Блискавка сріблястою дугою сяє біля обличчя, сліпить, розплавляючи краї і з'єднуючи два шматки металу. Це я закінчую свій робочий процес, зварюючи останню на сьогодні деталь. У величезному високому цеху, де блищать такі ж, блискавичні затяжні розряди, я працюю зварювальником і тому відгороджений на цілий день від сонця, птахів і дихання свіжого вітру.
Але все це я отримую сповна, вийшовши за ворота заводу. Лагідно шепочуть пірамідальні тополі, і рожеве оксамитове небо обіцяє ласкавий і теплий вечір. Але краса навколишнього світу не здатна врятувати мене від туманного настрою.
Тут мене гукає повненький сивий Нікодимич – токар з нашого цеху. Він непогано знав батька. І зараз ми з цим вусанем крокуємо до заповітного місця - пивного бару на Кільцевій вулиці, вхід в який приховують таємничі тіні акацій.
В зеленувато-сивий атмосфері кислувато пахне приміщення. Я змахую залишки сріблястої риб'ячої кольчуги, а Нікодимич, човгаючи в шоколадній напівтемряві, обережно крокує від шинквасу, несучи кухоль золотого пива, що світиться, немов ліхтар.
Потім, сивий товстун, пригубивши пишну, немов морський прибій, піну, витирає вуса і урочисто ставить важкий, ніби з чавуну, кухоль на стіл. Його руки починають розривати тіла червоних раків, кидаючи клешні на ніжно-блакитну тарілку.
- Ах, як шкода, що батя твій пішов, - каже він не поспішаючи, дивлячись каламутним блакитним оком, немов грецький олімпійський бог з-під хмар. - Бувало поїдемо з ним на рибалку… Я все говорю, говорю йому, а він мовчить, або киває. Мовчазним він був.
- Так, мовчазним, - погоджуюсь я, поглядаючи на спритні пальці Нікодимича, що снують серед уламків членистоногого. - Він і зі мною мало спілкувався… Я ковтнув золотої рідини, відчуваючи, як вона розтікається по жилах, зупиняючись важким каменем в животі.
- Дивним він був, - продовжує Нікодимич. - Якимось прихованим. Про себе що небудь розповісти - так нічого, ні-ні. Не пам'ятаю, каже ... Хоча людиною був він був хорошою. Можна сказати, душевною. Тихо так говорив…Майже не пив. А як вип'є, так його на різні історії тягне.
Я киваю, продовжуючи сьорбати жовто - пшеничне гіркувате море пива.
- А майстер був розповідати, у-у-у, неперевершений! Коли розговориться ... Все любив про цього детектива розповідати .... Ну. який з доктором все розслідував ... І про страшну собаку ....
- Шерлок Холмс, - підказую я пивному богу, що шматує на частини раків. - Повість про собаку Баскервілів!
Кивнувши, закінчивши процес і висипавши клешні, панцир, обсмоктавши лапки, вусань продовжує.
- Ех, добре ми з'їздили в останній раз .... У Балаєвському лісі були, на Комишівці. Знаєш, річка така, маленька, тиха ... З ночівлею поїхали. Я навіть думав ще Петренка взяти для компанії, нашого фрезера, так захворів він ... Так що, Юрко, ми і поїхали з твоїм батьком удвох …
Він сьорбнув жовтого варива, стукнув кухолем об лаковане дерево столу, витерся хусточкою і продовжував:
- Так що мені запам'яталося. Сиділи ми біля багаття. Наловили добряче і юшечку зварили славну .... Заправили лавровим листком ... Ах, як пахло ... А він все мовчав ... Я й кажу, Геннадійович, щось ти сьогодні не в дусі. А він махнув рукою. Сидить, юшку ложкою дерев'яною помішує. Каже, що неприємну звістку отримав ... Що за неприємна звістка? Може помер хто з родичів чи друзів? А він вийняв конверт з кишені. Глипнув на нього та й каже «гори воно все вогнем» і у вогнище кидає. Тут і згорнувся цей конвертик в попелясту квітку ...
Я з подивом слухав Нікодимича.
- Слухай, Нікодимич, а я нічого й не знав. Нічого такого не пам'ятаю, ні про які погані звістки ... Звичайно, він сумний був в останні місяці життя. Але я до цього звик ...
- Ну ось, що було - то було ... - сумно завершив Нікодимич, і запропонував: - А може візьмемо по сто, пом’янимо?
***
У нашому дворі для мешканців першого поверху протягнута біла мотузка. На ній важко полощуться вітрила білизни.
Тут я і застав тітку Василину, яка спритно орудувала хижими прищіпками - крокодилами, які тісно тримали в своїх зубах крила полотняних птахів.
Привітавшись, вдихнувши свіжість випраної білизни, я поцікавився:
-Тітка Василина, а в той день коли помер батько, ви у кімнаті нічого зайвого або дивного не знаходили? Ну, наприклад, листи, чи конверти якісь?
Василина застигла на місці, кинувши в миску мокру наволочку і прибрала волосинки з чола.
- Та ніби ні, Юра, не пригадаю ... Я пам’ятаю зайшла тоді - двері відкриті, а він сидить в кріслі, і рука звисає безсило так ....
Вона наморщила лоба, витерла піт ...
- Хоча, стривай! Поруч з його кріслом на підлозі якийсь конверт лежав.
Вона спрямувала очі в небо ...
- Так, пригадую, був конвертик ...
- Який конверт? Там був лист? Від кого, не глянули?
- Так, якийсь конверт був ... Начебто з чайкою ... А лист ... Чи був лист у конверті - навіть не подивилася ... Та й не до того було ... Швидку треба було викликати, міліцію ... Тебе розшукати.
- А де цей конверт? Згадайте, будь ласка ...
- Ну, як де?
Вона поморщила губи. Смикнула гострими плечима.
- Сунула кудись ... Ой, куди ж я його діла?
- Можливо просто викинули?
- Навряд чи ... Ну чому б я викидала? Кудись поклала ... Ти, пошукай, Юра, напевно, десь у квартирі на столику і поклала ...
Дома я вчинив справжній ретельний обшук. Обнишпорив журнальний столик, робочий стіл батька, шафу, оглянув усі закутки навколо крісла, навіть зазирнув у відро для сміття.
Конверт зник.