Ці записки мені дісталися від міцної засмаглої людини років п'ятдесяти, з вицвілими світлими очима. Ми познайомився на березі під час морської подорожі.

Він пообіцяв мені щось приголомшливе та дивовижне. І поки я, сидячи на веранді його гарного будинку, з якого видно було сині морські краєвиди, з цікавістю читав його рукопис, він, хвилюючись, крокував поруч, димив люлькою, та стежив за моєю реакцією.

Закінчивши читати, я трохи вражений, запитав про правдивість цих подій і про можливість усе це надрукувати.

- Те, що сталося - це абсолютна істина, - сказав мені Юрій Романович Шаров, тут же попросивши свою кругленьку повнувату, з добрим і відкритим обличчям, дружину Наталю, принести нам чайку.

- У мене чай особливий, на південних травах, - сказав він, розливаючи зеленувато-жовту рідину по чашках.

А потім додав:

- Я не проти, якщо ви це все надрукуєте. Тільки імені мого на обкладинці не повинно бути. Це ні до чого. Я не письменник, не вчений якийсь, та й взагалі, людина звичайна і непомітна. Море, вітер, будинок, дружина, мої улюблені діти та онука – більше нічого мені не треба в житті… У тексті, звичайно, можете мене згадувати – будь ласка, але не більше!

Далі, за влучним зауваженням Наталії, Юрій Романович «сів на свого улюбленого коника» і, раз у раз випускаючи з трубки пахучий дим, завів довгу цікаву розмову про примари, потойбіччя, про що в нього була зібрана вражаюча бібліотека. Але я не вважаю за потрібне наводити цю розмову тут, щоб не втомлювати читача, хоч і записав його розповідь на диктофон.

про подальшу долю героїв цього рукопису.

Шаров зітхнув, і почав розповідати, сьорбаючи вже третю чашку чаю.

- Ну, головний герой – ось він я. Працюю в рибній артілі нашого селища електрозварником. На старості років вирішив зібрати щоденникові записи про свого батька ... Наташу ви бачили - ось вже тридцять років, як ми разом. Наша дочка Поля – фотокореспондент Великого журналу «Таємниці світобудови». Поліна Шарова – так вона підписується. Її хобі – знімати на плівку різноманітні аномальні явища. Тому вона багато подорожує світом, буває у старовинних замках, у занедбаних куточках земної кулі, у пошуках різних фантомів та інших чудес. У мене вже є онук – Олексій…

Той хлопчик, якого я влаштував до школи, мій прийомний син Микола, закінчив морське училище і ходить в далекі рейси. Адже частина його дитинства пройшла березі моря, і він полюбив його.

Нікодимич помер нещодавно – були на його похороні. Що вдієш – серце, вік.

– А як же – Володя, скрипаль?

- Володя емігрував давно, ще наприкінці сімдесятих, справив фурор своєю грою у Штатах. Він має дуже гідний заробіток, на його концерти валом ідуть глядачі. Але в особистому житті він самотній. Напевно, не кожна жінка наважиться жити з такою незвичною людиною. Хоча любовних романів мав безліч! Ми спілкуємося з ним по інтернету, найчастіше – на Новий Рік.

- Я не можу не спитати про долю справжнього Романа Шарова.

- Ну, що значить справжнього? – блиснув очима Юрій Романович. - Ви маєте на увазі Романа Тайна? ...Я свого батька вважаю справжнім, а той... Дивно, але він та його сестра кудись таємниче зникли. Із журналу він пішов. Що було далі з ними – невідомо. Мабуть їх вже немає в живих.

Наговорившись вдосталь, ми з господарем подивилися місцеві берегові краєвиди, і я поспішив попрощатися.

Вже вдома я уважно перечитав рукопис Шарова і вирішив нічого в ньому не міняти.

Травень-серпень 2015 року.