Ми сиділи в затишній альтанці, закутаній стеблами кучерявого винограду, і дивилися один на одного.

Був тихий і в міру спекотний вихідний день. І всі відчували величезне бажання розслабитися і відпочити, проте в бік річки ніхто не міг зробити й кроку, тому що в центрі нашого трикутника знаходилася гарна дівчина, яка намагалася щосили тримати ситуацію в рівновазі, а ми, це я, ваш покірний слуга, і скрипаль Володя, який милостиво зняв монокль, дивилися один на одного в деякому сум'ятті.

Вже близько години ми обговорювали ситуацію, намагаючись знайти вихід із неї.

Ми говорили про батька, його долю, долю спадщини Щедрова і про мого фізичного батька, який поки що ховався за завісою таємниці.

Усі пошуки листа батька ні до чого не призвели. Дивний хворий Лавринович, який, до речі, навіть не був зафіксований у лікарняних анналах, загадково зник разом із листом. І його зникнення не помітив ніхто – ні випадкові хворі, які могли потрапити йому в коридорах, ні чергова медсестра, ні санітарка.

Він ніби випарувався, вилетів у вікно разом із викраденим листом, залишалося лише радіти з того, що я, ще тоді, на дачі, зробив із сповіді батька деякі виписки.

Висновок напрошувався сам собою: Лавринович був із тієї ж компанії, що Лягушин та його підручні. Мабуть, не маючи можливості силовим методом вирішити ситуацію, вони змушені були піти на викрадення, якимось чином дізнавшись, що лист зі мною. Я підозрював, що Лавринович – це і є той самий чоловік «з головою орла», яка колись, далекого сорок шостого, був присутнім на допиті батька, а потім пропонував йому вивідати у Щедрова про архів! І ось, через роки, вже добряче постарівши, він продовжує своє полювання за паперами вченого.

Звертатися до міліції з приводу мисливців за чужими старими архівами не було сенсу, в цю ситуацію навряд чи хтось серйозно повірить, особливо, якщо правоохоронцям розповідати про фантоми, примари, перетворення та віщі сни.

Але й відмовлятися від пошуків свого батечка мені не хотілося.

Наташа, що побувала в бібліотеці, сипала прізвищами, як із рогу достатку. Але чим більше вона їх називала, тим відчутнішим було переконання, що все це марний шлях.

Тут втрутився Володя.

Він припустив, що нам може допомогти музика, зокрема його чудовий інструмент.

Ми з Наташею здивовано подивилися на нього:

- Але як?!

– Як? Так, дуже просто. Принаймні можна спробувати, - сказав він. – Музика це сильна енергія. Вона може кликати! В імені людини сконцентрована його особистість! Ця особистість і має прийти на поклик!

Я хотів висказатися дуже скептично з цього приводу, але все ж промовчав. Адже саме життя не раз перевертало всі звичні уявлення з ніг на голову!

- Так, але яка особистість? Хто саме? - запитала Наташа.

- Якщо ця людина прагне знайти Юрія, його енергетична складова вже давно тут! Можна сказати – душею він давно тут душею, тільки фізично ще не з’явився. Спробуємо ми йому допомогти!

Тоді мені це здавалося чистою маячнею! Але експериментувати так експериментувати!

Вирішили прийняти цей безумний проєкт! Енергія та чарівність скрипки покличуть сюди мого «батька»!

***

Акцію ми провели наступного дня. Була субота, і можна було не поспішати на роботу.

Ми прийшли на обумовлене місце до пам'ятника лицарю Благородному Альфреду, що колись поодинці вийшов на захист нашого міста від полчищ кочівників. Ніхто не вірив у нього, всі ховалися за стінами міста, коли лицар Альфред нанизав на спис монгольського багатура, якого раніше ніхто не міг перемогти. Після цього спис і шолом Альфреда засяяли небесним світлом, випромінюючи промені, і військо степовиків відступило від міста, не розграбувавши його.

Першими прийшли до пам'ятника ми з Володею. Стояли, перекидаючись окремими фразами. Мабуть нам потрібно було щось сказати один одному, але ми так і не наважилися, та й суперечку влаштовувати перед нашою акцією не хотілося.

Примчала Наташа у своїй найкращій білій сукні. Володя, зніяковіло почухав свою чорну бороду. Посміхнувшись, дістав із футляра свою скрипку, змахнув смичком, і полилася мелодія.

Я спитав, що він грає. Володя відповів, що мелодія про ангелів і демонів у кожній душі, і що п'єса написана великим Моцартом.

Ми йшли містом, укритим пиловим оксамитом літа. Вітер пронісся вулицею, сплітаючись з мелодією, яка підносилася фонтанами до черепичних дахів і опадала дощем до шахової бруківки.

Спочатку ніби нічого не відбувалося. Тільки автомобілі стали якось тихіше проноситися вулицями, а зелені гілки дерев літали вгору-вниз, немов крила, в такт музиці.

Птахи повернули за нами, і пурхали, здійснюючи кола та кульбіти – ластівки, голуби, горобці, ворони…

У своїх кімнатах, на своїх кухнях і балконах люди перестали лаятись, гриміти посудом та пляшками, і дивилися нам услід жадібними до сенсації очима.

Простирадла, наволочки і сорочки злітали з мотузок, немов привиди, нижня білизна пурхала метеликами, а шкарпетки і панчохи звивались єдиним гвинтом, немов шаленіючи один від одного.

Журнали та газети з кіосків запурхали, намагаючись покинути насиджені місця, і кіоскерки не встигали їх ловити.

За нами, наче на демонстрації, йшли люди, зачаровані дивною музикою. Коти посміхалися чеширськими посмішками, пси виляли хвостами і підвивали в тон мелодії, білки пружно стрибали поруч й радісно приймали з рук ласощі.

Володя подовжував п'єсу, варіюючи її на різні лади.

Збурилися води на набережній, неспокійно загриміли якорями кораблі. І тут скрипаль перестав грати.

Натовп, зааплодувавши чудовому музикантові, почали розходитися. Речі, відчувши фінал концерту, почали відлітати у свої місця, і лише один блакитний журнал у глянцевій обкладинці залишився в руках у Наташі.

Журнал рвався з рук. Наташа міцно тримала його і силилася додивитися, І тут вона сказала:

– Зверніть увагу. Журнал "Вогні". Головний редактор Роман Тайн.

***

Вже за півгодини я дзвонив з дому до редакції журналу, що знаходиться в місті Пустоозерську. Ввічлива дама мені відповіла, що редактор приймає з особистих питань лише по середам. Але сьогодні була субота. Чекати до середи мені не хотілося. Я набрав номер вокзальної каси та замовив квиток до Пустоозерська.

– Гадаю, що цей Роман Тайн – той, кого ви шукаєте, – сказав Володя.

- Ти ні в якому разі не повинен їхати один, - сказала Наташа, беручи мою руку до своєї.

- Ні, це моя справа, - сказав я рішуче, вириваючи руку. – Поїду один. Мені так буде легше.

Наташа зітхнула, її волові очі заблищали. Але мені було не до сентиментів!

- Не хотілося тобі говорити, - промовила вона, але замітка за минулий тиждень з'явилася, поки ти лежав у лікарні.

І Наташа вийняла з білої сумочки місцеву газету.

Я швидко взяв її і почав читати:

- «Завод перевиконав місячний план»…

Й відразу запитально глянув на Наташу.

- Та не там, на останній сторінці, - сказала Наташа. - У самому куточку.

І вона показала пальчиком.

«Із зоопарку під час годування втік степовий орел. Птах, досі досить спокійної поведінки, збивши з ніг служителя, вилетів із клітки і піднявся в повітря…»

Я тут же згадав птаха, який вкусив мене під час годування. А ввечері того ж дня мого батька знайшли мертвим. Збіг обставин? У нашому зоопарку містився лише один степовий орел. Значить, саме він і втік.

- Пам'ятаєш, ти казав, що батька допитувала людина, схожа на орла...

Я задумався.

- Ти хочеш сказати, що це той самий перевертень?

- Ну так, а до компанії його помічників входять ще й Лягушин, і двоє його підручних.

- Можливо. І тепер вони помчали до Ялиновська, де можливо ще залишилася схованка з паперами Щедрова. Якщо, звісно, батько не забрав його. Адже кінця його листа ми так і не знайшли.