Римське три
15: 47
Невеличке кафе «Фатальна Жоржина». Людей було небагато, переважно постійні відвідувачі.
Оксана пробігла поглядом по приміщенню і знайшла своїх сонних друзів. Ната порівнювала стаканчики з-під какао, якого за цей час встигла випити чи не з відро. Павло читав місцеву газету «Тільки факти», яку серед людей називають «фотоальбомом», а Артем спостерігав, як швидкі офіціанти миготіли у яскравих уніформах на роликах перед відвідувачами.
- Привіт, друзяки, – хриплим голосом мовила Ксеня.
- Та привіт. А що з голосом? – Артем підозріло зморщив лоба і глипнув на сестру, що витріщилася на подругу.
Павло став з-за столу і обійняв остовпілу і задуману Оксену.
- Щось трапилось? – запитали в унісон Наталія і Павло, коли Ксеня сіла за столик і втупила погляд в нікуди.
- Та певно щось таки трапилось … - Оксана зробила глибокий вдих і, зібравши всі свої думки до купи, почала розповідь : - Напевно, потрібно почати з того, що вчора, коли я наводила лад у своїй колишній кімнаті, то із вікна бачила, як із будинку моєї сусідки виносили ні мертве, ні живе тіло її сина. А стара навіть сльозинки не зронила. Вигляд у неї був млявий, прохолодний, байдужий, сірий…
- Це та Галина Юріївна? – почав Артем. – Пф-ф-ф, жартуєш? Невже та Кшапля мала колись інакший вигляд? Вона завжди така. Ну принаймні я такою її завше бачу.
- Ми чули, що Станіслав помер. – тихо сказав Павло. – Ну, точніше, моя сім’я про все дізналася.
- А сьогодні, поки ви мене тут вичікували, я була у парку, – продовжила дівчина. – Підслухала розмову Кшаплі та ще якоїсь панянки, молодшої за нею. Я не знаю, хто вона. Раніше я її не бачила, але якщо ще раз десь таки побачу, то точно впізнаю.
- То ти натякаєш, що хлопець не скоротив собі життя добровільно? – запитав, коли запала тиша, Артем.
- Ну, напевно. Я знаю, що доказів ніяких у моїх руках нема, але щось підказує, що це було вбивство, – невпевнено мовила Оксана.
- Щоб вона, та й рідного сина?Убила? – скрикнув Павло.
- Тихше. Ще хто почує.
- Може обговорило це у мене? – запропонувала Оксана.
Невеличке кафе «Фатальна Жоржина». Людей було небагато, переважно постійні відвідувачі.
Оксана пробігла поглядом по приміщенню і знайшла своїх сонних друзів. Ната порівнювала стаканчики з-під какао, якого за цей час встигла випити чи не з відро. Павло читав місцеву газету «Тільки факти», яку серед людей називають «фотоальбомом», а Артем спостерігав, як швидкі офіціанти миготіли у яскравих уніформах на роликах перед відвідувачами.
- Привіт, друзяки, – хриплим голосом мовила Ксеня.
- Та привіт. А що з голосом? – Артем підозріло зморщив лоба і глипнув на сестру, що витріщилася на подругу.
Павло став з-за столу і обійняв остовпілу і задуману Оксену.
- Щось трапилось? – запитали в унісон Наталія і Павло, коли Ксеня сіла за столик і втупила погляд в нікуди.
- Та певно щось таки трапилось … - Оксана зробила глибокий вдих і, зібравши всі свої думки до купи, почала розповідь : - Напевно, потрібно почати з того, що вчора, коли я наводила лад у своїй колишній кімнаті, то із вікна бачила, як із будинку моєї сусідки виносили ні мертве, ні живе тіло її сина. А стара навіть сльозинки не зронила. Вигляд у неї був млявий, прохолодний, байдужий, сірий…
- Це та Галина Юріївна? – почав Артем. – Пф-ф-ф, жартуєш? Невже та Кшапля мала колись інакший вигляд? Вона завжди така. Ну принаймні я такою її завше бачу.
- Ми чули, що Станіслав помер. – тихо сказав Павло. – Ну, точніше, моя сім’я про все дізналася.
- А сьогодні, поки ви мене тут вичікували, я була у парку, – продовжила дівчина. – Підслухала розмову Кшаплі та ще якоїсь панянки, молодшої за нею. Я не знаю, хто вона. Раніше я її не бачила, але якщо ще раз десь таки побачу, то точно впізнаю.
- То ти натякаєш, що хлопець не скоротив собі життя добровільно? – запитав, коли запала тиша, Артем.
- Ну, напевно. Я знаю, що доказів ніяких у моїх руках нема, але щось підказує, що це було вбивство, – невпевнено мовила Оксана.
- Щоб вона, та й рідного сина?Убила? – скрикнув Павло.
- Тихше. Ще хто почує.
- Може обговорило це у мене? – запропонувала Оксана.
Коментарі