Березневий ранок змінив безсонну ніч, сповнену пригодами. Щойно відійшовши від поцілунку, що відкинув на покривалі вишневого туману назад у протоплену квартиру, не в змозі прогнати із пам'яті чарівну ніч, плетуся напівпорожнім коридором коледжу, який і досі не прокинувся. Дещо запізнившись на перший урок французької мови, неквапливо відчиняю двері потрібного кабінету й ловлю мимовільну усмішку: навіть не знаю, як і далі знаходити спільну мову з Оленою Андріївною після дійства, свідком якого я стала вчора у квартирі колишнього лаборанта. Так, напевно, її пам'ять стерта тв найближчим часом вона понесе покарання, але поки що в розкладі вказано урок саме в її кабінеті під її чуйним керівництвом. Чи вже ні?

— Puis-j'entrer? (1) — просунувши голову в дверний отвір, автоматично промовила я – мене відразу засліпило яскравими променями березневого сонця, що просочувалося крізь великі кабінетні вікна.

— Entre. (2) — сухо відповів давно знайомий голос, змусивши мене остовпіти від подиву. Із глибини аудиторії, досить впевнено розмістившись за учительським столом, на мене без краплі здивування чи обурення у погляді чи голосі дивився трохи розмитий жіночий силует.

Заправивши за вуха коротке блондинисте волосся, одягнена у сіру візерунчасту сукню, характерну для дам за п'ятдесят, Тетяна Максимівна, знайома мені ще із початкових курсів, проводила черговий урок французької мови й не стала акцентувати особливої уваги на моїй появі. Група сиділа смирно, що не було характерним для поведінки студентів під час заміни їхнього викладача. Закрадалися несміливі припущення. Намагаючись більше не переривати освітній процес, прокрадаюся до своєї рідної парти і, здивована, падаю на своє звичне місце.

— Дашо, а ти не знаєш випадково, що за чорт тут витворює? — намагаюся акуратно розвідати обстановку, щоби не радіти заздалегідь.

— Максимівна – інших чортів я тут не спостерігаю. — хитро посміхнувшись, прошепотіла у відповідь одногрупниця.

— Ну, це я і сама бачу. Але Андріївна куди поділася? Захворіла, загуляла? — захоплення, підкрадаючись го горла комом, змішується всередині із колючою недовірою. Усе виглядає надто добре, щоб бути правдою.

— Е… Яка Андріївна? — складалося враження, ніби Дашин мозок на якийсь час зависнув.

— Ну, ця... Мимра фарбована, дама з кулястою зачіскою, стерво зі зміїними очима, — перераховувала відомі раніше прізвиська я, проте Даша продовжувала витріщатися на мене як на божевільну, — ну, кураторка наша де?

— Ти знову дорогою головою вдарилася? — скривилася та.

— Цілком імовірно. — щастя всередині клубочилося впереміш із невідомою тривогою.

— Наша кураторка зараз перед тобою. Уже сьомий рік як. А тобі настав час вирішувати свої проблеми зі здоров'ям і висипатися, а то, походу, наша dame d'école геть всю голову тобі задурила. — закотивши очі, хихикнула Даша і поринула у захоплюючу подорож інтернетом, яку вона вдало приховувала від викладачки і яку я так недоречно перервала.

«Аби ця dame d'école не спалила її на радощах на пару з пристрасним коханцем в трусах із рожевими слониками... Треба буде прояснити цей момент за нагоди». — від думки про Спасительку та можливий винесений нею вирок тремтіння пішло по шкірі й обпалило все болючим холодом усередині, проте смиренність практично відразу прийшла слідом, адже я давно вже звикла до подібних рішень. І після пережитого за останній рік навряд чи їй вдасться мене ще хоч чимось здивувати – впевнена, що вона була такої ж думки, проте раз у раз опинялася за крок від передінфарктного стану від моїх нових витівок.

День минав повільно, змінюючи за уроком урок. На великій перерві за давнім звичаєм ми з Дашою вирушили на пошуки харчування (так, навіть не директорки). Дорога до їдальні нашого коледжу, як завжди, затягувалася: невгамовний зелений погляд жадібно вишукував у жвавому натовпі, який складали учні та вчителі, свою полонительку, що постійно змушувало обертатися, зупинятися та час від часу витріщатися у випадково обрану точку. З іншого боку, пригадуючи події чарівної ночі, перебуваючи в прекрасному настрої та побоюючись зловживати директорською увагою, я хотіла просто максимально насолодитися сьогоднішнім днем. Серце жадало пригод (а може, у дупа – хто його знає?).

На горизонті з'явилася Єлизавета Іванівна – наша незмінна викладачка української мови, ніби тільки прийшовши на роботу, що можна було помітити за її верхнім одягом. Учителька виходила з боку заднього ходу, відомого нам як запасний вихід на випадок надзвичайних ситуацій. В одній руці дбайливо несучи дерев'яну мітлу, а в іншій – об'ємну сумочку, із якої стирчав стос зошитів, вона крадькома прямувала у бік підвалу.

— Походу, наші вчителі справді на мітлах на роботу літають! — зареготала Даша, змусивши мене мимоволі засміятися: вона була недалека від істини.

— Тихіше. Почують ще! — пошепки зробила я зауваження одногрупниці, проте вона силоміць потягла мене слідом за вчителькою, що проходила повз, — Що ти робиш? Куди?

— Пішли простежимо, чи що… Все одно в їдальні черга така, що не подихнеш, незважаючи на covid і спробу вчителів стримувати натиск! — Дашині очі палали ентузіазмом.

— Невже ти хочеш перевірити своє переконання, що всі вчителі мають мітли? — усе продовжувала пручатися, — То я тобі і без стеження скажу, що саме так воно і є! — додала я, проте вже мовчки.

— Ходімо! — робити було нічого, а дурний настрій так і підмивав влізти в чергову дурість.

Вичекавши декілька секунд, щоби трохи відірватися, ми попрямували за викладачкою. Темні сходи, що практично не освічувалися ранковими променями, справді вели до дерев'яних дверей, за якими ховався той самий заклятий підвал. Поки що мало розуміючи, як ми можемо непомітно проникнути в заборонену для учнів й особисто нас зону (так, вишневий поцілунок, вкритий місячним промінням, ще не давав мені права лізти у всі аспекти життя директорки та її підлеглих, тим більше разом зі сторонніми, тому я сподівалася якнайшвидше піти), ми намагалися не дихати. Єлизавета Іванівна, незважаючи на пишні форми, прослизнула крізь невеликий отвір дверей та остаточно зникла з поля нашого зору.

— Ні, ну реально… А раптом вони справді літають на мітлах, га? — моїй супутниці стало смішно від власних слів.

— Дашо...

— Може, викрадемо одну? — перспектива звучала привабливо, чого не можна було сказати про перспективу отримати мітлою по голові вже особисто від Спасительки.

— Дашо, ти серйозно? — я намагалася дивитися на одногрупницю максимально скептичним поглядом.

— У цьому житті може бути все. — не пам'ятаючи себе від дитячого азарту, вона прилипла впритул до підвальних дверей.

— Чи вона прилетіла на роботу на мітлі, чи готується черговий шабаш. Лаборанта, начебто, ще не спалили ... — подумки підсумовуючи, я охоплювала навколишній простір – у момент мене облило холодом: Даша теж зникла, — Святий Місяцю! Цього мені тільки не вистачало!

 

Я намагаюся непомітно відкрити підвальні двері, чудово усвідомлюючи, що в мене немає іншого виходу, окрім як проникнути в заборонене приміщення разом із Дашою та взяти шефство над її діями, щоби чергова пригода понесла якнайменше небажаних наслідків та жертв. Достатньо попотівши для того, щоби моє проникнення витворювало якнайменше звуків, я щиро здивувалася, як це моїй одногрупниці вдалося пробралася без характерного шурхоту і скрипу, що я цього навіть не помітила.

Темне приміщення, яке чомусь завжди уявлялося мені коморою, виявилося досить просторим. У тьмяному світлі електричних ламп відкриваються нескінченно довгі на перший погляд коридори, здається, розтягнуті вздовж і поперек усієї будівлі нашого коледжу. Заміна освітлення на якийсь час занурює у пітьму. Заклинаючи себе не піддаватися тиші, що намагається мене залякати собою, я оглядаюся по сторонах у пошуках своєї заблудлої одногрупниці. Треба знайти її до того, як вона встигне хоч щось пронюхати або її знайде хтось із наближених директора, чого вже говорити про саму dame d'école. Несміливими кроками я рушила вглиб одного з коридорів.

Несподівано мого зап'ястя торкнулися чиїсь холодні пальці – я ледве стрималася, щоби не скрикнути та не привернути небажаної уваги. Перебираючи всі можливі варіанти, починаючи Наталією Владиславівною і закінчуючи Олександром Вадимовичем, що в черговий раз вирішив мені явитися, я подумки закликала себе заспокоїтися і утихомирити стукіт скаженого серця.

— Скажіть, будь ласка, що це Ви… Або хоча би Даша… — майже не дихаючи, вимовила я промовистим мовчанням, проте до моїх вух, як і думок, не долинало ні звуку, — Чудово! Не директорка, значить.

Зібравши всю свою волю в кулак, я обернулася – на мене дивилися очі, палаючі блакитним вогнем. Нова хвиля страху стиснула мені серце – я зробила крок назад. Обличчя дівчини, яке освячувалося переважно власними очами, здавалося сіро-синім і не піддавалося ідентифікації.

— Доброго ранку… — процідила я крізь зуби на повному автоматі. Так, само собою, у будь-якій незрозумілій ситуації потрібно привітатися – це, звичайно, тобі в разі чого навряд чи допоможе, але дозволить виграти час за рахунок сум'яття співрозмовника, ну, або хоча би помреш ввічливою та порядною людиною.

— Яка краса! — прийом спрацював бездоганно: незнайомку помітно вразили мої слова, — У тебе такі юні риси обличчя – адже ти не викладачка, правильно?

— Ні... Поки що… — ступор сковував моє тіло, — А там видно буде. — нервовий смішок.

— Ти ж тільки студентка, правда? Можеш не відповідати. Це риторичне запитання. — загадкова дівчина на мить притулила свій холодний палець до моїх тремтячих губ і розпливлася в спокусливій усмішці. — Непростий поцілунок тобі губи скував, проте...

— Вибачте… — від почутого стало трохи ніяково.

— Вражає! Єлизавета Іванівна – чудова жінка, а підвал замкнути забула... — вона посміхалася все м'якше і м'якше, — Скільки студентів вже набігло – пані Наталі, відчуваю, буде незадоволена, — згадка її імені змусила нервово здригнутися і заразом смикнутися ліве око, — ти – то таке, а ось за твою подружку я не ручаюся.

— П-подружку? Вона… — я стискалася всім тілом.

— Вона на мене не реагує, — дівчина розслаблено зітхнула, — адже ти за нею сюди прийшла? — відстань між нами була критично мізерна, що хотілося покликати на допомогу, але щось стискало горло зсередини.

— Однак Ви теж не викладачка? — тепер настала моя черга вести допит, — Що Ви тут тоді робите?

— Не хвилюйся, вона про мене знає. Нам дозволено прогулюватися тут, чого не скажеш про необдумані й дуже необережні дії деяких стражниць і проникнення чужинців, — вона трохи смикнула синюватими бровами, — і це я зараз не про тебе навіть. Забери ту дівчину і забирайся з нею разом якнайшвидше – нічого вам тут робити. — таємнича співрозмовниця суворо подивилася мені в очі, ігристо посміхнулася і, змахнувши пишними пасмами рудувато-синюватого волосся, рушила в протилежному напрямку.

— Де вона? — гукнула я дівчину пошепки.

— Ззаду. — дзвінким голосом відповіла дівчина. Опинившись на трохи більшій відстані від неї, я встигла розглянути її худу і повністю оголену фігуру.

— Та ну…

— Ось ти де! — накинулася ззаду одногрупниця, міцно обійнявши мене за плечі.

— Дашо... — від чергової несподіванки моє серце мало не зупинилося, — Ти вирішила мене до інфаркту довести?

— Ти де пропадала? Я тут уже й заблукати встигла, здається, а тебе все немає і немає ... — Даша говорила напрочуд швидко, її мова була збудженою і переливалася нотками переляку.

— Та я тут, власне… — я обернулася. На місці, де ще півхвилини тому стояла гола рудоволоса дівчина, стояла ледве помітна дерев'яна мітла. Я здивувалася б, але я, навпаки, переконалася в істинності своїх несміливих здогадів.

— Коротше, тут таке! — ця Дашина фраза змусила облитися мене сімома потами, причому холодними.

— Що? — серце завмерло у передчутті чергових наслідків дитячого авантюризму.

— Ти знала, що тут є підвал? Я думала, що підсобка якась... А раніше й двері цієї якось не помічала, а тут цілий підземний поверх! — її очі горіли жахом і захопленням.

— Дашо, пішли звідси, будь ласка. Незабаром урок із романо-германської філології, а ми тут у підвалі зависли… А раптом зачинять випадково? — потягла я за руку одногрупницю, не залишаючи надії її переконати.

— А, я забула! Ти ж у нас темряви боїшся! — єхидно посміхнулася Дар'я, закликавши вирватися назовні мимовільне і знайоме до диявольського тремтіння директорське «Ха!», — Та й Єлизавета Іванівна зникла кудись… Підозріло це все!

— Добре, припустимо, я справді боюся темряви, — не час для задоволення самолюбства, — тому я тебе дуже прошу… — раптом у пронизаному тишею приміщенні пролунали чиїсь не дуже виразні голоси і скрип половиць під швидкими кроками, — Сюди! — наказала пошепки я й затягла супутницю в невеликий відсік, що нагадував собою дверний отвір.

Кроки з великою швидкістю наближалися – серце реагувало на це шаленим стукотом у грудях, голоси ставали все чіткішими і чіткішими і згодом остаточно розділилися надвоє: пронизливий жіночий і настирливий чоловічий.

— А я вам кажу, годі за мною вже ходити! — Іраїда Броніславівна, вчителька літератури, знайома нам ще до уроків Наталії Владиславівни, жінка середніх років і вражаючих габаритів, що віддавала перевагу виразному макіяжу, довгим нігтям, які нагадували пазурі справжнього хижака, обожнювала час від часу носити перуки, спускалася по сходах з боку іншого виходу та явно не знала, як би позбутися настирливого колеги.

— Темно як! А Ви ж не просто так мене в цей комірець заманили! Моя, Ви, розпусниця! — максимально грайливим голосом обізвався Віталій Романович, відомий нам як учитель фізкультури.

— Так-так… Сто відсотків недарма! — подумки сміялася я, дивуючись черговому наївному закоханому. Іраїда Броніславівна ж не вписувалася в портрет тієї самої несанкціонованої коханки, готової зрадити свою володарку заради любовних утіх у потайних куточках коледжу.

— Ото педагоги пустують! — встигла прошепотіти Даша до того, як її рот виявився охопленим моєю рукою.

— Віталію Романовичу! Я з усією серйозністю і відповідальністю вас попереджаю: якщо не дасте мені зараз спокій і не залишите це приміщення, то залишитеся в ньому назавжди! — лютувала роздратована вчителька, притискаючи до пишного тіла якийсь предмет, що віддалено нагадував мітлу.

— Ірочко! Ви настільки досконалі у своїй жорстокості і настільки несправедливі до мене, — схвильовано продовжував фізрук, плавно ворушачи руками, ніби намагаючись помацати жінку своєї мрії.

— Та що Ви плететеся за мною?! Це жіноча роздягальня, підсобка, якщо так завгодно. Тут не місце чоловікам! — вона ледве тримала себе в руках.

— Роздягальня? Це дуже спокусливо! Може, я допоможу вам роздягнутися? — заява змусила всіх, хто її почув, остовпіти від подібної нахабності, — Не дозволите потримати Вашу мітлу?

— Ах ти ж збоченець! — люто закричала вчителька. — Мітлу – кажеш, мерзотнику? — легким помахом руки Іраїда Броніславівна завдала нищівного удару мітлою прямо по голові свого остовпілого колеги.

— Іраї...

— Засранець такий! Козел хтивий! — не пам'ятаючи себе від злості, жінка щосили гамселила мітлою Віталія Романовича, що вже сто разів пошкодував про свою витівку.

Вона гнала його до самісінького виходу, супроводжуючи кожен свій крок і лайку, що помітно віддалялися, дуже ефектним тріском, даючи мені чітке уявлення про те, що трапиться вже із моєю головою, якщо ми випадково зустрінемося на шляху директорці.

— Не хотіла б я опинитися на його місці… — гучно ковтнула Даша, — Знаєш, здається, ти справді маєш рацію. Валимо звідси, доки не прибили! Бог із ними, із цими мітлами!

Ми кинулися навтьоки. На превелике щастя, двері, у які ми увійшли напочатку, досі залишалися відчиненими, але, як з'ясувалося пізніше, із зовнішнього боку зникла ручка, а самі двері прийняли забарвлення, що сприяло злиттю зі стіною.

— Гарне маскування… — відзначила я подумки, намагаючись відвести Дашу подалі. На диво, нас не спалили (причому, ця можливість ще кілька хвилин тому нависала над нами в усіх сенсах цього слова), а за дверима не чекав ніхто з учителів і самої адміністрації.

— Скажи, а тобі ніколи не хотілося навчитися літати на мітлі? Щоби бути, немов справжнісінька відьма? — до дзвінка залишалося близько трьох хвилин. Ми йшли давно знайомим нам коридором. Дашини очі сяяли від захоплення.

— Здається, ти просто мариш відьмами. — посміхаючись, помітила я.

— Ніби ти – ні! — точніше і не скажеш.

— Але ти щось задумала, так?

— А якщо нам, так би мовити, пустити тебе в перший самостійний політ? — вона грайливо штовхнула мене в бік, цим нехитрим рухом мало не опустивши моє тіло на підлогу.

— Хіба що заради експерименту. — я засміялася, до останнього сподіваючись, що одногрупниця жартує.

— Але ми маємо невелику проблемку. — дівчина ліниво почухала потилицю.

— Та невже!

— Так, у нас таки немає мітли. Потрібно терміново вигадати заміну. — вона окинула мене благаючим поглядом, — Ти ж розумна у нас, ти же вигадаєш щось...

— Ха! У технічок можна спробувати швабру стягнути! Чим тобі не літальний апарат? — так, нісенітницю нести – справді моє покликання.

— Ідея!

— Дашо, я не безсмертна. — нервово засміялася я, подумки малюючи портрети технічного персоналу з усією властивою їм кровожерливістю – ці жінки могли прикінчити тебе за те, що ти просто погляд на їхній швабрі на секунду затримаєш, а чого тільки могла б тобі вартувати спроба пройти по помитому… Тут, здається, навіть директорські чари не врятують!

— А ми тихесенько… Непомітно, так би мовити. — ніби мій порятунок, оглушливим виттям на наші вуха обрушився дзвінок.

— Урок починається! Пізно. Повернемося до цієї розмови колись іншим разом... — спробувала втекти я, коли до комірчини прибиральниць залишалося зовсім небагато.

— Ой, наче тебе це колись зупиняло! Без кінця відсутня, чому ніхто вже давно не дивується. А мені якось байдуже, віриш? — наполягала на своєму одногрупниця.

— Дашо, треба бути божевільною, щоби просто подивитись у їхній бік, а тут такий фатальний крок! — нила я.

— Тобі не звикати! — штовхнула мене вперед ще одна послана мені злим роком жінка – моя сусідка по парті. З іншого боку, ця, хоч і божевільна, перспектива здавалася дуже привабливою, а нові пригоди – захоплюючими, чого не можна було сказати про романо-германську філологію.

Навшпиньки я підібралася до заповітної комірки, розташованої біля водозливу. У самому водозливі було порожньо і темно. До сирої стіни була притулена звичайна дерев'яна швабра. Невпевнено витріщаючись на знаряддя для боротьби за чистоту під акомпанемент Дашиного дихання, що нетерпляче пропалювало мені спину, розвіюючи всередині якісь сумніви, обережним рухом пальців ледве відриваю швабру від стіни – ні грому з неба, ні оглушливого орання технічок не було. Користуючись такою дивною милістю, я беру її до рук. Крок – я поза водозливом, крок – завмирання біля відчинених дверей, ще один побільше – зона ризику під номером один пройдена.

— Валимо! — командую я подумки, жестом руки закликаючи дівчину до втечі. Ледь чутні кроки змінилися досить інтенсивною ходьбою.

— Куди ми тепер?

— Займемо сходовий проліт між третім і четвертим поверхами, — не озираючись, відповіла я, — Там зазвичай практично нікого немає.

— Опаньки! — на нашому шляху виникла нова перешкода – вона дивилася на нас докірливо-здивованим поглядом із-під окулярів, що з'їхали на ніс Неллі Геннадіївни, — А куди це ви, та ще й при повному параді? Із відром та шваброю на додачу... — ми здивовано витріщалися одна на одну.

— Із відром? — я озирнулася – у Дашиній руці справді розгойдувалося порожнє пластмасове відро зеленого кольору (так, і навіть не вишневого).

— Чорт! Нам тільки завуча для повного щастя не вистачало! — вилаялася пошепки моя супутниця.

— Прибиратися йдемо! — з абсолютно непохитним виглядом запевнила я.

— Під час уроку? — недовірливо всміхнулася вчителька.

— Прагнення до чистоти та порядку не повинно вичерпуватися ні на мить! Чи Ви дотримуєтесь якоїсь іншої точки зору? — я гордо підняла швабру, ніби тримала в руці чергову мітлу. Своєї ж мітли у мене, до речі, і досі не було.

— Це безперечно... — здивувалася заступниця нашої dame d'école.

— Чи Ви хочете перетворити це чудове місце із філологічним профілем на цілковитий свинарник? Цікаво, що скаже на це Наталія Владиславівна... — використала найвпливовіший аргумент я.

— Гаразд, ідіть. — скрипучи душею і пожовклими зубами, пропустила нас вперед вчителька – слова про директорку справили на неї чимале враження.

— Відро? Дашо, ти серйозно? — пирхнула я, коли ми залишилися із дівчиною нарешті наодинці.

— Так, а чому б і ні...

— Пню! Ну скажи мені на милість: навіщо нам це чортове відро? Нам і за одну швабру тільки влетить не по-дитячому, а тут ще й подібне доповнення, — адреналін щосили шарашив мені в голову, — це все пахне злочином століття.

— Ти нічого не розумієш! Це каска! — з усією переконливістю спробувала запевнити мене Дар'я.

— Каска? — несміливо повторила я.

— Це буде твій шолом... Для безпеки. Ти ж пілот недосвідчений... — проте якийсь пасажир! — Ось такий запобіжний захід. — Даша гордо змахнула відром, мало не огрівши їм мене по голові – мені точно судилося бути прибитою сьогодні.

— Дашо, обережніше, чорт тебе забирай! Ти своєю безпекою мені ледь всю голову не відбила! — обурене бурчання.

— А що я? Я нічого... — тільки розвела руками одногрупниця.

— Тобто я правильно тебе розумію? Я маю літати по коледжу на швабрі із відром на голові? — несміливо уточнила я, здогадуючись, що все це глибоко не гумор.

— Ну… Як би… — Даша задовільно моргнула.

— Шикарний план – нічого не скажеш. — я охоплювала втомленим поглядом порожні сходи, — Таких збочень не малювала навіть моя бурхлива уява.

Шолом зеленим світлом відблискує на моїй голові — вимушеним рухом руки поправляю відро, щоби воно не загороджувало мені весь огляд. Розмістившись на пофарбованому в буру фарбу поручні, попередньо сівши на роздобуту швабру, намагаюся прийняти позу, подібну до директорської минулої місяцевої ночі: спина майже елегантно нахилена (гімнастичні навички в такій справі явно не бувають зайвими — під кінець польоту спина може так подякувати, що мало не здаватиметься, а в моєму випадку є всі шанси зламати собі шию), кінчик літального апарату міцно стиснутий обома руками.

— Ти готова? — аж верещить від задоволення одногрупниця, стоячи позаду мене.  

— Отче наш... — усвідомлення того, що каюк настане мені максимально скоро, трохи крутить голову під зеленим відром, призначеного для миття підлог.

— Ти готова? — повторює Даша.

— Готова! — зчепивши зуби, сповістила я, подумки хрестячись.

— Тоді на рахунок «три»!

— Господи, пробач мені за все... — подумки вимальовується картина колись довгоочікуваної зустрічі з Норою і не дуже приємної зустрічі з Олександром Вадимовичем.

— Раз.

— Загалом я тут подумала... — інстинкт самозбереження потихеньку бере своє.

— Два. — аж ніяк не бажає слухати мене Даша.

— Якось погано вмирати на території коледжу... — марно намагаюся зупинити це божевілля.

— Три! — вражаючим стусаном обдарувала мене одногрупниця – мені не залишалося нічого, окрім того, що піддатися, щоб не полетіти шкереберть й зламати собі шию, аби залишити хоч якісь шанси на виживання – так, після такої ночі й померти не шкода, проте після неї ж і зникли будь-які причини для смерті.

— Юху! — корчачи максимальне захоплення і відвагу, заплющивши очі і зчепивши зуби, закричала я, чудово усвідомлюючи, що це не чарівна мітла і мій політ обмежиться ефектним падінням з поручнів, тому подумки благала Спасительку якось зупинити це неподобство.

— Пню! — почулося у мене за спиною, але раптом я виявилася охопленою чиїмись тонкими, але досить міцними руками.

Як би мені не хотілося, від несподіванки я все-таки розплющила очі – цебро, що з'їхало на обличчя, боляче стикнулося із моєю головою. Швабра з гуркотом звалилася на підлогу. Ми почали падати разом — раптом якась містична сила повернула нас обох у горизонтальне положення. На якийсь момент здалося, що ходуном пішли не лише ми, а й увесь коледж — із характерним гуркотом затремтіли навіть пластикові вікна.

— Матінко моя! — почувся збуджений окрик одногрупниці, що панічно спускалася східцями.

Від безсилля і присутнього страху мої ноги підкосилися — я відчувала, як ось-ось упаду. Аромат її парфумів просочився крізь шолом — так, це була саме вона. Гучно дихаючи, вона міцно утримувала мене за руку, дозволивши у такий спосіб сісти на підлогу, не забившись, – здалося, що я приземлилася на м'який килим.

Звільнивши мою голову від набридлого вже відра, вона грізною директорською тінню повстала прямо переді мною: її зелені очі виблискували місяцевою яскравістю, ніжно-блакитна маска дивилася на мене із нестерпною строгістю, але і вона здавалася мені рятівною, її розпущене золотисте волосся розлетілося поривом вітру, а сукня відповідно вишневим туфлям змушували її образ ще більше зводити оточуючих з розуму. Із відром у руці директорка виглядала ще більш велично і грізно, ніж з мітлою, особливо грізно – по шкірі пройшовся озноб.

Я глянула вниз — я сиділа на хмаринці, витканій з вишневого туману, вперед себе — міцно притулившись до стіни, на відстані двох сходинок Даша дивилася на нас обох із тваринним страхом, який помітно проглядався на кожному сантиметрі її тіла. Я глянула знову нагору – від пронизливого директорського погляду ставало настільки погано, що я мало не знепритомніла, проте все ще знаходила сили триматися на плаву.

— Не сиди на холодному, застудиш собі все. — ляснувши по плечу, Наталія Владиславівна кинула в мій бік суворий погляд – мабуть, Даша не бачила те саме, що могла я, — Дашенько, пішли зі мною! — велично махнула пальцями своєї руки.

— А що я? — затремтіла Даша.

— Кінець тобі, Дашенько, кінець... — промовчала я, подумки якомога точніше наслідуючи директорську інтонацію, за що мене пропалили їдким мовчанням, напевно, почувши все зсередини, — Хоча мені, безумовно, влетить у рази сильніше... — знову підсумувала я, коли директорка разом зі своєю ученицею зникли для моїх очей.

Стукіт підборів, що стрімко наближався, змусив мене миттєво піднятися і прийти до тями — подібна швидкість явно не свідчить ні про що хороше.

— Тепер ти. — підвівшись переді мною знову, вона грізно спрямовує на мене пальці своєї руки, у другій все ще продовжуючи утримувати цебро.

— А що, Ви їй усе вже відформатували? — несміливо кидаю я, вмовляючи себе подумки заткнутися.

— Я тебе зараз так відформатую, що мало не здаватиметься! — вона піднімає кинутий на підлогу практично летальний апарат, — Ось цією самою шваброю так відформатую!

— Наталіє Владиславівно, не злиться! — ця дуже приваблива пропозиція викликала їдке «Ха!», — Ми ж лише політати хотіли...

— А, не наліталася, значить! Ходімо за мною. — вона попрямувала вниз сходами — я побігла слідом, хоча, якщо чесно, до бісиків кортіло побігти вже у зворотному напрямку.

— І куди ми йдемо?

— До прибиральниць. — вдоволено і підступно посміхнувшись, заявила директорка.

— Не треба мене здавати прибиральницям, будь ласка! — заблагала я, подумуючи навіть затримати її силовими методами, тобто обіймами, — Краще відформатуйте мене шваброю стільки разів, скільки вважаєте за потрібне, із носом моїм надто зацікавленим щось зробіть, але тільки не туди, будь ласка... Будь ласка! Будь ласка!

— Кицюнечко, ну ти мене зовсім за звіра не тримай! — вона хитро підняла швабру догори.

— Наталю Владиславівно, благаю Вас! Вони ж мене розшматують... — підбігши, я обняла її зі спину – від несподіванки вчителька здригнулася, — Краще спаліть мене... — шепотіла я, схлипуючи.

— Моя ти киця... — навіть не бачачи, я відчувала її закочування очей, — Відчепись від мене, будь ласка. — вона грюкнула мене по руці, але хоч не шваброю, — Я ж кажу тобі: я не садистка. Хоча... — вона старанно вивільнялася із моїх обіймів, — Якщо погано поводитимешся, то повернусь до обмірковування подібного рішення. — жінка єхидно посміхнулася, спокусливо смикнувши своїми горіховими бровами.

— Ви справжній друг. — несміливо посміхнувшись, я остаточно відпустила свого директора – вона, у свою чергу, посміхнулася якомога зарозуміліше та грайливіше.

— І пам'ятай мою доброту! — збираючись підняти вгору палець, вона підняла заразом і зелене відро, — Стій тут і не рухайся, зрозуміло? — я задовільно кивнула, — Піду поки що їм прочухана влаштую, щоб не було більше бажання казенне майно без нагляду залишати. — нервово-задоволена посмішка у відповідь, — І не треба так либитися! До тебе черга в мене ще дійде! — владна усмішка, що виривалася із-під маски, натякала на чергову розмову – мозок підказував втекти з усіх ніг, — Чекай мене тут, d'accord?(3)

— Буде виконано! — відрапортувала я, приклавши руку до голови у характерний спосіб. Виразивши промовистим поглядом схвалення, директорка рушила вниз сходами.

— А з носом, до речі, гарна ідея... — раптом озирнулася вона, змусивши мене нервово засміятися.

— Ви справді дуже добра...

— Я в курсі. Гадаю, кожен це може підтвердити! — знову стомлено закотивши очі, директорка продовжила свій шлях.

— Особливо кожний спалений. — мовчки доповнила я.

— Ха! — почулося десь у моїй голові, змусивши нутрощі стиснутися, а тіло затремтіти ще сильніше.

Проводжаючи важким поглядом директорський силует, я намагаюся відкинути всі припущення про те, розмова якого характеру мене чекає, як тільки Її Величність повернеться. Зрештою, це був не перший випадок, коли мені вдалося випадково напасти на нашу dame d'école.

Здається, це було так давно… На дворі – 2017 рік. Урочні й пусті коридори залиті березневим сонячним промінням. І ми як ні в чому не бувало зі своєю незмінною сусідкою по парті неспішно марудимо на заняття з їдальні.

— Слід зазначити, що цей пончик, хоч і відрізняється своєю оригінальністю, не дуже їстівний. На ось, сама спробуй! — скривившись, Даша передає мені надкусаний шоколадний пончик.

— Якщо врахувати той факт, що він літав по всій їдальні і трохи скупався в чиємусь супі… — я пильно розглядала трофей, обмірковуючи власне припущення про те, що зможу обдурити свій організм і примушу думати його, що з'їла не тільки пончик, а й супу сьорбнула, у якому він встиг побувати.        

— Нахабні старшаки! Воювати з нами за їжу – це найбільша дурість, тому що це завжди приречене на програш, ну, для наших супротивників, звичайно. — гордо заявила одногрупниця.

— Так, це вже справа принципу, а загалом я більше із вишневою начинкою люблю. — я роблю несміливий укус – ні, і все-таки чудові на смак продукти в сукупності стають огидними.

— Гидота якась, скажи? — із розумінням скривилася Даша.

— Абсолютно правильне твердження! — заявила я, завмерши навпроти сходового прольоту, і кинула пончика прямо в стінку, із якої нас розлучало лише одинадцять сходинок.

Це дійство, як і властиво людям нашого віку, викликало миттєвий приплив сміху, який досить швидко вгамувався – заклятий пончик чомусь відлетів не назад, а відстрибнув від стіни і врізався в прилеглу до неї стіну. На рівні дуже влучного удару за секунду з’явилася прекрасна блондиниста голова – вона виникла із нізвідки.

Убрана в строгий чорний костюм, директорка обрушила на нас тривалу і дуже гучну нотацію щодо нашого хитання коридорами під час навчального процесу та створення зайвих шумових ефектів – ні слова про пончик, який ледь її не прибив.

Слухаючи оглушливий рев, як тоді здавалося, я не могла подолати заціпеніння: усвідомлення того, що іще б секунда і фатальний удар прийшовся би по голові, а головне – по чиїй голові, крутило мені голову. Усвідомлення можливих наслідків фатальної події, від якої знову ж таки нас усіх відділяла лише одна секунда, сковувало все моє тіло.

— Треба щось сказати, — обсмикнувши мене, прошепотіла одногрупниця, — бачиш, людина розпинається все-таки…

— Ну? — округлила на нас очі директорка.

— Добрий день, Наталіє Владиславівно… — пересиливши брязкіт у голосі, видала я – звичайно, бо вже такий діалог насичений вийшов, а ми ніяк не привітаємося! Як же без цього? Так, точно, у будь-якій незрозумілій ситуації потрібно просто привітатись.

— Так, — злегка здивувавшись, розслаблено махнула рукою директорка – риси її обличчя моментально пом’якшали, — На урок! Хутко! —скомандувала вона, і у нас не було причин не підкоритися, тому ми поспішили нагору, — Що це? Ще і їжа якась валяється... — зневажливо пхнула пончик вишневою туфелькою директорка, ніби справді не розуміючи, якої катастрофи ми всі зараз уникнули. Хто знає, може, саме цей триклятий шоколадний пончик, викупаний у супі, відіграв чималу роль у нашій подальшій історії…

Так, мабуть, тільки в кохану жінку можна запустити пончиком так, щоби вона цього навіть не помітила.
________________________________
Нападу на тебе ззаду —
Я наче твій малий маньяк,
Не шукай дарма пораду —
Ти не втечеш тепер ніяк.

Причаївшись десь у книзі,
Нападу на тебе ніжно,
Ти впізнаєш в кожній рисі,
За тобою йде що спішно.

Нападу на тебе, люба,
Коли прибудеш на мітлі,
Бо в серці цьому досі грудень,
Де ми кружляємо у мглі...
______________________________________
1: (фр.) Можна увійти?
2: (фр.) Заходь!
3: (фр.) Гаразд?