Піді мною гучно постукують колеса. За вікном миготять маленькі, наче іграшкові селища, летять дерева, поблискують річки.

В гарячу пелену вагона вривається свіжа прохолода синьої та глибокої річки. Я дивлюся з полиці на сріблясті брижі хвиль, і бачу в них, як у дзеркалі, обличчя батька. Одночасно думки проносяться і про фізичного батька.

Чому він так вчинив? І як йому вдалося це зробити? Навіщо він сховався під загадковим псевдонімом Роман Тайн?

Хто він? Я згадав Мельмота Блукача, вічний образ, створений генієм письменника Чарлза Роберта Метьюріна.

Спокушений дияволом, Мельмот був приречений творити зло проти волі. Він був проклятий, а позбутися прокляття міг лише тоді, коли вдасться спокусити іншу жертву. Мельмот змушений блукати світом у пошуках такої жертви, але ніхто не наважується продати свою душу…

Чи є щось спільне у Мельмота з моїм «батьком»?

Щоб якось відволіктися, я виймаю першу книгу з батьківської бібліотеки, що потрапила під руку, взяту в дорогу. Це виявляється дуже старе видання "Удольфських таємниць" Анни Радкліф. Але кімнати з привидами, барони та лицарі мене захоплюють лише на кілька хвилин. Від хвилювання я не можу зосередитись, закриваю книгу, і піт заливає моє обличчя.

***

Поїзд прийшов пізно увечері.

Пустоозерськ був синій, потім сині тіні змінювалися чорними, немовби якась сила розпростерла над містом свій довгий плащ.

Вулиці одягнулися в бузкові каптани, автомобілі снували привидами, а блискавки миготіли в ажурному склі вікон.

Вітер мчав з шаленим шумом, тріщав гілками і розвіював листя, крутив у повітрі метелики газет, капелюхи, полотняні навіси лотків, носові хустки, зірвані з мотузок сорочки. Останні чимось нагадували безголових привидів.

Рятуючись від грози, наковтавшись пилу і пекучого повітря, я вліз у єдине на вокзалі таксі.

У пошуках найпростішого та недорогого готелю ми вже пристойно наїздили, але безуспішно – всі вони були зайняті.

З небес уже став зриватися дощ, коли водій - схожий на крокодила здоровань, у чорних, немов пекельна безодня, окулярах, сказав:

– Пропоную квартиру. За одну ніч візьмуть недорого. Інакше на вокзалі ночувати доведеться…

Потемніло так, ніби ми в'їхали в довгий тунель.

«Волга», освітлюючи фарами снопи дощу, що звалився з небес, мчала в темряві, навіть не їхала – летіла кудись на околицю.

Блискавки висвітлювали сірі п'ятиповерхівки, пісочниці і грибки, що заливались дощем. Згодом потягнулися різнокольорові приватні будиночки, паркани і величезні дуплисті дерева, що струшували з гілок воду.

- Довго ви ще мене возити надумали? – нетерпляче запитав я, вдивляючись у залите патьоками скло автомобіля і шкодуючи, що не захопив з собою парасольку.

- Майже приїхали, - сказав басом схожий на крокодила водій, який так і не зняв своїх чорних окулярів.

Нарешті ми вийшли в каламутну та вологу імлу із запахами дощу, електрики, мокрих гілок, листя та квітів.

Прикривши голову джинсовою курткою, я метнувся до багажника. А коли я узяв свою сумку наді мною, наче крила кажана, розчахнулася парасолька.

Я вже хотів подякувати послужливому водію, але переді мною, в темному плащі стояла стара жінка високого зросту.

- Ходімо, - сказав вона хрипкуватим голосом, вручаючи парасольку. Озирнувшись на «Волгу», що прощально блиснув фарами, від'їжджала, я пішов по доріжці, повз мокрі кущі.

Дім був досить великим, на два поверхи. Крізь водяні струмені виднілися освітлені вікна.

Стара відвела мене до великої, зі смаком обставленої кімнати.

Я ввічливо подякував їй, гадаючи про те, у скільки ж мені обійдуться ці апартаменти? Чи не краще було переночувати на вокзалі? Але за вікном лив дощ, вирувала сіра буря і це розвіяло мої сумніви.

Незабаром стара жінка знову з'явилася, запитала скрипучим голосом, чи я вечерятиму. Я попросив чаю та ліжко. Все це було мені принесено. Вже через двадцять хвилин я із задоволенням розтягнувся на м'якій кушетці, попередньо пройшовшись великою кімнатою і загасивши всі лампи.

За вікном шумів дощ, і гілки дерев гнулися під вітром, били тонкими пальцями в скло.

Під стукіт дощу я почав поступово засинати.

Крізь сон я відчув світло лампи, побачив батька, що схилився до мене, але його обличчя було якось несхоже з його звичним виглядом. Я повернувся на інший бік, щоб морок сновидіння покинув мене, а потім різко підвівся і прокинувся.

У кімнаті було темно і тихо. Схоже що й дощ заснув, втративши свої сили за вікном. Я посидів на ліжку, відчуваючи звідкись дощову вологу і віск горілої свічки.

«Може десь відкрита кватирка? Чи, поки я спав, стара заходила за чимось у кімнату?»

З цими думками я знову ліг і намагався заснути, але сон не повертався до мене. Я думав про те, як я завтра намагатимуся домогтися зустрічі з головним редактором, і що я приблизно скажу, уявляв різні варіанти, але до єдиного рішення так і не прийшов.

У коридорі почулися старечі кроки. Ніби хтось підкрався, пошарудів у дверях, але потім все завмерло, і кроки пішли.

«Не спиться старій», - подумав я і зауважив, що кроки були досить важкими для сухенької баби. Зітхнувши, вийняв із сумки і пожував печиво, запивши водою з фляги.

Потім, тихенько відчинивши двері, потрапив до іншої кімнати. У темряві почали віддалятися швидкі кроки. Світло майнуло в переході, в глибині будинку і пропало. Лише на мить я побачив голову з довгими пасмами волосся.

«Якийсь моторошний будинок», - подумав я. Через п'ять хвилин я повернувся до своєї кімнати. Знічев’я перегортав книгу Радкліф, але заснути так і не зміг. Напевно, цей роман – не найкращий засіб для засинання. «Ти ще б Едгара По або Лавкрафта з собою взяв», - промайнуло в голові.

Лише під ранок я забувся важким сном.

***

Прокинувся я, коли сонце вже залило кімнату, позолотивши навколишні предмети.

Смачно пахло кавою. Так і є: на столі - таця з кавником, що парував, цукорниця, чашка зі блюдцем, бутерброди, печиво.

«Нічого собі квартирка! Сервіс на висоті», – подумалося мені. Зрозуміло, що за такі послуги грошей здеруть добряче!

Перекусивши, я виглянув із кімнати і побачив стару, що сиділа на стільці неподалік. Вона тримала в руках велику книгу, мабуть Біблію і дивилася на мене поверх круглих окулярів.

Я ніяково подякував за сніданок.

- Нема за що, - відповіла стара своїм скрипучим голосом.

- Чи можна у вас попрохати гарячої води.

- Можна. Ходімо, я проведу у ванну.

Коли я, вимитий і поголений, запитав, скільки винен за послуги, стара відповіла:

- Нічого!

Вкрай здивований, я хотів попрощатися, коли вона раптом сказала:

- З вами хочуть зустрітись.

«Вірогідно є ще господар, який – то й призначить справжню плату», – подумалося мені, коли я йшов до темно-зелених покоїв у глибині будинку.

Двері в одну з кімнат були відчинені.

Біля столу стояв присадкуватий чоловік, зовнішність якого приховувала темрява приміщення.

Він ступив до мене. Світло впало на його обличчя. І я ледве не скрикнув, але стримався.

Переді мною стояв батько! Ні, ні, не мій батько, як я згодом розгледів, але дуже схожа на нього людина!

На зріст він здавався нижче батька. Обличчя його густо збродили дрібні зморшки. Голова була лисою, а довге і тонке, наче павутинне, волосся вільно спадало на плечі темного піджака.

- Ну, Юрію, привіт... Пора, мабуть, представитися, - сухим голосом промовив двійник батька. Я Роман Тайн. А точніше – Роман Геннадійович Шаров. Знаю, ти шукав мене. Ось ми й зустрілися.

Я стояв мовчки, наче вражений громом. Ковтнув слину.

- Ну, підійди ж, сину, - сказав Роман Тайн і, не дочекавшись, сам зробив крок. Зморшкуваті руки притиснули мене до старечих грудей.