Ледь за сьому. Ранкове сонце ліниво заповзає на похмуре лютневе небо. Минула ніч напрочуд нашим місцевим зимам видалася неймовірно сніжною, через що звична трихвилинна дорога розтяглася на всі десять, а то й п'ятнадцять хвилин. Мокрі ноги тонуть у кучугурах, змерзлі й почервонілі руки хапаються за сніг, вкритий крижаною кіркою, у спробі хоч як утримати рівновагу. І це я — слава вишневим богам! — додумалась вийти сьогодні раніше.

І все-таки добре, що не побачу на своєму шляху до пункту здобуття знань нашу Наталію Владиславівну. Хоч і зустріти її хочеться так, що зуби зводить (або це все-таки від собачого холоду), а душа рваними стрибками разом із серцем назовні проситься, усе одно це навіть чудово: хоч не бухнусь на радощах у сніг з головою!

— Ой, і все-таки це так благородно з твого боку, Антоне, було мене зустріти... — раптом звертаюся я до хлопця, який незграбними кроками просувався вперед поруч зі мною, намагаючись сяк-так підтримувати мене ліворуч, — І як ти до мого будинку догріб тільки, не розумію!

— Я же знав, що ти тут утопишся без мене... — безглуздо посміхнувся Антон.

—Авжеж! Втопилася би я, як же! Та сьогодні ж у директорки урок у сусідньому з нами кабінеті: такий шанс абсолютно легально побачитись! Та навіть якщо би снігу аж до п'ятого поверху намело, я вікно відчинила б і допливла би до цього коледжу! — вигукнула я подумки, скептично посміхнувшись.

— Слухай, я би з тобою дещо хотів обговорити... — зам'явся Антон.

— Я тебе уважно.

— Я бачив, як Нік до тебе вчора ліз цілуватись... Ти нічого не хочеш мені пояснювати? — мабуть, від несподіванки пред'явленого в мене підвернулась нога, внаслідок чого я мало не впала в кучугуру.

— Обережно! — вчасно взяв мене під руку хлопець, досить боляче її стиснувши, я скривилася.

— Ну так, коли Нік до мене ліз цілуватися, тоді до нього й запитання. — я ніяково стиснула губи, відвернувши обличчя вбік. Що за прикрість! Свідками моєї маленької вистави, спеціально розіграної для високої аудиторії, мимоволі стала практично вся група... Та й перед Ніком якось незручно вийшло, хоча...

— Так, але ж ти перша до нього підійшла... — він насупився.

— Що ж, виходить, мені і до людини тепер підійти не можна?

— Можна, звичайно, але ти так дивилася на нього...

— Господи! — від подиву ледь не втратила рівновагу, — То в мене на потилиці очі з'явилися чи висока комісія зі спини виявила в моєму погляді щось непристойне? — десь усередині мене почувся виразне саркастичне «Ха!» Наталії Владиславівни.

— Ти із ним прилюдно загравала. Це щось означає?

— Боги мої! Та чому я перед тобою взагалі виправдовуватися зараз повинна, га? Смішно! — гірко і, головне, красномовно обурилася гордою жіночою мовчанкою.

— Ну...

— Антоне, скажи, що ти хочеш від мене почути? — звернула я до хлопця свою посмішку. Так, безумовно, очікуваний результат передбачав ревнощі, але хто ж знав, що вони попруть з усіх щілин...

— Я просто намагаюся зрозуміти, що значить твоя фривольна поведінка... — на це я лише втомлено закотила очі.

— Антоне, послухай... Ой! — випадково потрапивши ногою в чергову кучугуру, я мало не опинилася під снігом уже з головою, але вчасно встигла вхопитися за чорний паркан нашого коледжу, до якого ми якраз встигли підійти, — Антоне!

— Тримайся! — тільки й крикнув хлопець, намагаючись відтягти мене назад.

— Дякую, друже, ти, як завжди, мене рятуєш... — поплескала я по залізу, намагаючись підвестися.

— Та я нічого толком і зробити не встиг...

— Взагалі я паркан мала на увазі... — зніяковіло посміхнулася я, — А тобі, Антоне, я ось що скажу...

— Що? — зі здивуванням переглянув мене одногрупник.

— Я більше так не буду. — я спробувала посміхнутися з невинністю маленької дитини.

— Ти про Ніка чи кучугуру? — хлопець розгублено засміявся.

— Ха! Кучугуру! Так-так, звичайно ж! Ти бачив скільки снігу навалило? Тут до входу, відчуваю, вплав добиратися доведеться. — я щиро раділа переведенню теми в інший бік.

— А якщо серйозно? — хлопець обійшов мене і пильно глянув мені в обличчя: так, звичайно, він кохав мене. Це прямо й наполегливо читалося в очах, де не було місця для жіночої хитрості та витончених спроб приховати очевидне навіть від власного мозку. Він кохав мене, кохав і знав, що це безнадійно і безперспективно, тому й ревнував так по-дитячому тупо та безглуздо.

— Якщо серйозно, то я більше ніколи не подивлюся у бік нашого Ніколя та будь-якої іншої особи чоловічої статі. — я намагалася щосили придушити в собі бажання посміхнутися і заржати, як той кінь, адже мої слова повинні були прозвучати так, начебто мені буде неймовірно складно стримувати свою обіцянку... Ото ж маленьке зеленооке стерво! І в кого ти тільки навчилася так із почуттями живих людей бавитися?

— Обіцяєш? — на жаль, він не жартував та й не сприйняв усе сказане мною за жарт.

— Обіцяю. Навіть присягнути готова. — ми повільно пробиралися двором.

— Що ж, непогана ідея... — юнак задумливо потер підборіддя.

— Та щоб мені «Фауста» ніколи не читати – ані в оригіналі, ані в перекладі! — ще й книгою улюбленою присягнулася – красуня!

— Тепер вірю! — від радості Антон штовхнув мене в бік, через що я мало не опинилася в горизонтальному положенні.

— Бісівська сила!

— Ой, вибач мені... — залепетав хлопець, тепер уже допомагаючи мені втриматись на своїх двох.

— І де цей двірник, коли він такий потрібен? Нам ноги тут усім переламати тепер, чи що? — обурилася я, гнівним поглядом окидаючи територію.

— А он він, рідний, на лопату облокотився і заснув! Гад! — Антон зневажливо сплюнув, напрямом плювка вказуючи на самотню пляму.

— Ось він, наш Хранитель! — ненароком ляпнула я і – побий мене грім! – ляпнула вголос, злісно протираючи окуляри від снігу.

— Хранитель? — здивовано посміхнувся Антон. Я перелякано озирнулася, як ніколи боячись наткнутися на нашу dame d'école, якої б не завадило би саме зараз тріснути мене мітлою по потилиці за недоречну ранкову балакучість.

— Ну... Хранитель порядку та чистого двору... Розумієш? — повернувшись до хлопця спиною, я прикривала рота рукою в надії, що сказане мною зійде за належне пояснення для незрілого юнацького мозку і ніколи не дійде до вищих інстанцій.

— Ага, і нечищених доріжок, мабуть! — натхненно підтримав мене хлопець, а я полегшено видихнула.

Ми зупинились. Довгим і зневажливим поглядом пропалювала я спину літньому чоловікові, від чого мене і саму зрештою пересмикнуло. Потрібно було якось перервати остовпіння і, користуючись відсутністю в таку ранню годину педагогічного колективу, приступити до дій. Набравшись сміливості та зухвалості, коли мозок вже народив черговий план, що межує із геніальністю і нерозсудливістю, я ляснула одногрупника по плечу:

— А чи не підбадьорити нам Його Святість, щоб не замерз уві сні ненароком? Що думаєте, пане?

— Що ж ми зробимо в цій непростій ситуації, пані? — запалився Антон, але із певним острахом, напевно, пам'ятаючи нашу колишню подорож до кабінету директора.

— План пахне банальним дитсадком, знаю, — Антон несподівано напружився, але я все одно продовжила, — проте кумедний і ризикований у виконанні. Зараз ми підійдемо до нього ближче, після чого цим нерозчищеним снігом ти зробиш поступовий обстріл... Потім пірнаємо... Кажу ж: дитячий садок. З іншого боку, дрібне хуліганство і навіть членошкідництво, що не може не радувати... — я вдоволено розвела руками.

— Стривай, я ж усе правильно розчув? Ти сказала, що снігом я кидатимуся?

— Дійсно! Хто ж цілитиметься: я в окулярах чи ти зі стовідсотковим зором? Як на мене, вибір очевидний!

— Гаразд... — тяжко зітхнувши, погодився Антон.

— Ні, я, звичайно, теж можу приєднатися, — спробувала видавити тоненький голосок із нотками провини, — навіть із задоволенням, але треба, щоби безпомилково, щоби все чітко... Це ж не палаючими палицями кидатися... — я мрійливо зітхнула.

— Палаючими палицями?!

— Так, решта чогось погано виходить... — не без гіркоти в голосі погодилася я, дуже боляче прикусивши губу, мріючи прикусити собі язика.

— Ну, уяви тоді, що це не сніг, а смолоскип, наприклад... — цей «смолоскип» розпалив усередині спогади про урочисту місячну ніч, про ту далеку прекрасну реальність, де не існує директорського холоду та непотрібного кохання. Серце швидко забилося в грудях, тупим болем відокремлюючи один удар від іншого.

— Гадаю, ми підійшли досить близько.

— Гаразд, так і бути, ти мене вмовив: давай разом. Отже, на рахунок «три». — на щастя, сніг видався мокрим, тому крижані ядра ліпилися без особливих зусиль та з майже дитячим задоволенням, незважаючи на змерзлі руки, які, звісно, ​​були без рукавичок, — Раз... Два...

— Три! — весело, але на півголоса, крикнули хором, практично синхронно кинувши сніжки.

— Лягай! — наказала я, але сама затрималася, щоби подивитися на результат нашого злодіяння: перший удар, як не дивно, досить точний, який належав мені, прийшовся Хранителю прямо в голову, що, звичайно, помітно струсило старого. Другий же, Антоновський, кинутий із меншою силою і прийшовши на секунду пізніше, потрапив двірникові прямо за комір потертої куртки, змусивши, на секундочку, чоловіка п'ятсот п'ятдесяти шести років бадьоро підстрибнути і заверещати подібно до різаного порося, а мене – звалитися зі сміху поряд з Антоном.

— Дирекція, відчуваю, буде незадоволена... — прохрипів одногрупник.

— Це навряд чи! — крізь сміх простогнала я під оглушливий рев прокльонів.

— Ану встали, жваво! — почувся жіночий голос, який зовсім не вписувався в наш маленький захід. Ми знехотя підвели очі: молочне небо загороджувалося тілом агресивно налаштованої Олени Андріївни.

— Не ту боявся... — усе ще сміялася я.

— Ще й іржуть! Та як не соромно вам? Без п'яти хвилин випускники, а гірші за першокурсників! Та що там першокурсники... За першокласників! Негідники! Встали! Обидва! — наказувала жінка, але серце визнавало тільки одну свою володарку, тому Антону довелося моє тіло, що і досі тремтіло від нервового сміху, піднімати самостійно. Після повернення у вертикальне положення голова паморочилася, через що мимоволі довелося спертися на найближче чоловіче плече.

— Ви вже пробачте нам, будь ласка... Бачите, яка недолуга нинішня молодь... — Олена Андріївна скорчила винувато-солодкувату усмішку, підходячи до розлюченого двірника. Ми плелися слідом.

— Ха! Та я честь коледжу скільки років уже захищаю! Недолуга... — протестуюче підняла я руку вгору, яку відразу опустив Антон, сподіваючись мене заспокоїти.

— То це ваші, чи що? — здивування на перекошеному обличчі Остапа Васильовича мішалося із досадою та гнівом.

— Соромно зізнатися, але так... Дорослі вже, начебто, а туди ж! — вона обернулася і кинула на нас зарозумілий погляд, — Хіба можна так із літньою людиною, га?

— У тому-то і справа, що літньою! Літа спливають... Зажився... — буркнула за улюбленою звичкою я, мовчки додаючи:

— П'ятсот років, як зажився! — двірник зло зиркнув у мій бік, Антон зробив два кроки назад, кураторка тільки моргнула.

— Що ти там собі під носа зараз буркнула? Я щось не розчула? — невдоволено перепитала Олена Андріївна.

— Нічого не буркнула. Почулося. — спробувала зупинитися я.

— У-у-у! Відьма! — просвистів старий двірник, насилу вийнявши лопату зі снігу. Від цих слів Олену Андріївну помітно пересмикнуло, а Антон відсахнувся ще сильніше. Я твердо стояла на одному місці і впевнено дивилася вперед, — Настане час, так я вас усіх...

— Не хвилюйтеся Ви так, вам же не можна, напевно... — кураторка бурхливо замахала руками, даючи нам можливість якнайшвидше піти з очей її геть. Антон потягнув мене за рукав пуховика, але я впевнено пропалювала поглядом Хранителя.

— І тебе особисто дістануся! — він шипів, як поранений змій, випускаючи останній димок, коли в мені зароджувалося полум'я, готове вийти будь-якої хвилини.

— Вам кінець. — відіслала я палаючим поглядом грудок своїх думок. Я готова була викидати полум'я, але, на жаль або на щастя, мій вогнегасник із записаним на плівку пам'яті «кицюнечко» допоміг загасити пожежу іще на початковій стадії й остудити заповітні помисли.

— Не звертайте на них уваги, любенький: діти ніколи не зможуть оцінити нашої праці, при цьому залишаючись дітьми... — мало не відтягла від мене двірника Олена Андріївна.

— Так, формально вона, звичайно, має рацію... Але чому вона із ним настільки люб'язна, коли він – це ворог її роду, ворог її повелительки, тобто її персональний ворог? З одного боку, це може бути маскуванням, з іншого ж – це все дуже підозріло! — домагалася я саму себе, але подумки, поки Антон тягнув мене до будівлі, — Ех, а шкода все-таки, що Наталія Владиславівна цього цирку не застала: може, настрій би зранку піднявся в людини... Цікаво, коли вона буде ? Чи тепло одягнена? Вона ж одягла ту теплу білу шапку, а не червону, що під осінню куртку, правда ж? Хоча... Їй давно уже не шістнадцять років. Вона в мене розумна, чого, звичайно, не скажеш про її невгамовну шанувальницю.

 

Незважаючи на блискучий початок, усім своїм нутром я відчувала, що сьогоднішній день не обіцяє мені нічого гарного. Через ранкові витівки кураторки нам довелося уникати, але це не могло б тривати вічно, оскільки сьогодні на нас чекало цілих два заняття із французької мови, яку якраз, на щастя чи превеликий жаль, і викладала Олена Андріївна. Та й з директоркою зустрітися за п'ять уроків ніяк не вийшло: коледжем розгулювала комісія із перевіркою, тому адміністрація була повністю занурена в роботу, що, звичайно, не могло не засмучувати.

Але й біда, як то кажуть, не приходить одна: коли ми після уроку фізкультури повернулися до кабінету, там було дуже надушено, що було дуже актуально після прокуреної вбиральні з моєю алергією на різноманітні хімікати. Так, у кожної відьми є своє слабкості – це була моя... Моє персональне пекло.

Я відчуваю, як бульби отруйного аромату вбираються в легені, віддаючи скрипучим кашлем, перекриваючи доступ до кисню, валяючи мене із ніг. Я вибігаю з аудиторії, Антон – за мною. Спершись на підвіконня, тремтячими руками прочиняю коридорне вікно і жадібно вдихаю морозне лютневе повітря.

— Ти в порядку? — Антон стурбовано стискає мій лікоть, який будь-якої хвилини готовий дати відсіч, аби вивільнитися із рук хлопця.

— Я – як завжди. — хриплю я, — І за що мені все це, Господи? За що я щодня вдихаю разом двадцять жіночих ароматів, що збивають із ніг?

— То наші курки надушилися після фізкультури, я бачив! — Антон, як завжди, напрочуд точний у своїх формулюваннях, — Ще й група «німців» надимила...

— Досі в легенях сидить! — я зі скрипом видихнула, — Ні, в найближчому майбутньому я все-таки вийду заміж, але тільки за бандита чи мисливця... Візьму вогнепальну зброю та перестріляю всіх людей, які палять. Ненавиджу вас, дурні! Куріть вдома в себе і дихайте цією поганью самі, а на мене – не треба! Не треба мені диміти в обличчя, сволоти! А у громадських місцях взагалі курити заборонено, нічого так? Нам же закон не писаний... Та й на здоров'я інших людей нам начхати... У нас же зуби зводить, нам же круто, а ви задихайтеся, давайте все одно перенаселення на планеті... Навіщо людям жити? Нам же війни в країні і корони (1) у світі мало, чи не правда?

— Яка ти грізна... — Антон усміхнувся, мене трусило від кашлю та злості.

— Так би мовити, гідний учень свого вчителя... — знизала плечима я, чомусь згадавши про володарку, — Ні, це ж треба було додуматися курити в туалеті, коли коледжем ходить директор і комісія з перевіркою! Ідіоти... — я закашлялася, — Ти знаєш, якщо я зникну, то випадково: просто ніколи не знаєш, чий задушливий аромат застигне назавжди у твоїй слизовій оболонці і чия сигарета стане твоїм останнім спогадом...

— Ти тільки не вмирай, а то Наталія Владиславівна тебе якось неправильно зрозуміє... — від цих слів щось стрепенулося всередині, змусивши мало не впасти на пластмасове охололе підвіконня.

— Наталія Владиславівна... — сумна-сумна усмішка на зблідлому обличчі, — Наталія Владиславівна... — і знову цей загадковий фокус: її ім'я змушує випростатися і без підтримки твердо стояти на своїх ногах, надаючи сил і впевненості у собі. Дзвінок за давно усталеною традицією голосно вдаряє по барабанних перетинках.

— Ходімо тоді? У тебе зараз французька, а мені на англійську бігти вже треба... — одногрупник намагається допомогти скоординувати мої рухи, але я різким вириванням руки відкидаю його допомогу, — Тебе провести?

— Ні, дякую, не треба. — іти стає трохи легше.

— Тоді зустрінемося на перерві? — він несміливо посміхається.

— Так, напевно... — роздратування трохи поколює мене зсередини. — Якщо доживу, звичайно.

 

Звільнившись від компанії так званого шанувальника, неспішно і неохоче прямую до аудиторії. Олена Андріївна готується до уроку і не кидає на мене навіть лагідного погляду, а я ж пробираюся крізь завісу різких ароматів, що злилися в єдиний сморід. Так сталося, що епіцентр триклятих алергенів виявився прямо за нашою з Дар’єю партою – кашель миттєво змусив мене зігнутися та стиснутися всім тілом.

— Puis-je sortir? (2) — благала я чомусь французькою вийти назовні, насилу піднявши на вчительку свій знесилений погляд.

— Sors! (3) — відповіла кураторка, схвально кивнувши у бік дверей. Я одразу кинулася до виходу.

Я рухаюся сірим неживим коридором, кашляючи і хитаючись із боку в бік. Розмірковуючи тільки про те, чому я така щаслива і як нормалізувати подих. Потрібно пройтися, потрібно віддихатися, ще раз прилипнути до вікна, а краще – зустріти її. На п'ять секунд. А ще краще – притиснутись до неї всім своїм тілом і остаточно в ній задихнутися. Як би я хотіла в останні секунди свого життя відчувати її аромат... Здається, я навіть знаю, як саме помру: я задихнуся. Задихнуся від чиїхось парфумів у маршрутці або посеред уроку, від хлорки під час матусиного прибирання або від їдкого цигаркового диму. Але це не так і погано, адже я звикла задихатися, хоча саме в такі моменти дуже хочеться дихати.

Я наполегливо йду прямо, примушуючи себе не падати, примушуючи себе чути щось, окрім свисту у вухах, і я, здається, чую: якийсь нерозбірливий шум, що лунає із вбиральні. Попереду – двоє надто юних хлопців, що нервово переглядаються між собою. І раптом із дверей чоловічого туалету виходить, як сонце – із-за хмари, вона. Дивно, замалі, наче, для жертв...

— О ні... — несподівана мовчазна паніка, невпевнений крок назад, — Знову почнете лаятись, що коридорами під час уроку вештаюся, що моє улюблене місце – туалет і далі за текстом...

— А у вас тут, виходить, схованка! Тут, значить, цигарки зберігайте, так... — зазирнула назад директорка. Наталія Владиславівна якраз розбиралася з малолітніми курцями – одними із тих, хто не давав мені нормально жити, – душа мала радіти, але вона билася в тривозі.

Вона виглядає занадто спокійною: занадто спокійною для розбору польотів, а найстрашніша вона у своєму мовчанні. Я щосили стискаю рота рукою, щоби не закашляти, на свій страх і ризик прямуючи до вбиральні, оскільки більше йти вже нікуди, та й бігти вже пізно.

Наталія Владиславівна проводить виховну роботу і готує щось страшне для цих горе-студентів, але раптом на її шляху виникає нова жертва: вона йде вся бліда, хапаючись за стінку, насилу пересуваючись, із якої кашель викидається, ніби стогін пораненого звіра. Відпустивши плече одного зі своїх підопічних, вона холодним поглядом впивається в мене.

— Здрастуйте... — хриплю ледве чутно.

— Ти... — вона жестом руки відпускає винуватців своєї розмови, яка щойно закінчилася, і ті не втрачають можливості рушить геть і зникнути із поля зору своєї директорки, — Так, не треба тинятися... Стій же!

— Вибачте, мені потрібно... — я втискаюсь спиною в стінку, залишившись із холодною білявкою віч-на-віч.

— Повертайся на урок! — роздратовано махає рукою у бік іншого кінця коридору.

— Я не піду. — як відрізала.

— Це що за новини? — вона сьогодні явно не в дусі.

— Я не можу там дихати... Я туди не повернуся... Парфуми... — не дуже розбірливо стверджую я, сподіваючись кудись втекти, сподіваючись на її милість.

— Ти знаєш, ти вже всіх дістала своїми фокусами! Скільки ж можна випробовувати терпіння оточуючих? — вона пронизує мене крижаним вишневим вогнем, заточеним у її гнівному погляді.

— Ніби ви всі мене – ні... — майже беззвучно, закашлявшись, видавлюю з себе слова і кажу цього разу точно неправду. Від образи та розпачу на очах навіть вибризнули сльози, через що мені довелося відразу відвернути їх від розлютованого директора.

— Це не фокуси: мені справді погано... Чому Ви знову не вірите мені? — звичною мовчанкою звернулася я до дерев'яних дверей.

— Коли ж ви вже випуститеся всі? — зло випалила білявка.

— Скоріше б. — зібравшись із силами й духом, щоб обернутися, тужливо посміхнулася я сіро-зеленим очам, що колись полюбилися, і, не відповідної чекаючи реакції, зникла у вбиральні, демонстративно гучно зачинивши за собою двері.

Сльози повільно, а потім досить інтенсивно потекли по щоках. Я вдарила кулаком об стіну. Вперше чиїсь слова мені зробили так боляче: чому вона настільки сильно впливає на мене?

— Що я вам поганого зробила? Чому Ви постійно на мене кричите, чому дивитеся на мене поглядом дикої тварини чи жалите північним холодом? Чому Ви стали такою жорстокою до мене? Хіба я... — я спробувала набрати більше повітря в легені, задихаючись тепер уже від нервів і власних сліз, — Хіба я винна, що мені стало зле? Зле... — схлипування, — через таких бовдурів, яких Ви розігнали, щоби на мене вкотре накричати... А хочете, ми з Вами бачитимемося лише законні сорок п'ять хвилин на тиждень? — нервова усмішка, — Знаю, що хочете... А може, не бачитися із Вами взагалі... Навіть на літературі... Та гори воно все синім полум'ям! — я відкрила воду, щоб умитися у марній ​​спробі заспокоїтися.

Коли я вийшла назовні, то, глянувши на наручний годинник, із жахом усвідомила, що в класі мене не бачили вже половину уроку. Тому, витерши сльози, заплющивши волоссям почервонілі очі, рушила до аудиторії, уже яскраво бачачи свій кінець від гніву чергової викладачки із відьомськими закидонами. Треба було зібратися із духом і ще якось відсидіти два з половиною заняття, щоби потім якось дістатися дому, впасти на ліжко і забути, щоби більше нічого не відчувати, щоби більше ніколи не дихати і не чути стукіт власного серця.

— Дівчинко, тобі погано? — раптом звернулася до мене якась молоденька викладачка із усією можливою ласкавістю.

— Нормально. — буркнула я із неймовірною досадою, адже мій стан наполегливо не помічала тільки одна людина, найпотрібніша в такі моменти людина, яка в подібних ситуаціях зазвичай стояла зі мною поряд або відводила в медпункт, а не кричала, звинувачуючи в типових закидонах.

— Подумаєш, директорка вона...

Це вже практично перестало бути дивним: на моє повернення Олена Андріївна відреагувала лише коротким поглядом, інші присутні в аудиторії – довшим. Я мовчки сіла за своє місце і нервово стиснула аркуш, що лежав на моїй парті.

— Тебе що, директорка образила? — хихикнула Даша.

— У-у-у... — відчуваючи, як ось-ось почнеться істерика, на півсили завила я, класна докірливо подивилася в мій бік, — Про хворе – жодного слова...

— Ти плачеш чи смієшся?

— Ай! — мене всю трясло.

— Ти розтри сльози по щоках: кажуть, що вони очищають. — Даша продемонструвала цей жест на собі.

— З водою кров, в сльозах умилася... — витираючи обличчя, я із гірким сміхом процитувала один із перекладів Цвєтаєвої, яку нещодавно, велично стоячи біля дошки, декламувала Наталія Владиславівна. Від цих спогадів мене затрусило ще дужче, а кашель знову вирвався назовні.

— Можна і з кров’ю... — знизала плечима сусідка по парті.

— Дашо, вдар мене чимось, інакше в мене зараз почнеться істерика...

— Слухай, іди, мабуть, додому... — раптом звернулася до мене кураторка, — Тобі треба просто подихати свіжим повітрям, прийти до тями...

— Не варто... — заперечливо замотала головою.

— Іди, доки відпускають, — ляснула по спині Даша, — не будь хоч тут настільки дурною, ну ж бо!

— Так? — я запитливо проткнула поглядом дошку, — Знаєте, напевно, Ви маєте рацію... Я піду... Справді... — різко захотілося втекти далеко-далеко звідси.

— Одужуй! — крикнув мені хтось услід.

— До побачення!

Ні, я не йшла коридором і сходами, навіть не бігла – я летіла, я мчала подібно до ураганного вітру. Я поспішно забрала свої речі з роздягальні, абияк натягнувши їх на себе, хоча не можна виключати, що в такому стані, я навряд чи помітила б відсутність верхнього одягу. Я вибігала із коледжу, не прощаючись із сторожем та черговою на вході, хоча здавалося, ніби я ніколи в житті не переступлю заповітний поріг. Я мріяла про одне: задихнутися. Але він, мій ще один посланий рок, несподівано мене зупинив. Хранитель невпевненими старечими кроками підбирався до заднього входу, який не відпирався зовні.

За старою звичкою я сховалася за цегляною стіною, зібравшись перевести дух і заразом дізнатися, куди прямує цей нелюд: поки я жива, поки що здатна вдихати, нехай навіть із болем і гіркотою в легенях, я повинна спостерігати за всім підозрілим у коледжі та на його території. І я не пошкодувала, що ноги не понесли мене повз, а вмить заклякли на одному місці: ті самі двері раптово відчинилися, а з них з'явилася голова, яка, як з'ясувалося вже через кілька секунд, належала Олені Андріївні, місце якої було зараз на уроці французької мови...

— Заходьте, поки ніхто не бачить... — ніби по губах прочитала я. Олена Андріївна з побоюванням озирнулася на всі боки перед тим, як остаточно сховатися всередині разом зі старим двірником.

«Брехлива зрадниця! Мало того, що шури-мури крутить з потенційною жертвою, то ще й самого Хранителя до коледжу впустила – ось як він туди потрапляє! І дивляться ж очі її безсоромні, не бояться, головне, в обличчя Спасительці!»

— Відставити, матінко, помирати! Дирекцію попередити треба...

 

Стемніло. У лютому ніч на місто опускається швидко, безсоромно заковтуючи світловий день. Мороз міцнішає і безжально проникає в кожну клітину організму, що помітно ослабнув за цей геть божевільний та місцями безглуздий день.

Прийшовши додому, я, здавалося, остаточно вибилася із сил, але невідоме усвідомлення очевидного і прагнення все виправити понесли мене, можна сказати, на крилах кохання на витоптане за понад півроку місце біля паркану. Я усвідомила: останнім часом мене було надто багато, я постійно сувала свій ніс у чужі справи і, що найголовніше, наполегливо домагалася її уваги своїми примхами, ніби в мені померла відчайдушно любляча дівчина і свідома людина, для якої найважливіше – її життя, здоров'я і спокій, проте прокинулась ревнива дитина, що прагне привернути до себе увагу дорослих будь-якими шляхами. Я прийшла сюди знову, щоби вибачитися. Я потрапила під гарячу руку, я її сама довела до подібної недовіри, пробурчала під носа непотрібні слова, мені й відповідати за свої вчинки. І ось я знову тут, і ось я знову чекаю, стрибаючи з ноги на ноги і пишучи віршик, щоби зігрітися:

______________________________________

Не на твоїх очах вмирати —
Ні, не прагну я твоїх жахів...
Тепер повинна шлях обрати —
Праведний із тисячі шляхів...

Обрала б той, де тільки поруч
Із тобою завжди зможу я
Іти тихесенько ліворуч
І про смерті ці забуть края...

Але так склалось, що я привид
І блукати вічність на землі,
Шукать зустріти тебе привід,
У своїй же танучи золі...

Не на твоїх очах вмирати —
Твоя примара буде жити,
І той двірник, мітла, лопата
Мою жагу не зможуть вбити...
______________________________________

Заповітний двір слабо освітлюється електричними ліхтарями, у світлі яких раптово стає помітний довгоочікуваний силует. Простоявши кілька годин на морозі, я остаточно розгубила слова, які збиралася сказати, і тепер залишається сподіватися на щирі дурниці від щирого серця...

Перебуваючи все ще під враженням від нашої сутички під вбиральнею, якийсь час я мовчки просто йду за нею і тільки, коли вона звернула на доріжку, що уводить з базару, наважуюся її гукнути:

— Наталіє Владиславівно! Добрий вечір... — я мнусь, від різких слів із-за спини вона помітно здригнулася, обернулася всім корпусом і ошелешено дивилася на мене.

— Ти... — вона неквапливо називає моє ім'я,— Добрий вечір ... — я була готова до того, що вона поспішить піти або накаже зробити це мені, накричить, налає, але жінка навіть не спохмурніла. Вона все ще дивилася на мене з мимовільною тривогою, і я ненароком — розірвися на шмати, серце поета! — помітила, як у відбитку її очей блищать ліхтарі...

— Наталю Владиславівно, — я миттєво приєдналася до неї – ми рушили далі, — я хотіла би попросити у Вас вибачення... — у цей момент її посмішка диявольськи блиснула в місячному світлі, осяявши задоволене жіноче обличчя, — Моя поведінка була надто нав'язливою, навіть настирливою, часом непристойною і, зрештою, нескінченно безглуздою. Я обіцяю, що такого ніколи більше не повториться. — твердо запевнила я, але білявка звернулася до мене з усмішкою, сповненою хитрощів:

— Ти мене випадково побачила? — це питання заскочило мене зненацька. Я знала, що відповідь їй очевидна, але, що краще сказати, навіть не уявляла.

— Ну, не стежити ж я за Вами буду! — звичайно, нічого розумнішого не змогла придумати я.

— Ха! — знайома до мозку кісток, крижана директорська відповідь.

— Ні, бувало, звичайно... Але тільки в коледжі... — я стиснула губи, Наталія Владиславівна посміхнулася ще ширше, — Я йшла з магазину, випадково побачила Вас і вирішила змінити свій маршрут... — брехня безбожна, у якій давно нема вже жодного сенсу.

— Добре, кицюню, я приймаю твої вибачення, — легкий холод прострелив живіт, — але й ти не ображайся... Твої напади це...

— Алергія. — я зраділа перекладу теми в інше русло, але:

— І що мені робити з тобою? Це в тебе гормональний збій якийсь, мабуть, так? — уточнила вона, немов у самої себе, повертаючись до нашої колишньої розмови.

— Мабуть... — спробувала я не видати тремтіння, що б'є по шкірі, але директорка, ніби спеціально, намагалася його зловити.

— Нічого, усе мине. Життя прекрасне і дивовижне! — видихнула, — Та й вірші в тебе знову щось надто сумні...

— То це інше...

— Та я розумію, що інше, — тремтіння скувала все тіло, — але стільки песимізму...

— Ну не можна ж поету без страждань... — ненароком перебила я свою співрозмовницю.

— Кицюнечко, не гнівай Бога, небо... А якщо не віриш у Бога, то не гнівай мене, будь ласка, бо я цілком реальна: і тріснути запросто можу! — директорка навіть трохи замахнулася своєю сумкою, а я вперше за тривалий час радісно посміхнулася.

— Трісніть! Буду вдячна! — виразила мовчки я.

— І що ти з Антона знущаєшся, до речі? — несподівано зауважила Наталія Владиславівна.

— Нічого я не знущаюся! — я винувато прикусила губу, — Ми дружимо, начебто...

— Він ходить за тобою, ходить – ти його відштовхуєш, а він знову ходить... — наполягала на своєму вона.

— Нехай ходить... Не палицею ж гнати...

— Ось! Тепер ти розумієш, як це, коли за тобою ходять, а тобі не хочеться. — безжальне зауваження гострим болем вчепилося в грудну клітку, але я промовчала, — Гаразд, кицюню, далі я, мабуть, сама... — ми якраз дійшли до підземного переходу.

— Так, звичайно! — радісно махнула рукою на прощання, — До швидкої зустрічі!

— І тобі – до побачення! — хитро посміхнулася білявка, подарувавши мені новий стимул дихати.

Я щодуху рушила у бік будинку. Хотілося думати про неї, згадувати, як блищать у її неймовірно ніжних зелених очах ліхтарі, але одне невпинно мучило мене: зрада Олени Андріївни. Це я залишила для наступної нашої розмови, яка неодмінно відбудеться. Буде ще багато розмов, обов’язково буде. Але до цієї особливої потрібно було і себе, і її якось підготувати. Я дістала із кишені мобільний телефон та змерзлими пальцями набрала номер одногрупниці:

— Алло, Дашо? Думаю, є сенс поспостерігати за нашою високоповажною кураторкою.
______________________________________ 
1: (розм.) Про коронавірусну інфекцію (covid-19)
2: (фр.) Чи можу я вийти? 
3: (фр.) Виходь!