Розділ 1. Смерть, яку майже ніхто не помітив
Розділ 2. Зниклий лист
Розділ 3. Таємниця нічної скрипки та Едвіна Друда
Розділ 4. Дивний лист
Розділ 5. Сповідь батька (фрагменти листа)
Розділ 6. Найбільш вільна людина (продовження сповіді батька)
Розділ 7. Свобода і книги (продовження сповіді батька)
Розділ 8. Посмішка долі (сповідь обривається)
Розділ 9. Тінь батька
Розділ 10. Візит людини в зеленому піджаку
Розділ 11. Нічні гості
Розділ 12. Несподівані рятівники і дивний сусід
Розділ 13. Анголи і демони Моцарта
Розділ 14. Двійник
Розділ 15. Таємниця старого крісла
Розділ 16. Що зберігала книжкова обкладинка
Розділ 4. Дивний лист

Сьогодні яскраво-помаранчевий суботній день. Під мої повіки пробиваються гострі стріли жовто-гарячого сонця, а у відкрите віконце стрімким птахом залітає свіжий вітерець.

Автобус стрибає по горбистому асфальту, а разом з ним танець на сидінні виконую і я.

З голови не виходить дивний, якщо не страшний лист, знайдений в конверті, який ретельно зберігав на своїх книжкових сторінках Чарльз Діккенс. Після того, як з листом ознайомилися ми з Наташою, була тяжка ніч. Думки крутилися в голові, і сон перед ранком став не відпочинком, а безжальним тягарем.

Втім - для мене, а не для Наташі. В голові її все ще перебувала мелодія невидимого нічного скрипаля, і, вважаючи, що для моєї волоокої подрузі й так забагато вражень, я відвіз її додому.

І ось я їду повз маленькі будиночки і гаї. Вони розпливаються, перетворювалися в слова дивного листа.

Ти мерзотник! Ти забрав моє життя, увірвавшись у нього непроханим гостем! Відібрав у мене все найцінніше: забрав дружину, позбавив сина! До того ти ще й нікчема - раз не відповів на мій перший лист. Ще раз настійно вимагаю, мерзотнику, розкажи синові про мене!

Пам'ятай, що ти - НІЩО, ФАНТОМ, ПУСТЕ МІСЦЕ. І все життя твоє, породжене мною - пусте і нікчемне!

Р.

Дивний лист, якщо не сказати більше! Маячня божевільного! Хто його написав? Хто цей Р? За що він так ненавидить батька? Що це за дивні слова «Забрав дружину, позбавив сина»? Це що, все через маму?! І ця за дивне вимога - розповісти мені про цього загадкового Р! Але батько мені ніколи ні про що подібне не говорив!

Голова крутилась від цих загадок!

На конверті був штемпель Пустоозерська, але це нічого не давало! Так можна було шукати голку в сіні ... Прізвище починається на Р, чи ім'я? Можливі мільйони варіантів!

Я перебрав старі листи в шафі. Їх було мало. Згадав, що частина паперів мама відвезла на нашу дачу в Виселках. Добре, відправимось туди! Прагнення розгадати таємницю смерті батька стало нестерпним...

***

Я вийшов на розсипаний гравій і покрокував по стежці до темно-зеленого масиву лісосмуги, що шуміла під вітром немов оркестр. Подекуди на зеленому листі були легкі підпалини, ніби хтось навмисно розбризкав тут фарбу.

Сонце одягнуло сірі шати, розпочали свій хор жаби...

Пройшовши по вузькому місточку через зарослу очеретом річку, я наполохавши зелених хористів, нарешті вийшов на путівець.

Тополя та акації біля нашого двору теж шепотілися під вітром, ніби передавали один одному свої таємниці.

У домі було безлюдно й темно, але мене не покидало відчуття чиєїсь присутності.

Я зупинився перед старим круглим столом і провів по ньому пальцем… Ніякого пилу немає, хоча в будинок давненько не навідувалися.

Стоп! На підлозі синіли чиїсь ноги, а з диванчика звисали руки ...

Я здивовано відступив трохи назад і, напівобернувшись до вікна, рвонув важку штору. Світло, прорізаючи міріади пилинок, охопило кімнату.

Я підібрав з підлоги лижні штани батька, а на затишній канапці неживим тілом лежала його куртка.

Хтось явно тут був! За диваном я виявив порожню пляшку горілки .... Батько ніколи не пив горілки ... Він любив коньяк!

У кімнаті відчувався запах паленого…

Так і є! В каміні не так давно щось палили… Поворухнувши кочергою, я виявив неперетравлені ненаситним «агні» залишки журналів, газет та дров ... Є й конверти ... Підібрав обгорілого пензля ...

Я кинувся з дому, і, через кілька хвилин, розполохавши курчат, і рятуючись від радісного хвостатого сторожа, вскочив на ганок сусідній дачі.

- Тьотя Зіна! Зінаїда Павлівна!

Вона, звичайно ж, була не в будинку, а біля своїх обожнюваних жоржин.

- Ой, Юрасик, приїхав! Здрастуй! Знаю про твою трагедію! Як же я тобі співчуваю, милий, - заголосила тітка Зіна.

На мить я зробив скорботне обличчя.

- Тітка Зіна, а ви Станіслава не бачили?

- Стасика? Це того, художника? Та бачила вчора, якраз до твого дому підходив. А потім біля дверей крутився .... Я йому кажу, Славко, чого ти там шукаєш? А він, мовляв, Юру чекаю ... Пом’янути треба його батька… А в руці пляшка горілки була! А потім кудись він щез… Думаю пішов ...

- А зараз де він може бути?

- Так може у своїй хибарці, де ж ще ... А може в лісі, знову природу малює…

- Я йому помалюю! – гнівно крикнув я.

Станіслав був відомою особою… Художник, поет і п'яниця в одній особі, він був вигнаний дружиною за пристрасть до алкоголю і байдикування ... Ніхто не знав, на що він живе!

Я вже мчав по селищу, по смолистому гудрону…

***

Двір напіврозваленої дачі Станіслава уявляв собою справжні джунглі з темно-зелених кущів, буйних дерев, які кидали сині тіні, диких колючих квітів і пахучого бур'яну.

Пройшовши по коліно в траві, я роздвинув широке лапате листя і побачив старий сарайчик, позеленілий стіл з купою запилених книг, по яким ходили голуби. В петлі дверей сараю була закладена паличка.

Продираючись далі, крізь тропічні нетрі по ледь помітній стежці, я нарешті зійшов на ганок будинку ... Дошки заспівали у мене під ногами, змусивши на хвилину зупинитися і прислухатися. Навколо все гуло, ухало, стогнало і тріщало. Міріади диких істот освоїли зелено-блакитні джунглі Станіслава, й були готові кинутися на мене в шаленому припадку.

Я обережно відкрив двері, що висіли на одній петлі. В розбитих вікнах гуляли протяги, а в кутах застигли товсті павуки на канатних нитках. Подряпаний, з підпалинами, стіл прикрашали каламутні пляшки, з вигляду - старовинні.

В іншій кімнаті, в яку мені вдалося увійти, переступаючи через речі на підлозі, застигли картини з сліпоокими зірками, божевільними відьмами, що летіли на мітлах, з довгоносими пекельними істотами, які смажили на вогнищах субтильних чоловіків, з виродками-велетнями, які пожирали спійманих дітей, товстими карликами з кинджалами у волосатих руках, з блідими мерцями, що встають з могил, з чорними воронами, які клюють насаджених на кілки закривавлених людей ...

Уся ця страшна компанія персонажів полотен Станіслава верещала і ревіла, здавалося була готова було розтерзати чужака. І мене врятувало лише явна відсутність диригента цього божевільного оркестру, котрий перебував в невідомості.

Пробиваючи собі палицею шлях крізь зарості, я, нарешті, вийшов на галявину, де стояв мольберт з натягнутим полотном. Станіслав працював на пленері, але самого божевільного живописця не було видно.

Пройшовши кілька кроків, я з силою струсонув павутинний кокон (так можна було назвати старий залатаний гамак), звідки важкої грушою випав бородатий здоровань. Він обурено заволав, але відразу замовк, як тільки впізнав мене.

- Станіслав, - звернувся я не вітаючись, дуже жорстко до господаря гамака. - Ти ночував у мене на дачі?

Вражений художник щось замекав, сонний, немов лінивець з амазонської сельви.

- Ти не крути, тебе ж бачили, - сказав я і ще сильніше трусонув живописця однією рукою, а іншою взяв за «яблучко». - Гад, ти навіщо цінні папери палив?

Він затрясся дрібним тремтінням ...

- Юра, прости, думав тобі вони не потрібні будуть .... Х-холодно було, Юра, а твої батьки вже того ....

- Чого - того ?! - люто заревів я. - Признавайся, листи палив?

- Ні-і-і, - протягнув він, - тільки газети.

- Не бреши! - кричав я. - Я сам бачив обгорілі шматки ...

- Ні, ти що, я лише пару .... Решту в макулатуру хотів здати.

- Де твоя макулатура?! – знову крикнув я, відчуваючи близьку удачу.

Я відпускаю генія живопису, і той веде мене через джунглі до свого сараю, спритно відмахуючись від літаючих тварюк, прибираючи зі шляху гілки, відкидаючи уламки дощок з цвяхами.

- Ось, Юра, а ти переживав, - сказав він, вказавши на купу газет, журналів і книг в центрі будівлі.

Близько півгодини, я разом з сумирним Станіславом, шукали в цій купі макове зернятко.

Обтрусившись, ми вийшли на подвір'я і сіли в старовинні рипучі крісла, невідомо звідки принесені спритним художником. Відсунувши купу брудних, розсохлих книг, обмазаних голубиним послідом, я виклав на потемнілий від дощів стіл, що покрився зеленою цвіллю, зв'язку листів. Але огляд конвертів нічого не дав! Нікого схожого на Р серед адресатів не зустрічалось. Невже бездумний Станіслав спалив листи? Або таких взагалі не було?

Відмахуючись від дурних розпитувань підлесливого художника, який вже встиг зганяти в дім і тепер пропонував мені випити з ним залишки підозрілої каламутної рідини, я важко зітхнув, і вихопив з купи першу-ліпшу книгу.

Закладка випала, книга відкрилася на сторінці, де промайнуло знайоме ім'я.

- Це я почитати залишив, - пояснив художник, кивнувши на книгу.

На сторінці значилося:

«- А я, - відповів Друд, - я хочу бачити у всякому дзеркалі тільки своє обличчя; нехай ранок простить тебе».

І нижче:

«Два хлопчика росли і грали разом, потім вони виросли й розійшлися, а коли знову зустрілися - між ними було ціле життя. Один з цих хлопчиків, якого тепер ми називаємо Друд або «Подвійна Зірка», прокинувшись серед ночі, підійшов до вікна, дихаючи сирим вітром, що палахкотів з темряви».

«Що? Друд? ... Стоп, знову за останні дні мені попадається це ім'я », - подумав я, і перевернув книгу.

На обкладинці було написано: Олександр Грін «Блискучий світ».

Щось неясне мені пригадувалося.... Читав в далекому дитинстві!

Я підняв з притоптаної трави закладку. Це був конверт з листом, явно невідправленим. Я вийняв пожовклі листки, написані рукою батька.

© Олександр Гребьонкін,
книга «Фантом».
Розділ 5. Сповідь батька (фрагменти листа)
Коментарі