Сон, віддаючи скрипучим болем у ребра, повільно сходить з обличчя, мить – і нічне видіння розвіялося, але диявольськи прекрасний нав'язливий образ досі миготить перед очима в сірому ранковому небі. Небосхил і досі розгойдується від нічного поривчастого вітру, викликаного прильотом таємничої відьми, яка наскрізь просочила стомлені думки, побите серце та кожен сантиметр блідої від хронічного недосипання та нестачі сонячного світла шкіри.

Сон? Невже це порожнє неживе небо залишалося незайманим усієї шаленої ночі, зірки не розхитувалися, а всесвіт не здригався від сміху, стискаючи та перетворюючи нутрощі на фарш? Невже це було лише сновидінням, спробою запаленої уяви викликати її хоч на мить і розгадати таємницю містичного потягу, який відчувався в кожному її зітханні і в кожному моєму кроці, у кожному вогненному жесті та моєму жалюгідному наслідуванні, у кожній мимовільному змученому рядочку та кожній прочитаній книзі...

Ні! Я бачила її силует, що зливався з місячним світлом, бачила, що змусило нещодавно тьмяне небесне світило запалити огнивом небосхил і залити заснуле місто золотим мерехтливим світлом!.. Сни не бувають настільки яскравими, сни не несуть стільки чуттєвості та ніжності від одного ненавмисного дотику думок із замерзлим вікном! І як би там не було, це нічне видіння назавжди врізалося в пам'ять, завмерло віршами між пальцями та залишило нову зарубку на дівочому серці.

Годинник уже пробив сьому ранку – настав час прийти до тями, настав час зібратися із силами та рухатися далі, ніби думки ніколи не допускали гріховної пристрасті й хвилюючого почуття, ніби пальці ніколи не писали ганебних віршів, а серце не загорталося пледом із ламкого смутку в надії сховатися від ниць посланого сорому, намагаючись застерегти свою господиню, вберегти від нової хвилі безсонності ночі, поетичного запою та розпачу, крім якого, нічого не очікувало попереду, але було вже запізно...

— Чи закохалася? Ні... Та бути такого не може! — недовірливо кривлячись у гіркій усмішці, починаю одягатися – час збиратися на навчання, час і далі занурюватися у вир з головою, наївно переконуючи і себе, і Бога в абсурдності власних здогадів.

Я знаю її всю: цілком і повністю. Я знаю напам'ять її кроки: легко вгадаю стукіт підборів серед оглушливих дитячих криків, що зливаються в один пронизливий крик, а граціозну ходу, її ніжний, трохи розмитий силует навіть зі своїм жахливим зором впізнаю в будь-якому натовпі і в будь-яку погоду. Я знаю її голос: я пам'ятаю кожне слово, кожну інтонацію так само, як пам'ятаю кожен жест, погляд та вираз обличчя. Я знаю напам'ять всю ту неймовірну кількість комбінацій її вбрання. Я знаю її смаки, звички, маршрут та розклад. Я пам'ятаю кожну мить, пов'язану із нею. Можу заприсягтися, що жодного дня, жодної хвилини ані за цю половину доленосного навчального року, ані за всі роки навчання у цьому заклятому місці і нашого, нехай навіть заочного, знайомства не втрачено з пам'яті. І коли б моє серце не почало стукати в новому ритмі, я все одно відчуваю, ні, я точно знаю, що кожним сантиметром чи навіть міліметром своєї душі, кожною частинкою своєї шкіри я завжди кохала цю жінку!

Завжди. Коли вона, «дівчина у вишневому костюмі», оголошувала урочисту промову, а всі: і викладачі, і навіть студенти, і їхні батьки, із цікавістю розглядали нову постать. Завжди. Коли на початку навчання вона ставила нас із подругою на приклад «завтрашнім випускникам» – із директором усе-таки треба вітатися. Завжди. Коли вона ще навіть не викладала літературу в нашій академічній групі, а я разом з усіма тихо хрестилася, час від часу думаючи про це. І навіть тоді, коли дізналася, що із передостаннього курсу, тобто шостого, вона стане і нашою викладачкою. Завжди. Зустрічаючи декілька разів на місяць у коридорі і чуючи у відповідь задумливе «здрастуйте».

Звичайно, без жодних сумнівів, я її кохала! Завжди. Навіть коли ще на перших курсах мало не потрапила їй у голову пончиком! Коли вона ненароком, із якихось своїх справ, заходила до нашого кабінету. Коли приходила до нас із перевіркою та проводила настановчі бесіди. Коли своєю директорською промовою вона відкривала урочисті заходи та гордо стискала мою руку під час нагороджень, вітаючи з перемогою в черговому конкурсі чи олімпіаді. І навіть тоді, коли вона з усією серйозністю натякнула батькам, що їй відомо про мою «прихильність до дорослих жінок», і хто же знав, що так скоро і над нею, і наді мною чи то доля, чи то мій психоз вирішить так неоднозначно посміятися і змусить нас обох неодноразово згадувати про ці слова.

Я кохала її всім серцем, при тому боячись до тремтіння кісток і душі, намагаючись зрозуміти, що приховує в собі ця жінка, не схожа на всіх, яка не вписується в портрет типового начальника або, як все-таки правильніше, начальниці.

Я боялася її до запаморочення, напевно, як і всі, беззастережно їй поклоняючись, віддано виконуючи всі вказівки своєї повелительки, усі ці роки люблячи із вірністю маленької дитини, щиро вважаючи її недосяжним ідеалом у всьому. Але коли все пішло не так? Коли любов-інтерес дівчинки-спостерігачки переросла в найганебнішу студентську і, мабуть, життєву історію?

— Я не кохаю Вас! — із відчайдушним схлипуванням, намагаючись прогнати присмак самообману, вилітаю з квартири і, гучно ляскаючи вхідними дверима, стрімголов несуся до коледжу, де вже готуються до новорічного балу.

Із самого ранку коридори наповнені радісним вереском і різноманітними голосами, що зливаються воєдино. Стіни прикрашені різнобарвним дощиком, а з вікон стомлено і мовчазно витріщаються на перехожих різдвяні вінки, нагадуючи мені чимось похоронні. Студенти, у шапочках Санта-Клауса, з оленячими рогами на головах та в іншій святковій атрибутиці, весело співають новорічні пісні, які долинають шістьма мовами з усіх куточків нашого «другого будинку». Учні та викладачі, інші працівники коледжу і сам коледж – усі готуються до довгоочікуваного свята й урочистості, яка за традицією щорічно сприяє чудотворним змінам у внутрішньому ладі колективу і в житті кожного окремо.

Мій минулий Новий рік був порожнім і безглуздим, а цей, ніби обіцяє низку змін і здійснення хоч однієї нездійсненної із зовсім юних років мрії, із якою вперто і холоднокровно бореться розум, але все це, звичайно, даремно... Думок у голові роїться настільки багато, що вони розривають мене зсередини – треба поговорити хоча би з однією розумною людиною, треба хоч із кимось поділитися хоч часткою заборонених міркувань...

Насамперед прямую до кабінету інформатики, до своєї потенційної коханки, стосунки із якою вже давно обросли фантастичними легендами. Звісно, я нічого не забула! Я пам'ятаю сотню північних віршів і божевільний потяг завдовжки кілька місяців, пам'ятаю косі погляди оточуючих, як тільки вони побачили наші обійми і довгі засидження за зачиненими дверима кабінету.

Її шоколадні кучері, блакитні очі, сонячний оптимізм і все-таки дитяча безпосередність не могли відучити мене любити її любов'ю маленького відданого песика і зараз. Вона та сама єдина людина, внутрішньо на мене схожа, із якою так легко, яка завжди залишається поруч і, безперечно, може розраховувати на взаємність. Із нею можна було поговорити про все на світі, і в цей морозний день, сповнений тяжких думок, я знову відчиняю двері заповітного кабінету.

— Ти писала, що хочеш зі мною про щось поговорити... — із приємною втомою в голосі починає викладачка.

— Так, знаєте... Останнім часом зі мною відбувається щось незрозуміло дивне і тривожне... — зрадівши, що не потрібно шукати відповідного моменту для цієї непростої розмови, поспішаю відповісти, — Я знаю, що вам не подобається , коли я говорю про подібні речі, але все ж таки послухайте: я вже давно доторкнулася кінчиками пальців до самісінького дна прірви. Я вже давно не відчуваю себе живою людиною й усе, що бачу в цьому житті, – тільки смерть і люди, яких розтратила на своєму шляху... Мене давно вже мучать моторошні видіння і не дають спати ночами – мабуть, це наслідок втрати найближчої та найдорожчої людини... Усі ці два роки я щиро й так безглуздо мріяла закохатися знову! Бог ти мій! Але...

— Дівчинко моя, це мине. Біль із часом стихає... — з одного боку, слухаючи насторожено й уважно, здавалося, вона не слухала мене взагалі, потупивши погляд на синій монітор.

— Навіщо Ви так кажете?! — я аж підстрибнула від роздратування, — Адже Ви чудово знаєте, що це не так! Що? Навіщо Ви смієтесь? Це професійне, чи що? — насупилась, згадавши пронизливий сміх директорки, — Гаразд! Я не про це хотіла поговорити.

— Про що ж тоді? — вона не відривала погляду від монітора.

— Скажіть... — я підійшла ближче до учительського столу і присіла поряд навпочіпки, поклавши своє підборіддя на її коліна, — А серед наших вчителів є відьми?

— Що? — і ось вона дивиться мені прямо в обличчя.

— Знаєте, адже я серйозно... Захищаючи честь нашого коледжу, мені доводилося відвідувати різні навчальні заклади, але щоразу я із приємним жахом усвідомлювала, що в нас найгарніші вчительки! Від кожної віє чимось невідомо прекрасним, кожна по-своєму дурманить і безмовно закликає до себе... — жінка розпливалася в усмішці, що змушувало мене розгублено ковтати літери і гасати поглядом по білій стелі.

— Знаєш, а це правда – усі відзначають.

— Ніяк не можу зрозуміти, директорка кастинг проводить, чи що? І сама на висоті, і всі підлеглі... — спробувала перевести розмову жартома, раптово усвідомивши, що не хочу ділити ні з ким те, що відчуваю.

— Відбір не лише за професійними якостями! — її сміх був настільки чистим, що з кожною секундою я все більше й більше переконувалась у серйозності та правдивості цього твердження. Але в ту ж саму мить дерев'яні двері зі стогоном відчинилися і на порозі з'явилися вона. Біле волосся, охайно зібране в тугу косу, і вогненно-червоний костюм раптово замінили в кабінеті сонячне світло, вона дивилася прямо і поблажливо посміхалася на всю широчінь своєї вишневої усмішки, обертаючи порохом всі колишні сумніви.

— Доброго ранку... — я намагалася остаточно не втратити можливості дихати.

— Ти вже закінчила? — вона грізно спрямувала на мене пальці своєї руки.

— Що?

— Спілкуватися. — всередині холоднішало, — Тепер і я можу? — в аудиторії запанувала тиша.

— Вона ввічливо просить тебе вийти, дурепо! — підказував хтось зсередини.

— Так! Звичайно... Вибачте... — безглуздо посміхаючись, вибігла в коридор, ловлячи спиною її владний погляд. Обернувшись до вікна, я закусила пальці, щоби ніхто ніколи не дізнався, яку бурю емоцій раптово підняли дві односкладові фрази.

За дзвінком вони мало не в обіймах – ні, саме в обіймах! – виходили із кабінету, щось бадьоро обговорюючи, до непристойності голосно сміючись. Новий ковток повітря гіркотою обпік гортань і легені, кисті рук нервово стискалися в мене за спиною, поки я беззвучно молилася, щоби помутнілі шибки в окулярах нізащо не видали гніву й розладу, напевно, зображеного в очах.

— Світлано Сергіївно! — не знаю, чого хотілося більше: зупинити розмову чи затримати хоч на мить їх самих, — Скажіть, а я свій телефон у вас не залишала? Ніяк не можу його знайти... — збрехала я.

— Ні, здається, ні... — розгублено розвела руками.

— А можете набрати мене, будьте ласкаві? Можливо, у сумці все-таки... — навіщось наполягала на своєму я.

— Грошей якось на рахунку...

— Давай я зателефоную! — раптом втрутилася директорка, що, безперечно, викликало в мене певний подив, — Диктуй номер!

— Так, зараз... — намагаючись тремтіти хоч не дуже помітно, я повільно почала називати цифри. Тиха мелодія пролунала з глибини шкіряної сумки, але дикий гул перерви, як це буває зазвичай, відразу її заглушив.

— Є? — із якоюсь хитрістю жінка подивилася в мої очі.

— Є!

— Ось бачиш, усе добре! Не треба нервувати! Потрібно лише трохи зібратися та все буде добре! — вона підморгнула мені, на мить схопивши за лікоть, — Світланко, а ти зайди до мене після другого дзвоника! — і втекла, як завжди, зі швидкістю світла, зникаючи у просторі нескінченних коридорів.

— Світланко... — скривившись, повторила я за директоркою, залишившись на одинці зі своєю «інформатичкою».

— А ти ревнуєш, чи що? — вчителька засміялася зовсім тихо, але з ноткою сатири.

— Ревную. — чесно зізналася я, — Звичайно, я ревную! Та ось зрозуміти ніяк не можу, кого саме і кого все-таки більше.

 

Новорічне свято за давньою традицією проводили увечері п'ятниці наприкінці грудня. Навчальний семестр був урочисто закінченим, оцінки виставлені, табеля отримані й можна було цілком віддатися казці. Офіційна частина із привітаннями адміністрації та оголошенням загальних досягнень давно добігла кінця; ніби салют, відгриміли пісенні, танцювальні та, зрозуміло, інтелектуальні конкурси; і нарешті вечір наблизився до найхвилюючої частини – новорічного балу. Ні, я говорю зараз не про вульгарну дискотеку, коли концертний зал перетворюється на сільський клуб, а саме про бал, де були задіяні абсолютно всі, де не було юнаків, п'яних власними веселощами, і дорослих, що рознімають бійки; цієї ночі (хоч це й не було вночі, але так чомусь здавалося) всі ділилися на кавалерів і дам, дозволяючи одне одному здійснити свою маленьку мрію, прощаючи одне одному навіть божевільні дурниці.

Олександр Вадимович як педагог-організатор і відповідальний за цей захід раз у раз метався між апаратурою та оголошеннями, оскільки ведучі-старшокурсники ще на самому початку приєдналися до своїх «колег» і злилися із п'янкою атмосферою свята.

— А тепер бі... ...анець! — оголосив чоловік, не давши повністю себе розчути (хоч його й так ніхто давно вже не слухав), оскільки хтось зачепив дріт від мікрофона і мало не вирвав його з рук викладача разом із самим Олександром Вадимовичем, який ледь не рухнув зі сцени, — Не наступаємо на дроти! Під ноги дивимось! Не вчили вас такому, чи що?! — кричав він уже без мікрофона, — Білий танець! Денисе, врубай! — зі змахом його руки, за хвилину, коли до Дениса все ж таки долетіли слова педагога, заграла музика. Вона почалася тихою несміливою мелодією.

— Пані, дійте! — сміявся хтось із викладачів, які стояли поруч зі мною.

Притулившись до стіни, про щось замислившись, вона стояла біля ялинки, що упиралася в саму стелю. Біляві локони ніжно укутали акуратні вуха, ніби рятуючи від закоханого дівочого погляду. Чорна гіпюрова сукня ледь діставала колін, а тонкі підбори постукували в такт музики, що тільки набирала свій темп. Олександр Вадимович, гадаю, обов'язково запросив би її на танець, і вчителя не збентежила б ані його молодість, ані її зрілість, ані її статус, ані золоте кільце на її безіменному пальці, ані той факт, що він чоловік і на білий танець мають запрошувати його, але він, як ніхто інший, був зайнятий організаційними моментами, чому я не соромлячись зловтішалася, а його незграбність викликала в мене якусь витончену задоволеність.

Я попрямувала до неї. Проштовхуючись, мені вдалося все-таки збити на своєму шляху кількох набридлих за вечір юнаків та юначок, тим часом центр величезної зали пустів, поки всі терміново шукали собі пару. Буквально за кілька хвилин я стояла прямо перед нашою dame d'école і, як ніколи раніше, дивилася сміливо їй в обличчя.

— Що, всіх кавалерів розібрали? — ніби отямившись від сну, запитала директорка, зловивши на собі пильний погляд.

— А мені це й не дуже цікаво... А дівчата хай розважаються! — пирхнула у відповідь.

— І що ж привело тебе сюди, дозволь поцікавитись? — різнокольорове світло, яке випромінювалось гірляндою, висвітлило її поблажливу посмішку.

— Не вважайте за зухвалість, — цієї миті я перестала геть розуміти, що верзу і що взагалі творю, — але, може, Ви зі мною станцюєте? — колишня іронія, поблажливість і теперішнє здивування завмерли на освяченому блакитними вогнями обличчі, і цей вираз обличчя тільки підлив олії у вогонь і, безсумнівно, додав мені сил і впевненості, — Чи Ви боїтеся? — її риси пом’якшали і розтягнулися в гордовитій усмішці — мені таки вдалося знайти запал.

— А чому б і ні? — вона зробила крок уперед.

— Тоді прошу Вас, пані! — я ввічливо подала їй ліву руку, із вдячністю згадавши свого викладача з хореографії, який завжди казав, що справжній танцюрист — це той танцюрист, який знає композицію свого партнера: нарешті мені знадобилося знання чоловічої партії.

Коли наші руки зіткнулися, музика гучно вдарила у вуха, а люди, що стояли поруч, завмерли на подив від моєї сміливості, нахабства, божевільної витівки і, головне, відповідної поведінки директорки. Коли наші тіла зіткнулися, музика вдарила знову – цього разу я помітила Олександра Вадимовича, який мало не впав (гадаю, тепер уже більше від ревнощів) знов. Коли музика вдарила втретє, ми попливли паркетом, поки мелодія ставала дедалі хвилюючою та тривожною. Вона дивилася мені прямо в очі, сміючись усім своїм виразом обличчя і навіть вуст не розімкнувши, мабуть, як і я, не звертаючи уваги на те, як реагували на наш вальс оточуючі. Ми кружляли безмовно, вона сказала тільки:

— А ти непогано ведеш! — але зараз не хотілося ні про що говорити.

Відчувати її дотики і відчувати її саму – єдине, що займало мій розум! Сама думка про цей танець і цей вечір здавалася фантастикою, реальністю абсурду, але зараз ми ніжно пливемо у згасаючому вальсі, поки наші серця, мабуть, уперше в житті б'ються в однаковому ритмі, як і ноги, голосно відбиваючи: «Раз-два-три, раз».

— Це було незабутньо! — сказала вона, засміявшись, після закінчення і від'єдналася, — Ух! Згадала молодість, називається!

— Наче Ви зараз не молоді! — розгублено сміялася у відповідь, намагаючись не відставати від неї ні на крок.

— Молоді-то, молоді, — сміх пронизував відновлений шум і серце, що виривалося із грудей, — а голова ось крутиться... Фух! Ну ти і здивувала, звичайно!

— У мене теж в очах усе паморочиться... — уперше за багато років я відчувала таку легкість і приємний хміль, будучи у тверезому стані.

— Звісно, ​​ми тут із тобою так вальсували! Ух!

— Це від щастя, мабуть...

— Що? Що ти говориш? Від щастя? — вона трохи нахилилася до мене – я задовільно кивнула, — Так це чудово, що від щастя! — і не посперечаєшся, — Відпочивай вже, шанувальнице! — того вечора я справді була щасливою...
 

Майже за годину зала спорожніла, а зрідка освітлювані коридори вражали своїм мовчанням. Я йшла, ніби уві сні, щипаючи себе за шкіру, щоби повірити в реальність того, що відбувається, відразу відриваючи пальці, усе-таки боячись прокинутися. Увійшовши у вузький коридор, де розташовувалася геть уся адміністрація коледжу, я зменшила крок і постаралася пересуватися майже беззвучно – двері до кабінету директора були прочинені.

— Олександре Вадимовичу! Ну справді, що Ви собі дозволяєте? — долинав знайомий голос – я завмерла.

— У новорічну ніч мають здійснитись усі бажання – самі запевняли, коли тост вимовляли!

— Але сьогодні буде лише передноворічна ніч, — сперечалася директорка, — Сашко! Та прибери ти свої руки! Досить! — грізно відрізала вона, Олександр, голосно дихаючи, вдарив кулаком у двері, які відразу зі скрипом відчинилися вже навстіж, — Не психуй! Це, зрештою, непристойно!

— Значить, танцювати зі студентками – пристойно, а це – ні?

— І тобі не соромно? — у її голосі я вловила докір, — Вона перша до мене підійшла – сама б я до цього не додумалася, — усередині похололо.

— А я не зміг... — гірко вимовив педагог.

— А ти не зміг. — із байдужістю в голосі продублювала жінка.

— А якби запросив, Ви не відмовили б?

— Хто знає, голубчику, хто знає! — знову цей пронизливий диявольський сміх, — Усе може бути... Дуже може бути! А зараз по домах – вже пізно, — мені стало гидко.

— Які ж ви, вчителі... Відьми! — тільки й закричала я, але подумки, боячись видати свою присутність.

_________________________________
Не слухай – серце виє, мов вовки –
Доторкнулась рукою плеча...
Люби мене – люби хоч мовчки! –
Краще так, ніж без сенсу мовчать!

Тебе й чарів твоїх не боюсь!
Ти відьма? На серце війною
Я без страху піду – повернусь? –
Не будеш ні з ним, ні зі мною.

В рядках, поетичних тортурах
До задухи я вірна вночі –
Люби хоч в усмíшки контýрах,
Як від душі ти маєш ключі!

Не люби в промові подихом –
Кохай мене тільки мовчанням,
Стань – хоч на мить! – моїм злочином,
Наврочила як покарання.

Гіркою і злою війною
Проти світу піду за моря –
І так вже іду я стежкою,
Де для тебе мене і нема.