Колюче літнє сонце обпалює плечі – я стою і навіть не кривлюся. Очікування здається безмежним, незліченним, безглуздим і з усією своєю тяжкістю тисне на груди. Джинсова куртка нервово смикається в руках – чим ближче до чотирьох годин, тим більше хвилювання наздоганяє мене задушливою хвилею. Здається, уже просто немає, чим дихати.

Рівно о шістнадцятій годині, ніби за помахом чарівної палички, ніби хтось це начаклував, у чому я чомусь навіть не сумніваюся, у простором дворі коледжу виникає знайомий до тремтіння душі та кісток силует – мініатюрна блондиниста постать у чорному брючному костюмі.

— Це вона! — одразу кричать мої думки і починають із шаленою швидкістю стрибати, віддаючи тупим болем у голові.

Не наважуючись підійти відразу, я роблю кілька невпевнених кроків уперед, намагаючись перебороти бажання, що накочує із більшою силою, утекти геть. Озноб пронизав моє тіло, а ноги помітно підкосило, проте зараз ми не в коледжі, та й вона знаходиться за межами своєї території, тому я можу цілком спокійно і при тому ефектно з'явитися у неї на шляху, приголомшивши раптовістю нашої випадкової зустрічі.

Я чудово розуміла, що йти за нею безглуздо, оскільки вона може дуже швидко відчути мій погляд на своїй спині, а тому, зателефонувавши на один із номерів у своїй телефонній книжці для хоробрості та вживлення в роль, відразу прискорила крок, щоби виявитися попереду загадкової білявки.

Це була вона – тепер не залишилося жодного сумніву: її гучний оксамитовий голос гострим ножем розрізав мені спину.

— Чорт, і з ким ця жінка постійно розмовляє по телефону? — затято помітила я, але не дозволила собі навіть здригнутися від обурення.

Я зателефонувала на давно відключений номер, і механічний жіночий голос швидко сповістив мене про те, що він не обслуговується, але це чула тільки я сама, чим і поспішила скористатися.

— Тобто зараз мені доведеться їхати до тебе? Ти як вигадаєш щось!.. — обурено почала я на підвищених тонах, імітуючи захопливу телефонну розмову та повне відключення від реального світу, заодно вигадуючи на ходу теорію свого місцезнаходження. Жінка йшла позаду.

— Цікаво, чи вона чує мене, чи помітила, чи впізнала? — зменшила я гучність, — О моя мила Норо! Зроби мене хоч на секундочку щасливою: нехай це чарівне створіння, що йде позаду мене, закінчить свою телефонну розмову і приділить мені хоч трошки уваги... — але ззаду ще долинали нерозбірливі слова, — Тоді я спробую приїхати вчасно, але ти повинна дати мені фору! Гаразд, усе, давай тоді! До зустрічі! — розуміючи, що закінченням директорської розмови і не пахне, я сховала телефон і вирішила зробити перший крок, ненадовго зупинившись, даючи директорці максимально наблизитися до мене.

Коли вона була вже кроки за два від мене і стояла паралельно, наші погляди на мить переплелися, і я, намагаючись подолати важке хвилювання, що застрягло в трахеях, бронхах і легенях, ледве видавила із себе:

— Добрий день чи вечір...

— Привіт! — вона відповіла побіжно, — Ану стривай! — вона відхилила слухавку вбік, — Ну як ти, усе добре?

— Усе чудово! — збрехала я чи я не брехала вже зовсім, адже тієї миті і справді відчула підкрадливий напад щастя, який, ніби бульбашки шампанського, колов горло і, наче скло, різав нутрощі.

— Ти вже без маски? — весело посміхалася білявка так, ніби справді не здогадувалася і навіть не підозрювала, що наша зустріч далека від випадкової.

— Перший день... — сказала я в ніс, тільки за секунду помітивши, що сама dame d'école без засобу індивідуального захисту, проте не стала на цьому акцентувати увагу.

— Ну що, ти чекаєш список літератури на літо? — на її обличчі заграла неймовірно щира й владна усмішка, давши моїй свідомості воскресити в пам'яті той самий грудневий ранок, коли я мимоволі підслухала їхню суперечку з двірником, а потім зізнавалася в тому, що стою біля вікна і лише чекаю на її урок – урок і тільки.

— Дуже.

— Ну, чекай тоді – скоро буде! — вона невимушено махнула рукою, але ясно давши зрозуміти, що вже готова повернутися до колишньої розмови.

— До зустрічі!

— До побачення!

Мої щоки палали від хвилювання, моє тіло задоволено трусило, а безглузда посмішка перекосила обличчя, м'язи живота скорочувалися з приємним хвилюючим болем – пік задоволення за день був досягнутий, проте магія цієї жінки полягала саме в тому, що, побачивши її раз, за ​​мить насолодившись до краю, хотілося бачити її знову і знову і відчувати поряд із собою. Якщо порівнювати мене з чашею, а її з рідиною, то я, навіть будучи наповненою до країв, хотіла просто спостерігати за привабливою рідиною, при цьому відчуваючи її тепло зсередини.

Що випливає із вищесказаного, я йшла далі, хоч і вся тремтіла, і не думала повертати в бік будинку, коротко оглядаючись назад.

«Мабуть, вона йде на зупинку, і оскільки вона не звернула раніше, дорога тут лише одна». — посміхалася я власним висновкам, тим часом ідучи за таємничою жінкою, мимоволі наслідуючи кожен крок, нав'язливо і безпардонно благаючи небо відлучити її хоч ненадовго від телефону.

Ми йдемо втрьох: я, вона і таємничий співрозмовник, до якого я відчуваю більше роздратування, ніж ревнощі. Ідучи вздовж базаром, ми повертаємо праворуч, на вузький тротуар ближче до дороги, а я ось зазвичай вибираю обхідний шлях. Але вона йде впевнено і гордо, поглинута розмовою, начебто ходить так щодня, остаточно забувши про зустріч зі мною.

Не дуже широка дорога без світлофора та пішохідного переходу, але з нескінченним потоком машин змушує зупинитися, проте я намагаюся все одно бути за кілька кроків ззаду, намагаючись навіть дихати непомітно. Ми йдемо ще хвилин п'ять до підземного переходу, і тільки там вона нарешті припиняє розмову і ховає телефон у глибині білої шкіряної сумки, але мені потрібно зібратися з духом, щоби заговорити із нею, і з силами, щоби її наздогнати.

Стоячи навпроти дороги, якою проносяться із шаленою швидкістю сотні машин, вона намагається вловити пильним поглядом підходящу маршрутку, і в цей момент її ніщо не відрізняє від звичайної жінки, і навіть той факт, що вона є директором коледжу, може бути сприйнятий із певним здивуванням... Це тільки в казках відьми на мітлах літають, а в реальному житті доводиться користуватися і громадським транспортом... Але сьогодні я не думаю про те, що вона відьма.

Пересиливши себе і тремтіння в тілі, я несміливими і широкими кроками підходжу до неї і виникаю ліворуч – вона окидає мене бічним поглядом.

— І знову вечір добрий Вам! — я намагаюся здаватися веселою та доброзичливою, намагаючись не видати хвилювання і страху. Вона лише ласкаво усміхається у відповідь, поблажливо повернувшись до мене всім корпусом.

— Тобі не холодно? Ти роздягнена така… — я лише благаю Бога про те, щоб вона не помітила шаленої тряски.

— Ні... — майже встигла відповісти я, але раптом вона кісточками своїх пальців доторкнулася до мого лівого плеча, — А тепер ось холодно! — закричала я подумки, не дозволяючи собі прокоментувати цей жест навіть диявольським тремтінням, яке обпалювало до болю приємним теплом і остаточно зводило з розуму. Я ледве стояла на ногах, та все ще стояла.

— А я ось, бачиш, — вона потремтіла рукав піджака, — як зранку одяглася, так і вийшла з роботи, і хто зрозуміє, холодно зараз чи жарко. — я із розумінням кивнула, — О, от і маршрутка. Ти їдеш? — вона дивилася наполегливо й прямо, неначе даючи мені шанс.

— Ні-ні... — рішуче замотала головою: у мене не було ані грошей, ані маски, без якої в транспорт просто не пускали, проте все ще залишався страх захворіти. Я почувала себе, як у якійсь дурацькій грі, де є всього два варіанти дії: один тебе не влаштовує, але він безкоштовний, а другий багато змінив би і прискорив, проте вимагає того, чого в тебе якраз наразі немає.

— Ну, до побачення тоді! — помахала вона рукою і рушила вперед.

— До побачення!.. — випустила я в натовп, якому так не хотіла віддавати свою директорку, свою Наталію Владиславівну, яка була гідна явно більшого, ніж їхати в задусі і серед зарази. Я провела її поглядом, дочекалася, поки вона сяде в маршрутку, поки та у свою чергу зрушить із місця, і тільки після цього дала адреналіну вдарити в мозок і стрімголов побігла геть.

Так, я бігла, не відчуваючи своїх ніг і тяжкості тіла, ніби летіла. Мені було так радісно, ​​що я не могла про це ні кричати, ні мовчати, ні навіть думати. Напевно, мені варто було би подякувати небу за цю випадкову зустріч, але саме ця жінка навчила мене головній істині: випадкових зустрічей не буває.

А ви знаєте, що таке ця випадкова зустріч? Це праця. Адже тільки в красивих романах про кохання закохані герої хитаються світом, куди ноги несуть, і сподіваються на зустріч. Це тільки в книгах і фільмах випадково зустрічаються вечорами у місті-мільйоннику або на іншій земній півкулі і при цьому в незвичайних для обох місцях – у реальному житті випадкові зустрічі ще й організовувати треба!

Звісно, ​​шанс зустріти є завжди чи майже завжди. Але де він більше: при порожньому хитанні всім містом або очікуванні в конкретному місці, де людина з'являється регулярно?

Незважаючи на те, що ви, мабуть, вважаєте мене поетом, я не романтик. Я не буду більше ніколи в житті тинятися порожніми міськими вулицями із пустою надією знайти людину, яка тут з'явитися не може в дев'яносто дев'яти відсотках випадків.

То що таке випадкова зустріч для мене? Це очікування біля холодного чорного паркану в кілька годин, скільки знадобиться, під гарячим сонцем, холодним дощем, у мороз і сніг, у зливу та град, у будь-яку погоду, але про це я теж поки що не знаю. Якщо вона виходить з роботи зазвичай о четвертій годині, то це означає, що я повинна прийти мінімум за півтори години до цього і чекати хоча б до шостої вечора, а якщо треба, то й більше. Без права відлучитися, без права відволіктися, без права навіть померти.

Випадкова зустріч – це терпіння, це влада над емоціями, уважність крізь нікчемний зір, винахідливість та ризик викриття будь-якої хвилини. Це відмова від їжі, води та декількох годин особистого часу, втеча із дому з усіма наслідками, що із цього випливають. І все-таки я люблю це тяжке очікування, прилипання до паркану і відстеження своєї «жертви», мені подобається гра в маніячку, навіть якщо я не хочу і не можу навіть морально завдати їй будь-якої шкоди. Зрештою, я остаточно з’їхала з глузду, і тепер мені залишилося тільки чекати...
________________________________________
Не відпускай мене, не проходь,
Будь моїм серцем і далі,
Всупереч тому, що каже Господь,
Всупереч глузду й моралі...

Будь просто зі мною зсередини,
Якщо бути не зможеш поруч,
І на нашій точці перетину
Завжди дивись в мої очі...

Щоночі снись і мрійся щоранку,
Живи поміж ребер моїх
Та й будь у думках до світанку
Поміж безглуздих боїв...

Не віддавай ні небу, ні людям,
Не ділися же мною ні з ким
І дозволь мені уже бути
Серцем нестримним твоїм...

Будь просто розв'язком певним
У рівнянні, де місце для двох,
Хай безліч трапиться червнів,
Де все і повториться знов...
_________________________________________
Осінь підкралася майже непомітно, але її наступ мене неймовірно тішив: ми вийшли з ув'язнення, а це означало, що колишнє життя повертається. Однак зміни все-таки відбулися: традиційних заходів до Дня Знань у зв'язку з епідемією проводити не стали, пересуватися коридорами і відвідувати заняття дозволялося тільки в масці, біля входу тепер постійно чергували викладачі чи інші працівники коледжу й безконтактними термометрами фіксували температуру тіла тих, що заходили всередину, будь-який зв’язок між групами був забороненим.

Побачивши в перший навчальний день Наталію Владиславівну в масці, я зазнала дикого захоплення: ніжно-блакитна маска, що щільно прилягала до обличчя, виглядала настільки елегантно, що змушувала відчувати неабияке естетичне задоволення на межі до сексуального.

Зустрівшись ненадовго в коридорі, ми поштивим пильним поглядом привітали одна одну, після чого вона стрімким кроком кинулася до кабінету своєї заступниці, своєї правої руки, Неллі Геннадіївни. Жінка, все ще кохана мною, виглядала свіжою, хоч і дуже завантаженою, і не давала жодного приводу згадати про загадкові події минулого навчального року.

Ні, усе-таки не розмова із заступником директора, не колишня дитяча цікавість змусила мене притиснутися ближче до дверей: я хотіла просто її дочекатися, адже давно вже почала сприймати спогади про ритуал вигадкою чи сном.

— Ми втратили забагато часу! Боюся, треба буде прискорити процес і провести цього року три, а не два ритуали, інакше це все затягнеться ще на півроку! — жваво почала директора – мене облило холодом.

— Наталіє Владиславівно, запевняю! — ледь не заспівала заступниця, — Для ритуалу все практично готове – залишилося лише залагодити кілька моментів щодо запалювання.

— Що? — збентежилася директорка, — Це найголовніша частина, а у вас ще й кінь не валявся?!

— Виникли труднощі із виділенням коштів у бухгалтерії. Там людина нова... — зам'ялася завуч, — Не зовсім розуміє, на що кошти виділяти...

— Нічого не розумію. Адже вона жінка?

— Ви самі її на роботу приймали...

— І з родоводом, наскільки я знаю?

— Звичайно, як належить! — жінка рапортувала і була схожа на маленького песика, який радісно виконує задані команди.

— То в чому питання, я ніяк не зрозумію? — трохи розгублено та грізно спитала Наталія Владиславівна.

— Не в курсі справи, мабуть... — стиснулася та.

— То введіть, чорт забирай! У терміновому порядку! Усе має бути вирішено у найкоротші терміни! — жінка голосно грюкнула якоюсь папкою об стіл.

— Наталіє Владиславівно, але...

— Жодних «але»! Щоби сьогодні же питання було закрите! — ні, вона не кричала, хоч і говорила обурено і на підвищених тонах, але директорський голос і так пробирав до мозку кісток.

— Ні, Наталіє Владиславівно, я не про це... — пауза, — Із жертвою все вирішено?

— А цю проблему залиште моїй хворій голові та тендітним плечам. Я впораюся. У цьому я аж ніяк не сумніваюся і вам не раджу. — слова про жертву повернули мене до реальності, до тієї забутої магічної реальності, а разом із нею повернулася і пам'ять про те, наскільки безглуздо я видавала себе владній білявці, а тому, ставши все-таки трохи старше, я вирішила відносити свої настирливі вуха з усіх ніг геть.

 

Осіннє повітря стискається в полоні літньої спеки, яка ще стоїть на вулицях міста, а нагрітий асфальт, ніби навмисне, не дає йому охолонути. Вона йде неспішним кроком гордо і прямо, щільно стиснутими губами, ледь освіченою усмішкою осяючи собі дорогу. Я виникаю на її шляху практично непомітно і безшумно, начебто маніяк перед своєю жертвою, але не для того, щоби завдати їй шкоди, а привітатись та обдарувати своєю дитячою безпосередньою посмішкою – а раптом їй буде приємно?

— Добрий вечір, Наталіє Владиславівно! — радісно вигукую я, гордо приєднуючись ліворуч від неї.

— Несподівана зустріч... — посміхнулася білявка.

— Ще як несподівана! — радісно підтвердила я, — Може, знак якийсь?

— Ти знаєш, кицюню... — вона звернулася до мене своєю хитрою посмішкою, — Щось ми з тобою підозріло часто почали зустрічатися останнім часом, не здається?

— Я помітила... — на душі стало трохи неспокійно, але я намагалася щосили зберігати холоднокровність і дотримуватися легкого нерозуміння ситуації, — То нащо Ви за мною стежите?

— Ха!.. — чи сердито, чи навіть радісно посміхнулася директорка, — А тобі не здається дивним, що із тисячі трьохсот студентів я обрала саме тебе?

— Ні, мені це лестить. — сказала я, зовсім не подумавши, але сказала правду, бо мені до одуру лестила директорська увага.

Більше того, я вважала себе дуже щасливою, оскільки мала умовне право бути її тінню, займати її позаурочний час, обговорювати із нею літературні та навколо теми, тому що я могла йти ліворуч й абсолютно безкарно проводжати її прямо до зупинки, йти і спостерігати, як вона невимушено і стомлено закидає сумочку на тендітне плече та скаржиться на те, що в масці зовсім неможливо дихати.

Мені подобалося, що зі мною вона була чесна у своїх емоціях, дозволяючи втомі видавати себе, дозволяючи комусь у принципі показати, що для Її Величності взагалі існує таке почуття, як втома, а ще мені подобалося, що цим кимось була саме я і тільки я одна з усіх її студентів. Мені не подобалася тільки її втома: вона уявлялася мені чорнявою худою бабою з огидно важкими рисами обличчя, яка заточувала у свої обійми прекрасну жінку і кожного вечора вимотувала душу. Мені хотілося прогнати цю погань геть, але поки що я не могла нічого зробити, хоч і просила небо про те, щоби вчителька не втомлювалася настільки сильно, якщо неможливо не втомлюватися взагалі.

Поки я думала про все це, нас наздогнала Віллема Вікторівна – наш завгосп. Прикро, але вона теж вміла з'являтися несподівано, але не так непомітно та професійно, як я: я встигла помітити її ще до того, як вона втрутилася в нашу розмову.

— Наталіє Владиславівно! — захекано почала та, — Питання вирішене вчасно, тільки це...

— Коли доставлять? — сухо запитала директорка, ніби підібравши потрібну інтонацію із розрахунком на сторонні вуха.

— Єлизавета Іванівна одразу своєю машиною довезе... Завтра вдень... — вона все ще важко дихала після невеликої пробіжки.

— Єлизавета Іванівна, значить? Добре... — вдоволено, але без усмішки помітила Наталія Владиславівна.

— Тільки невеликий нюансик... — від відчуття незручності чи страху обличчя жінки почало набувати яскравішого забарвлення.

— Який? — вона спохмурніла.

— Із бензином ніяк не вийшло – гас буде...

— Гас? — вона глибоко видихнула, — Ну, і слава Богу, що хоч щось! Ідіть, ідіть! І не морочте мені голову!

— То я піду?.. — дівчина машинально вказала великим пальцем убік.

— Ідіть!

— До побачення тоді...

— До побачення. — без зайвих емоцій прощалася директорка і продовжила й надалі розглядати все, що бачила поперед себе.

Їхня розмова була так близько до мене, що на мить мені здалося, ніби працюю в директора замість Юліани, тому на радість своїй нахабності вирішила втрутитися:

— Наталіє Владиславівно! А навіщо Вам бензин був потрібний? Ви вирішили весь коронавірус у коледжі знищити заразом із самим коледжем? — пожартувала я.

— Ні! — здебільшого боячись не жарту, а викриття, раптом підстрибнула Наталія Владиславівна, — Не кажи дурниць... Отак і народжуються плітки... Просто нам підручники нові завести повинні, а питання з паливом ніяк вирішити не могли. А машини, як відомо, на повітрі не їздять... — вона лукавила.

— Так, вони їздять на гасі. — я її дражнила і зовсім забула, із ким розмовляю.

— Ну, бензину ж не було...

— Ну так, звичайно, а гас непоганий аналог...

— Так, усе, годі! Давай заспокоїмося, кице, заради Бога, будь ласка! — вона стисло посміялася, і в цей момент у ній зникла нещадна відьма.

— Не злиться, прошу Вас, Наталіє Владиславівно... — я усвідомила недоречність своїх коментарів, — Ви ж зрозумійте: писати вірші – це моя стихія, нісенітниці нести – покликання!.. — жінка широко посміхалася. Я рада, що мені вдалося її хоч трохи заспокоїти, але питань стало значно більше.

 

Вересневий ранок тішить своєю прохолодою. Новий навчальний день, здається, ознаменований уроком директорської літератури, тому із дому до стін рідного коледжу йдеться неймовірно легко. Повітря приємно лоскоче ніздрі та гланди, а кучеряве волосся смішно розвивається на вітру.

Подвір'я просторе і тихе незважаючи на те, що заповнене балакучими студентами – на навчання, як завжди, ніхто не хоче, а до знань пристрасті не відчуває, що я взагалі-то можу цілком зрозуміти.

Під куполом синього неба дано було зустрітися двом, проте замість романтичної зустрічі з улюбленою (чи таки коханою?) вчителькою, яку безсовісно малювала моя уява, у мене на шляху виникло двоє недоброзичливців.

Олександр Вадимович, спершись на чорні поручні біля сходів, що вели до входу коледжу, витримував досить розслаблену позу, проте напружено смикав мобільний телефон у лівій руці. Двірник стояв поруч, уткнувшись підборіддям у держак мітли, але цього разу вже пластмасової: його повіки були важкими й опущеними, а зморщене обличчя виглядало стомленим, ніби він уже не одне століття нудиться на нашій планеті, при цьому на його обличчі виднілося старече умиротворення – здавалося, що він спить.

Непомітно я пробираюся до клумби і ховаюся зовсім близько за розлогим кущем, розуміючи, що між чоловіками неодмінно зав'язана, можливо, дуже важлива розмова.

— Я просто не знаю, що із цим усім робити, батьку... — стискає губи педагог.

— Наша місія – душа Спасительки. Твоє завдання – її знешкодити. — сухо відповідає двірник, поки я здивовано намагаюся зрозуміти, про кого йдеться.

— Я не можу її підкорити собі. Я ж не відьма і навіть не чаклун. Я тільки... Чорт забирай! — зам'явшись, він ударив кулаком по поруччях, — Найбільше у житті я хочу ув'язнити цю жінку, але щоб вона була моєю і нічиєю більше!

— Якби я був простіше, я спитав би, що вона зробила з тобою, сину мій, але я бачу по твоїх очах все і все одразу розумію – у них і досі томиться частинка її заклятого підступу. — зі співчуттям промовив літній чоловік і сплюнув на асфальт.

— Скажи, що я маю зробити? — сумно-смутно запитав Олександр Вадимович.

— Ти повинен не допустити проведення ритуалу. — серйозно зауважив той, що змусило мене остаточно переконатися, що йшлося саме про мою Наталію Владиславівну, яка і є, виходить, Спасителькою.

— Але як це зробити? Це неможливо! Я навіть точно не уявляю, як відбувається цей диявольський ритуал! — обурився вчитель.

— Не зупиниш процес – дізнаєшся, сину мій. — обидва чоловіки насупилися, — Не можеш знешкодити начальницю, то займися хоча б її настирливою переслідувачкою.

— Ким?

— А бачиш, он там, у кущах? — я з жахом завмерла, Олександр Вадимович здригнувся, — Їй вдалося за місяць дізнатися більше, ніж тобі за кілька років роботи. Заволодієш нею – вона нам допоможе.

— У який це спосіб? — здавлено прошепотів педагог.

— Гадаю, це дівчисько має якусь владу над директоркою. Вона їм може завадити. — він мовчав, — Ти все зрозумів? — кивок, — Рушай.

Викладач підійшов до клумби зовсім близько і насторожено нахилився до мене. Я стояла і мовчала, боячись поворухнутися. Побачивши мене, ним одразу опанував ступор, потім – тремтіння, а потім – злість і роздратування.

— Може, ти все-таки вийдеш? — я мовчала, — Виходь. — я не рухалася, тоді він узяв мене за лікоть, — Тобі допомогти? — зітхнув, — Слухай, ти ще не зрозуміла, що підслуховувати дорослі розмови – погано? Ти вплуталася в небезпечну гру, дівчинко... — він напирав, тому я відсахнулася, — Бу!

— Відпустіть мене, будь ласка. — подолавши приплив страху й огиди, видавила я.

— То ти ще й зухвала. Прямо, як твоя... — він замовк, пильно пропалюючи мене поглядом, як раптом на його обличчі завмер переляк, — О Боги! Твої очі...

— А що із ними не так? — увімкнула я дурепу.

— Із такими очима треба не за жінками ганятися, а підпорядковувати собі чоловіків, підпорядковувати собі міста, країни, континенти і все людство... — я спрямувала на нього тупий здивований погляд, — Ти можеш підкорити будь-кого. Для того, щоб за тобою пішли, достатньо одного помаху вій. То що ж ти тягаєшся привидом за нею?

— Закохалася, мабуть... — мовчки відповіла я, навіть не сумніваючись, що він не зможе прочитати моїх думок.

— Я бачу: ти майбутня королева, а в королеви мають бути раби. — він здавався мені чи то п'яним, чи то повним бовдуром, — Хочеш, я стану твоїм рабом? Та я вже твій раб... Лише назви своє ім'я...

— Не треба... — холодно відповіла я, нічого, зовсім нічого не розуміючи, крім того, що це мерзенне людиноподібне створіння в нашому коледжі існує тільки для того, щоби в якийсь поки що не зрозумілий мені спосіб завадити моєму директорові.