— Жива. — сказала вона вголос, і цієї миті я відчула пульс, своє серцебиття під коханими пальцями. Навіть брова не здригнулася в неї від здивування чи захоплення – вона знала, від самого початку знала, що їй це вдасться, а я в неї, як і завжди, щиро вірила.

Пульс спочатку був зовсім слабким, а потім став помітно посилюватися, проте вона боялася відсмикнути руку, напевно, щоби цей феномен у жодному разі не припинився. Потім я відчула руки, спину, ноги, шию, яка відчутно затекла, важку голову, яка ще секунду тому здавалась камінням. А потім задушливе повітря нахабно вторглося в ніздрі та горло, змусивши мене піднятися й терміново його позбутися – видихнути, а потім – зі скрипом набрати нову партію в легені, а я майже вже розучилася дихати...

І хоч мені було ще важко говорити, так хотілося сказати їй заповітне «дякую». І нехай вона не раз змушувала мене опинятися над прірвою смерті, але я ніколи не думала, я не знала, я просто не могла знати, що тільки вона не дозволить мені померти.

— Жива. — повторила вона, з останніх сил утримуючи мою вже, мабуть, теплу руку.

— Ти пам'ятаєш, хто ти? — раптом звернувся до мене приємний жіночий голос. Вона допомагала мені підвестися. Пролежавши, охоплена ніжними жіночими руками, ще близько півгодини, я раптом усвідомила, що в мене справді є деякі сили для зміни положення тіла. Насамперед я просто присіла навпочіпки – трохи запаморочилося в голові, ніби після тривалого сну, хоча я точно знала, що не спала.

— Наталія Владиславівна?.. — насилу вимовила я, ніби намагаючись згадати, як це робиться.

— Хто? Ти? — Спасителька окинула мене ошелешеним поглядом.

— Ні, Ви... — зі свистом видихнула я.

— Що ж, це вже краще, — задоволена й частково горда усмішка пропалювала мені обличчя, — а як щодо твого імені?

— Кицюнечка я… Пінько, ось! — невдоволене бурчання, викликане неприємним гудінням у голові, мабуть, як наслідок мого раптового «пробудження». Білявка м'яко посміхнулася, як ніколи зрадівши моїй відповіді.

— Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося? — вона вивчала мене з ніг до голови.

— Пожежа… Дерева… Вогонь… — пробурчала я, відчуваючи тремтіння від кожного вимовленого мною слова, — Куди поділася пожежа?

— Нам довелося викликати дощ. На жаль, це неможливо провернути, перебуваючи в епіцентрі пожежі, тому нам треба було переміститися хоча б недалеко звідси, — мої думки раптово залило вишневим полум'ям, — але ти…

— Я померла? — недовірливо продовжила я замість неї.

— А ти… Ти… — вона кинула на мене сумний погляд, від моїх слів на очах її навернулися сльози, але вона не давала їм витекти, — Ми виправили це непорозуміння.

— Мило… — чомусь усвідомлення того, що за сьогодні я встигла побувати по обидва боки життя і смерті, наповнювала мене радістю і навіть надало сил піднятися вже на ноги, але не без допомоги Спасительки, — Я не знала, що Ви вмієте з мертвих воскресати.

— Така акція випадає лише раз на рік. — вона вперто докоряла собі за все, що сталося, проте скибочка образи також кидалася і в мій бік, — Навіщо ти це зробила?

— Що саме? — по моєму тілу пройшовся озноб – я з острахом намагалася скласти воєдино уривки останнього дня та навіть останніх двох років.

— Тоді, на галявині, коли штовхнула мене… — у моїй свідомості спливла вишнева куля, що розширяється з кожною миттю, і вогонь, що підбирається до нас з усіх боків. Вона простягає мені свою руку, ми падаємо – гостра гілка проколює мені живіт, вона намагається мене підняти, але я натомість штовхаю її в кулястий портал, сподіваючись, що у такий спосіб збільшую шанси на її порятунок.

— Я занадто різко Вас штовхнула? — моє безглузде запитання миттєво викликає на почервонілому обличчі роздратування.

— Та до чого тут різкість?! Ти мала врятуватися разом зі мною! Якого біса ти там лишилась? — її крик роздирає мені серце, її очі наповнені не злістю, окрім злості на себе, а страхом.

— Найкраще було згоріти нам удвох? — подумки кидаю я, не знаючи, що ще додати. Що мені сказати на своє виправдання? Про те, що просто є люди, які для тебе важать значно більше, ніж цілий світ? І якщо одного разу цей світ почне руйнуватися, тебе хвилюватиме тільки, щоби вони під час цієї катастрофи не впали, щоби з ними нічого не сталося? Що єдине, що для тебе має значення, це вона одна, і в такі моменти тобі начхати на весь Всесвіт, чого вже говорити про власне життя?

— Я не повинна тобою ризикувати! Я не можу, не хочу і не зробила б цього за жодних обставин, але ти… — вона безпорадно змахнула руками, раптом схопивши мене за плечі, — Не лякай мене так більше  ніколи, чуєш? Я не витримаю, я... Я не переживу це вдруге! — аромат її парфумів пробирається до мене в ніздрі, стукіт її серця вбивається в мою грудну клітину, її руки міцно обіймають мене за спину, а я не відчуваю нічого, окрім неї.

Час у її обіймах йде якось інакше: миті перетворюються на цілу вічність, зіткану з ніжності, ніби ти тонеш в океані і ніяк не можеш дістатися дна, торкнутися його своїми пальцями. Я навіть не знаю, як би я насправді продовжувала своє існування в іншому вимірі – своє існування без неї. Але я знаю точно, що немає нічого важливішого за її дихання — я також не могла так ризикувати.

І зараз, коли вона, ніжно поплескавши мене по плечу, відривається й усміхнено заглядає в моє обличчя, я знаю, що пройшла весь свій шлях не дарма: краще вже задоволена усмішка завдовжки хвилину, аніж розчарування в очах завдовжки життя. Мабуть, заради цієї усмішки варто іноді помирати, проте мені чомусь здається, що наступного разу мене остаточно доб'ють, причому мітлою, якої, можливо, у мене ніколи й не буде...

— До речі, а що то був за чоловік, який мене тягнув? — таки вирішила поцікавитися я.

— Він живе тут недалеко – довелося найняти ненадовго, коли вже зустрівся на дорозі… — лише розвела руками жінка.

— Наталіє Владиславівно, а як же Хранитель? Невже втік? Невже нічия? — раптом схаменулась я.

— У цій битві не може бути двох переможців. — суворо відрізала Спасителька.

— Що ж тоді сталося з ним? Я нічого не можу згадати, окрім вибуху за спиною після того, як голоси в моїй голові вгамувались... — я розгублено перебирала в пам'яті події насилу пережитого дня.

— Той вибух, який ти чула, міг означати тільки успішне замикання… — пояснила вона, задовільно кивнувши головою.

— Тобто його просто розплющило? — мене чомусь охопило неймовірне захоплення.

— Хо-хо! Ні, не зовсім так. — засміялася жінка, всім виглядом демонструючи, що її дуже потішив би подібний перебіг подій, — Замикання посприяло його переміщенню до заздалегідь запланованого нами місця, і заморожуванню, зняттю з нього найсильніших чар, які ми б нізащо не зняли без подібного ритуалу.

— Чому його не нейтралізували раніше?

— Раніше він не становив такої загрози, яку почав становити лише нещодавно – взяти хоча б випадок у підвалі, пам'ятаєш? — так, це й справді забути було складно: у моїй голові почали спливати картинки піврічної давнини, ніби я тільки вчора відчиняла портал з кабінету праці і виводила з отруєного підвалу свою директорку, — Раніше у нас не було тієї сили, яка є зараз, а ще раніше не було тебе…

— Мене? — я недовірливо зиркнула на кохане обличчя.

— Так, адже чим сильніша відьма, яка читатиме заклинання, тим більше шансів на те, що воно спрацює. Ми теж не всесильні, на жаль… — вона зітхнула.

— Хіба я сильна?

— Ти навіть не уявляєш, на що ти ще здатна! — її ласкавий погляд пропалює мені душу, — Ти ще молода, але твій дар буде розкриватися все сильніше в міру дорослішання, якщо ти, звичайно, не будеш більше коїти дурниць і наражати своє життя на небезпеку! — суворе зауваження мало не збиває мене з ніг, — Пообіцяй мені не чудити більше, гаразд? Кицюнечко, дивися мені в очі!

— Це що за гіпноз? — я здаюся, — Гаразд, обіцяю… — хоч як це можна знати наперед? — Добре, а що сталося з Хранителем після зняття чарів?

— Він випустив свій останній дух, як і мав це зробити ще понад п'ять століть тому. Він помер своєю смертю. — уточнила Спасителька, помітивши мій запитальний погляд, — Шкода, що я не встигла побачити його згасаючий погляд наостанок… — гіркий жаль.

— Чому?

— Чи бачиш, кицюнечко, я була зайнята дещо важливішою справою… — вона трохи підвела свої горіхові брови, ненав'язливим рухом руки вказуючи в бік мене

— Вибачте… — зітхнула я, відчувши явну незручність.

— Нічого, це вже не має жодного значення. Ти тільки не вмирай більше, домовилися?

— Не буду. — я сором'язливо опустила очі в підлогу, мимоволі задивившись на своє забруднене вбрання, — Тільки тепер за пальто перед матінкою звітувати все одно доведеться. У Вас немає, випадково, якогось зілля, щоби вивести плями?

 

Ніч на Хелловін видалася теплою і місячною, незважаючи на те, що повня була ще десять днів тому, тому небо, на жаль, не могло нас порадувати улюбленим світилом у всій своїй красі.

Поляна, яку обрали за словами Спасительки для дуже важливого шабашу, належить до тієї частини лісу, яку не зачепила денна пожежа. Під керівництвом Її Величності дві молоді відьми з вельми знайомими особами, хоч і не знайомими раніше зі мною особисто, які також є викладачками нашого коледжу, завели мене в якийсь намет, розташований у глибині лісу. Підкоряючись вказівкам старших, я переодягаюся в підібране для мене вбрання.

— Ну що, скоро ви там? — не стримавшись, гукає нас владний голос.

— Так, Наталю Владиславівно! Пів хвилинки! — відгукується вчителька, плавним рухом рук перетворюючи моє волосся на локони та охайно укладаючи його на моїй голові, — Готово!

— Ах, яка красуня! — сплеснула руками друга. — Ходи до дзеркальця! Нумо!

— У мене із дзеркалами взагалі не дуже… — завагалася я, додаючи вже пошепки, — Мене затягує…

— Ой ля-ля!

— Не бійся, це не затягне – на ньому захист! — дівчина ненав'язливим жестом пхнула мене до дзеркала, яке розташовувалося в кутку та було розміром з людський зріст, — А знаєш, як взагалі уникати таких затягувань?

— Як?

— Коли дивишся в дзеркало, треба думати про себе кохану і тільки про себе, а не про сторонніх людей та інші речі, що турбують тебе. Ось коли ти про себе востаннє думала? Тільки про себе і ні про що інше? — у вчительському голосі я вловила докір.

— Не знаю… — я не мала відповіді на це запитання.

— Що ж, колись треба починати! Рушай! — чарівний пендель.

Вибору у мене немає, тож я роблю декілька невпевнених кроків уперед. Моє власне відображення виростає навпроти мене, але зовсім не виглядає вороже налаштованим. Моє бліде обличчя, ретельно вимите від сажі, ледь підсвічується смолоскипом у руці відьми, що стоїть праворуч. Відсутність окулярів робить мій образ розмитим, тому я наважуюсь підійти ще ближче. Дівчина, що дивиться на мене по той бік дзеркала здається мені навряд чи знайомою: її темно-зелені очі наповнені спокоєм, ніжні локони підкреслюють не такий вже й огидний овал обличчя, а кавово-вишневий відтінок губ робить задумливу усмішку більш загадковою і навіть чарівною. Вінок на моїй голові, сплетений із трав і квітів, що мають своє магічне значення, як мені вже пояснювали в процесі чепуріння, трохи сповзає мені на лоба, змінюючи моє обличчя до невпізнання. Біла вишита сорочка навряд ледве колін, а з моєї спиною звисає вишневий шлейф, який повинен дуже елегантно волочитися за мною під час ходьби.

— Вам би в стилісти йти, а не у викладачі! — очманівши, вигукнула я, визнаючи, що жоден фахівець у цьому світі не зміг би підібрати для мене більш вдалий та вишуканий образ.

— Ну так, одне одному не заважає! — гордо заявила вчителька, — Що ж, нам вже час.

Дівчата віддано ведуть мене під руки у бік позначеної раніше галявини. У міру наближення до нас долітають збуджені вигуки – події минулої осені та чари ритуальної ночі мимоволі воскресають у моїй пам'яті. Мене ведуть під руки – я навіть жартома починаю уявляти себе на місці Олександра Вадимовича, який не без моєї участі спочив ще більше року тому в цьому ж лісі, якого так само вели під руки, хоча мене ніхто (принаймні поки що) не приковував ланцюгами, і палили живцем, хоча моя смерть настала не зовсім від вогню.

— А де Наталія Владиславівна? — все ж таки відсутність коханої поруч зі мною викликала внутрішню тривогу.

— Повелителька чекає на нас разом з усіма. — одразу озвалася перша викладачка.

— Спасителька має проконтролювати всі приготування. — озвалася друга.

І ось ми прийшли – усе було, ніби минулого разу: збуджені вчителі бігали вздовж берега річки, весело розмахуючи смолоскипами, щось співаючи і бурхливо обговорюючи. Для повноти картини не вистачало тільки мітлу та залізного стовпа, що навіть мене тішило, адже після сьогоднішньої пожежі мені точно потрібен час на те, щоби знову почати відчувати спрагу вогню.

А потім все стихло. Тиша мене сп'яняла. Відьми, що мене супроводжували, відпустили мої руки і взялися за мій шлейф – ось же нероби! Усе напоказ, та й годі! А може, вони вели мене під руки тому, що сама б я тисячу разів навернулася в тих чагарниках, через які лежав наша шлях.

Ми йдемо вперед – раптом на горизонті з’являється вона. У місячному світлі її волосся відіграє сріблом, очі блищать зеленими вогниками, а посмішка переливається вишневим сяйвом. Дійшовши до неї, ми зупинилися. Не отримавши заздалегідь плану дій та інструкцій щодо належної поведінки, я намагаюся прислухатися до своїх почуттів: вони наказують мені схилитися. І я схиляюся перед своєю повелителькою, яка подарувала мені нове життя, віру в кохання та віру в себе. Просто в цьому світі кожен з нас для когось Бог, Бог на землі або ж посланець Бога зі самих небес – у моєму ж випадку це була вона, яка читала мене наскрізь, ніби рентгенівським апаратом, яка чула мої думки та молитви, яка знала мене повністю до кожного міліметра моє душі.

А ким же я є для неї? Адже я не тінь, я навіть не привид – я краще: я їх поєдную. Щоби бути поруч завжди: і в сонячний день, і в найстрашнішу та найтемнішу ніч.

І ось усе стихло. Розплющивши очі, я помітила, як Спасителька бере якийсь предмет із рук відьми-вчительки, що також схилилася перед нашою повелитель. Я заплющила щосили очі, але ніби продовжує відчувати все, що відбувається: вона піднімає високо над головою цей невідомий предмет, тим самим збираючи збудження і захоплення публіки.

— Устань, дитино моя! — так ласкаво наказує моя повелителька – я корюся, — Розплющ свої очі!

Я завмерла: схилившись переді мною, Спасителька простягала мені дерев'яну мітлу, яка в її тонких руках виблискувала вишневим свіченням.

— Благословляю тебе! Ти заслужила свою мітлу! Нехай служить тобі вірою та правдою! Легких польотів! — ніби по команді весь берег залився бурхливими оплесками, неймовірно мене шокуючи, — Кицюнечко, бери вже! — шикнула на мене Наталія Владиславівна подумки, щоби розірвати моє остовпіння. Намагаючись притупити стукіт серця, що вистрибує з грудей, я з вдячністю приймаю мітлу з директорських рук й інстинктивно піднімаю її над своєю головою – оплески, які доповнюють гам радісними криками, стають дедалі сильнішими.

— Господи, а я ж її ось такою ще пам'ятаю! А вже своя мітла! — схлипнула Неллі Геннадіївна, моя колишня вчителька математики, що стояла неподалік.

— Ой, і не кажіть! Неначе тільки вчора її з обіймів скелета витягала! — аж завила Людмила Никанорівна, яка колись викладала в мене біологію.

— А я пам'ятаю, як із кабінету її ще недавно з пляшкою води виганяла, адже комп'ютери та рідина, як відомо… — ностальгічно зауважила Світлана Сергіївна.

— Не шкодую, що я її з коледжу випускала, а не Оленка, зміюка ця хтива! Вона була не гідна такої честі! — розчулено схрестила руки на грудях Тетяна Максимівна.

— Гідна заміна росте! — гордо заявила Юлія Павлівна, — Такій і пробірки, і ключі від кабінету хімії не страшно довірити!

— Дуриндо ти, Павлівно, — роздратовано змахнула руками моя колишня вчителька фізики, — вона ж на філологічному навчається! До чого тут твоя хімія?

— Скажеш їм колись, що ти майбутня вчителька математики? — прошепотіла мені на вушко директорка.

— А Ви візьмете мене до себе, коли підросту? — раптом притулилася я до її плеча, нервово смикаючи в руках тільки отриману і вже власну мітлу. Загадкова директорська посмішка разом із хитрим поглядом раптово зупинилися на моєму обличчі...