Чи можна засуджувати людину за кохання? За кохання до того, кого не кохати просто неможливо... Ким просочений кожен сантиметр шкіри, кожен відсік безмежної пам'яті, кожне сновидіння і кожна прожита мить. Є люди, яких кохати не можна, але все одно зустрічаються ті, хто їх покохав, хто приречений на безцільні поневіряння і пусте очікування, чия доля – їдкий сором і гірка слава, невзаємність почуття, яке здається найпрекраснішим, найвищим і, на превеликий жаль, єдиним...

Невзаємність – це хвороба, як і будь-яке кохання в принципі. Бездумна самовіддача, що веде до прірви. Помутніння розуму. Здорова людина не чекатиме годинами, хоч зрідка спатиме ночами, не скочуватиметься до марення та нав'язливих галюцинацій. То хіба можна засуджувати людину тільки за те, що вона хворіє?

Давним-давно ця підступна хвороба, що передається через короткі і пильні погляди, пустила своє коріння на нашій славній планеті. Вона проростала в серцях настільки міцно, ніби вони були найкращим ґрунтом; вона вражала електричним струмом, назавжди залишаючи невидимий опік. Як і будь-якою іншою хворобою, нехай і менш небезпечною, на неї зовсім ніхто не хотів хворіти і відмовлявся зізнаватися навіть собі в тому, що хворий. За неї приймали людські слабкості, гріховність і навіть пожадливість, коли її саму водночас плутали з іншими важкими захворюваннями. Її симптоми трактували по-різному: про них сперечалися і заперечували, доводили і спростовували, адже навіть істинно хворі не могли описати свій стан, хоч, напевно, знали свій невтішний діагноз.

«Кохати – здорово!» — кричали нам, намагаючись уникнути паніки, сіючи на полі життя людське невігластво.

Кохати – це випробування, підвладне не кожному, — тільки так скаже кожен, хто перехворів, адже ця хвороба назавжди залишає свій рубець в організмі, а її відлуння чути ще довгі роки, а в деяких випадках – навіть до самої смерті.

Як багато маленьких дітей хочуть захворіти, щоб отримати для себе будь-яку вигоду у вигляді поблажливості і турботи батьків або щоб уникнути певних зобов'язань, так й інші люди, що належали до всіх вікових категорій, мріяли покохати, сподіваючись відкрити для себе джерело натхнення або невідомого щастя чи надуманий ірреальний світ, де є ілюзія «разом і назавжди». Тобто були такими ж дітьми, які, не маючи належного уявлення про захворювання, мріяли випробувати це, але як би навмисне, як би не сповна.

Якщо я і була дитиною, то тільки тією, хто знає, що хворіти – це погано. Якщо я й хотіла кохання, то тільки поверхово, тільки словами, тільки віршами, аби на секунду відволіктися і подумати про те, що хвора.

Але епідемія торкнулася і мого свідомого, проте нестійкого організму. Не знаю, коли я була заражена і скільки тривав інкубаційний період, але інфекція вперше дала знати про себе настирливими сновидіннями, у яких, начебто, і не було нічого особливого, але які дарували абстрактність і радість, а також смутком, що раптово наздогнав у ту не дуже чудову мить, коли замість улюбленої викладачки літератури прийшла проводити урок працівниця нашої бібліотеки...

Хвороба почала виявлятися в короткочасних спалахах ревнощів і люті, раніше не потрібними ритуалами зачісування і миття голови перед зустріччю з «об'єктом обожнювання», а потім продовжилася в задусі, почервонінні та блідості шкірних покривів, безсонні, утраті апетиту. Нічого особливого, але був один характерний симптом: заперечення того, що з тобою відбувається. Чітке усвідомлення власного діагнозу, навіть думка про який лякає і відразу відкидається геть.

Це була найперша стадія – кохання напало на мене восени, надовго прикувавши до чорного паркану улюбленого коледжу, холодних дерев'яних парт, залізних ґрат на дверях кабінету директора, довгих коридорів і загадкової людини, якою із кожним днем, на жаль, я заражалася тільки сильніше... Так чи можна засуджувати людину за кохання?

Я заклинаю серце битися частіше – воно завмирає у густоті лютневої ночі. Я заклинаю пальці більше не писати – із особливою завзятістю вони тягнуться до паперу. Я заклинаю місяць не світити настільки яскраво – він пронизує серце холодними сріблястими променями. Передсвітанковий туман, витканий із вигаданих снів, що прийшли до думки наяву, огортає спляче місто. Десь там, далеко-далеко, вже сходить сонце...

— Я ніколи Вам у цьому не зізнаюся... У цьому не можна зізнаватися... — не можна, але чому ж?

Думки тремтять, стіни наполегливо відбивають пронизливий стукіт. Кожен крок рішуче воскресає у пам'яті, поки забутий очима, накреслений снами образ ніжним туманом мимоволі збуджує свідомість під акомпанемент мініатюрних підборів. Порожні урочні коридори здригаються – серце кричить і хоче назовні: йому надто тісно в цій жалюгідній грудній клітці – о, якби хоч хтось зумів тільки вирвати ребра... Це йде вона.

Вона. Неможливо не впізнати цей напористий стукіт, якому піддається дерев'яна підлога, пофарбована світло-сірим кольором. Неможливо забути цей темп, зумовлений вічним хаосом навколо, купою адміністративної діяльності, а також звичною ходою, що підкреслює високий сан.

Вона йде... Вишневі туфлі, підбори, високий підйом – миттєвий образ, викликаний припливом уяви. Чи це сон? Ні. Солодка реальність, що ховається за кабінетними дверима, у які так і хочеться пірнути, але незабаром знову продзвенить дзвінок, заглушивши розсіяний образ, а примарний стукіт підборів так і залишиться нав'язливою галюцинацією, що загубилася в глибинах пам'яті.

І все-таки як гарно і легко жити, точно знаючи, що дикий крик перерви змінить урочна тиша, за літературою буде наступна література; жити, не замислюючись, що колись і це може скінчитися, жити саме так, адже тобі залишилося ще півтора року... Жити... Просто жити...

Пролунав довгоочікуваний дзвінок. Цього разу він брязкав довго і переривчасто, нав'язливо нагадуючи співробітникам коледжу про майбутню педагогічну нараду. Викладачі шумним потоком вилітали з кабінетів, заповнюючи собою довгі коридори, поспішаючи і штовхаючись, на кшталт їхнім підопічним, – усі вони прямували до актової зали.

Ледь не ризикуючи життям, я зливаюся з натовпом на якийсь момент збожеволілих викладачів — це шанс застати її. Ближче до входу в залу серце починає тремтіти, а живіт схоплює судомою, по тілу б'є озноб – це те саме місце, де ще місяць тому, піддавшись містичній тязі, ми з нею кружляли в урочистому вальсі – і в голові раптово виникає заповітне «Раз-два-три. Раз...», а ноги мимоволі постукують у такт чарівній музиці, що лунає в голові із нізвідки...

Із глибини сірого, слабо освітлюваного коридору, коли вже розсмокталася основна маса викладачів, доноситься оглушливий стукіт. Я завмираю, не встигаючи придумати гідну причину свого знаходження біля актової зали, де плануються чергові збори педагогічного колективу нашого навчального закладу.

І ось довгоочікуваний образ потрапляє у поле божевільного дівочого погляду – жінка не дивиться гордовито вперед себе, а, схиливши голову, тонкою рукою поправляє золотистий чубок. Вона, як і завжди, диявольськи прекрасна, проте щось видає її, щось її точно турбує, вона повністю занурена у свої думки – я читаю це по ледь помітних очах, схилених донизу. Вона так смішно поправляє волосся і поринає глибоко в себе, що виглядає навіть трохи мило – від неї зараз віє теплом... Як дивно! Я розпливаюся в усмішці – мені все до болю подобається в цій жінці: і теплота, і холод; і поблажливість, і зарозумілість; і ніжність, і грізність.

— Доброго ранку, Наталіє Владиславівно!.. — кидаю я, коли вона підходить уже зовсім близько.

— Доброго! — ніби помітивши мене, вона відразу стає прямо, на блідому обличчі виникає горда посмішка, а очі блищать – так блищать лише очі цариці, яка усвідомлює всю свою міць і право влади, яким наділена.

Коротка розмова застала мене зненацька, проте я намагаюся ніяк не видавати свого збентеження, проводжаючи свого директора неупередженим поглядом, але помилка була уже хоча б у тому, що я взагалі наважилася її проводити, нехай тільки поглядом... Її – цей ніжний силует: блакитний, як ранкове небо, брючний костюм, і вишневі туфлі, яким саме цього злощасного дня судилося стати візитною карткою, відмітним знаком, ні, емблемою їхньої високопоставленої господині.

— Вишневі туфлі... — бурмотала я, коли директорка вже відчинила важкі білі двері й зникла в обителі муз, а думки посипалися, наче іскри, а від серця, здається, почало підтягувати димком... Ніжно-блакитний і стиглий вишневий – яскраве та незвичайне поєднання, яке назавжди залишить свій слід і не дасть заснути ще однієї ночі, — Вишневі туфлі...

Дурман вишневих туфель залишив мене не відразу – минуло близько десяти хвилин. До тями мене привів гучний пронизливий директорський голос, що долинав з глибини актової зали. Я не чула повних речень, а тільки намагалася зібрати текст за його окремими уривками, тому, пересиливши тремтіння в тілі, я зробила кілька майже впевнених кроків уперед і щільно притулилася до дверей.

— Пані, я запевняю вас, що все відбудеться в призначений Всесвітом час! Я прошу лише... Ні! Я вимагаю від вас лише терпіння! — грізно говорила директорка, що чомусь викликало у мене напад гордості. І я не відразу звернула увагу на дивину: вона зверталася лише до панянок, а де ж чоловіча частина колективу? Та й про що йдеться взагалі?

— Та як би наш бюджет усе не зіпсував... Подорожчав бензин усе-таки. — зауважив хтось із працівниць, що по голосу нагадує нашу викладачку з історії.

— Що? То вас ще й фінансова сторона питання не влаштовує?! — тупіт, стукіт каблука, — А чи не сильно ви тут взагалі розійшлися? Я, значить, і знайти мушу, і організувати, і ритуал провести, а вони все про своє, про меркантильне! — атмосфера згущувалась – повітря ставало важчим, що відчувалося навіть за зачиненими дверима.

— Але...

— Жодних «але»! — різко відрізала жінка, — Як взагалі можна думати про гроші, коли йдеться про таку подію?!

— А Ви вже знаєте, хто це?.. Вибачте... — зовсім несміливо запитала заступниця директора, права рука нашої dame d'école.

— Звичайно, знаю! — а я, мов у відповідь на ці слова, морщилася в безглуздій здогадці.

— І хто?..

— Так!

— Жертва хто?

— Стривайте! Тихо! Ти-ша! — ніби на уроці, наказала Наталія Владиславівна – і зала миттєво вщухла, — Ви згоряєте від цікавості, а я не хочу чуток раніше часу і як результат зриву нашого улюбленого заходу! — хвиля занепокоєння гудінням вдарилася об вікна, стіни та двері, — Та годі вже! Знаю я вас! Влаштуєте позачерговий шабаш у викладацькій і святкуватимете – не дай Бог дізнається хто... — залу розпирало від нетерпіння та сум'яття – у стисненому окриками повітрі повисла тиша.

— Серце юне прагне моє крові.. — мало не заспівала літня вчителька біології.

— Так, їх можна зрозуміти! — радісно підтримала її колега, — А серце юне мріє про вогонь... — я не могла цього бачити, але чомусь виразно представила незадоволено-здивований погляд білявої повелительки, що застигла між сценою та глядацькою залою. Напевно, тільки тому збудження натовпу вщухло, а публіка остаточно замовкла – навіть шепіт звідти тепер не долинав.

— На цьому все. Незабаром дзвінок. Дякую за увагу, нараду завершено! — тільки й оголосила директорка, як одразу стільці заскрипіли під учителями, що з них поспішно схоплювалися. Я чула, як натхненний натовп, наче зграя диких і до жаху голодних звірів, виривається назовні, тому мені нічого не залишалося, як притиснутися до стіни максимально щільно.

Останньою, начебто спеціально убезпечивши себе, що дуже мудро, із актової зали виходила вона, але я, не знаючи точно, скільки людей ще залишилося всередині, оскільки заплющила очі, коли потужна хвиля вчителів ринула до коридору, продовжувала втискатись у сиру стіну, від якої не наважилася відлипнути навіть тоді, коли вийшла сама директорка.

Насамперед вона кинула на мене приголомшений суворий погляд – я нерухомо вирячилася на неї, боячись навіть уявити, що буде, якщо вона дізнається про те, що я тепер також в курсі того, що відбувається на нарадах, які вона проводить. Ми беззвучно дивилися одна одній в очі, доки Її Величність нарешті не перервала наше дружнє остовпіння:

— А ти знову блукаєш коридорами, як привид? — ще трохи і я почну думати, що це якась кодова фраза – і навіщо вона її повторює знов і знов?

— Хто?.. — ледве тримаючись на ногах, щоб не скотитися прямо по стінці вниз, питаю я, подумки доповнюючи:

— Жертва хто?

— Ану здрисни звідси, кицю! — притупнула жінка, владно посміхнувшись. Я кинулася навтьоки, але продовжувала відчувати на собі довгий пронизливий погляд, що обпалював спину, і була чомусь впевнена, що вона точно знала: я недарма опинилася біля цих дверей, втиснута власною вагою та страхом в стіну.

І ось я долетіла сходами аж до першого поверху. Емоції зашкалювали – у такому стані перебування на уроці навіть небезпечне, тому я зупинилася, щоби перевести дух, дала дзвінку двічі голосно вдарити по нервах і повільно, безсило хитаючись, рушила прямо в надії прийти на урок хоча б за десять хвилин, але я знову не пам'ятала, яке саме у нас зараз заняття, який урок за ліком і в якому ми повинні бути кабінеті... Так, дивовижна жінка – начисто пам'ять відбиває!

Я рухалася майже порожнім коридором, нікого не помічаючи, дивлячись углиб себе. Із-за рогу долинав хрипкий радісний спів:

Серце юне не лякають болі,
А серце юне крізь роки зі мной,
Серце юне прагне моє крові,
А серце юне мріє про вогонь...

— Ох! Людмило Никанорівно!.. — засміялася я, впізнавши голос старенької викладачки.

Щоб уникнути небажаних зустрічей, я якомога швидше звернула до сходів і тут же завмерла: двері підвалу були прочинені, а тонкий промінець світла, що виходив із них, падав на темні сходи.

— Віллемо Вікторівно, Ви впевнені? — із тривогою пролунав перший жіночий голос.

— Саме так, Наталіє Владиславівно! Хтось безсовісно проник сюди, напевно, навіть без особливих зусиль зняв магічний захист і... — відповідав не менш схвильовано другий.

— Але ж цього ніяк не може бути! Я особисто його встановлювала! Я можу присягнутися, що нікому тут невідомо це заклинання! Його мені передала моя покійна бабуся, воно обійшло стороною мою матір, а в мене поки що немає наступниці... Воно не доступне чоловікам... — пауза, — Що, невже Ви думаєте, що ми маємо справу зі зрадою? Думаєте, хтось зі своїх?.. Та ні, вони ж усі нестерпно безграмотні в цій справі, як я – у робототехніці!

— Наталіє Владиславівно, Ви когось конкретно підозрюєте, раз говорите про чоловіка? — із явним деренчанням поцікавився другий жіночий голос – я ще не могла визначити точно, кому він належить.

— Мг... — пауза, — Я не підозрюю, ні, я знаю це точно! Але я не розумію, у який це спосіб він знімає захист...

— То в чому тоді полягає наша проблема? Наказуйте стратити його і якомога найжорстокіше! — слушно зауважила жінка.

— Він не такий простий, як нам усім здається... Він багато знає, і ритуал – це не в його інтересах. Я можу тільки здогадуватися, ким він є насправді... — чомусь мені здавалося, що мова йде про двірника — страх крапельками холодного поту стікав з обличчя.

— Що накажете робити?

— Значить так, нам треба спіймати його на місці злочину. Ви завгосп – на вас і ляже охорона нашого, так би мовити, майна. І ось що, я вам довіряю.

— Дякую.

— А зараз я вас прошу мене залишити на самоті – мені потрібно відновити захист і все добре обміркувати. Нумо! — дуже люб'язно попросила її директорка.

Завгосп зі скрипом відчинила підвальні двері, тут же їх акуратно прикривши за собою, і зробила жадібний ковток повітря. Я сиділа, обома руками вчепившись в перила, благаючи Бога, щоби залишитися непоміченою, але довгий чорний погляд все-таки зневажливо на мене накинувся, проте напад пройшов швидко і без особливих жертв, тому я, не чуючи нічого, окрім п'янкої тиші, навшпиньки спустилася донизу і за традицією, що склалася не так і давно, притиснулася до дверей.

— Злісний інквізитор! — лютий крик вп'явся у вуха, залишивши на них криваві садна, тому я різко прибрала голову, а пригорнувшись назад, виявила, що вже на відстані двох сантиметрів від дверей всякий звук втрачається.
— Я знищу тебе! Я оберну тебе пилом!

Зовсім несподівано підвал прочинився навстіж, а я ледве встигла відстрибнути, щоби не потрапити під удар директорського гніву, ну, і підвальних дверей заразом. Жінка ривком вискочила назовні і повстала прямо переді мною.

— Так! Це вже зовсім не смішно! У тебе урок давно почався, а ти біля дверей ошиваєшся!.. — з особливим роздратуванням випалила вона, — Що ти тут, скажи мені на милість, робиш?

— Я... — я розгублено мотала головою і задкувала.

— Ще скажи, що заблукала! Здрисни звідси, кицю, а то в клітку посаджу! — вона голосно тупнула.

Не зволікаючи, я кинулася з усіх ніг нагору, як раптом коридор залило яскравим світлом, а мене, наче вибуховою хвилею, відкинуло до стіни. На якусь мить стало абсолютно темно – вирішила одразу, що це через удар, але потім підповзла до вікна і здивовано завмерла.

— Місяць?.. — так, місяць світив надзвичайно яскраво і був, як ніколи раніше, близько — здавалося, він ось-ось звалиться прямо на будівлю нашого коледжу. Мій наручний годинник показував десяту ранку – за вікном стояла ніч. За мить коридор був, як і раніше, заповнений сонячним світлом, а на вулиці сріблястим холодом все ще світив місяць. Я відчула, як повільно втрачаю свідомість, і останнє, що я пам'ятаю із цього дивного дня – це чітке усвідомлення того, що в прекрасному величавому світилі я помітила, ні, я впізнала її очі.
____________________________________________
Господине моя місяцева!
Я без вагань у полон Ваш здаюсь,
Я кохала до Вас лиш планети –
Тепер і волі цієї боюсь...

Моя мила володарко серця!
Ваша ніжність тане серед небес,
Поки душа украдена рветься
До втілення щастя свого й чудес...

О! Моя пустунко невгамовна!
А я, немов розпусниця, коли
Силует оцей напроти дома
В обіймах бачу Ваших у мітли...

О! Моя володарко небесна,
Що всі мої розбила мрії вщент!
А любов до Вас завжди воскресне –
Від Вас прийму усе я: навіть смерть...
_____________________________________________
До тями, як не дивно, я прийшла не на холодній підлозі, не в медпункті і навіть не вдома, та й узагалі створювалося враження, ніби я якимось чудодійним способом перемістилася в часі. Я розплющила очі – світло обпікаюче увірвалося всередину мене, я ривками ковтала і назад випльовувала повітря, ніби перед цим випила дев'яностошестивідсоткового етилового спирту. Коли я почала бачити щось, окрім яскравого світла, то зрозуміла, що сиджу у своєму кабінеті, на своєму місці.

— Не давись. — поплескала мене по спині сусідка по парті.

— Що сталося, Дашо? — прохрипіла я, важко дихаючи, оскільки кисень все ще з болем надходив у мої легені, але та лише здивовано знизала плечима, — Який зараз урок?

— Ти чого це? Література.

— Яка ще література? — я здивовано скривилася.

— Твоя улюблена – директорська!

— Так вона ж у нас у середу, а сьогодні лише вівторок... — я закашлялася.

— Ти головою не вдарялася, ні? — знову постукала Даша, — Ну що, легше?

— Здається… Але як це… — просипіла я, але не встигла закінчити питання.

— Добрий день, шановні студенти, сідайте! — виникнувши із нізвідки, наказала директорка, цього разу одягнена в сукню кольору смарагду, а туфлі, туфлі були вже чорними, чорними на шпильці.

— Гіпноз, сон, амнезія, телепортація? Що зі мною сталося? — мовчки допитувалася я, намагаючись зловити її погляд у відповідь. Білявка подивилася на мене дуже уважно і навіть докірливо, ніби даючи мені попередження (можливо, навіть останнє), а потім усміхнулася із радісним переляком:

— Що з тобою? Чого в тебе очі такі квадратні? — вона була настільки добродушна, що мороз ішов по шкірі. Але мені подобалася, непростимо сильно, просто до шаленства подобалася її усмішка...

— Усе добре...

—Я вірю тобі. — сказала вона серйозно, але так, що я почула її голос вже зсередини.

[Червень 2020 р.] 

Здавалося б, який вірус ще може налякати людство настільки сильно, як кохання? Однак, на початку березня того ж року, у якому описані останні події у загадковому коледжі та й у світі загалом з'явилася ще одна смертоносна епідемія – епідемія коронавірусу. Це страшне захворювання захопило практично всю планету, ув'язнивши і відьом, і простих смертних у своїх лігвищах на довгі місяці. Клин клином вибивають? Можливо... Проте любов сильніша за всі почуття та інфекції разом узяті – її не побороти, адже від неї навіть за мільярди років ніколи не винайдуть вакцину, у чому я чомусь на сто, а може навіть, двісті п'ятдесят відсотків впевнена.

Із настанням літа нам нарешті дозволили виходити на вулицю і навіть дозволили з'являтися там без масок. Це дуже доречно, оскільки серед мотлоху своєї квартири я ніяк не можу знайти власну маску. Я вилітаю надвір, нав'язливо повторюючи:

— Четверта година... Четверта година...

Початок червня. Я не бачила її вже майже три місяці, не знаю, що із нею, я не знаю, де вона. Я із заклятого березня чекаю вересня, не втрачаючи надії знову проникнути у стіни рідного коледжу – обитель чаклунства та чортівні. Мені невідома доля ритуалу та негласної жертви, двірника та дівчини-мітли, проте сьогодні зі мною знову трапився денний повний місяць. Цього разу я майже встояла на ногах, хоч ледь не впала на підлогу. У моїй голові змішалися всі почуття, і коли аномальне явище зникло, о пів на четверту вечора я вибігла на вулицю.

Це був мій перший день без маски – я відчувала себе беззахисною та голою. Я не знала, куди збиралася піти, і чомусь рушили у бік коледжу. Початок червня. Надворі стояла спека. Застигши біля чорного паркану, у тіні під розлогим каштаном, я дивилася вдалечінь, нарешті усвідомивши, на кого я сьогодні чекаю. Так, саме чекаю. Навіть якщо вона зараз вдома чи десь іще.