Яскраве денне світло болісно впивається в ледве розплющені очі. Лежачи на чомусь у міру твердому, я намагаюся поворухнутися, щоб озирнутися на всі боки, але з цього нічого не виходить. В очах побіліло – думка про щось високе та неминуче невпинно переслідує і з кожною секундою наздоганяє все більше. Раптом мої вуха вловлюють ніжне сплетення оксамитових жіночих голосів, якими миттєво сковуються мої думки та повністю поглинається свідомість.

Я сплю? Марю? А раптом я все-таки померла? Думка про можливу смерть здається все реалістичнішою. Гаразд, припустимо, що я померла, припустимо, що я більше ніколи не відчую болю, припустимо, що я зараз далеко-далеко від мирської суєти, але чому ж тоді тут настільки світло? Рай? Та ні… Не може бути! Або ті душі, звільненню яких я посприяла, виявилися настільки святими, що навіть смерть Олександра Вадимовича мені простилася і не зіткнула до моторошних в’язниць пекла? Чи це грішне створіння все-таки залишилося не на моїй совісті?

Думки плутаються, сплітаються воєдино і дзюркотливим потоком течуть повз мене в такт ледь розбірливим жіночим голосам. Хто вони? Невже янголи? Раптом крізь біле світло прорізується розмитий силует – перший,  що підійшов до мене, ангел був убраний у все біле та носив чорні коси, обличчя мого янгола було зовсім розмитим або взагалі відсутнім. Мабуть, настав час закричати: «Алілуя!» — проте замість блаженства, яке мало наздогнати мене при зустрічі з божественним створінням, мене охопив справжній жах.

— Наталіє Владиславівно! — видихнула з окриком я, відправивши послання до залишеної мною на землі. Дивно, проте на небесах бувала властивість також виявилася робочою: її ім'я діяло на мене заспокійливо та оживляюче водночас.

Перший ангел змістився вбік, із глибини почулися гучні кроки, схожі на стукіт підборів. Незабаром наді мною навис інший силует. Другий ангел був одягнений уже в темну мантію, а біле волосся світилося в таємничих райських променях.

— Наталіє Владиславівно… — закликала я її подумки, глибоко видихнувши і про всяк випадок заплющивши очі, — Не хвилюйтеся, цим ангелам ніколи не відібрати мене у Вас: я віддана лише Вам і ніщо хоч диявольське, хоч божественне не зможе змінити цього принципу. І будь я хоч на землі, хоч на небесах, тільки Ви одна маєте владу і силу наді мною.

— Так, кицюнечко… — її голос, наповнений теплотою та ніжністю, що ледве приховує занепокоєння, звучить, ніби з глибини свідомості, і водночас розрізає луною повітря, долітаючи до куточків нескінченного раю.

— Наталія Владиславівна? — так, це точно вона: хоч і основні риси її обличчя розпливаються, виразні сіро-зелені очі, пронизані місячним світлом, дивляться зверху прямо на мене, пестячи зсередини стривожене серце, — Наталіє Владиславівно, Ви також ангел?

Мій білобрисий ангел хотів уже розсміятися, але приплив нервового сміху різко зупинився лагідною та дещо збентеженою усмішкою.

— Здається, вона марить. — тривожно підсумував ангел у білому одязі, що стояв поряд зі мною – небесний голос чомусь здався мені знайомим ще з прижиттєвих часів.

— Це вона так приходить до тями. — відрізала небесна подоба моєї dame d'école.

— Дивна реакція на гіпноз – ніколи ще такої не зустрічала.

— Вона занадто юна… — вона дбайливо охопила мені руку, присівши зовсім близько до мене.

— Можливо, Ви маєте рацію.

— Звичайно, що маю! — білобрисий ангел охопив свою колегу виразним поглядом.

— Я в раю? — не витримавши, раптом перебила їх я – ангел у директорській подобі розплився в задоволеній усмішці.

— Ну, я би так не сказала. Зазвичай, нашому закладу надають діаметрально протилежну характеристику! — залився сміхом уже світлий ангел, і цей сміх насправді нагадував більше диявольську іскру, аніж божественну.

— Досить вам, Людмило Василівно! Вам, здається, навіть за професією належить володіти хоч якимось почуттям такту! — ім'я, приписане першому янголу, гуркотом грому скотило мене із самісіньких небес, повернувши до суворої дійсності.

Я, ніби отямилася від сну: таємниче біле світло виявилося лише побіленою стелею, куди й досі був спрямований мій напівживий погляд; ті, кого в маренні я прийняла за ангелів, виявилися лише директоркою та медсестрою мого рідного коледжу, а сам рай був не чим іншим, як медпунктом.

— Наталіє Владиславівно… — покликала її я, остаточно повертаючись до свідомості, не без зусиль піднявши на свою володарку свій оживаючий погляд.

— Я тут. — терпляче відгукнулася білявка.

— Окуляри...

— Що?

— Окуляри мої де? Їх немає… — бурмотіла я, намагаючись намацати їх десь поблизу.

— Тихо, без паніки. — директорка стиснула мою руку трохи міцніше.

— Я без них практично нічого не бачу.

— А я ось думку гадаю, чого їй ангели маряться! — єхидно засміялася медсестра, яка отримала в народі прізвисько Смерть у халатику або звалася просто Людочкою.

— Людмило Василівно, не йорнічайте, будь ласка, і видайте дамі її окуляри! — наказала неймовірно грізно Наталія Владиславівна, моя Вишнева королева.

— Так, будь ласка. — ця моя нескромна заява викликала приплив сміху і навіть розчулення вже в обох колишніх представниць ангельської раси. Так, одне й надалі залишається незмінним: скільки б років не минуло і скільки б років не було особисто мені, якими б здібностями я не була наділена, що би я не натворила, для всіх у цьому заклятому місці, починаючи з його керівниці, я так і залишуся безпорадною дитиною, що потребує оберегу та контролю старших. Сумно, проте як є.

— Здається, вона повертається до нас. — грубо охопивши моє обличчя своєю холодною рукою, розкривши й абияк вивчивши мої очі, Людочка абсолютно безпардонно піднесла до мене ватку і ледь не запхала її мені в ніс – їдкий запах нашатирю відразу ж увібрався мені в ніздрі, миттєво підбадьоривши, — О, дивіться, працює таки! Чи не п'янить нас більше запах нашатирю, мадам?

— Підіймайся тихенько. — практично пошепки та практично наказала директорка, дбайливо допомагаючи опинитися мені в сидячому положенні.

— Мадемуазель. — характерним для мене бурчанням виправила я медсестру.

— Що за прикрість! — пирхнула та, ховаючи флакончик із «живою водою» до кишені білого халата.

— Не скажіть... — буркнула я, натягуючи на ніс подані медсестрою окуляри.

— Гаразд, годі вам! — знову-таки в наказному тоні заявила директорка, — Кицюнечко, тобі легше? Пам'ятаєш, що сталося? — наполегливий директорський погляд пропалює мене дуже несподіваним занепокоєнням. Я намагаюся відновити в пам'яті події насилу пережитого дня: література, антивоєнна тематика, сповіщення про тривогу, тренувальна евакуація, підвал, тіні, Нора – думки починають кружляти шаленим вихором, викликаючи підступне запаморочення.

Нора – силует, що не зник ні з пам'яті, ні із серця. Нора – та, що пішла назавжди коханою. Нора – холодний дотик. Нора – дві вишневі букви, що виникли на зап'ясті. Дві літери, що значать так багато, але що саме? Я пам'ятаю, що то були за літери. «Н. В.», старанно виведені вишневим чорнилом чиєюсь невидимою рукою на моєму зап’ясті.

— Дві літери… — я охопила пальцями своє зап'ястя і благаюче зазирнула в обличчя білявці, — Ви так і не сказали…

— Кицюнечко, у тебе сильне емоційне потрясіння. — лагідно і водночас стривожено вона смикнула моє плече, — Іноді подібне трапляється під час зустрічі з потойбічними силами. Саме тому природа здебільшого захищає людей, не даючи їм можливості зустрічатися і тим більше взаємодіяти з подібними аномаліями, але ж ти…

— Але ж я… — я окинула коротким поглядом медсестру: вмостившись, як і належить, на своєму робочому місці, дівчина залишалася непохитною і сприймала без жодного здивування кожне скинуте дирекцією слово.

— А ти, як завжди, за привидами ганяєшся. У тебе дар, проте тобі треба розпізнати його і навчитися ним правильно користуватися, бо так і загнати себе недалеко.

— Загнати? — директорка кивнула, — Куди ж це?

— У могилу. — диявольськи посміхнулася Людочка та миттєво притягнула до себе несхвальний директорський погляд, що пропалював її наскрізь.

— Тривала взаємодія з привидами висмоктує з тебе життєві сили. — суворо підтвердила геть недвозначну заяву своєї підлеглої Наталія Владиславівна, — Тобі треба гарненько виспатися й набратися сил, тому зараз ти йдеш додому… — мій німий протест, що раптово утворився на моєму обличчі, був одразу обірваний, — Кураторці я повідомлю сама – не турбуйся за це.

— Але… — я ліниво потяглася до сумки, неакуратно кинутої на підлозі.

— Так, не вередуй! І взагалі... Ходімо звідси, — директорка жестом наказала слідувати за нею, — У Людмили Василівни і без нас ще безліч справ. — медсестра видала схвальний стогін, а я ж поспішила встати з кушетки, ніби боячись, що наша dame d'école, за властивою їй звичкою, розчиниться зі швидкістю звуку, до того ж без мене.

— До побачення. — із ввічливості буркнула я на прощання і кинулася до виходу.

Вузький коридор у сірих відтінках був порожній і німий: тиша охоплювала руки та плечі, сп'янюючи організм, який ще не відійшов від останніх пригод. Пам'ять піддавалася відновленню погано, однак урочиста атмосфера все-таки сприяла зціленню: теплі тонкі руки, до болю знайомі й дико неприємні пики, директорські вуха, змова…

— Наталіє Владиславівно! — мене ніби пронизало тисячею блискавок, — Я мусила Вам дещо сказати справді важливе…

— Що? — темний директорський силует помітно здригнувся від мого крику, — Знову про літери?

— Та Бог із ними, літерами! — роздратовано махнула рукою я, наближаючись максимально близько до своєї коханої, — Ці двоє… Коли я відключилася, якщо пам'ятаєте… Вони…

— Вони що? — попередньо осікшись, директорка суворо та зосереджено витріщила на мене свій сіро-зелений погляд.

— Вони щось замислюють, щось жахливе чи принаймні просто погане. — я знесилено зітхнула, не знаходячи сил відновити по крихтах усі деталі недавньої розмови.

— Кицюнечко, не можна ж бачити всюди одну суцільну зраду, — лагідно посміхнулася директорка, ніби перед нею стояла маленька дитина.

— Ви не вірите мені? — кидаючись у глиб її місячних очей, я пробиралася мовчанням у її думки, — Хіба я хоч раз Вас обдурила чи підвела? Я не знаю, що саме вони замислили, не знаю, чи реалізують, чи вистачить їм духу, проте ці мерзенні чоловікоподібні істоти готують чергові підступи… — я подумки кляла себе за те, що не змогла почути і дізнатися всі подробиці запланованого дійства.

— Я вірю тобі. — так само беззвучно відповіла білявка. І тут мене осяяла несподівана думка: вона завжди сприймала мої слова, думки, почуття і саму мене всерйоз, навіть якщо не могла цього показати ні мені, ні комусь іншому.

— Просто будьте обережні, гаразд? — я окинула жінку благаючим поглядом, змусивши її вишневу усмішку розтектися у припливі ніжності.

— А зараз іди відпочивай, ми ж домовилися? — її рука легенько охопила моє зап'ястя, остаточно повернувши мене до життя.

— Буде виконано! До побачення! — ледве знайшовши в собі сили роз'єднатися з коханою жінкою, весело й грайливо відрапортувала я і, помахавши на прощання, кинулася геть, не дозволяючи собі обернутися – і без того вже цей таємничий коридор бачив і чув забагато не призначених для нього речей.

 

Четвер. Останній тиждень тягнеться вражаюче довго та вміщує стільки подій, що все попереднє життя здається максимально прісним. І як же я нудно жила таки до цього останнього, сьомого курсу! Змусив чорт же закохатися!

Дивно, проте за перші уроки нічого екстраординарного сьогодні відбутися не встигло, ніхто цікавий, тобто той, хто цікавить мене, на шляху не зустрівся, тому мені нічого не залишається, окрім того, що тонути в повсякденних тужливих помислах, відганяючи тривожне передчуття геть.

Убезпечивши себе від нових пригод і божевільних ідей своєї одногрупниці, велично прогулюючись коридорами коледжу, мовчки пропалюю кожен силует, ніби намагаючись навмисне натрапити на когось конкретного. Раптом я відчула, як моє тіло врізалося в чиєсь більш об'ємне – раптове зіткнення злегка збентежило мене, проте ніяк не зупинило, тому я вже рушила далі, попередньо відштовхнувши чиюсь тушу і не підводячи навіть очей.

— Яка зустріч! — чоловічий скрипучий голос змусив мене здригнутися і мимоволі перемкнути свою увагу: сивий чоловік не найприємнішої зовнішності, він же Іван Віталійович і наш викладач праці та технологій, вирячився на мене з висоти свого майже двометрового зросту.

— Не сказати, що дуже приємна… — буркнула собі під ніс я й миттю відскочила назад, — Вибачте. Я вас не помітила.

— Пінько! — А ви думали, що мене пнем просто так називають? Ні, це моє офіційне найменування! — Ти мені й потрібна!

— Що за прикрість! — мимоволі огризнулася я, — Тобто... Потрібна? Навіщо? Для чого?

— Ходімо зі мною – дізнаєшся. — поманив мене за собою вчитель.

— Ще один збоченець! Та ще й старий! — подумки вилаялася я, проте слухняно пішла за трудовиком, розцінюючи прийдешній захід як можливість дізнатися щось важливе для своєї повелительки.

За пів хвилини ми стояли вже в кабінеті праці – я оцінюючим поглядом окинула навчальний клас. Не можу сказати, що колись плекала любов до цього предмета, адже коли руки не звідти, відчувати цю любов до технологій досить складно. Але як то кажуть, від кожного – за здібностями: комусь бути відьмою старовинного роду і брати участь у проведенні та частково в організації ритуалах спалення та жертвопринесення, а комусь лобзиком пиляти все життя… Тут уже нічого не вдієш!

— Отже, що я маю зробити? — окинула лінивим поглядом вчителя, починаючи підозрювати, що я просто гаю тут час.

— Потрібно розібратися з журналами з техніки безпеки та іншими папірцями, а я для цього надто очима слабкий: вік, чи розумієш? — його голос був підозріло м'яким – все ж таки не йде деяким людям грати добродушних стареньких.

— Так-так, це Ви відповідну людину собі в помічники вибрали, звичайно… — пирхнула я, демонстративно поправивши свої окуляри, навіть за допомогою яких через особливості свого дурнуватого організму не могла бачити світ повноцінно.

— Не йорнічай! — буркнув на мене вже менш ласкаво трудовик, — Треба ж вам, панночко, зрештою, якось Ваші прогули відпрацьовувати.

— Залізний аргумент... — зціпивши зуби і важко зітхнувши, процідила я, — Але я як би і не відмовлялася допомагати.

— От і чудово! Тоді почекай мене тут хвилинку. Я забув у вчительській свою чорну ручку, здається… — не встигла я нічого відповісти, як чоловіка й слід простиг.

— Прекрасно... Просто пречудово! Усе одно фізкультура – не на урок же йти! — я спокійно облокотилася на парту, як раптом за моєю спиною почувся характерний тріск, що нагадував ключ, який провертається в замку, — Це ще що за новини? — я одразу підбігла до дверей, але вони виявилися замкненими, — Гей! Я не згодна так борги відпрацьовувати! Випустіть мене звідси! Директору скаржитися буду! Забули, із ким зв'язалися, чи що?

Я забарабанила у двері, проте гул перерви утягнув мої сигнали про ув'язнення геть – простіше було виламати ці чортові двері, ніж достукатися до когось зовні.

— Вуха… — пробурмотіла я, згадавши про те, як мене називали вчора двоє вкрай знахабнілих вчителів, — Так, вуха! Директорські! — злісно пхнула я вже ненависні двері ногою, — А коли людині закладає вуха... Це що? Правильно, реакція організму на несприятливий прояв чогось усередині чи поза. А якщо затикають вуха навмисне? І не сама людина? Значить, її хочуть нащось оглушити… Значить, від неї щось приховують… Значить, вона – у небезпеці!

Низка моїх висновків привела мене у справжній жах – я хаотично металася по всьому кабінету, не знаючи, яку пастку на цей раз підготували вороги Спасительці, не знаючи, як я можу її про це попередити, чи зможу допомогти взагалі і як саме вибиратися з цього ненависного вже кабінету.

— І ґрати на вікнах – клас! — спробувала оцінити своє становище я, — Вони нас за психів тримають, чи що, або каторжників? Чи вони справді думають, що комусь потрібні ці смердючі верстати? — від лайки думки плуталися ще більше, не даючи ні на чому сконцентруватися, окрім самої лайки, якою хотілося окропити кожен сантиметр цього кабінету.

— Так, Пню! Не будь пнем! Ти ж відьма роду Ілатан! Ти же можеш через дзеркала телепортуватись, час зупиняти та силою думки спілкуватися! Що для тебе є вибратися з цієї безглуздої пастки? — від злості на саму себе та власну безпорадність я била себе по руках і забитою тривогою та купою непотрібних думок голові.

«У тебе дар, проте тобі треба розпізнати його і навчитися ним правильно користуватися…» — скував кригою думки зсередини величний директорський голос.

— Отже… Дар… У мене є дар… — цей висновок мало не викликав у мене припливу сміху, проте я зуміла стримати себе в руках, — Потрібно тільки його розпізнати та скористатися. Так, це ж так легко! Простіше простого! — змахнула руками я, але згадала, що обуренням справі не допоможеш, і спробувала сконцентруватися, — Отже... Що я такого надприродного в людському розумінні робила останнім часом? Я два роки поспіль за допомогою телепатії спілкуюся з іншою людиною. Я зупинила час, повторюючи загадкові слова за голосом у своїй голові. Я говорила з мітлою... Так, не те! — обсмикнула себе я, вирішивши, що спроба розговорити ґрати на вікнах або дверний замок навряд чи увінчається успіхом, — Просто дивлячись у дзеркало, просто того побажавши, я перемістилася в потрібне мені місце. Одним спогадом, однією лише думкою я викликала з того світу покійника.

Список нових досягнень і набутих навичок міг вразити будь-кого – мене він вражав не меншою мірою. Я спробувала напружити всі свої звивини, щоби звести все до спільного знаменника і якось розрулити цю неприємну ситуацію, у якій я опинилася. І тут мене осяяло:

— Думки! Я стільки всього наробила лише силою думки! Я можу потрапити будь-куди, і справа тут не в дзеркалах!

Я заплющила очі, постаравшись сконцентруватися лише на своїх бажаннях. Я напружилася всім своїм тілом, витягнувши руки вперед і намагаючись відчути своє бажання кожною клітиною. Мені потрібно було до неї, мені потрібно було її знайти і переконатися, що з нею все гаразд. Тривога наростала в мені з кожною секундою, я блокувала доступ до своїх думок будь-якому сумніву, не даючи жодної невпевненості та скептицизму увійти всередину мене. Мені настільки потрібно було до неї, що я була готова повірити в будь-що, аби тільки це здійснилося.

Я вже приготувалася відчути своє тіло в стані польоту, проте воно, як і раніше, залишалося нерухомим. Аж раптом обличчя обдало поривом вітру. Я із завмиранням серця розплющила очі. Стіна, що стояла переді мною, суміжна із сусіднім кабінетом, раптово розсунулася. Наче з відчиненого порталу на мене накинулося сліпуче вишневе світло. Я, не розмірковуючи, ні секунди не даючи себе на сумніви та раціональність мислення, біжу назустріч єдиному, чому ще маю довіру в цьому світі, – вишневій ілюзії, що виникла з глибини підсвідомості, цього разу навіть моєї.

Я кидаюся всередину містичного проходу – переді мною розгортаються сходи. Я біжу кам'яними сходами, ні на мить не втрачаючи у думках коханий образ, до якого мене повинна привести сила думки. Темрява навколо мене згущується – я жену геть будь-які припущення про те, що потрапила в чергову пастку. Я подала в небо німий сигнал «SOS» – мій крик про допомогу був почутий. І я лечу вниз з однією єдиною метою.

Подолавши останню сходинку, я озирнулася: тьмяне світло електричної лампи ледве осяє вже знайоме приміщення. Вузький коридор переді мною з відстанню розширюється, по обидва боки від мене проходить вже вужчий перпендикулярно розташований прохід. Вона у підвалі – це єдине, що я зараз розумію. Але в який бік бігти, чи можна кричати або слід навпаки пробратися непоміченою, щоби не підбурювати наших ворогів на необдумані вчинки? Запитань поки що більше, ніж відповідей.

Раптом тишу розрізають нерозбірливі голоси, що невпинно наближаються. Я йду на звук, не втрачаючи надії. Незнайомі голоси стають все чіткішими. За старою звичкою, ніби це і є моє призначення, я намагаюся вловити кожен звук, що долинає до моїх вух.

— Ми перевірили всі ходи! — вигукує дзвінкий дівочий голос.

— І всі зачинені! — у паніці підхоплює другий.

— Як же Ви тут одна опинилися, взагалі без нікого і без охорони?! — голосить третій.

— Усі двері зачинені зовні і, здається, магічним захистом. — намагається зберігати холоднокровність і розважливість четвертий, — Проте тутешні не можуть підлаштувати пастку, яка Вам не по зубах.

— На це потрібен час, а в нас його нема! Ви відчуваєте цей запах у повітрі? — аж верещить панікерка. До моїх вух долинуло легке покашлювання, сама ж я зазначила, що дихати стає все важче і справа тут явно не в нервах і підвальному пилу.

— Повітря отруєне!

— Але ж це не може бути газ! Адже тут не проходить газопровід!

— Це пастка!

— Наталіє, дійте! — остання фраза облила мене холодом. Я кинулася щодуху на різноманітність жіночих голосів, у яких досі не вловила потрібного. Коридор ставав все ширшим і світлішим. Раптом переді мною повстало п'ятеро: чотири оголені дівочі силуети, що просвічуються сяйвом власних очей, і однин, одягнений у вогняно-червоний брючний костюм.

— Наталіє Владиславівно! — закашлявшись, прокричала я, примусивши тим самим жінку здригнутися.

— Боже мій, що ти тут робиш? — охоплена панікою, вона підбігла до мене, — Як ти сюди потрапила? Тут не можна перебувати...

— Ходімо, швидше! — я буквально вирвала директорку з оточення дівчат-мітел і потягла за собою.

«Усе буде добре! Ще трохи і ми знову сидітимемо в її кабінеті, ще трохи і ми виберемося!» — повторювала я про себе, відводячи кохану в бік порталу, відчиненого мною раніше.

— Я вірю в тебе. — промайнуло в моїх думках з виразною директорською інтонацією, що миттєво додало мені сили. Цього разу сходин чомусь виявилося вдвічі більше. Двадцять дві сходинки – свобода. Пильний і чимось отруєний підвал залишився десь за нашими спинами під чуйним наглядом полонених відьомських душ.

Схаменувшись і подивившись навколо, я завмерла від здивування: портал, із якого ми вийшли, тут же затягнувся, як тільки ми перетнули його межу, а самі ми знаходилися в тому самому заповітному кабінеті, про який я мріяла хвилину тому.

Окинувши мене чи то вдячним, чи то наляканим поглядом, усвідомивши, що вона знаходиться на своїй території та в безпеці, директорка насамперед кинулася до телефону, необачно залишеного нею на робочому столі. Вона нервовим рухом набрала чийсь номер і, не давши собі навіть перепочити, поспішила викликати набраний нею абонент.

— Алло, Неллі Геннадіївно? Докладіть мені обстановку в коледжі! Терміново! — чекаючи відповіді на поставлене запитання, вона присіла на край столу і, вказавши жестом на свій стілець, стомленим рухом пальців потонула у власному чубчику, — Що цікавить? Відсутність чи, не дай Боже, наявність надзвичайних подій… Загалом, нічим у нас не смердить ніде? Та до чого тут сортир? — збуджено змахнула рукою директорка, я ж, намагаючись розгадати її жестикуляцію, вмістилася на директорське крісло та викликала тим самим її схвалення, — Немає такого відчуття, що повітря чимось отруєне? Немає жодної загрози дітям? Точно? Ну слава Богу! Тримайте мене в курсі всього, прошу вас! До зв'язку!

— Вони полювали саме на Вас… — подумки підсумувала я, боячись відволікти її від робочого процесу, а директорка тим часом ексцентрично набирала черговий номер.

— Алло, Віллемо Вікторівно? Кричуща подія! Якась сволота отруїла підвал і зачинила його зовні за допомогою магічного захисту! — її аж пересмикнуло від обурення та злості, — Ні, ніхто не постраждав. Але міг би! Так, саме розібратися. Чекаю! — нарешті скинувши виклик і недбало відкинувши телефон, директорка зробила глибокий вдих, а потім – видих, і всілася вже на столі.

Вона кинула на мене змучений погляд – здавалося, у неї не було сил поставити цікаві для неї питання, тому вона просто чекала від мене відповідей. Велично гойдаючись на величезному обтягнутому шкірою директорському стільці, я чекала моменту, щоби розпочати свою розповідь.

— Мене теж замкнули. — усе-таки почала я.

— Це ще хто? — ошелешено округлила свої сіро-зелені очі білявка.

— Трудовик, — я зробила театральну паузу, — упіймав мене в коридорі, сказав, що йому потрібна допомога, що у такий спосіб я можу закрити свої прогули, а потім…

— А потім…

— А потім, як тільки ми увійшли до кабінету, він під приводом забутої в учительській ручки змився, зачинивши за собою двері, — я пірнала в її очі, що відбивали чітке приголомшення, — на ключ, зрозуміло.

— Навіщо? — вона втомлено видихнула.

— Напевно, щоби я не змогла Вам допомогти – адже я вічно у Вас під ногами плутаюсь… — я нервово посміхнулася.

— Але ж ти прийшла. — її очі заповнилися ніжністю. Здається, у цей момент вона чітко усвідомлювала, що весь цей час терпіла мене не дарма. Або мені просто дуже хотілося у все це вірити.

— Так, прийшла. — тихо повторила я, не давши собі упустити типової закоханої маячні про те, що прийду завжди, адже це було й так очевидно. І ми обидві знали це стовідсотково. Вона хотіла вже щось відповісти, як раптом двері кабінету відчинилися навстіж, а на порозі з'явилася Юліана.

— Наталю Владиславівно, до Вас – завгосп! — відрапортувала секретарка.

— Нехай увійде.

— Наталіє Владиславівно! — почала з порога Віллема Вікторівна – здається, жодну не бентежила моя присутність, — Недалеко від зовнішнього входу в підвал ми виявили Олексія Сергійовича, до речі, він був дуже здивований тим фактом, що Ви його чекаєте...

— Чекаю? — посміхнулася директорка.

— Хіба не так? — знизала плечима дівчина з горіховим волоссям, — Він зараз прийде – Оксана Василівна проконтролює, — згадане ім'я викликало на моєму обличчі мимовільну посмішку, — Швидше за все вони разом із Володимиром Максимовичем, другий же втік географію проводити, наповнили підвал отруйним газом – знешкодженням займається спеціальна група у супроводі Юлії Павлівни. А щодо магічного захисту… — дівчина спустошено зітхнула, — То я не знаю поки що. Там нікого більше не було… Тільки…

— Тільки…

— Двірник наш, але… — від почутого нас із Наталією Владиславівною синхронно пересмикнуло.

— Так, кицюнечко, йди поки що на урок, гаразд? Ми з тобою пізніше поговоримо! — раптом поспішила випровадити мене директорка. Я ж, умить підвівшись із її стільця, слухняно кивнула і кинулася геть. Усе-таки основна місія на сьогодні була виконана (і це я навіть не про сидіння на директорському стільці), та я і так вже занадто почула на сьогодні – усе-таки я ще учениця цього прекрасного закладу.

Тільки я зачинила за собою двері директорського кабінету та кинула похмурий погляд на Юліану, що витріщилася на екран свого комп'ютера, двері в приймальню зі скрипом відчинилися – на порозі виник Олексій Сергійович. Стиснувши кулаки і ледве стримавшись, щоби не подряпати його підлу лицемірну фізіономію, я зробила крок до вікна (так, того самого, із якого я стрибала цієї зими), тим самим пропускаючи чоловіка вперед. Я окинула його пронизливим поглядом: виглядав він жалюгідно, ніби наляканий дворовий пес. Навіть дивитися на нього було гидко, проте я дивилася і насолоджувалася однією думкою, що миттю сп’яняла мене: цього навчального року Спасительці вдасться провести багато заповітних ритуалів – вогонь спраги та помсти невгамовно палав у всьому моєму тілі. Він глянув на мене з боязкою ненавистю і сховався за дверима із заповітним написом, який усім, хто його тільки бачив, розповідав, хто саме володіє та керує цим магічним місцем.

— О! Олексію Сергійовичу! Не очікували? — почувся жахаючий директорський голос, — Ви не соромтеся – сідайте. І нехай вас не бентежить присутність тут когось іншого... Це так, про всяк випадок – раптом Ви наважитеся зробити щось і з цим приміщенням.

— Наталіє Владиславівно, я не розумію… — боягузливо забелькотів учитель.

— Ви все розумієте, — суворо відрізала директорка, — а зараз пишіть.

— Що пи-писати? — він заїкався.

— За власним бажанням, певна річ. Ви ж не хочете, щоби сюди завалилися представники нашої доблесної поліції? — повисло напружене мовчання, яке буквально за хвилину розрізало грізне директорське:

— Пишіть!

— Гарний буде вогник… — замріяно прошепотіла я, чомусь підморгнувши секретарці. Та, наче зі знанням справи, грайливо усміхнулася у відповідь.

 

Урочна тиша, як завжди, сп'яняє та заколисує. Почувши достатньо для себе, остаточно залишивши директорську обитель, включаючи приймальну, я плетуся сірим довгим коридором углиб поверху.

— Одна фізкультура цікавіша за іншу! Чим далі, тим більше пригод! Суцільний стрес та ніякого спокою. — підсумувала я, — Може, на уроки почати ходити? Та ну, мати, скажеш теж! — справді, абсурдна ж думка!

Вкотре демонстративно ігноруючи освітній процес, я плетуся пустельним коридором – із тією ж швидкістю повз мене пропливають пронумеровані кабінетні двері. Раптом із боку вбиральні почувся якийсь дивний галас. Ніби мені зовсім нема чого втрачати, я підкрадаюся ближче і трохи виглядаю з-за рогу – переді мною відкривається пречудова картина: Іраїда Броніславівна, наша колишня вчителька літератури, своїм пишним тілом притискає до білої стіни нещасного фізрука. Хоча за його дурнуватим виразом обличчя так і не скажеш: злякана крива посмішка здається достатньо щасливою.

— Значить так, слухайте мене уважно: я не танк, але розчавити за бажання зумію! — грізно пихкає вчителька.

— Ірочко, Ви навіть уявити собі не можете, наскільки спокусливо і збуджуюче це звучить! — здається, чоловік насолоджується кожним місцем свого придавленого тіла.

— От же дурень! — нагородила його затріщиною та, — І не соромиться ж! Значить так, — усе напирає вона, — моїм улюбленим дівчаткам ми закриваємо нормативи всі, правильно я говорю? — а, от як керівники груп вирішують з іншими викладачами питання щодо успішності своїх підопічних – натурою, вважай!

— Для вас, Ірочко, хоч зірку з неба, а хоч залік Вашим чудовим, та все ж таки лінивим, дівчаткам! — не бентежиться натиску фізрук, як раптом у полі його зору опиняюся я, — Опаньки!

— Це що за променад під час уроку? — одразу відпустила свою жертву Іраїда Броніславівна і втупилася вже в мене – вічно я влипаю в якісь історії з вчителями літератури! Карма, мабуть…

— Найпрекрасніша мадемуазель! — дещо фривольно почав до мене фізрук, — У нас, здається, фізкультура зараз, чи не так?

— Так… — несміливо підтвердила я.

— То чому Ви зараз не на уроці, га?

— А Ви? — до речі...

— Так, Віталію Романовичу, чому Ви не на уроці? — штовхнула вчителька чоловіка, — Дівчина вас по всьому коледжу розшукує! Ану марш до спортзалу! — остаточно виштовхала вона фізрука, і той справді рушив геть, — Тебе це також стосується! — звернулася вона до мене.

— Я до вбиральні зайду, гаразд? — спробувала здаватися впевненою і не заїкатися я – таки в цьому світі є тільки одна вчителька літератури, перед якою я навіть через роки тремтітиму подібно до першокласниці.

— Іди, тільки не нароби там сюрпризів прибиральницям, бо вони так тебе відходять, що мало здатися не зможе! — залилася сміхом вчителька, а я ж мало не впала від почутого: після недавнього інциденту з викраденням їхнього реквізиту я досі ходила по коледжу, боячись зустріти когось із технічного персоналу.

 

Усе ще не втрачаючи надії зняти хоч якось стрес, зумівши сховатись у вбиральні, я вмикаю воду й обмиваю своє обличчя холодними прозорими струменями. Раптом моє серце стиснулося, а тіло раптово затремтіло – за дверима почувся стукіт, стукіт підборів, що невпинно наближався до мого «перевалочного пункту».

Двері відчинилися, змусивши мене різко обернутися – вогняно-червоний силует сліпуче вривається в поле мого зору. Акуратно звисаючі пасма її золотистого волосся переливаються в денному світлі, що пробивається крізь невелике вікно вбиральні. Її погляд лагідний і ніжний і беззвучно закликає до себе. Однією рукою щільно зачинивши за собою двері, іншою вона зриває із себе блакитну маску, і та спокусливо звисає на вусі. Її вишнева усмішка, що вислизає з-під змащеної помади, проходить крізь саме серце. Здається, ще трохи і я її поцілую. Нестерпне бажання зі здоровим глуздом борються всередині. Боячись пересилити невпевненість у собі і перейти межу, я смиренно чекаю її подальших дій.

— Ну що ти, моя спасителько, — вона робить ще один крок уперед, опиняючись зовсім близько.

— Спасителька Спасительки? — я ледве знаходжу сили, щоби посміхнутися.

— Усім потрібна своя рятівниця, чи не так? — усміхнулася директорка, — Навіть найсильніші часом потребують чиєїсь допомоги та підтримки.

— Я просто дуже переживала за Вас… — ледве дихаючи, кидаю я їй в обличчя.

— Я знаю це. І дуже ціную, повір. — вона дивиться мені прямо в очі – здається, я зараз зламаюся навпіл.

— Наталю Владиславівно… — я відводжу погляд, опускаючи його на тонкі директорські руки, — А привиди не тільки руйнують і висмоктують нашу енергію, правда ж?

— Що саме ти маєш на увазі? — вона все ще намагається повернути мій погляд.

— Та дівчина в підвалі, Нора… — я мало не задихаюсь, — Якби не вона, я не розкрила би змову, не опинилася б знову в цьому чортовому підвалі… — від перерахованих перспектив мої нутрощі стиснулися.

— Дехто нас веде, кицюнечко, проте вимагає за це свою ціну. — ніби під гіпнозом, я піднімаю очі та стикаюся з її ніжно-зеленим поглядом – він засмоктує мою душу, розриваючи серце на тисячу уламків. Я до чортиків хочу її поцілувати! Ще ніколи в житті мене так не тягнуло до її губ.

Я дозволяю собі необережність: кидаю пронизливий погляд на її темні губи, вона – короткий на мої. Просто набратися сміливості, просто наважитися – адже вона не відштовхне, вона вже мене цілувала. Але той поцілунок був з іншого світу, у який ми проникли з нею на її же мітлі, а в цьому вона мій директор, а я все ще її учениця. Це складно, нестерпно складно для нас двох, але треба якось перервати цю мить.

— Наталю Владиславівно, — мій голос ніби нас протвережує, змушуючи відірватися одна від одної, — вона ще мені сказала дещо. І це важливо.

— Що ж?

— Вона сказала, що кожній людині від народження дається її людина, і можна дізнатися навіть, хто це, але…

— Але смертним це не вдасться зробити самостійно. — спокійно підтвердила сказане мною директорка, схвильованим рухом пальців торкнувшись моєї змерзлої руки, — Перед народженням кожному з нас залишають мітку на зап'ясті, пов'язуючи з іншою міткою невидимою ниткою. Це може бути ім'я чи ініціали, чи якийсь інший розпізнавальний знак, проте його неможливо побачити, адже ця мітка не на руці, а на серці… — вона провела по моєму зап'ястю, провела кінчиками довгих пальців, наче електричним струмом.

— Так, але…

— Але ж ти побачила? — вона обережно підняла ліву брову.

— Так. — видихнула я.

— І що там було написано? — вона спитала зовсім тихо, а тим часом під її пальцями тремтіння змінилося онімінням, а серце мало не зупинилося.

— Дві літери. Дві вишневі літери. — від надлишку почуттів усередині та крижаного спокою зовні хотілося плакати.

— І що то за літери? — ніколи мені ще не доводилося бачити її настільки напруженою.

— Я боюся помилитися, назвавши їх Вам… — здається, ще трохи і я знову знепритомнію, — Я боюся, а раптом це виявиться збігом? А раптом це виявитеся не Ви?

______________________________
А раптом букви на зап’ясті,
Що мені залишив майже сон,
Що обіцяли мені щастя,
Усього найбільший мій прокльон?

А раптом серце, що тремтіло
І в напрузі билось кожну ніч,
Не за своє воно боліло?
Не своїх в думках торкалась пліч?

А доля раптом же нещадна,
Що безжально нас колись звела,
Змахне руками безпорадно –
Нас по боки різні кине зла...

Дивлюсь на букви, що вишневі,
І не йде одне із голови:
Життя віддам не королеві?
Дві букви – раптом це не Ви?