Годинник тільки відміряв сьому ранку. Коледж неквапливо наповнюється своїми мешканцями, поки я, як заворожена, крізь вікно чіпким поглядом ловлю сніжинку за сніжинкою. Цього року зима видалася неймовірно сніговою та з кожним днем усе більше і більше занурювала мене в заборонену казку, у центрі дійства якої я ненароком опинилася трохи більше року тому, так по-дитячому і наївно полюбивши.

На сьогодні у нас із Дашою намічені грандіозні плани, але на її прихід раніше, ніж до другого дзвінка, сподіватися безглуздо: моя сусідка по парті без запізнень просто жити не може. Тому я знову і знову пропалюю снігову завісу, що затулила неосяжне подвір'я і не дає розглянути ні старого проклятого двірника, ні інших людей.

Сніг гіпнотизує та заспокоює нерви. Сніг очищає наші душі, що загрузли у гріховності пристрастей та безладному бігу земного життя. Ранок дихає спокоєм, блаженство чудотворним теплом розливається судинами.

Давно дорослий зовні, але ще не зрілий внутрішньо, він порушив мій спокій, зупинившись за метр від мене і старанно витріщаючись у мій бік. Антон, замотаний у чорний шарф замість маски, точно чекав, поки я обернуся, і, що буде справедливо відзначити, досяг своєї мети.

— Доброго ранку. — його погляд був сумним, як у дворового собаки, а голос – похмурим, як небо в негоду.

— Доброго ранку... — від його тону мені стало якось ніяково. Повисла напружена тиша, не та, що дихала спокоєм на прогулянках із нашою dame d'école, а колька і неймовірно неприємна тиша, яка тільки може виникнути між двома людьми, які, як би того не хотіли, не могли відповісти одне одному взаємністю: він хотів її кохання – вона ж хотіла міцної дружби...

Ми мовчали не більше хвилини, яка тривала нестерпно довго. Я, присоромлена його поглядом, опустила свій у підлогу, він тужливо розглядав мене із голови до п’ят, ніби намагаючись докладніше мене вивчити. Нам треба було поговорити, як нікому іншому. Нам було, про що говорити. Але навіщо? Навіщо говорити про те, що і так очевидно, навіщо створювати ситуації, наповнені незручним мовчанням, і після соромитися дивитися одне одному в очі?

— Пішли зі мною. — сказав юнак на пів голосу, і я вперше приречено піддалася волі когось із представників чоловічої статі. Незабаром опинившись на сходовому прольоті, втиснувшись у кут сирої стіни, ми зникли від сторонніх очей.

— Якщо я не скажу тобі цього, то шкодуватиму про це все життя. — якнайбільше набравши повітря в легені, заявив Антон. Я спробувала зобразити на своєму обличчі подив, але «квадратні очі» не бачили сенсу ставати такими.

— Добре, я слухаю тебе... — стоячи поряд зі своїм одногрупником, ловлячи останні хвилини або навіть секунди нашої дружби, я все більше й більше втискалася в білу стіну.

— Думаю, ти й так чудово розумієш, про що йтиметься. Я кохаю тебе. — три слова, що розрізали небо на частини, що назавжди забирали у мене найвідданішого друга. Хоча, може, і відданий він був із тієї самої причини, що його серце таїло куди більші помисли, ніж припускає дружба, — Я намагався якось притупити ці почуття, пересилити цей потяг, заглушити пристрасть, викинути це як страшний задум або величезну дурість зі своєї голови, але даремно. І якби я мав шанс хоча би день чи годину побути разом із тобою, я би віддав за нього ціле життя...

— Святий Місяць! — молилася я мовчки, тупо витріщаючись на перила. Тепер я розуміла Наталію Владиславівну: ми з нею надто добре знаходили спільну мову для того, щоби моє безглузде кохання зіпсувало все, що панувало між нами раніше.

Шкода, але відьми і справді здатні кохати – тепер я знала це точно! Більше того, вони відокремлюють один вид кохання від іншого і по-різному, але однаково сильно, люблять і людей, і собі подібних, а може, й інших будь-яких істот. А ще відьми вміють співчувати. Звичайно, можна подумати, що ми підступні і безжальні, але виявляється, що і власна натура може ой як обтяжувати: можна нескінченно довго грати із почуттями чужих для тебе людей, коли помилки щодо близьких віддають тяжкою серцевою порожнечею.

Ми мовчимо. Обидва. Усе, ніби чекає моєї відповіді, але бувають ситуації, коли важко підібрати потрібні слова. Господи! Чому ж люди не можуть кохати тих, хто їх кохає, замість того, щоби мучитися від невзаємного кохання? Раптом хлопець дбайливо торкнувся моєї руки, але не поспішив відвернути своєї дії.

— Антоне... — піднявши нарешті очі на свого співрозмовника, я спробувала легенько роз'єднати злиття наших рук, але він сам люто відірвав свої пальці, моментально змінившись: сказ так і стрибав на його обличчі.

— Ах ось воно що! — заревів він.

— Антоне...

— Ні, не потрібно! Нічого не кажи! Тут усе без і слів зрозуміло! — він кинув гнівний погляд до вікна, — Звичайно! У дирекції нема конкуренції. — від почутого серце голосно вдарило в груди, але я непохитно дивилася на хлопця, який явно чекав на чергові виправдання, але їх не було — тільки мимовільна посмішка змінила вираз мого обличчя. Його ревнощі до одногрупників та інших хлопців здавались кумедними ті навіть милими, але це, на жаль, уже не було смішним. Цього разу він, на свій жаль, мав рацію, і зрозумівши це, тільки пирхнув, розвернувся і кинувся геть.

— У дирекції нема конкуренції... — залишаючись нерухомою, розгублено розглядаючи перила, продублювала я, — Гарно сказано... Поетично... — я посміхнулася, намагаючись розігнати гіркоту, що повисла навколо і всередині, хоч і чудово розуміла, що це були останні слова Антона, звернені на мою адресу, але хіба наберешся нервів і сил на всіх закоханих дурнів, якщо ти відьма старовинного роду і до тебе так і тягне представників протилежної статті...

Люди — такі ідіоти... Згадай про це, дитино,
Перед тим, як витрачати нервові клітини.

Згадай перед тим, як дна дістати колодязя
І волати у комендантську майже без голоса.

Щоби не бігти у темряві геть п'яна і боса,
Щоб не втрачати останнє не сиве волосся.

Люди бувають нестерпні, а їхні слова — пекучі,
Але знаєш, зливи часом в житті — неминучі.

Люди — такі ідіоти... Їхня мантія — чорна,
А любові твоєї гідна у світі лиш ковдра.

Твоїх вишневих думок гідна тільки картопля,
І ніщо не варто того, щоби наскрізь промокла.

Люди — такі ідіоти, а життя — божевільне,
Що майже, на жаль, неможливо дихати вільно.

Посилай людей мовчки, беззвучно до чорта,
Бо твоєї любові у світі гідна лиш ковдра.

 

Урок фізики, нехай і улюбленої фізики, тягнувся несподівано повільно, що було зумовлено очікуванням Даші, яка необачливо сильно запізнювалася. Минуло близько двадцяти п'яти хвилин перед тим, як пролунав глухий стукіт, а потім у дверях акуратно просунулась маленька голова моєї сусідки по парті. Я стомлено закотила очі. Марина Дмитрівна, наша викладачка із фізики, що виділялася серед своїх колег досить великою статурою та густою і високою шевелюрою, не піднімаючись зі стільця, повернулася всім корпусом до виходу і кинула на ученицю обурений і водночас щиро вражений подібною нахабністю погляд.

— Здрастуйте вам! Приїхали! — вчителька яро змахнула руками. — Я, звісно, все розумію, але спізнюватися на пів уроку – то вже верх хамства! — Даша мимоволі здригнулася, але навіть не намагалася ввійти до аудиторії, оскільки це було заздалегідь приречене на провал, а тому так і стояла між дверями, — Що ж, панночко, будьте ласкаві нам розповісти причину Вашого запізнення! — Даша вже розкрила рота, — Тільки не кажи, будь ласка, що проспала, щоб ні в кого із присутніх випадково не виникло бажання запустити в тебе будильником! — група захихотіла, але німе «ша!», кинуте на нас Мариною Дмитрівною, змусило всіх різко стихнути.

— Розумієте... — Даша, скривившись, потерла потилицю, — Снігу стільки намело, що двері в під'їзд не відчинити було. Поки відкопали, то й се... — дівчина несміливо оглядалася на всі боки, у цей момент у вчительки веселою мелодією заграв телефон.

— Гаразд, сідай, я сьогодні добра. — вимовляючи кожне слово неймовірно плавно й артистично, вона поспішила прийняти виклик, а одногрупниця, користуючись моментом, зайняла своє місце.

— Замело, кажеш? — я недовірливо підвела брови.

— Ех, ні, знову проспала будильник... — зітхнувши, зізналася сусідка по парті, змусивши мене задоволено посміхнутися, — Ти щось про нашу кураторку вчора по телефону казала...

— Казала... — нетерплячість роїлась у нас обох.

— Отже, дорогі мої! Самостійно вивчаємо двадцять шостий параграф, а мене викликає дирекція! — слово «дирекція» вона наділила особливою інтонацією, — Артуре Олексійовичу! — жінка прочинила двері лаборантської, — Ви тут спостерігайте за ними одним оком, будь ласка, а мені відлучитися треба.

— Буде виконано, Марино Дмитрівно! — почувся веселий голос лаборанта, який і провів учительку за межі свого кабінету на радість усім, хто залишився в ньому.

— От тепер можемо поговорити. — резонно зауважила Дар’я.

— Так. — я озирнулася, щоб переконатися, що всі займаються своїми справами і нікому до нашої розмови не буде діла, — Ти знала, що наша Андріївна та лаборант одне з одним, мг, — я осіклася, — мають далеко не професійні і навіть не дружні стосунки?

— Впевнена? — тільки й спитала та.

— Я бачила їх разом... І те, що я бачила, складно охарактеризувати якось інакше. — я знизала плечима.

— Заманливо. — Даша посміхнулася, ніби той Чеширський Кіт, а очі її заблищали, — Нам справді треба за ними простежити. Хоча б для того, щоби я переконалася у всьому цьому особисто.— кивок, — Але яку ми практичну вигоду отримаємо в результаті?

— Я впевнена, що буде дуже весело. — непереконливе пояснення, але іншого не потрібно.

— Доброго ранку всім... — буквально за кілька хвилин, ніби відчувши, неспішним і навіть боязким кроком, озираючись на всі боки, Олена Андріївна проникла до аудиторії. Кинувши на нас свій пронизливий погляд, ніби намагаючись перерахувати присутніх по головах, вона тут же його відірвала і, навіщось труснувши своєю кулькою з фарбованого волосся, ніби намагаючись непомітно поправити зачіску, без зайвих слів увійшла до лаборантської. Ми із Дашою обмінялися підозрілими поглядами, інші вдавали, ніби нічого такого і не сталося.

— Гадаю, є сенс вийти до коридору і спробувати підслухати вже з іншого боку. — одразу встала я, а моя сьогоднішня колега до мене мовчки приєдналася.

— Куди це ви? — раптом гукнула нас одногрупниця, яка сиділа за нами та була старостою нашої групи.

— До вбиральні. — не обертаючись, пирхнула я.

— Що, удвох?

— А ти проти? — спробувала максимально отруйно посміхнутися я, що моментально підтримала Даша.

Так ми опинилися в пустельному коридорі, який усе ще намагався здивувати нас своєю зловісною тишею. На щастя, потрапити до лаборантської можна було двома способами: із кабінету фізики та безпосередньо із коридору, але ці двері практично весь час були замкнені — до них ми й підкралися, ледве дихаючи.

— Студенти із групи Дмитрівни щось начудили, тож її з приводу цього інциденту до начальства викликали. Гадаю, це надовго! — у голосі Олени Андріївни важко було не почути радісних ноток. — Але це ще не все! Дивись що в мене є!

— Ключі? — лаборант був чи то розгублений, чи то заінтригований.

— О! Це не просто ключі! Цей ключ від актової зали, а цей... Ну, ти сам розумієш! — залепетала жінка. На обличчі Даші застиг подив, змішаний із захопленою зловтіхою, ніби вона здогадувалася, до яких наслідків призведе цей несанкціонований роман.

— Моя ти французька булочка! — ми синхронно прикрили рота рукою, щоби не засміятися на весь голос: деякі дорослі та серйозні, принаймні на перший погляд, люди володіють фантастичною здібністю вигадувати дурнуваті прізвиська своїм коханим.

— Так, круасанчику мій! І ти... І ти... Стривай! — намагалася чинити опір та, — Потім наобіймаєшся. І ти не уявляєш, чого мені було варто це дістати!

— Навіть не уявляю, у кого ти їх підцупила!

— Там чергова на вході, мабуть, з перерізаним горлом лежить... — пошепки випалила Даша, мало не стукнувшись головою від сміху.

— Усе б нічого, але я маю стежити за цими бовдурами... — обурювався чоловік, — Твоїми бовдурами, між іншим!

— Твоєї відсутності ніхто навіть не помітить! Ходімо ж! — її голос явно наблизився.

— Ходімо. — пошепки скомандувала я, і ми поспішили сховатись на черговому сходовому прольоті, якою розташовувався так до речі за кроків десять від нашої дислокації – цей самий час за десять кроків ми виграли за рахунок замкнених дверей до лаборантської.

 

Коханці виходили тихо, дотримуючись дистанції, яку передбачали рамки пристойності, постійно оглядаючись на всі боки. Олена Андріївна із задоволеним виразом обличчя відчинила двері актової зали, Артур Олексійович обдаровував вчительку нетерплячим поглядом. Як тільки обидва зникли за великими білими дверима, ми до них притиснулися.

— Краса! — на відстані пролунав голос лаборанта.

— Свобода. Але не тут, а за цими дверима. — голоси стали практично нерозбірливими.

— Ліно-Ліно! І звідки ти тільки знаєш про всі секретні ходи та потаємні кімнати нашого коледжу? — захоплюючись винахідливістю своєї коханої, він поставив наше з Дашою запитання, хоча я імовірно і знала правильну відповідь.

— Не заморочуйся... — звісно: відповідь каралася смертю, — Головне, що нам є, де сховатися... — за мить до наших вух уже не долинало ні звуку.

— Там нікого немає. — впевнено заявила я, десь у собі розуміючи, що вони є, але вже не там.

— Через стіну пройшли, чи що? Прямо на вулицю? — здивувалася одногрупниця.

— Не шуми. — я невдоволено махнула головою, — Ми можемо самі переконатися в цьому. Пішли. — увійшовши до великої актової зали на свій страх і ризик, ми уважно вивчили приміщення, але в ньому і дійсно не були ні душі.

— Порожньо.

— Прикинь, я тільки зараз зрозуміла, що наші Ромео і Джульєтта не зачинили двері за собою! Ідіоти! Усі ви, закохані, із головою не дружите... — почала кривлятися дівчина.

— Не забули. Двері зсередини не зачиняються – тільки зовні. — гордо пояснила я, Даша здивовано грюкнула очима. — Ти десь бачиш вихід?

— Ага, за нами! — дурний сміх.

— Ха-ха! Дуже смішно. — я примружилася, — Я говорю про інший вихід...

— Не бачу.

— Ось і я – ні. Але якщо ми чогось не бачимо, це не означає, що це щось не існує. — досить дотепне зауваження.

— Кажу ж тобі: через вікно вони пішли! —зареготала моя попутниця і бадьоро залізла на сцену, — Ти знаєш, а мені подобається так уроки прогулювати!

— На дроти не наступай... — згадавши фрагмент минулорічного новорічного балу, посміхнулася я.

— Що?

— Нічого, не зважай...

— Ні, повтори... — раптом попросила Даша.

— Навіщо? — я пом'якшено знизала плечима, — На дроти не наступай...

— Мені здається, що я десь це вже чула і саме тут, але в іншому виконанні. — я із тривогою стиснула губи, — А, déjà vu! Звичайна справа! — відмахнувшись, вона вмостилася на край сцени та задригала своїми короткими ніжками. Я полегшено видихнула та продовжила вивчати приміщення, яке у своїй порожнечі та денному освяченні здавалося неприродним та чужим, хоч і за сім років навчання у коледжі мені неодноразово доводилося тут бувати.

Він, не відкидаючи тіні, наче привид, яким по суті і був, вийшов із-за лаштунків і порожнім чорним поглядом націлювався то на мене, то на мою одногрупницю. Я із переляком дивлюся на дівчину, яка, нічого не розуміючи, але відчуваючи своєю спиною чиюсь присутність, розгублено водить очима.

— Це вони? — промовчав Дашин погляд.

— Не обертайся! — прошу подумки, намагаючись підкорити її власній волі, але привид, бридко посміхнувшись, змусивши половиці заскрипіти, робить крок уперед і нахиляється над одногрупницею. Даша неохоче обертається, змушуючи їхні погляди різко зіткнутися, і ціпеніє від страху, яким в одну мить наповнилася вся сцена.

— Стій! Не підходь до неї! — викинувши руку вперед, ніби намагаюся зупинити його.

— Яка кумедна картинка... — голос Олександра Вадимовича заскрипів, як стара пластина, — Такі юні дівчатка і вже в епіцентрі зла, такі наївні і такі смішні... Шкода, дуже шкода... — він театрально схлипнув, — Цікаво, а не чи розцінить Спасителька місцезнаходження тут як зраду?

— Припини! — я підбігла до Даші, але та із застиглим виразом обличчя нерухомо сиділа і, здавалося, не подавала жодних ознак життя. Олександр Вадимович демонстративно ходив сценою.

— Що, спить твоя подружка? — його огидна усмішка, ніби прагнула вислизнути з його обпаленого обличчя, на якому майже не залишилося шрамів. — Не треба будити її — це безглуздо.

— Що це до біса таке?! — добряче струсила я сплячу, що не мало належного ефекту.

— Люди чутливі до прояву потойбічних сил. Це пов'язано із тим, що вони не повинні із подібним стикатися. При сутичці із так званою аномалією час для них зупиняється. Не відьма твоя подружка, на жаль! — педагог, задоволено примружившись, зробив крок у мій бік, — А що, високоповажна Наталі про це нічого не розповідала? Ой! Я уявляю, як тобі зараз прикро... — він зобразив фальшиве співчуття.

— А тебе татко майже покійний просвітлював, я дивлюся? — зненацька злетіло з моїх вуст.

— Покійний? — саркастичний сміх, — Зарано ви його поховали, зарано... Це він тільки здається дивакуватим старим, який тільки і може, що пакостити тишком-нишком, а ось справжню пастку йому влаштувати – раз плюнути! — Олександр демонстративно сплюнув, але слина, що впала на підлогу, відразу розчинилася, — Кльовий фокус, скажи?

— І не таких брали... — я наполегливо стежила за кожним його кроком.

— Ні, таких не брали. — мене облило холодом, — Хочеш, секрет відкрию? Він її все одно знищить! І тоді всі колишні жертви виявляться безглуздими, оскільки її енергії вистачить із головою, щоби повернути душі, що вже відлетіли, назад...

— Стули пельку! — ось між нами сантиметрів двадцять.

— Ці душонки, заради яких весь сир бор тут затіяний, пов'язані магічним кільцем. Повинні або всі відлетіти, або ніхто. Пуф! — він демонстративно розтиснув пальці, — Якщо із нею щось трапиться до завершення останнього ритуалу, то гнити їм разом із мітлами на землі цілу вічність, як і Спасительці, власне кажучи... Як бачиш, батько просто чекає. Ваша повелителька приречена. — він майже встиг зловісно посміхнутися.

— Ніхто не сміє так казати! — я з криком кинулася на чоловіка, той, намагаючись ухилитися, несподівано для нас обох спіткнувся об дріт. У падінні він встиг схопитися за стійку для мікрофона, але з гуркотом звалився і покотився зі сцени слідом за блискучим у світлі сонячних променів мікрофоном.

Я присіла поряд із тілом, що досить невдало приземлилося: очі його були витріщені і неживо дивилися вглиб актової зали. Єхидно посміхнувшись, я звитяжно подивилася на нього зверху вниз:

— На дроти не наступаємо, Олександре Вадимовичу!

— Це що таке зараз було? — голос із-за спини змушує мене підстрибнути.

— Господи! Дашо! Не можна ж так живих людей лякати! — мимоволі перехрестившись, прямую до одногрупниці я, — Ти чого так рано отямилася? Я думала, згодом повинна...

— Е-е-е... — незрозуміло замотавши головою, вона намагається розглянути тіло за моєю спиною, — Та я взагалі нічого не розумію... Ще секунду тому він у вічі мені дивився, а тепер на підлозі валяється... Це що, я його поглядом одним відкинула, виходить? Прикольно! — очі Даші по-дитячому спалахнули.

— Майже... — насупившись, ловлю мимоволі усвідомлення того, що мені зараз просто необхідні директорські навички щодо форматування зайвим свідкам пам'яті.

— Гей, він же не дихає! — одногрупниця зістрибнула на підлогу, — Гей! Люб'язний! — вона безпорадно намагається повернути його до життя, — Він що, помер? — благаючий погляд у мій бік, — Але це в наші плани ніяк не входило...

— Не хвилюйся, він ще давно помер. Нам нічого не буде. — дивно, але згодом я почала спокійно ставитися до смерті викладача і не звинувачувати у всьому себе й директорську холоднокровність.

— Ти знаєш, я його, здається, десь уже бачила... Але не можу нпригадати, де саме... — Даша присіла навпочіпки і задумливо зазирнула в бліде обличчя. Тим часом я намагалася зрозуміти, як вийти з цього положення, адже це я, зрештою, притягла сюди Дашку... Несподівано до наших вух долинув звук ключа, що провертався, десь ззаду.

— Матінко, там же було відкрито... — Даша панічним поглядом охоплює всю залу, намагаючись знайти зручне місце, щоб сховатися, — Або нас зараз закриють, або накриють до біса! Потрібно сховатися! Або тіло хоча б сховати! Господи, що ж робити?

— Тихо! — наказала пошепки.

 

Двері відчиняються зі скрипом і тут же з гуркотом зачиняються. Каблуки з поспіхом спускаються сходами. Серце б'ється з тривогою, ми мовчки чекаємо на свій вирок.

Напоровшись на нас, вискочивши із-за рогу, вона, одягнена в темно-синю сукню, відразу завмирає, зарозумілим і обуреним поглядом оцінюючи побачене.

— Наталіє Владиславівно! — благала Даша, чи то з переляку, чи то від втрати рівноваги впавши навколішки перед владною білявкою, — Це не ми! Він сам упав, Богом присягнути готові! — на очах її виступили сльози. Я прикрила своє усміхнене обличчя долонею, ясно усвідомлюючи, що поява нашої dame d'école була найкращим розвитком подій у виниклій ситуації. Сама ж директорка пропалювала нас обох своєю суворістю, що причаїлася в місячному погляді.

— Устань! — наказала жінка, і її учениці не залишалося нічого, окрім повної покори, — Дивись мені у вічі. — я ревнивим переляком розглядала цю картину, хоч і здогадувалася про подальшу долю своєї одногрупниці. Напруга між їхніми очима, яка здебільшого створювалася наполегливим поглядом Наталії Владиславівни, була настільки сильною, що в якийсь момент мені почало здаватися, ніби Дашини ноги відірвалися від підлоги і білявка утримує нещасну в повітрі.

— Тепер іди. — поставивши дівчину назад на підлогу, але зробивши це максимально акуратно і навіть дбайливо, наказує директорка. Даша, як зомбі, прямує до виходу.

— Пам'ять відформатовано… — чи то радісно, чи то сумно, але зовсім ненароком кидаю я.

— Частково. — механічно відповідає жінка, тепер цілком і повністю віддаючи свою увагу мені одній, — Ну, і як це називається? Що вона тут робила? Про тебе я навіть питати не буду.

— Не гнівайтесь, Наталю Владиславівно, не треба... — від моїх слів на її прекрасному обличчі вискочила втомлена усмішка, — Без неї моя відсутність і хитання коледжем було би більш підозрілим. Одна річ – Ви застукаєте, інша… — я осіклася.

— Хто? — здається, ще ніколи вона не дивилася на мене настільки серйозно, але моєї відповіді так і не було, — Гаразд, до цієї розмови ми ще повернемося. — так, тут без жодних сумнівів, — А цей тут що робить? — директорка направила середній і вказівний пальці правої руки на тіло, що лежало біля сцени, а в погляді її утворилася незрозуміла теплота.

— Він справді сам упав. Через провід перечепився і як полетів... — у відповідь на мої слова жінка недовірливо посміхнулась.

— Ну-ну... А робив він тут що? — погляд її був доброзичливим, але всередині відчувалося щось лякаюче.

— Та із-за лаштунки вийшов, як маніяк кінчений! Сам по собі! Ми тут взагалі ні до чого... — боязка посмішка.

— Кицюню, кого ти намагаєшся обдурити? Мерці приходять лише тоді, коли про них хтось старанно згадує! — кожне її слово було просочене її же їдким та улюбленим «Ха!».

— А тоді, на зупинці, коли ми із Вами стояли вдвох, хто його закликав нав'язливим спогадом? — тремтіння, викликане недоречними ревнощами, скувало мені тіло, сама директорка моментально змінилася в обличчі і різко перевела тему розмови в інше русло:

— Зараз не час стосунки з'ясовувати. Нам від тіла позбутися треба. — диявольський смішок, що вирвався із прекрасної білявки, повернув мене до реальності.

— Хіба він сам не розвіється? Він же привид... — я здивовано задивилась на кохану.

— Ох, кицюнечко, мій головний привид – це ти... Тягнешся вперто слідом, виникаєш із нізвідки, і ніде від тебе не сховаєшся – навіть у власному кабінеті знайдеш, навіть за моєї відсутності! — від цих слів мені мало стати, мабуть, соромно чи хоча би прикро, проте стало приємно і навіть весело, — А він із попелу повстав, щоби тобі явитися! — від кожної вимовленої нею фрази прозирало уїдливим глузуванням.

— І все-таки...

— І все-таки цей процес може зайняти декілька годин, а тут наступним уроком у першого курсу хореографія за розкладом стоїть, тож доведеться допомогти йому «розвіятися». — останнє слово директорка виділила із особливою саркастичністю.

— Тоді треба щось робити... — пролепетала я з усією дитячою невинністю.

— Звичайно! — зелені очі блиснули із диявольським азартом, а їхня володарка схилилася над тілом, — Ти поки що полюй мою мітлу!

— Що? — я здивовано зиркнула на кохану, та, зітхнувши із радісним виглядом, повернулася до мене.

— На шухері, кажу, постій! — піднятими бровами вона вказала в бік дверей.

Підкоряючись директорській волі, я займаю позицію біля ходу, хоч і чудово розумію: поки її Величність того не забажає, сюди ніхто ні в якому разі не ввійде. Просто їй треба відвести мене на безпечну відстань, ну, або боїться, що я ненароком заваджу. Наталія Владиславівна, знявши із лиця блакитну маску, опускається навпочіпки поруч із мертвим в черговий раз мерцем, а її губи здригаються в дивній промові:

Живе – до живого,
А мертві – до мертвих,
Повертаю я Богу
Заручника смерті.
Звідки ти виник,
Туди й відправляйся,
Божий боржник,
Геть забирайся!

Вишневий туман, що виник ніби з-під її долонь, поступово огортає тіло Олександра Вадимовича, після чого утворює щільну завісу, повністю затуляючи огляд. І тільки величний силует грізної королеви, яка прийняла вертикальне положення, темною тінню пробивається крізь вишневу стіну.

— Амінь. — директорський шепіт розноситься всіма куточками величезної зали. За якихось десять секунд ми залишилися із нею на самоті, тільки вдіох, туман разом із покійним, що так недорочно матеріалізувався, остаточно розсіявся, і тільки сріблястий мікрофон, що самотньо лежить, не дає повністю повірити в те, що тут нічого і нікого більше не було.

— От і все. — директорка задоволено потерла руки, підняла мікрофон з підлоги, поставивши його на належне місце, тим самим відновивши порядок, і, захоплена своєю роботою, задоволено охопила поглядом просторе приміщення.

— Вишневий туман... — підняла я брови чи то з подиву, чи то просто від констатації факту.

— Тебе все ще бентежить переважання вишневих тонів? — скептично посміхнулася директорка.

— Що Ви! Я вже в них тону і роблю це із задоволенням! — ми зробили декілька кроків назустріч одна одній, — Тут усе вишневе. А Ви тоді хто? — її очі здивовано розширилися, — Вишнева королева? — директорка засміялася — сміх її був, як і раніше, диявольськи прекрасним, проте в ньому було стільки щирості і добродушності, скільки мені не доводилося ще бачити ні в ній, ні в комусь іншому.

— Кицюнечко, і все-таки, — вона дивиться мені прямо в очі, — за ким ви стежили і як тут опинилися?

— Наталю Владиславівно, а куди ведуть ці двері? — мій погляд спрямовується в глибину зали, і хоч я не бачу жодних дверей, потрапляю в саму точку, так як директорка, різко обернувшись, ніби обмацує очима стіну в лівому кутку.

— Які двері? — ніби перевіряє мою обізнаність, тепер уже дивлячись на мене.

— Он ті! — ні секунди не вагаючись, я вказую рукою туди, куди на декілька секунд була звернена директорська увага. Білявка тут же насупилась, ніби розгубивши останню надію, з якою сюди заходила і якої не втрачала ще декілька хвилин тому. Їй не треба було нічого пояснювати – все було й так очевидним: справа пахла зрадою.

— Ти, напевно, бачила, із ким він був. — намагаючись не втрачати самовладання, вона звертається до мене із таким виглядом, ніби ми зараз на рівних. У бездонних очах зароджується гнів, але якийсь невідомий сум і втома поки що його успішно гасять.

— Хто, він? — здивувалася я.

— Лаборант.

— Звідки Ви знаєте, що...

— Кицюню, — вона перебила мене різким наставницьким голосом, — я бачу трохи більше, ніж може здаватися. Якщо я щось запитую, то тільки для того, щоби підтвердити свої припущення та інформацію, якою я вже володію. А взагалі, — голос став її тихішим і м'якшим, роздратування згасло, — Марина Дмитрівна помітила, що її лаборант кудись раптово зник прямо посеред уроку.

— Разом із коханкою та двома ученицями. — мовчки доповнила я, опустивши очі в підлогу.

— Ім'я коханка має? — це питання змусило мене не просто здивуватися, а й злякатися, адже вона ніяк не могла прочитати мої слова по очах, а це означає, що вона чує мої думки... Господи, як же гарно, що мені приховувати від неї нема чого!

— Наталю Владиславівно, «стукати» – це погано? — зітхнула я, усвідомивши, що фактично доношу на інших вчителів директорці.

— Стукають, кицюнечко, по батареях, — глузливо промовила білявка, — а зрадників викривають і, виконуючи громадянський обов'язок, здають владі. — вона помістилася на один із стільців і наказала мені зробити те саме.

Помітивши моє збентеження, вона неймовірно ласкаво зазирнула мені в обличчя і, лагідно доторкнувшись до мого плеча, продовжила вже серйознішим і водночас спокійним тоном:

— Ти знаєш, найбільше в цьому житті я ненавиджу зраду. Я можу пробачити все, що завгодно, але не це. А знаєш, чому? — директорка із цікавістю вдивлялася в мої очі, але я смиренно чекала, доки вона продовжить, — Тому що одна зрада, один зрадник ... Одна мерзенна людиська, розумієш? — її очі шукають у моїх розуміння, — Часом коштує тисячі життів. Може, тому цих потвор і  треба давити, як тарганів? — задумливий погляд у стелю, — Хоча ні, тарганів, мабуть, більш шкода. — усмішка, — Не сумуй, кицюнечко! Усі наші відьмочки зібрані тут заради однієї єдиної місії, відхилення від якої може призвести до жахливих наслідків. Порушення клятви – хіба це не зрада?

— Мені просто не по собі... Розумієте, у мене в голові ніяк не вкладається: як Вас можна зрадити? — зізналася я.

— Знаєш, коли мені потрібно прийняти якесь важливе рішення, я питаю у себе, що для мене важливіше, що дозволяє мені правильно розставити пріоритети... — легким рухом пальців поправивши чубок, вона опускає очі в підлогу, ніби намагаючись максимально позбавити мене свого тиску, — Так ось, кицюнечко, хто чи що важливіше все-таки для тебе?