Оксана стояла біля великого ящика із дрібним мотлохом. Зокрема це були її колись колекціоновані рожеві годинники. На горищі чувся запах весни, що линув з-над двору. Дівчина підійшла до мансардного вінка і ледве не втратила щелепу, коли побачила карету швидкої допомоги, що зупинилася біля сусіднього дому.
Невже щось трапилося із Галиною Юріївною? 
Але ні. Бабуся стояла на порозі спостерігаючи за дійством крізь  вузенькі кільця окулярів. В це важко було повірити, але з дому винесли тіло непритомного Станіслава, сина старої. Галина Юріївна навіть не глянула на млявого сина, якого несли повз неї. Вона дивилася кудись у напрямку поштової скриньки, що була за кілометр від неї.
Оксана відступила крок назад. Станіславові всього лише двадцять три і він нічим не хворіє… Невже до цього причетний хтось сторонній? Можливо сама сусідка? Вона усім своїм виглядом підтверджувала свою причетність. З вуст Оксани це б звучало жорстоко, і вона вирішила не давати свою оцінку побаченому в голос, хоч у кімнаті дівчина була сама.
Раптом вона відчула м’який дотик теплої долоні мами на плечі.
- Ти тут прибираєш? – запитала Маргарита надзвичайно рівним голосом.
Оксана глянула через плече на маму і повернула погляд до вікна. Мама теж дивилася в бік старої хатини сусідки і пирхнула.
- А вона кожен вечір приходила і торочила : « Мій синочок ніколи не буває хворий. Він немає шкідливих звичок. Станіславчик моя гордість!» - кривлялася Рита. – Ну і що ми бачимо? – Мертва тиша, як раптом мама скрикнула: - Він помер, а точніше покінчив з життям!
Очі жінки налились кров’ю. Вона терпіти не могла докорів Галини Юріївни щодо виховання її дочки. Стара завжди намагалася допекти Маргариті.
Звук сирени швидкої допомоги несподівано зник, і Оксана глипнула на бабцю. І як тільки погляд дівчини опинився на її статурі, як Галина ніби прочитала її  думки і повернула голову до вікна. Неабияк злякавшись, Ксеня закрила вікно гобеленом і спішно відійшла.
  У колишній її кімнаті просторо розлилося світло вечірнього сонця. Мама забрала пилосос і вийшла, твердо гупаючи ногами по сходах.
Ось уже три роки, як Оксана перебралася із горища, і кожної суботи прибирає його. У цій величезній кімнаті так і залишилися старі і нові книжки на шухлядах, розкішне ліжко, писемний стіл, мольберт, картини і схеми Леонардо да Вінчі, скейт, та інші речі, в яких дівчина не бачила сенсу, щоб їх пересовувати на поверх нижче.  Крім того, дві кімнати ліпше, чим одна.
Дівчина стомлено сіла на стілець і поринула у вир своїх думок. Завжди, коли трапляється щось підозріле, ти його перекручуєш в голові по сто тисяч раз.
Найкращий варіант щось довідатися – це піти у гості до сусідки і по-людському усе розпитати. Це ліпше, ніж сидіти і дивитися з вікна.
«Нарешті щось у цьому селі відбувається… - думала Оксана. – І нікуди не потрібно їхати. Не від кого тікати. Не турбуватися за геніальність свого плану і послідовності дій!»