Я їхав у поїзді додому і не міг позбутися якогось огидного почуття. Поступово буря емоцій затихла, і я спокійно обдумав одіссею Романа Тайна, багато в чому теж трагічну, і зрозумів, яка це нещасна і слабка людина, що прирекла себе на страждання.
Події останньої доби настільки вимотали мене емоційно й фізично, що я, приїхавши додому, проспав кілька годин, не зреагувавши навіть на телефонні дзвінки, і лише вірний друг будильник змусив мене підскочити на ліжку.
Був понеділок, шість ранку. Потрібно було збиратися на роботу.
Вулиця ніби поринула в ранню осінь: було вітряно і прохолодно. Сонце блищало солом'яними променями. Літаками та метеликами летіли перші коричневі, трохи скукожені, листочки.
Я шкодував, що вчора сонним не зміг підвестися, щоб відповісти на дзвінок. Ймовірно дзвонила Наташа і це мене зараз хвилювало.
Весь день, зварюючи деталі в димному цеху, я розмірковував, В моїй голові пролітали подробиці розповіді Романа Тайна.
Наприкінці зміни, освіжений душем, переодягнений, я в натовпі робітників пройшов вахту і поспішив до найближчого телефону – автомата з наміром зателефонувати до Наташі. Як на зло, за склом будки вже стояв робітник. Нервово постукуючи двокопійковою монеткою по склу, я відійшов і тут мне окликнув Нікодимич.
Сивоголовий і присадкуватий, він підходив поважно, як і личить олімпійському богу і запропонував поласувати пивом. Я відмовився.
Тоді він, підправивши пишні вуса, сказав:
- Тоді давай сядемо. Є розмова.
Ми сіли у невеликому скверику біля фонтану, неподалік заводу. Гуляли голуби.
Нікодимич спокійно відкрив сумку і, діставши книгу, загорнуту в обкладинку з газети, простягнув мені.
Я відкрив книгу і побачив назву. Це була рідкісна збірка Веніаміна Каверіна «Майстри і підмайстри», видана артіллю письменників «Коло» у 1923 році. Стоп! Та це ж видання, подароване моєму батькові Данчевим! Ось чому цієї книжки не було на полиці!
- Почитати брали? - запитав я.
- Ні-і-і, - протягнув сивоусий товстун. – Твій батько мені дав. Просив, раптом щось з ним трапиться, передати тобі цю книжечку, але не раніше, ніж мине двадцять днів... От, значить, я і віддаю.
- Оце несподіванка! - кажу я. - Виходить, він передчував, що з ним щось станеться?
Нікодимич підняв угору пухнасті сиві брови.
- Взагалі, він дивним був останнім часом… Справді, ніби щось відчував… Мабуть тому й попросив. Але, дивне розпорядження… Навіщо цю книгу треба передавати тобі через двадцять днів? Що в ньому такого? Ну він просив – я виконав.
Нікодимич кашлянув, витяг з торбинки почату пляшку і складану пластмасову склянку.
- Ну що, пом’янемо...
Після того, як я кивнув, не бажаючи засмучувати сумного олімпійця, тут же, чарівним чином, цей бог із пшеничними вусами, витяг з надр металевого судка два шматочки хліба із салом.
Ми жували хліб із салом і дивилися, як голуби клюють крихти.
- Я тут оповідання деякі з книжки прочитав. Треба сказати – дивовижні оповідання. Незвичні. Твій батько історії незвичайні, казкові збирав. «Готика» - казав… Та ще на південь останнім часом почав їздити…
- На південь? – спитав я здивовано. – А я нічого не знав.
- Так він же у мене гроші позичав. Каже, поїду на пару днів, справи деякі треба залагодити. А потім віддав...
Нікодимич ще довго розмовляв загалом, а до пуття - ні про що, тому, скориставшись першою ж паузою, подякувавши сивоусого бога, я подався додому, роздумуючи по дорозі над новими загадками.
Вдома, трохи відпочивши, зібрався було дзвонити Наташі, але потім все ж таки знову взяв книгу Каверіна і перегорнув її. Чому батько віддав її Нікодимичу з проханням передати мені? Що це – одне з його дивацтв, яких у нього було достатньо? Чи він чогось, чи когось побоювався? Кого? Лягушина та його підручних? Романа Тайна? Але що у цій книзі такого незвичайного?
Я ще раз перегорнув сторінки. Нічого особливого. Книжка як книга, щоправда, рідкісна, а тому цінна. Закладка на передостанньому оповіданні "Пурпурний палімпсест". А я ж так і не прочитав цієї книги! Що за дивна назва?
Я заглибився у розповідь. Ось воно в чому справа! Палімпсест — так у давнину та в ранньому середньовіччі називали рукопис, написаний на пергаменті зверху змитого чи зчищеного первинного тексту. Іноді трапляється, що крізь новий текст палімпсесту проступає колишній текст. В оповіданні відчувалася своєрідна невловима філософія, мудрість між рядками, так зване «подвійне дно». Такі твори не прочитуються одразу, побіжно і з нальоту, а вимагають нового пильного читання. Тільки так, шаром за шаром, можна пізнати істину, розбити шкаралупу твердого горіха, щоб дістатися золотого ядра…
…Закінчивши читати оповідання, я відкинувся на валик дивана.
Ну і що? Це дуже цікаво, але нічого не дає… Хоча… батько любив розкидати різні загадки. Палімпсест - це нова оболонка, яка має під собою щось інше, таємне, первозданне, приховане.
Я уважно оглянув книгу. Ця дивна газетна обкладинка. Так зазвичай роблять, щоби не зіпсувати оригінальну обкладинку. Ну, звичайно! Батько давав книгу в руки токарю Нікодимичу, книга рідкісна, мабуть боявся, щоб той не забруднив її, от і загорнув.
Але, зараз вона вже не потрібна! Я рішуче зняв обкладинку. Ось він – оригінальний малюнок обкладинки Г. Васильєва, створений художником далекого 1923 року!
Я оглянув газетну обкладинку, на дотик – досить щільну. Розгорнув її. Тут було кілька маленьких аркушів, списаних почерком. Ось воно – закінчення послання батька!