- Допомогти тобі? – Оксана стояла у дверях кімнати Марет і дивилася як Борислава силується підняти ящик із фотографіями.
- Не проти, - захекано відповіла та. 
Оксена зайшла в кімнату, у якій уже раз бувала. За одну ручку вчепилася дівчина-прислуга, а за другу – Оксана. На рахунок три вони підняли великий ящик і, винісши його з кімнати, посунули до ліфту.
- Це все робота Марет? – уже в ліфті спитала Ксеня.
- Так. На першому поверсі є кімната, де збережені тисячі таких фотографій. Досі дивуюсь як вони туди всі поміщаються.
Тим приміщенням ФС виявилась одна із не підписаних кімнаток біля ліфту і сходів нагору. Там дійсно було багато фотографій у шафках. Усі були посортовані. Оксана відкрила одну шухляду і там виявились фотографії Ронана. На одній із верхніх, були якісь люди, серед яких був і Ронан. Усі вони були в пальтах і білих сорочках, що робило їх схожими одне на одного. У сусідній шафці під назвою «Зниклі спогади»  були збережені фотографії Марет із якимось хлопцем, і здогадатись було не важко, що цей хтось – Яким.
Були у ФС і шафки із назвами подібні до «Георгій Цеукад», «Вид із скелі№8», «Телефони Нурбану» і так далі. Але Ксеню зацікавила така шафка як «Зигулі», в ній були фотографії як Галини і Святослава, так і самої Аліси, на що Борислава сказала:
- Марет не рахує Алісу як повноцінну Адреські. Для неї вона Зигуля.
Після того, Борислава і Ксеня вийшли із того приміщення, і його замкнула Федора Антонівна.
Марет, Ронан та Еліна виїхала годину тому, і в будинку було як ніколи самотньо і тихо. Федора Антонівна прибирала у кімнатах і давала доручення Бориславі, Оксані ж сказала відпочивати.
О 12:05, як ніколи пізно, Борислава пішла за покупками. Федора вручила їй коротенький список із трьох пунктів.
В той час, як Антонівна перевіряла терміни придатності продуктів у складі, Оксана піднялась до себе в кімнату і зібрала рюкзака. Туди вклала телефон, яким не користувалася весь час перебування в Львові, гроші, відмикачку, блокнот, навушники, зарядний пристрій, пляшку мінеральної води, яку взяла з кухні, та інші дріб’язкові речі, які власне, самі вже були всередині. Ранець був легкий, і тому дівчина вложила ще декілька сандвічів. Змінного одягу не брала. Одягнула джинси, кофтину із зображеною синицею і кеди. На верх – пальто і шарфик.
Федора й далі поралася у складі, коли Ксеня не помічено підкралася до аварійного виходу. Двері, як і розраховувала Оксана, були не замкнені і дівчина, тихо відкривши їх і вийшовши назовні, опинилася на задньому подвір’ї.
Сонце ледь пробивалося крізь грозові хмари. Витягнувши із кишені візитку Аліси, Оксана зайшла в Інтернет і відкрила онлайн-карту. Будинок Аліси розташовувався на вулиці Хмельницького. Що здивувало дівчину, що ця вулиця розташовувався теж у Львові, з чого Ксеня зробила висновок: Володимир Адреські хотів, щоб його діти були не далеко від нього.
Відійшовши до головної дороги вулиці, Оксена зупинила таксі.
- Вулиця Хмельницького, будинок номер шість, - сказала дівчина водієві.
Заревів двигун і авто зрушило з місця.
- Ви теж берете уроки у Адреські Аліси? – озвався водій.
- Що? – не зрозуміла Оксана.
- Просто ви вже четвертий клієнт у мене, що просить відвезти туди. Кажуть, саме там вона, ну тобто Адреські, проводить типу майстер-класів. Та дівчина зовсім молода, а така талановита і успішна. Чув, що вона працювала в одному з найуспішніших ресторанів нашого міста.
- А ви й справді про неї багацько знаєте, - зауважила Оксана, їй зовсім не подобалась ця балакучість водія.
- Еге ж. Уже приїхали.
Авто зупинилось, і Ксеня заплатила водію.
Який він із себе, будинок Аліси Адреські?
Ве-еличезний. Чотириповерховий. Світло-рожевого кольору.
До будинку тулилася маленька добудова. Схожа була у Оксаниної хрещеної матері.
Дівчина вирішила не поспішати. Спершу треба переконатися чи немає тут Аліси або її людей. Для спостереження Ксеня знайшла непогане місце – дитячий майданчик. Там було багато дорослих, а ще більше дітлахів. Всі вони кричали, сміялися, плакали, бігали, стрибали, ховалися за деревами. Оксана присіла на лавочку і не зводила очей від будинку.
Перші півгодини нічого підозрілого не було. Але потім із будинку вийшла Аліса, вона замкнула двері будинку, сховала ключі в кишеню і сіла в авто, яке під’їхало.
Оксена вирішила почекати ще десять хвилин. Потім встала і рушила в бік будинку.
Прибудова була вздовж близько трьох метрів і вширш близько двох.
Оксані чомусь здалось, що усередині є сходи, що ведуть до підвалу.
Діставши відмикачку, Ксеня почала обережно поратися з замком. Спершу він не піддавався, але потім почулося легке «клац» - двері відімкненні.
Темно. Хоч в око встрель. Оксана дістала телефон і включила ліхтарик. Під стінами стояли полиці набиті мотлохом, на підлозі – потертий лінолеум. По центрі підлоги видно чотирикутний виріз і ручку. Дівчина обережно потягнула її на себе і та піддалася.
Дерев’яні сходи.
Ксеня посвітила вниз, але не побачила кінця .
Але чи це той підвал? Залишається перевірити.
Оксана обережно поставила ліву ногу на першу сходинку.
Нічого.
Друга, третя, восьма, одинадцята.
Фундамент.
Дівчина боязко поставила на підлогу ногу, та раптом здригнулась.
Увімкнулося світло. Видно усе. Очі аж заболіли від різкого освітлення після суцільної темряви.
« Нічого страшного. Це лише автоматичний вмикач світла!» - заспокоювала себе Ксеня.
Велика чотирикутна кімната. Вогко і сиро. Тхне цвіллю. На фоні сірої протилежної стіни сидить за столом хлопець. Точніше схилив голову і не рухався. Обличчя не видно, але й так зрозуміло, що це він. Артем.  - Артеме? – тремтячим голосом звернулася Оксана.
Хлопець підняв голову. На обличчі видно декілька синців, із носа до верхньої губи – засохла стрічечка крові.
- Оксано? – не зрозуміло чи він бачить її, бо очі закриті.
- Як ти?.. – дівчина не наважувалася підійти ближче.
Не встиг хлопець відповісти, як Оксана раптом нерухомо застигла. Дівчина зрозуміла – до її спини приставили пістолет. Вона випустила з рук телефон, він впав і побився об підлогу.
Ксеня поволі підняла дві руки вгору і спостерігала за своїми тремтячими пальцями. Дихати затхлим повітрям було важко.
- Відійди на три кроки вперед і повернись на сто вісімдесят градусів, - сказав голос Аліси.
Оксані не треба повторювати двічі, тому вона повернулась до Адреські обличчям.
  Побачила таку картину: пістолет уже націлений на Ронана, його за передпліччя тримає Аліса. На обличчі хлопця – жодного виразу.
Жодного!
  Ні злості. Ні ненависті. Ні страху. Ні збентеження. Ні хвилювання.
Аліса мовчки підвела Ронана до столу за яким сидів Артем, схиливши голову вниз.
  Адреські підійшла до Оксені. Вона поклала їй у руку пістолет, а сама стала позаду.
  Оксана з непорозумінням дивилася на зброю у руці. Довго дивилася. Розуміла, для чого це Алісі. Щоб дівчина вибрала у кого вистрілить: у Ронана, який стояв незворушно і напружено, чи у Артема, який важко сопів носом.
Оксана повернулася до Аліси. Та стояла і зацікавлено спостерігала за ситуацією. Її голова скептично схилена на бік. Права нога трохи зігнута. Руки схрещені на грудині. Пальці правиці беззвучно стукають по плечі лівої руки.
- Ронане, дорогий мій, що ти наробив? Навіщо ти їй допомагав? – Аліса жалісливо глянула на Ронана. Не дочекавшись відповіді продовжила: - Що за ти дурницю вткнув?
Аліса різко вихопила пістолета з рук Оксани і вистрілила. Пуля влучила у стіну, за декілька сантиметрів від голови Ронана. Від гучного звуку Артем закрив вуха і почав кричати. У Ксені все похололо всередині. Страх і паніка налинули на неї, і у дівчини покосилися ноги.
- Що ти в біса робиш? – крикнула Ксеня.
- Питаєш, що я роблю? – Аліса повернулася до Оксани. Вона широко розплющила очі, і це робило ще страхітливішим її вигляд. Потім Адреські різко схопила руку дівчини і  повернула їй вогнепальну зброю. – Зроби вибір. Там одна пуля залишилася. 
Оксана глипнула на Артема: його очі були сповнені жаху, він дивився і благав. Потім перевела погляд на Ронана: хлопець одними губами, без звуку, сказав «блефує» і Ксеня зрозуміла.
- Я не буду в них стріляти! – не відводячи очей, промовила вона.
- Невже? Тоді прийдеться мені, - Аліса розреготалася.
Оксана приставила пістолет до своєї скроні. Побачивши це, Адреські ще більше задоволено розреготалася.
- Тобі не буде користі з їхніх продірявлених тіл. А з мого – так. Я не зможу заговорити. Не буде понятих у тій справі. Ти будеш знову у зоні безпеки. Тому ти права, Алісо Володимирівно, – упевненим голосом вела Оксена, – я вистрілю.
Потім усе сталося як у американському кіно про гангстерів. Оксана навела пістолет на Ронана. Він кивнув і усміхнувся, показавши ямочки на щоках.
А потім - вистріл.
Оксана хотіла прицілитися у ліву ногу хлопця, але пуля продірявила плече. Ронан впав на підлогу і закричав. Аліса кинулась до нього.
- Ні, Ронане! – кричала Ліса. Вона кидала погляди то на Оксану, то на брата. Здається, навіть плакала.
Ксеня стояла незворушно, й досі тримала пістолет.  Вона не могла повірити, що вистрелила. Ронан стікав кров’ю і мучився, як мучаться перед смертю, в стані агонії. Артем перелякано дивився на тіло, що билося в конвульсіях і хотів до нього доторкнутися, але руки були зв’язані. 
Аліса різко скочила на ноги, взяла біту, що стояла, впершись об стінку, і вдарила нею Артема по голові. Адреські впала разом із дерев’яною товстою палкою і поповзла до якогось ящика, дістала звідти пістолет і…
Знову постріл.
Не встигає Оксана усвідомити, що Ліса зробила з Артемом, як знову постріл.
Тіло Адреські лежить нерухомо.
Оксана підбігає, щоб розгледіти, що з нею.
Кругла дірочка на лобі прекрасного обличчя.
Широко розкриті голубі очі дивляться на стелю.
Не дихає. 
Оксана намагається знайти місце, яке пульсуватиме.
Не знаходячи такого, повертається до Артема. Він непритомний. Дихає.
А Ронан?
  Він і далі скавчить і тремтить. Оксана іде на колінах до нього. Через пальто сочиться кров. Обличчя хлопця у сльозах і червоне. На лобі – капельки поту.
- Ронане? – перелякано прошептала Ксеня і доторкнулася тильною частиною долоні закривавленого лівого плеча.
Дівчина акуратно зняла з хлопця пальто. Кофта, як і пальто, теж було у крові.
Вона намагалась згадати, що казали у школі про надання першої медичної допомоги у таких випадках.
Усе, що прийшло в голову – перев’язати зверху над раною ремінець.
Коли вона затіснила ремінь із своїх джинсів щонайдужче, то остаточно зрозуміла – у неї паніка, і повне нерозуміння того, що відбувається.
Усе було як сон.
  Оксена підвелася і схопила свій телефон. Екран покрився павутинкою тріщин, але працював. Набрала 102.
- Алло, будь-ласка, швидше, три поранені людини. Львів, вулиця Хмельницького, шість, підвал, що у прибудові будинку.
Дівчина поповзла до Ронана. Він ще живий. Не втратив свідомість.
- О… кс…но… - прохрипів хлопець.
- Я тут. Не помирай, прошу! – по щоках Оксани побігли сльози. Вона закрила обличчя руками і плакала. Вся тремтіла і плакала.