наступний день наближався із кожною секундою, а Оксена навіть уявлення не мала, як буде розповісти про її нового викладача, точніше викладачки - Адреські.
Оксана піднімалася на аж дев’ятий поверх, де тепер вона мусила проживати. Кімната виявилася найбільш далекою у довжелезному коридорі. Усі її речі чекають власницю уже там, а сама дівчина і не уявляє, що за халупа тепер їй дісталася. Ще одне запитання, що мучило Оксану -  хто тепер її нова сусідка, бо вона чула, що буде не сама.
Ключ легко увійшов у двері. Ксеня обережно повернула його на триста шістдесят градусів управо. Замок легенько клацнув. Кімната виявилася напрочуд приємних відтінків : аквамариновий, пурпуровий, бежевий. Напевно хтось гарненько над цим попрацював. Місця було навіть досить багато, і повітря було свіжим. Дівчині було незвично бачити бездоганний порядок, так як, живучи з Яною, вона звикла до гармидеру. На одному із письмових столів лежала тоненька служка паперу жовтого кольору із написом:

Вітаю з переїздом! Сподіваються, кімната тобі сподобається. Я буваю тут рідко, тому не сумуй. До зустрічі, що відбудеться наступної п'ятниці!
PS.: Мені самій цікаво, хто ти)))
                                  Твоя нова сусідка
    Спантеличена такою вісткою, Оксана із щасливим виразом на обличчі пішла розкладати речі. Коли на годиннику уже показувало далеко за північ,  Ксенині думки переколошматилися догори дригом. Знайшовши старі навушники, вона під’єднала їх до маленького кишенькового плеєра. Вставила диск, впала на ліжко, одягнула наушники, натиснула на пуск і збільшувала гучність. Оксана заплющила очі. Темрява виявилася не суцільною, тому довелося натягнути на голову подушку.  
Кров. Біла кімната заляпана насиченим червоним кольором крові. Світильник над головою висів наче на волосині. Ще мить і він впав на голову. Підфарбоване в руде на кінчиках волосся було заплетене у косу. Головний біль. Оксана схопилась за голову, а коли глянула на руки, то втратила свідомість. Руки були у крові. У її ж крові.   Різкий рух – і навушники стягнули плеєр із тумбочки, він гепнувся додолу, голосно клацнувши об дерев’яну підлогу.   Ксеня сиділа на ліжку одягнена і взута. Вона розгублено поглянула на годинник на комоді. Він показував пів на шосту ранку. Дівчина застогнала, впала на ліжко, перевернулася на живіт, звільнилася від взуття і буцнула його геть. Заснути знову не вдалось.   Оксена сіла. На мить, коли кров відхлинула з голови, світ закрутився. Схопила косметичку з усім необхідним для походу в ванну. Втім, душ не тривав і половину так довго, як хотілося б. Навіть якщо рахувати час, витрачений на сушіння волосся, список справ, якими можна зайнятися у ванній кімнаті, швидко вичерпався.   Оксана повільно переодягнулася у зручний спортивний костюм і застелила ліжко. Сіла за стіл, до якого ще не звикла, і ввімкнула ноутбук. Інтернет чомусь був дуже повільний, тому вона вирішила зганяти на кухню приготувати і з’їсти тарілочку каші.  Раптом зателефонувала мама. 
- Алло, - втомлено пробубніла Ксеня.  - Ох, Оксано, новини є. – голос у Рити був таким твердим, що відразу можна було зрозуміти – справа серйозна.  - Які ще новини?  - Аліса у Маківці. Вчора ввечері я ходила до магазину і зустріла її. Вона мала щасливий вираз обличчя. Така привітна. Запитала як здоров’я, як твоє навчання. Зустрічала її деінде у Києві? Ти так цікавишся нею…
- Зустрічала. Мамо, вона моя нова викладачка.  - Е-е-и. Як це? Що? – у слухавці, десь недалеко було чути татове бурмотіння.  - Ось так.  - Ти диви, який світ тісний. Ну, ти просила якщо що повідомити, я й так зробила. Даю слухавку Толику. – голос Маргарити замінив хрипкий: – Привіт, Ксеню.
  - Привіт. 
- Читаєш книжку, яку я тобі рекомендував. – Анатолій був повний ентузіазму. 
- Так, тату. Купила два екземпляра. Тобі сьогодні вишлю Новою Поштою. Зможеш забрати? – Оксана старалася, аби її голос звучав найприродніше. 
- О-о-о. Дякую. Звісно заберу. Як життя у тебе, у Артема, у Наталії, у… Павла? - Вчора знайшла нову кімнату в гуртожитку, бо з старої Яна виселила. Свою нову сусідку ще не бачила, пізніше познайомлюся. Сьогодні піду на зустріч з Павлом і Натою. Справа до них є. І це все.
- То тебе уже виселило те дівчисько? Причини хоч були? - Тату, я як приїду вам усе розповім, не хвилюйся.  - Ну, бувай. 
  У слухавці знову стало порожньо.  
  Стрілка годинника врочисто ступила пів на дванадцяту. Час іти. Вдягнувшись, Оксана вийшла з будівлі. На вулиці була напрочуд гарна погода. Сонце грало з перехожими людьми, а вітерець був лише теплий і ледь помітний.   Дівчина була на місці призначення рівно о дванадцятій. Через п’ять хвилин підійшов Павло, а ще через п’ять - Ната. Разом вони пішли у малолюдне кафе.
- Чому ти не взяла ноутбук? – уже за столиком в дальньому куті приміщення розсерджено запитала Ксеня у Наталії. – Ти її не попередив? – ще більш розгнівано запитала у Павла. 
- Заспокойся. Просто Артем не вийшов на зв'язок зі мною,  і з Пашою теж. Це напевно через наш конфлікт нещодавній… У мами запитувала чи брат відповідав на дзвінки, чи телефонував, і вона відповіла що так, казав що справ багато і … попросив зупинити мене і вас обох, не ризикувати, облишити ту заплутану історію, і щоб ми жили в спокої, – роз’яснила Ната, на її лиці з’явилася гіркота.
Мовчанка.
- Так чому ми зустрілися? – перший звільнився від роздумів Павло.
-  Певно після слів переданих твоєї мамою, Нато, ви не сильно будете раді це чути… Аліса Адреські … Я взнала, де і ким вона працює. Вона - моя викладачка. У моєму училищі. Та незнайомка зовсім поруч. Можливо вона зараз десь тут, недалеко.
У Нати звелися брови, Павло незрушно дивився в очі Оксани.  - Нічого собі.
- То Адреські вбила людину і просто гуляє собі серед студентів? – намагалась знайти сама собі пояснення Ната. 
- Ну-у-у, хтозна чи вона вбивця…. Ти ж знаєш, найкращий сховок – людяне місце, натовп, де тебе не запідозрять, особливо, коли ти майстер хованок і можеш красиво відговорюватися. Якщо тій Алісі стара сказала «прибрати» тебе, Оксано, то ти в небезпеці. Вона близько підібралася, я не вірю, що це збіг обставин. – Павло забігав очима по кафе. 
- Це була гірка новина, але є хороша, - Оксана ледь заусміхалася. – У мене переїзд. Комендант переселив мене від тієї божевільної Яни і тепер я мешкаю у прекрасній кімнаті! Просторій, яскравій і до п’ятниці - пустої. Моєї нової сусідоньки немає - вона кудись поїхала, я її не знаю і не бачила.
- Хотіла б я, щоб мене так відселили від Малькової, - зітхнула Наталя. – Вже набридли її теревені про своїх батьків. « … тричі бували у США… мають яхту… а я живу з невдахами і волоцюгами…» - дівчина завершила фальцетом і закотила очі до стелі.
Павло вишкірився : йому не потрібно було думати про свій гуртожиток і набридливих сусідів, живучи у самотній квартирі тітки Ольги – та знову на певний час поїхала до Італії – країни, яка завжди їй буде захоплива своїми стравами, спеціями і тому подібного.
До столу підбігла офіціантка із дивним кольором ірокеза.
- Мені, будь-ласка, одне буріто, сирне начо, три чізбургери і … дієтичну колу. Це все… - Оксана зітхнула.
- Ти не зав’язала ... – почав було дорікнути Павло, але подруга зупинила його жестом руки, мовляв, нічого страшного не трапиться.
До столику повернулась офіціантка. На таці був рутбір, кукурудзяна лемішка, згорнута пиріжком, із начинкою зі смаженої квасолі, кукурудзяні коржі тортилья, запечені з сиром і перцевим соусом та маршмелоу, повітряний кондитерський виріб, зроблений із желатину, цукру і ароматизаторів.
Ната розтанула у кривій посмішці, глянувши на Ксеню. Та вся побагряніла з люті. Навіть її трохи підфарбоване волосся, здається, почервоніло.
Оксана з непорозуміння втупилась поглядом у тацю.
- Ви що, подуріли? Принесли мені рутбір… Цей гидотний напій! ДЕ МОЯ КОЛА? Гаразд, - дівчина глибоко вдихнула, - А де мої чізбургери? Ви замість принесли маршмелоу? Ви б ще мені замість вершкового соусу гуакамоле подали… Сором!
-   Ксеню, схолонь. Ходімо на вулицю… Я куплю тобі кока-коли, а ще сьогодні неділя…
- Прогуляємося… Часу досить. – Паша взяв її за передпліччя, кивнув Наті і, залишивши на столі гроші, вони троє вийшли на чисте повітря.
Сонце сліпило зір. Оксена закрила обличчя долонями. Втома поборола її. Обережно сівши на лавочку біля входу кафе, дівчина дістала із рюкзака заспокійливе.
- Декілька ночей поспіль не спала… Кошмари сняться. Коли вдається заснути. А так… Щось не добре чатує попереду… Але що?
До подруги підсіла Наталія. Вона кинула неспокійний погляд на Павла – той задумано спостерігав за рухом велосипедистів.
- Тобі справді не слід втручатися у цю справу. Небезпечно. Вельми необачно з твого боку було втрутитись до тієї історії. Несправедливість і якесь безчестя трапилось із твоїм сусідом. Не треба втручатися… не треба… Нехай в цьому копирсаються слідчі, поліція… Та хто-небудь, але не ти, не ви, не ми… - Ната глянула на Павла чекаючи підтримки, але той, лише закусивши губу, знизав плечима, мовляв, мені нічого сказати.
Телефон у кишені хлопця дзенькнув, що означало – прийшло повідомлення.
- Від Артема! – тільки й сказав Павло.

Е ні, діточки. Жереб кинуто. Тепер не відвертітися вам…  Вже занадто пізно. Умови гри тепер диктуватиму Я, солоденькі ви мої , а інакше…  Як же я люблю арахісове печиво… Жаль,                   що від нього болять зубки…

Усі троє вмить перезирнулися.
- Що за нісенітниця? І це від мого брата? – на очах Наталії виблиснули недовірливі вогники. – - Це він так прикалюється? Уф-ф. Щось то… - вона перелякано глянула на Ксеню.
- Я нічого не розумію. Можливо він так хоче, щоб… Ну не знаю, ми і справді не ткнули до тієї Адреські носа? – Оксана запитально і тривожно зазирнула в очі Паші.
- Звісно, Артем начитана, філософська натура останнім часом, але щоб вживати такі слова? До нас звертатися «діточки»? Який ще жереб, умови гри? До речі, він надає перевагу арахісу і… - Павло запнувся ніби щось збило його з думки.
- У нього після арахісу завжди болять зуби… - Наталія наморщила лоб, показуючи, що їй не сила збагнути анекдот.
- Так улесливо написано… Може це справді жарт… Невдалий хіба що. – здається Павло й сам не до кінця вірив у те, в чому хотів переконати дівчат.
- Я підозрюю, що це була вона. – Ксенія показала на жінку, що стояла неподалік фонтану і стрімко ховала телефон у своїй кишені. – Ні, я упевнена, що вона. – додала переконавшись у своїх домислах дівчина.
За тридцять метрів від Павла, Нати та Оксени стояла молода особа. Вітер бавився з її коротким світлим волоссям, а його власниця час від часу намагалася приборкати його нестримні польоти. На плечі висіла маленька сумочка, а з кишені світло-оранжевих брюк визирав телефон, трохи більший за розміром того, що був у її лівій руці.
Дівчина так поспішала, що заледве не збила з ніг дівчинку десяти років із кульками у руці. Права рука, якою вона тримала телефон, потяглась до вуха – хтось телефонував. Незнайомка щось гаркнула у слухавку, а потому підтюпцем побігла до станції метро.
Аліса Адреські!
Але звідки у неї телефон Артема? Як вона дізналася, де відбудеться зустріч? Як їй вдалось непомітно підкрастися і підслухати розмову?
Друзі не зволікаючи побігли за жінкою. У Павла у кишені були жетони, і вони змогли виграти час. Поки Адреські стояла у черзі до каси, трійця непомітно пройшла далі і стала підстерігати. Жінка кинулась до першої залізної змії. За нею слідом – Паша, Ната і Ксеня.
Знайшовши місце, де було б легше стежити за незвичайною викладачкою, Оксана підкликала до себе друзів.
- Думаєте, вона нас не помічає? – Ксеня не спускала очей від Аліси Адреські.
- Не знаю. Мені здається вона жене нас у пастку, – прошепотів Павло, – передчуття таке…
- Ніби ви вже у пасці… Як миші, що через сир кидаються у мишоловку. Як риба, що не має достатньо мізків.
Першим кинув погляд через спину Паша, потім Оксана і Наташа.
Перед їхніми очима стояв молодий хлопець: очі відбивали світло ліхтарів у салоні поїзда, темне волосся безладно розкинулось на голові, а на щоках красувались хитрі ямочки. Юнак допитливо роздивлявся три спантеличені обличчя, що втупилися у нього. Попри свої доволі симпатичні риси обличчя, незнайомець мав дивний погляд. Він поєднував у собі хитрість, егоїстичність і випромінював цікавість, хоча, здавалося, що незнайомець знає те, чого не відає жоден мудрець на планеті.
- Ронан Адреські. Приємно познайомитися з вами, юними авантюристами. Я так розумію, ви – мої ровесники. Вам по скільки років? Ах, так, у панянок не стану питати… Павло? Наталія? Можна просто Ната? І … Оксенія? Ні, Ксеня. Моє ім`я таке жалюгідне порівняно з вашими. Знаєте, що воно означає? – чоло Ронана зморщилося. – «Як маленький тюлень». Ви любите тюленів? – його ліва брова сіпнулася вгору. Цей жест Оксана помітила якось і в Аліси. – Я брат нашої молодої убивці. Єдинокровний. По батькові. Який же я радий, що моя і її матері – не одна й та сама. Проте ми так схожі рисами облич. – голубі очі Ронана стали темно-синіми через зіниці, що змусили яскравий обруч стати тоненькою смужкою, лише трохи розширившись.
Оксана заціпеніла. Він брат тієї?.. Такий балакучий! І прямо каже:     « … нашої молодої убивці»? Дівчина ледве зуміла відвернути погляд із новознайомого Адреські. Вона помітила, що в такому самому стані – шоковому – знаходяться і її друзі.
На мить, відійшовши від трансу, Ксеня зиркнула краєм зору на Алісу. Вона дивилась поперед себе, та щось безупинно натискала у телефоні, не дивлячись на екран.
Це напевно знову кошмар сниться. Чергове жахіття. Ось лише прокинусь і … все минеться… - вона благально глянула на Павла і Нату, чекаючи поки вони підтвердять її слова і розчиняться, як це завжди бувало. Але друзі лише шоковано повернули погляди на подругу і злякано витріщалися.
Оксана глипнула на Ронана. Той, здається, теж збентежився поведінкою дівчини. Юнак прикрив очі під повіками і прискіпливо дивився в Ксенині. Знову глянувши широко розплющеним поглядом на Алісу, яка все так само сиділа і безтурботно вдивлялася у далечінь, Оксена не втрималася на ногах і мало б не впала долу, як би її в ту ж хвилину не підхопив Ронан.
- Е-е-е, ще цього не вистачало… - останнє, що встигла почути дівчина, до того, як втратила свідомість.