У тиші сплячого міста обидві, закутані в ніч, ми стоїмо на підвіконні і мовчазним поглядом пропалюємо обличчя одна одної, що ледь підсвічуються сріблястими місяцевими променями. Блиск її очей беззвучно закликає до себе – хочеться зробити ще один крок назустріч, але відстань між нами і так порушує всі норми пристойності.

Я мовчки пірнаю в її очі – захлинаюся і знову пірнаю. Пальці зрадницьки тягнуться до холодної руки нічної гості та відразу завмирають у повітрі. Невпевненість і дике бажання борються всередині, розриваючи одне одного на шматки. І раптом вона впіймала мою руку, вчепилася в неї мертвою хваткою... Я глянула на її обличчя знову, але тепер уже із надією – очі диявольськи блиснули та розрядом блискавки покликали до себе. Боячись дивитися на прикрашені нічними барвами темні губи, щоб ненароком не піддатися цій раптово виниклій диявольській забаганці, щоби ненароком їх не торкнутися, я тягнуся до її очей, готових засмоктати мою душу.

— Одягайся! Нам уже час. — я знову і знову ловлю солодкий присмак її дихання. Ні! Це не може бути дійсністю! Це сон, безперечно, сон!

— Не буди мене, будь ласка, Господи... — беззвучно благала я – білявка посміхнулася прочитаному в очах чи думках благанню.

— Нам уже час. — лагідно повторила жінка і сперлася на свою мітлу.

— Куди? — хоча мені все одно, відверто кажучи. Я готова всю ніч або навіть все життя провести на холодному підвіконні в такому ось дурному та загадковому положенні.

— Настав час для пізнавальної прогулянки! — грайливо посміхнулася моя гарна знайома, яка завжди була сповнена сюрпризів, а душа її – незбагненних таємниць.

— Ви покажете мені місто? — ніби п'яна, хитнулася я, утримавшись за тонку, але, як виявилось, досить міцну директорську руку.

— Краще! — директорка гордо підняла мітлу, — Я покажу тобі небо!

— Небо? — здивування і захоплення просочили кожну клітинку мого тіла, — Тобто ми... — я кинула погляд на мітлу.

— Цілком правильно: ми скористаємося цим чудовим літальним апаратом, — ні секунди не вагаючись і не знаходячи нічого дивного в подібному рішенні, підтвердила мою здогадку Наталія Владиславівна.

— Удвох? — з одного боку, невиразно, з іншого ж — непристойно яскраво, уявила собі цю картину я.

— На твою думку, я зробила тобі такий пізній візит тільки для того, щоби повідомити про те, що вирішила політати одна? — вона видала докірливий смішок, — Звичайно, удвох! Ми з тобою худенькі – помістимося!

Подібне рішення не могло не тішити. Картина спільного польоту на одній єдиній мітлі не виникала навіть у моїх найсміливіших мріях і найулюбленіших сновидіннях, а тепер вона, винуватиця більшості моїх земних мук, стоїть переді мною у моєму вікні і неймовірно урочисто і гордо, ніби найбільше своє багатство, представляє свою мітлу із темної деревини, наділену певними магічними властивостями.

— Устань зараз за мною, — наказує жінка і відсуває ще далі від відкритого вікна важку штору.

— А батьки... — я кинула недовірливий погляд у глиб кімнати, кудись у бік дверей.

— Не хвилюйся, вони не прокинуться. — трохи втомлено помітила директорка, машинально глянувши в той самий, що і я, вбік.

— У якому сенсі не прокинуться? — переляканим погляд спитала я у постаті, одягненої в морок.

— Чого такі очі квадратні? Прокинуться зрештою, але не зроблять цього до твого повернення. Так зрозуміліше? — трохи дратувалася вона, — Гаразд, ми втрачаємо дорогоцінний час, — елегантно закинувши ногу, притиснувши до грудей дерев'яний держак, директорка спритно розмістилася на мітлі.

— Зачекайте! — залепетала я, безпорадними напівсліпими очима окидаючи темну кімнату.

— Святий Місяць! Що ще трапилося? — випросталася білявка, явно втомившись від затяжної прелюдії.

— Наталіє Владиславівно, чи не дозволите Ви мені взяти свої окуляри, адже я без них – як без очей...

— Це не треба бачити – це треба відчувати. Бери. Тільки швидко. — поблажливо махнула рукою директорка. Отримавши схвалення, я швидко зістрибнула з підвіконня, на диво, не впала і фактично навпомацки почала шукати шлях до свого другого зору, який частіше виконував роль першого. Зваливши зі столу пару книжок, зачепивши незграбним жестом стілець, врізавшись у комод, я все-таки зуміла намацати свої окуляри, які смиренно чекали на мене біля подушки.

— І накинь курточку на плечі – не забудь...

Начепивши на ніс окуляри, я не особливо прозріла – важко описати це відчуття, коли темрява стає чіткішою. Я підійшла до шафи, абияк витягнувши звідти свою куртку. Спасителька терпляче, що більше лякало, ніж тішило, чекала мене у моєму вікні. Я мовчки залізла на підвіконня – жінка невдоволено хитнула головою.

— Тепер сідай за мною... — силует білявки нарешті втратив свою розмитість: штани, що облягали її стрункі ноги, і накинутий жакет слабо освітлюються місячними променями, сріблястими пасмами, ніби дитя, грається березневий вітер. Я вагаюся. Тупо витріщаюся на вчительку і не можу змусити себе зрушити з місця.

— Господи, невже ти справді існуєш? — прошепотіла я, кинувши недовірливий погляд у місячне небо – весняний вітер охопив мене березневою свіжістю.

— Кицюнечко, ну врешті-решт! Не добре змушувати даму чекати! — із чітким докором у бездонних очах й оксамитовому голосі вона обернулася – я затремтіла.

— Хто б казав, Господи! — мимоволі згадала своє майже дворічне очікування під чорним парканом нашого коледжу.

— Час має властивість закінчуватись. — відрізала білявка й однією рукою потягла мене до себе.

— То зупиніть його! — нарешті подолавши скам’яніння, ніби розставивши під холодним дотиком директорської руки, на собі я зловила схвальний погляд. Хитро усміхаючись, жінка скоріш за все не виключає подібної можливості – а як можна розшифрувати тоді цю іскристість із нотками хитрості?

Чи це сон, чи то солодка реальність, мені вже, здається, байдуже: не чуючи нічого, окрім власного серця, я сміливо сідаю позаду своєї Вишневої королеви і всім своїм тілом притискаюся до неї. Уткнувшись у жіночу спину, я чую і відчуваю бій серця, що змушує битися моє разом із ним в унісон.

— Я кохаю Вас, кохаю Вас, кохаю! — беззвучно повторюю я, жадібно вдихаючи аромат тканини, наскрізь просоченої парфумами. І… О диво! Впиваючись в ніздрі, що вбивається всередину, ніби клубами диму, він, зазвичай збиває з ніг аромат карколомної жінки, не лоскоче горло, не обпалює слизову, не розриває на шматки легені. Раптом минула алергія? Чаклунство? Або магія любові настільки сильна, що здатна заглушити всі симптоми, що турбують, і навіть вилікувати від хронічних хвороб?

— Ура! Пішов процес! — зрадівши, видихнула директорка, приготувавшись до вильоту, — Тримайся міцно, кицюню, і не відпускай мене, нізащо не відпускай!

— Навіть не збиралася. Навіть після повернення. — задоволена, стиснувши свою нічну провідницю ще міцніше, про себе пробурчала я і, на пару сантиметрів відірвавши від її спини свою голову, спитала вже вголос:

— А якщо я впаду, Ви мене зловите?

— Ні, — у її голосі відчувалися нотки роздратування, відповідь же остаточно мене шокувала, — але не забудь врахувати, що я же й не дам тобі впасти.

Дивлячись уперед себе, вона іскристим поглядом пропалювала мені душу. Останні слова пестили мене з голови до п'ят. Я притискалася до неї все сильніше і сильніше. Я знову відчувала її поряд із собою, як тоді, більше року тому, на новорічному балу, коли ми, забувши на вечір про будь-яку пристойність, кружляли в просторій актовій залі, освячені сріблясто-синюватим блиском ламп.

Білявка тричі тупнула по підвіконню і прокрутила в руках дерев'яний держак – мітла здригнулася під нашими тілами, кашлянула і, як мені здалося, зробила спробу вирватися із рук своєї господині, що виявилося марним.

— Поїхали! — жартівливо вигукнула директорка, розправивши плечі і глибоко вдихнувши свіжість, принесену потоком холодного вітру. Ми рушили – у мене запаморочилося в голові, і, як тільки ми «вийшли» за межі вікна, на мить повиснувши в повітрі на висоті п'ятого поверху, я обняла худорляве жіноче тіло із такою силою, начебто мстилася за весь той час, коли не могла до неї навіть доторкнутися, чого вже говорити про обійми.

— Так, кицюню, давай домовимося, що я до кінця нашої поїздочки залишуся із цілими ребрами, гаразд? — кажучи відверто, прохання залишилося непочутим, а натомість я втискалася в неї із новою силою, боячись послабити натиск і навіть просто розплющити очі – я вже й забути встигла про те, як боюся висоти. Ми помітно набирали швидкість, а разом із нею – і висоту.

— Так і розбитися недалеко... — бурчала я про себе.

— Ти мені віриш? — одразу пролунав величний голос Спасительки і розійшовся гуркотом грому по чорному небу над сплячим містом, яке цієї ночі належало тільки нам.

— Я завжди Вам вірю. — майже беззвучно відповіла я, ні секунди не сумніваючись, що буду почутою.

— Тоді розплющуй свої прекрасні очі й насолоджуйся!

— Я вірю Вам, вірю, завжди вірю… — повторювала я подумки, намагаючись у такий спосіб заглушити страх, що ніяк мені не піддавався, — Раз, два, три… — розмірено порахувала я і різко розплющила очі: білі пасма сріблястого волосся загороджували спочатку собою всі види. Зібравши всю волю в кулак, я відвела погляд убік: крихітні будиночки, що нагадують ігровий конструктор, кружляли перед очима і з великою швидкістю пролітали мимо. Мітла залишала на небі блискучий вишневий слід, як звичний вишневий туман, тільки іншої субстанції, і цей феномен замінив переляк посмішкою і розлився невідомим теплом по венах – переважання вишневих тонів вже давно мене не дивувало. Навпаки, саме до цього кольору я відчувала таку неземну довіру, адже саме він асоціювався зі Спасителькою, а в мене не було причин їй не довіряти.

— І часто Ви ось так прогулюєтеся? Невже щоночі?

— Тільки з особливих випадків чи під особливий настрій! — озвалася Наталія Владиславівна, намагаючись перекричати потоки вітру.

Ми летимо – під нами в холодному світлі зірок розгортається місто, а потім – ліс, що у темряві ночі здається чорно-синім. Вітер тріпає заплутане волосся і намагається зірвати з обличчя і без того не дуже слухняні окуляри.

— А що зараз особливе? Випадок чи настрій? — намагаючись отримати максимальну насолоду від польоту і ввібрати всю атмосферу чарівної ночі, жадібно вдихаю повітря – весняна свіжість впивається в ніздрі.

— А хто мені завадить це поєднати? — місячна ніч раптово стала яскравішою, мабуть, освячена магічним сяйвом вишневої усмішки.

Пролетівши лісосмугу, ми знову опиняємося над багатоповерховими будинками – раптово йдемо на зниження.

— Невже все? — мимоволі вигукнула я.

— А що, сподобалося? — я не бачу, але відчуваю, як її вишнева усмішка іскриться в місячних променях.

— Є трохи. — несподіване для нас обох зізнання.

— Не хвилюйся, нам ще назад летіти!

— Не хочу додому... — нию у відповідь, боячись заплющити очі, боячись їх після розплющити, боячись випадково прокинутися...

— Залишити тебе тут? — знову фраза, просочена наскрізь улюбленим директорським «Ха!».

— Тільки якщо з Вами… — зніяковіло посміхаюсь, сподіваючись подумки донести до супутниці свою усмішку.

— Ох, кицюнечко!.. — пролетівши трохи, ми плавно наближаємося до даху однієї багатоповерхівки. Підлетівши до темного будинку зовсім близько, вона нахиляє свою мітлу ще більше вниз.

— На дах? Серйозно?

— Ніжки підіжми, щоб не зчесати, — ніби не чує мене.

Раптова зупинка викликає запаморочення. Хочеться розтягнути кожну мить, зумовлену з’єднанням наших тіл. Легким поплескуванням по руці вона наказує мені відлипнути – хочеться захникати подібно до маленької дитини, вчепитися в неї якомога сильніше і по-дитячому схлипнути: «Не пущу!»

Але на жаль, реальність не така милостива, як мені хотілося б, а тому я неохоче вивільняю зі своїх чіпких рук заточену в них раніше білявку. Я невпевнено сходжу на поверхню. Від перенесеного польоту ноги підкошуються, а тіло помітно трусить. Нічне місто, розкрите, ніби на долоні, крутиться в мерехтінні холодних небесних світил.

— А казали, що не Карлсон! — підстрибнувши, щоби струсити надмірні емоції, я намагаюся ні на сантиметр не віддалятися від своєї нічної викрадачки. Хоча те ще викрадення виходить! Ніби я чинила опір, їй-Богу!

— Звідси буде зручніше... — пробурчала собі під ніс, без особливої ініціативи злазячи з мітли – здається, політ трохи її втомив.

— Що, невже тут є паркова? — хитро і так по-дитячому безглуздо усміхнулася я, ловлячи у відповідь іскристість її іронічної посмішки.

— Транспорт без нагляду в наш час не варто залишати. — трохи нахмурившись, намагаючись надати своєму образу повсякденної суворості, білявка смикнула ледве помітними в місячному світлі бровами.

— А як щодо магічного захисту?

— Кицюню! — здивований вигук, — І звідки тільки такі знання у твоїй прекрасній голові?

— Але ж я ваші вуха, забули, чи що? — мені ледве вдавалося стримуватись, щоб не порушити й без того практично відсутню дистанцію між нами.

— Так, справді, і що це я… — вона із ніжністю провела пальцями по держаку дерев'яної мітли, — На кожну силу припадає більша сила, навіть якщо ти вважаєш себе всесильним. Не варто ризикувати. Однак ти маєш рацію: магічний захист є необхідним – тільки ти не зовсім вгадала його тип.

— Вони бувають різними? — я здивовано зиркнула на мітлу – загалом, мені було все одно: хотілося просто розтягнути хвилини перебування поряд зі своєю Вишневою королевою, наскільки це було тільки можливо.

  — Є протиугінний, є маскувальний, є… — вона осіклася, — А втім, їх і справді багато, про що ти обов'язково дізнаєшся з часом, — вона округлила очі у відповідь на мої застиглі квадратні, — а поки що ми скористаємося другим типом.

— Замаскуємо її? Як? Сплетемо маскувальну сітку? — я скептично посміхнулася.

— Ха! — мої слова були явно сприйняті як виклик, — Схоже, ти недооцінюєш мене!

Махнувши пальцями руки в мій бік, наказавши мені відійти, вона піднімає свою мітлу вгору. Другою рукою жінка починає малювати в повітрі, над держаком, концентричні кола, поступово збільшуючи темп – вишневі іскри, ніби утворені старанним тертям об повітря, розпалюють вишневе полум'я, що повністю охопило мітлу. Я тільки встигла ахнути – переді мною вже велично і надзвичайно гордо стояла директорка, тримаючи у своїх тонких руках довгу парасольку.

— Тільки магія і жодного обману! — спершись на новоспечену парасольку, темний відтінок якої було ще складно визначити, оскільки після полум'я його народження він віддавав вишневим блиском, задоволена собою, заявила жінка.

— Зручно… — тільки й змогла вимовити я, все ще намагаючись прийти до тями від шоку.

— А тепер настав час спускатися!

— Із дев'ятого поверху? На парасольці? — я кинула зляканий погляд униз, потім – на Наталію Владиславівну.

— По-перше, у цьому будинку десять, а не дев'ять поверхів, — спокійно виправила мене та.

— Справді! Від цього набагато легше! — нервово засміявшись, змахнула руками, мало не втративши рівновагу – білявка різко направила в мій бік парасольку, такою нехитрою дією утримавши мене в горизонтальному положенні.

— По-друге, — продовжила вона вже більш роздратовано, — не ти і не я не Мері Поппінс, щоб на парасольках літати, та й стрибати з даху зі студентами – не дуже й педагогічно ... — дійсно! — Для цього є сходи.

— Де? — я на автоматі кинула погляд у бік сусідніх будинків, ніби намагаючись знайти ці самі сходи зовні.

— Усередині, кицюнечко, усередині! — помахом парасольки вона покликала мене до себе, — Отже, слухай тепер мої вказівки.

— Слухаю… — відзначила я свою готовність.

— У під'їзді не розмовляємо, а якщо й говоримо, то тільки у справі й подумки, засвоїла? — кивок, — Це раз. Без моїх інструкцій нічого не робити. Будь-яка імпровізація – лише після консультації зі мною. Це два. Зрозуміло?

— Так. — відповідаю я подумки, раптом усвідомивши, що більшість нашого діалогу й так відтворювалася без звуку.

— У під'їзді спускаємось максимально тихо та повільно, щоб швидкістю не створювати зайвого шуму – йдемо ми до першого поверху. Квартира розташована ліворуч від ліфта. — вона зробила паузу, чекаючи від мене знаку, що позначав би розуміння. Я кивнула.

— А чому не можна було приземлитися одразу біля під'їзду?.. — сон покинув мене давно, а ось нічне туподумство – поки що не особливо.

— Не хотіла, щоби господарі випадково побачили, у який спосіб ми прибули, або помітили вишневе сяйво – це викликало б у них певний подив і підозрілість. Час! — не чекаючи коментарів чи якихось уточнювальних запитань, вона рушила вглиб – я слідом.

Вона обережно промацувала бетон парасолькою, поки раптово не зупинилася і не присіла навпочіпки, ставши вивчати обране місце вже своїми долонями.

— Це тут! Гайда сюди! — директорка кивнула в мій бік – я швидко підбігла до неї.

— Люк?

— Так, вихід на дах і наш з тобою вхід усередину. — зробивши декілька кругових рухів над люком, вона без особливих зусиль відтягла важку на вигляд кришку, жодного разу до неї не доторкнувшись.

Під'їзне світло, яке за якоюсь дивною звичкою ніколи не вимикалося на ніч, на мить засліпивши. Розплющивши очі, я насамперед визнала для себе і так очевидне: парасолька була традиційного вишневого кольору, що підкорив одного разу моє серце та взяв у полон мою душу.

Акуратно прослизнувши в невеликий люк, слідом за своєю володаркою обережними кроками спускаюся по приварених з обох боків сходах.

— І забудь на час нашої справи про свої квадратні очі, гаразд? — беззвучно наказує Спасителька, коли ми опинилися на підлозі. Я із розумінням справи кивнула.

Я мимоволі охопила улюблений образ із голови до п'ят – серце болісно вдарилося об ребра. Із кожним днем, із кожною годиною і хвилиною ця диявольськи прекрасна жінка ставала все чарівнішою: у променях електричного світла її очі іскрилися тисячами блискавок, легка куртка болотного відтінку й шкіряні чорні штани підкреслювали її нестерпну для запаленого серця строгість й елегантність, розпущене волосся золотилося на світлі, а губи вишневого відтінку розтягувалися в м'якій посмішці. Вона була настільки гарна, що мені складно було зрушити з місця – здавалося, навіть сила вишневих чарів не могла мене привести мене до тями і порушити заціпеніння, що наздоганяло мене.

Ми мовчки долали один сходовий проліт за іншим, не порушуючи тишу, що сковувала нас, ні тихим словом, ні навіть ненавмисною думкою. Вона намагалася щосили демонструвати свій спокій, проте так і не змогла приховати свого збудження від закоханого дівочого серця і чисто жіночого чуття: її серце тремтіло в радісному передчутті, ніби ця зустріч обіцяла їй небачене щастя.

Діставшись до потрібного поверху, ми зупинилися тільки поряд з дерев'яними дверима без номера квартири, що розташована ліворуч від ліфта.

— Чи не запізно для побачень? — ненароком упустила я подумки.

— Нам призначено. — так само беззвучно відповіла директорка, зробивши вже два більш гучні кроки до потрібних дверей і силою думки наказала встати із нею поруч.

Осікшись, вона тричі натиснула на дверний дзвінок – за кілька хвилин до нас долинули глухі кроки. Хтось повернув ключ – серця шалено билися в грудних клітках. Спасителька закликала нас обох заспокоїтися і дихати розмірено й рівно, щоби наша поведінка здавалася максимально природною.

Трухляві двері прочинилися – два напівсонних ока намагалися дивитися на нас якомога привітніше, а бліда посмішка – гостинніше.

— Ви принесли звістку про мого коханого онука? — напівпошепки прохрипіла немолода жінка, загорнута в протертий сірий халат.

— Ми принесли Вам свою подяку. — прошепотіла у відповідь Спасителька, анітрохи не здивована поставленим запитанням, і показала старій свою парасольку. Побачивши вишневий предмет, хазяйка квартири миттєво підбадьорилася і, ніби перейнялася абсолютною довірою до наших персон.

«Шифр», — зазначила я для себе подумки.

— Проходьте… — прохрипіла вона, впускаючи нас у свою обитель, і, озирнувшись про всяк випадок на всі боки, зачинила вхідні двері.

— Ми з дочкою, — білявка ласкаво потеребила моє плече – мені залишалося лише зніяковіло посміхнутися на таке найменування, — зацікавилися книгою, яку Ви виставили на сайті…

— Так, я пам'ятаю… Ви писали, що хочете глянути. Проходьте, будь ласка! — ляснувши себе по лобі і запросивши нас за собою, господарка незграбно пошкандибала всередину квартири. Ми рушили слідом і вже скоро опинилися в запорошеній залі, слабо освітленій тьмяним світлом лампи.

— Ось вона… «Magicae Cerasus» (1), — абияк вимовила вона назву латиною і продемонструвала директорці товсту книгу в старовинній палітурці кольору вишні, — виглядає давньою…

— Гадаю, ми навіть купимо її. — анітрохи не вагаючись, заявила Наталія Владиславівна, а я, хоч і мало що розуміла, намагалася щосили корчити діловитий вираз обличчя.

— Ви історики? — усміхнулася старенька.

— У сьомому поколінні! — розчулена наївністю співрозмовниці, усміхнулася білявка, — Та й дочка ось, слава Всевишньому, вирішила піти по материнських стопах… — я ледве стримувалась, щоби не засміятися на таку відверту брехню.

— Ця книга справді становить якусь цінність? — кашлянула та.

— В історичному плані – так. — задумливо смикнула бровами директорка, — А ви, хіба, за неї нічого не знаєте?

— Не впевнена, що й хочу… — втомлено розвела руками господарка, — Матінка померла нещодавно, от і довелося речі перебирати у старій хатині – вона вже не зовсім придатна й для життя, то хотілося б речі хоча б розпродати потроху – гроші потрібніші. І знадобиться, може, кому що…

— Мітла теж звідти? — Спасителька кинула пильний погляд на чорну мітлу, що стояла у коридорі серед іншого мотлоху. Пазл у голові потихеньку складався.

— О! І не лише вона! Бажаєте подивитись? — це питання анітрохи не здивувало нашу співрозмовницю, а навіть потішило можливістю втюхати нам щось ще.

— Крім історії, моя дорога дочка ще захоплюється театром… — від почутого я закашлялася, намагаючись таким чином приховати сміх, що пробивався зсередини, — Будь здорова, люба! — пару раз постукавши по моїй спині, вона подумки роздирала мене на дрібні шматочки, — Для майбутньої їхньої вистави потрібно терміново знайти подібний реквізит, і Ви нас дуже виручите, якщо дозволите купити Вашу мітлу… — у цей момент я відчула, як серце Спасительки шалено застрибало в грудях, але вона все сильніше і сильніше закликала саму себе зберігати холоднокровність.

— Господи, та беріть її, заради Бога! — жінка із виглядом неприхованого щастя кинулась до коридору.

— Я дам вам п'ять тисяч гривень за книгу і триста – за мітлу, згодні? — діловим тоном вимовила директорка і вийняла купюри з кишені, із останніх сил не дозволяючи собі відриватися від землі і верещати від захоплення собою і вдалого розвитку подій.

— Я навіть на стільки не розраховувала, любі пані! — старенька зовсім не приховувала своєї радості, — Вам запакувати якось книгу та реквізит?

— Для книги у мене є спеціальна сумка – не думаю, що когось у наше століття цікавлять історичні цінності, — Наталія Владиславівна вийняла із другої кишені своєї куртки вишневу ганчіркову сумку і поглядом попросила, точніше наказала жінці, що не пам’ятала себе від щастя, покласти туди куплену книгу і простягла гроші вперед. Вихопивши із рук білявки новесенькі купюри, бабуся радісно кинула книгу в сумку, і та беззвучно плюхнулася всередину, ніби в сумці не було не просто нічого, а навіть дна та стін.

— А…

— А мітлу ми поки що понесемо в руках! — посміхнувшись, продовжила замість неї директорка, — Кицюнечко, нам час іти! — ніби щось відчувши, потім кинувши короткий погляд на годинник із позолотою, вона смикнула мене за руку.

— До побачення! — нарешті розкрила свій рот я, на що не отримала, на свій подив, гнівних зауважень зсередини.

— Доброї ночі! — приєдналася до мене Спасителька.

— Успіхів вам, дівчатка! — стрибала на місці старенька. Директорка переможним поглядом охопила мітлу і відразу притиснула її до себе. Вже за десять секунд ми опинилися за межами квартири, у якій щойно було здійснено загадкову угоду.

— Швидше! — запхнувши в невелику сумку мітлу цілком, змусивши цим виповзти мої очі на чоло, наказала Наталія Владиславівна і різко рушила нагору.

Ми дійшли до п'ятого поверху, як раптом важкі двері в під'їзд відчинилися і почулися кроки, що наближалися.

— Замри! Не дихай! — наказувала жінка – ми обидві втиснулися в сиру стіну, пофарбовану синьою фарбою.

— Хранитель? — промовчала я – Спасителька стверджувально кивнула.

Хтось знизу забарабанив у двері, проте йому не поспішали відчиняти. Почулося невдоволене чоловіче скрипіння, що віддалено нагадувало лайку.

— Настав час валити, поки не чує! — наказала моя супутниця в дусі наших телепатичних бесід, що давно стало повсякденністю.

Пара хвилин – десятий поверх. Тепер найскладніше – люк: він може створити шум, що привертає зайву увагу.

— Лізь нагору і тримай міцно! — вона вручає мені сумочку – я слухняно встаю на сходинку.

— А Ви?

— Я – слідом. — заплющивши очі, вчепившись щосили у вишневу парасольку, вона навряд чи помітним вишневим світінням піднімає кришку люка, утримуючи її в повітрі, тим самим звільняючи мені прохід.

Хвилина – ми на поверхні, обидві, одягнені в ніч. Легким рухом свого замаскованого летального апарату вона повертає кришку на місце.

— Так! — вона захоплено і вдячно піднімає руки й голову до неба.

— І що ж таки має більшу цінність: книга чи мітла? — роблю крок назустріч і окидаю чарівну білявку усміхненим поглядом, урочисто вручивши їй сумку.

— Ця книга – лише підробка, кицю! — поблажливий погляд.

— Це точно?

— Я ж знаю, хто має оригінал! — тонкі брови плавно зслизнули по обличчю – справді дурне запитання.

— І навіщо відвалювати за неї п'ять штук? — ще один крок назустріч.

— Це маячня, адже ми отримали безцінне практично задарма! — директорка притиснула сумку до самого серця, — Це була остання загублена мітла. Тепер є всі. А книга – це лише привід… — хитра посмішка на її обличчі розпливалася в місячних променях, — Усе-таки інколи навіть приємно мати справу з дилетантами!

— Так ось для чого я була потрібна… — збентежена усмішка у відповідь – я й не знаю, чи варто видавати радість та гордість за свою пані чи це надто очевидно як для демонстрації.

— Звичайно! Ну хто б ще погодився летіти зі мною на мітлі чорт знає куди, щоби зіграти роль моєї дочки для приспання пильності легковажної старої? — вона окидає мене тріумфуючим поглядом.

— Це весело, але я не впевнена, що б хотіла бути для Вас саме донькою… — у голові дозріває нова дурість, уже готова до свого промовляння.

— Гадаєш, я погана мати? — трохи округлила очі білявка.

— Гадаю, що навпаки, проте стосунки між матір'ю та дочкою вибудовують певний бар'єр, який суперечить тому, що я відчуваю… — я мимоволі зазирнула на темні губи, що, переливаючись, блищали в місячних променях.

— Ти знаєш, а мрії повинні здійснюватися… — вона обдаровує мене пронизливим поглядом.

— Ви заспіваєте?

— Якось іншим разом. — моє підборіддя миттєво виявляється охопленим холодними довгими пальцями, а вишневі губи м'яко торкаються змерзлих від березневого холоду губ…





Колись у місячнім світлі
Розтанемо разом, удвох,
Та й у безмежному світі
Навряд відшукає сам Бог.

Колися здійсняться мрії
І ми втечемо на мітлі –
В ніжній вишневій надії
Сховаємось разом у мглі.

Нас будуть з тобою нести
Вітри, холодять що небо, –
Коли всі скінчаться світи,
Я буду десь близько тебе.

______________________________________ 
1: (лат.) Магічна Вишня