Бліде сонце насилу пробивається крізь сірі хмари та кабінетні вікна. Я відчуваю, як за тим вікном, десь глибоко у дворі, старий двірник ялозить мітлою по лютневих калюжах. Тіло пронизує озноб.

Тривога і гнів, гнів і тривога завмерли в курному повітрі, вчепившись одне в одного мертвою хваткою. Від напруженої тиші, здається, ось-ось полопаються вікна. Ми мовчимо, гублячись і бліднучи, вона мовчить, витримуючи болісну паузу, і я запевняю вас, що немає в цьому світі нічого страшнішого за директорське мовчання.

Її чіпкий орлиний погляд уже вибрав свою жертву, і сьогодні нею без жодних сумнівів стане вся група: усі тридцять або трохи більше двадцяти, які все-таки підняли свої п’яті точки з нагрітих ліжечок та прийшли на заняття. Бо не можна випробовувати терпіння директора до нескінченності. І я знову і знову погоджуюсь із кожним докором місяцевого погляду, який проходить, практично мене не торкаючись, ніби я не гідна навіть його... А може, просто на її уроках, протягом тих сорока п'яти хвилин, коли наші світи повністю належать їй одній, саме я її порятунок? Я, безбаштована студентка, яка не бачить у цьому житті нічого, окрім книг, літератури та її незмінної викладачки, і вперто відмовляється бачити будь-що інше.

— Та скільки ж можна? Ти перед ними танцюєш і всіляко звиваєшся, а вони уявили себе випускниками і вирішили демонстративно ігнорувати навчання! — стукіт каблука. Її голос змушує все всередині стискатися. Хочеться втекти, але ще сильніше хочеться обійняти її і викрасти, забрати і віднести кудись далеко-далеко...

— Знаєте, я вкотре переконуюсь, що не можна бути доброю... — вона промовила це зовсім тихо, змушуючи всю групу навіть без зайвих зусиль прислухатися до її слів.

— Так, Вам це не личить. — єхидно помітила я, не наважившись озвучити цю думку вголос.

— Ми із вами, здається, ще після Нового року домовлялися, що ви здасте мені вірші представників французького імпресіонізму і бажано мовою оригіналу, а що в результаті? А в результаті відгукнулася лише одна людина...

— Я! Я! Я! Роздовбали ви такі... — подумки кричу я, не даючи жодному своєму лицьовому м'язу здригнутися.

Ні, я ніколи не була заучкою і не намагалася вдавати ідеальну ученицю перед викладачами, але мені так хотілося, щоб у неї був хоча б один студент, завжди готовий до її уроку і відданий йому всією своєю душею та серцем. Мені подобалася її задоволена посмішка, мені подобалося ловити іскорки гордості у бездонних очах. Я не мала морального права не бути першою.

Не знаю, можливо, я просто страждала синдромом закоханої відмінниці... Мені завжди потрібно було бути хоча б на один крок або навіть пів попереду інших: замість трьох потрібних сторінок твору я писала хоча би шість, замість одного вірша розповідала три або чотири, коли всі читали вдома якийсь один твір, я намагалася ознайомитися із рештою творчості його автора і ще багато чого іншого. Чи варто говорити про те, що часу у мене вистачало тільки на вивчення літератури та стеження за директоркою, тобто на всіляке її спокушання, а підготовка до випускних іспитів, можливий вступ до ЗВО і майбутнє в цілому поступово відійшли на другий план...

— Ну то що, ніхто не хоче мені вірш розповісти сьогодні? Охочих під час моєї промови не з'явилося? — поблажливо здійнявши брови, директорка охоплювала аудиторію.

— Можна я спробую? — пролунало боязке мукання з гальорки.

— О! Вероніка! Дозріла нарешті! – переможно змахнула руками Наталія Владиславівна, умістившись за вчительським столом, — Отже...

Вероніка так і не наважилася вийти до дошки, вважаючи за краще розповідати підготовлений вірш із місця. Я обернулася, ревнивим поглядом пропалюючи тонку дівочу постать, яка височіла над задньої партою, хитаючись у проході. Директорка на якусь мить спрямувала свій погляд у журнал, який, здавалося, затягував її своєю чорнотою та строгістю оформлення. Жінка неохоче підвела голову. Усе ж таки мені хотілося вірити, що нічиє прочитання у цій групі не може вразити її більше мого.

— Артюр Рембо. A noir, Е blanc, І rouge...(1) — без вираження, монотонно, майже механічним голосом почала одногрупниця французькою.

— Стоп... — подумки зупиняла її я, але та наполегливо продовжувала:

— U vert, О bleu : voyelles...(2)

— Так, почекай... — здивовано вирячилася на неї директорка.

— Je dirai quelque jour vos naissances latentes...(3)

— Артюр Рембо? Що? — подумки дивувалася я, намагаючись поділитися своїм нерозумінням ситуації із жінкою, що сидить практично навпроти.

— Так, зупинись, будь ласка! — наказала директорка, підстрибнувши з місця. В очах Вероніки завмерло схвильоване «Що?», а в очах Наталії Владиславівни виднілися переляк та обурення, — Скажи, будь ласка, а що я взагалі вам задавала вчити?

— Ну, імпресіонізм там... — уже ні в чому не впевнена, тремтіла дівчина.

— А яке відношення має Артюр Рембо до імпресіонізму, скажи мені, будь ласка? Ви на уроках мене взагалі не слухаєте?! — її погляд розлютовано поглинав ученицю.

— Зачекайте! — заступилася за неї сусідка по парті, — Але я Вас запитувала, чи можна здавати Рембо, і Ви відповіли, що так... Наче...

— Це я таке казала? — обурена подібною зухвалістю, вона безсило розвела руками, — Христиночко, а ти на заняттях мене взагалі слухала? Ти матеріал вивчала, підручник ти відкривала взагалі?

— Христиночко... — не без ревнощів промовчала я, тут же полегшено видихнувши, усвідомивши, що Христиночку зараз рознесуть у пух і порох.

— Сказала я! Це коли я таке могла вам сказати і навіть дозволити? Минулого року, чи як? — її очі в рази збільшилися.

— Ні, минулого тижня, коли я приходила до Вас на перерві розповідати вірш... — усе ще намагалася виправдати себе та.

— Приходила, значить... Поки я валялася з температурою, ти по директорських кабінетах вешталася, значить... — злісно сопіла я, не вимовляючи ні звуку.

— Тобто ти хочеш сказати, що розповіла мені Рембо і я тобі поставила за це оцінку?.. — нервово посміхаючись, Наталія Владиславівна притулилася до дошки.

— Так...

— Що ти мені розповідала?

— Je m’en allais, les poings dans mes poches crevées;
Mon paletot aussi devenait idéal...(4)

—  Свят! Свят! Свят! — аж перехрестилася жінка, а я ледь не впала на парту.

— Ні, я не могла такого сказати... Якщо я була у своїй пам'яті... — вона приречено махала руками.

— Ви були не у своїй пам'яті... — нервово сміялася я, намагаючись це із усіх сил приховати.

— Ну скажіть мені хто-небудь, хоч хтось, будь ласка: ну до чого тут Рембо?.. — у її голосі було стільки розпачу та трагізму, що буквально пробивало на сльозу, — Це  ж ганьба, це сором, це катастрофа...

— Це деградація... — прокоментувала беззвучно я.

— Так! — погодилася зі мною викладачка, немов прочитавши мої думки і з надією зазирнувши мені в обличчя, — Ви б мені Гомера здали б іще! — я ледве стримувала сміх, — Христино, це означає, що й твоя оцінка також анулюється.

— Ну, дякую... — тільки й розвела руками та.

— Будь ласка! Будь ласка! Чим Ви думаєте тільки, я не зрозумію... Із таким ставленням до літератури і навчання в цілому ви, звичайно, далеко підете... — розчаровано підсумувала директорка, — Артюр Рембо, безумовно, надзвичайно талановитий поет і я його також дуже сильно полюбляю, але...

— Але він представник французького символізму... — випадково продовжила я вже вголос.

— Саме так! — підтвердив мої слова твердий директорський кивок, — І це ще раз підтверджує, що літературу із всієї групи вивчає лише одна людина! І дякую тобі за це, дуже дякую! — ексцентрично розмахуючи руками, вона кинула лагідний погляд на мене. Я сиділа як укопана. Я дійсно вчила літературу, хоч і дуже часто про це шкодувала, але її рідкісне «дякую» слугувало заповітним стусаном, що стимулює не лише навчатися, а й жити загалом.

Коли тонка директорська рука мені ставила «відмінно», я відчувала себе живою та мертвою одночасно. З одного боку, це дуже підносило мене в її очах, з іншого ж, обмежувало романтику, доступну студентам, що дещо відставали від програми вивчення курсу зарубіжної літератури.

Боржники за віршами на перервах і після уроків за її особистого дозволу та настійної рекомендації ходили здавати ці самі вірші до її кабінету. Я теж би так хотіла, але навпроти мого прізвища вже стояли ненависні дванадцять балів із дванадцяти. Оцінка була не така важлива, та і я готова була розповідати ці нещасні вірші хоч за всю групу, аби, залишившись із нею наодинці, цитувати великих поетів... Але так було, на жаль, не можна.

Ще нещодавно, тридцятого грудня, вихопивши із рук кураторки табель, я судомним поглядом шукала оцінку із зарубіжної літератури. Дванадцять балів. Гордовита усмішка роз'їдала мені обличчя, але варто було тільки вийти з будівлі коледжу, хвилинна радість і задоволеність собою змінилися гірким присмаком відчаю.

Під важким білим небом танув сніг, а холодні грудневі калюжі розлетілися бризками з-під ніг. Дванадцять балів. Збентеження та гнів. Жалюгідна послуга... Двоїстість почуття роздирала мені серце. Вона не могла не поставити найвищого балу учениці, яка завжди робить все із надлишком із її предмету, але і ця оцінка виглядала як хабар, як прохання відв'язатися або жалюгідна плата за безглузді і ледь не дитячі почуття.

До ночі до мене почала поступово доходити причина мого ж обурення. Усі мої пізнання в літературі та активна робота на уроці – це результат любові до самої літератури, любов до літератури – це насамперед любов до її вчителя, тобто почуття, якими я буквально жила, а я не хочу, щоби мої почуття оцінювали.

_________________________________
— Розлюби її, серце, на мить!
На мить же спокійну і Божу, —
Але серце моє говорить:
«Ти вибач, а я так не можу!

Б'юсь для неї кожну хвилину:
І щасливу, і навіть скрутну,
Де вітри здіймають на крилах
І кидáють мене у пітьму...

Ми разом чекаєм на неї —
Її сум і усмішки ловлю...
Якщо лиш дозволять на небі,
Я всі болі її відболю!..

Всі скрути і муки, тривоги
Відстучу: відстучу, як свої —
Я тільки лиш серце небоги
Та й усіх не позбавлю боїв...

Тож буду за неї молитись
І до Бога волати всю ніч —
Настане як час зупинитись,
Я тоді розлюблю, ясна річ».
_________________________________

Пролунав уже другий дзвінок на урок. Деякі студенти неохоче, але з тремтячим вереском розбіглися своїми кабінетами. Тінь вишневих туфель майнула на сходовому прольоті – ледве дихаючи, я рушила слідом. Шалене бажання звернути на себе увагу боролося з цілком розумним наміром не видавати свою присутність.

Світлана Сергіївна сиділа у порожньому кабінеті інформатики та мовчки працювала за своїм комп'ютером. Поява директорки стала для неї певною мірою несподіванкою, оскільки жінка помітно стрепенулась, моментально підстрибнула з місця, але начальниця типовим для неї жестом руки наказала сісти. Двері з гуркотом зачинилися практично перед самим моїм допитливим носом. Ця неформальна нарада під час уроку буквально змусила мене забути про своє заняття і відсунути фізкультуру на задній план.

— Що ж, усе одно переодягатися не хочеться... — подумки помітила я, підкрадаючись максимально близько до дерев'яних дверей.

— Світлано Сергіївно, — напружено почала директорка, — я б ось про що із вами хотіла поговорити... Сьогодні вранці, ледь я визирнула із вікна – моєму зору стала доступна одна дивовижна сцена: ваша розмова з Остапом Васильовичем

— Із ким? — напружено скривилася я.

— Із ким? — продублювала мої думки вже вчителька інформатики.

— Із нашим двірником, Господи! — роздратовано відповіла Наталія Владиславівна.

— Так, знаєте, це сталося випадково... — почала виправдовуватися викладачка, — Тільки я не зовсім розумію, у чому справа.

— Світлано Сергіївно, про що Ви із ним говорили? Будь-яка деталь розмови. Це справді важливо. — вона була чимось стурбована.

— Він просив… — зам'ялася жінка.

— Про що він вас просив? — повисла тиша, — Відповідайте, ну ж бо!

— Він просив допомогти йому непомітно потрапити до підвалу... — здавалося, я навіть через двері бачила опущений блакитний погляд і обурений зелений.

— Куди він хотів потрапити? — чути було, як директорка аж підстрибнула зі стільця, на який, мабуть, помістилася ще на початку розмови.

— До підвалу... — не без страху й збентеження в голосі повторила викладачка.

— І що йому було там потрібно? — Наталія Владиславівна запитала це таким тоном, що стало очевидним: вона й без того чудово знала відповідь на своє запитання, але мусила ознайомитися із версією, наданою її підлеглій.

— Він сказав, що діти, мабуть, вирішили над ним пожартувати та на радощах йому повідомили, що свою дорогоцінну зброю для боротьби зі снігом він зможе знайти десь у кучугурі й, звичайно ж, втекли. Ось йому й потрібна інша лопата, щоби відкопати десь першу... Мене ж просив про цю всю аферу, оскільки не хотів, щоби йому дісталося за недбалість і за те, що кинув казенне майно без нагляду.

— Ще й лопату десь посіяли! — від прикрості голосно тупнула директорка, — І що ж Ви йому відповіли?

— Я йому чесно сказала, що не завгосп і не адміністрація, а ще я дуже поспішаю, бо мені треба встигнути підготувати кабінет до свого уроку... Що я ще могла йому відповісти? — із ноткою образи в голосі пирхнула та, — Хоча мені його, відверто кажучи, навіть шкода... Він уже, бідний, старий зовсім, а стільки проблем у нього вічно через наших студентів! І що із них взяти, головне? Більшість – зовсім діти ще... Він все це розуміє, терпить, крехтить, але терпить і смиренно двір наш мете або від снігу розчищає...

— Світланочко! Надмірна жалість і співчуття одного разу запросто можуть обернутися проти тебе. — засмучено підсумувала директорка.

— Наталю Владиславівно, Ви про нього щось знаєте? У Вас є якісь підозри з приводу нього? Ви стали до нього якось уважніше, чи що... — проковтнувши, видавила із себе Світлана.

— Моя біда в тому, що я все точно знаю, але нічого, зовсім нічого не можу вдіяти... — уперше в голосі владної пані я вловила безсилля.

— Про що Ви, Наталю Владиславівно? Невже Ви думаєте, що він... — проковтнула, — Навіть язик не повертається...

— Хранитель? — хмикнула директорка та замовкла.

— Хранитель? — здивовано мовчала я.

— Я із самісінького народження відчуваю його поряд із собою. Неначе він був медбратом у пологовому будинку, де я народилася, священиком у церкві, де мене хрестили, продавцем у кіоску, куди я бігала в дитинстві за хлібом... Він завжди був на відстані кроку від мене, завжди такий же сивий і неймовірно старий, як і зараз, завжди неприродно німий і спокійний, завжди дивився на мене своїм застиглим чорним поглядом, готовий накинутися і знищити в будь-яку секунду... Я не відразу дізналася про своє призначення, але суть усіх наших зустрічей одна: я повинна знищити його, а він – мене. А підсумок же одному Всевишньому відомий. І зараз він, той самий Хранитель, що живе під чужим ім'ям і чужим життям, спостерігає за мною зі двору мого коледжу... Він хоче викрасти мітли, він хоче знищити всіх нас, а точніше – мене, — від цих слів ставало зле і люто, — він прагне помсти за сина...

— Сина?

— Сина. — твердо відповіла директорка.

— Що ж ми, виходить, спалили його нащадка? — по тілу пройшовся озноб, — Але Хранителю зараз із півтисячі років має бути...

— П'ятсот п'ятдесят шість. — впевнено промовила директорка, від чого мої ледь помітні брови здивовано полізли на лоба.

— Про якого сина тоді може йтися? Адже він за віком не підходить...

— Прийомний. Був тут один... — ніби відмахнулася директорка, що мене якось витончено потішило.

— Я його не впустила, Наталіє Владиславівно. Ваш порядок перевищує жалість. — після певної паузи зізналася вчителька. Щось тьохнуло в грудях.

— Світлано Сергіївно, на нього накладено сильні чари... Він не помер від старості, закляття зберігало його від нещасть і різних смертей до наших днів. Його обов'язок — зберігати душі в ув'язненні. Його завдання – знищити тих, хто може цьому завадити. Він ненавидить відьом всією своєю прогнилою за століття душонкою і кам'яним серцем, адже саме вони, нехай і мертві, повисли на його плечах тяжким тягарем... І тільки я можу його знищити, я мушу його знищити і я його знищу... Аби тільки свої палиці в колеса не вставляли...

— Ви це про кого? Чи не про Олександра Вадимовича, випадково? — і знову тиша.

— Із чого це Ви взяли? — невдоволення директорки повисло в повітрі і змусило ревно забитися моє серце.

— Ви ж були разом, але він все одно помер... Не пощадили, значить... — Світлана Сергіївна втомлено зітхнула, Наталя Владиславівна обурено тупнула від такої зухвалості.

— Не пощадила. Тому що тим, хто зібрався довкола нас, пощади немає. Він зробив багато помилок, але остання була фатальною. А Ваші слова – повна нісенітниця. Рекомендую думати про те, що кажете, адже я все-таки трохи вища від вас за посадою. — жінка сказала це настільки холодно, що навіть нагріті моїм тілом двері кабінету раптово стали крижаними. Мені захотілося її обійняти, обійняти настільки сильно, щоб вона забула про всі їй сказані за сьогодні слова.

— Я її відчуваю. — раптом сказала Наталія Владиславівна і наче завмерла.

— Що? — здивувалася Світлана Сергіївна.

— Зараз... Мені треба дещо перевірити... — директорка промовила це трохи тихіше, швидким і гучним від підборів кроком попрямувавши до виходу. Я терміново зрушила з місця. Коли директорський силует виник на порозі, я була вже на безпечній відстані і вдавала, що як ні в чому не бувало просто йду їй назустріч. Вона голосно видихнула, ніби беззвучно гукнувши мене на ім'я. У коридорі різко запахло парфумами.

— Наталія Владиславівна? — запитала я вже вголос.

— А ти знову коридорами тиняєшся? Ану, який у тебе там зараз урок, га? — вона направила в мій бік два пальці своєї руки, змусивши мене зупинитися.

— Фізкультура... — безглуздо посміхнулася я.

— І ти її прогулюєш? — відповіла полегшеною посмішкою директорка.

— Так. — намагаючись позначити на своєму обличчі боязкість і незручність, я прикусила губу.

— Так, кицюню, ходи до спортзалу і зобрази, будь ласка, там свою присутність, добре? — вона дивилася на мене хитро і поблажливо.

— Добре... — знизала плечима я, — Дозвольте йти?

— Іди. — Наталя Владиславівна задовільно кивнула, я знехотя розвернулась на 180 градусів і кинулася до сходів, намагаючись приховати здивування, ревнощі та переляк, що, напевно, усе-таки видавала шалена тряска, проти якої я виявилася, на жаль, безсилою.

 

— Господи, як я втомилася! Вигадав же садист якийсь поставити після фізкультури ще й геометрію! — люто штовхнули важкі двері Даша, виходячи надвір. Я зняла маску і якось нервово набрала повітря у легені. Думки про можливе кохання двох педагогів, нехай навіть минуле кохання, і Хранителя буквально не давали мені спокійно дихати.

— Ти взагалі красуня! Знову фіз-ру прогуляла! Ох, влаштує прочухана тобі Андріївна, ох, як влаштує... — зі співчутливим докором подивилася на мене одногрупниця.

— Нехай ще Наталії Владиславівні поскаржиться... Начебто вона про те не знає! — пирхнула я у відповідь.

— О Господи, опудало! Ти ще й на директорку напоролася! — закотила очі Даша.

— Ага, випадково... — я вдарила ногою по снігу, давши йому розлетітися сріблястим танцем попереду мене, і раптом обернулася.

— Випадково, еге ж! Звичайно! Це ж треба було... — бурчала Даша, але я її не слухала: мою увагу привернув двірник, що самотньо стояв біля перил. Я зупинилася: я була однією із тих, кого він ненавидів. Це я вбила його сина, двічі вбила. Але за те, що він несе безпосередню загрозу моїй Наталії Владиславівні, хотілося знайти його лопату тільки для того, щоби гарненько нею обігріти чоловіка по потилиці.

— Тобі не вдасться зупинити нас. — прошепотіла я, але він не нагородив мене навіть секундною увагою.

— Гей! Чого завмерла? Примерзла, чи що? — смикнула за плече Даша.

— Ні, пішли... — намагалася відірвати довгий погляд від літнього чоловіка, який усіма силами намагався бути люб'язним із оточуючими його людьми.

— Немає там твоєї директорки, не-ма-є. — несподівано зауважила дівчина, — Сидить у своєму кабінеті і думку гадає.

— Працює. — виправила її я, проте намагаючись не видати того, що подібні зауваження мене таки зачіпають.

—Так, працює. А ти тут хоч голою на морозі танцюй, вона бровою не поведе! Не наш рівень, брате! — злісно посміхаючись, ляснула Даша по плечу.

— Хоч помри... — пирхнула я. На губах, на гландах, у трахеях, бронхах, легень осіла гіркота. Адже я – ніхто, Олександр Вадимович був же їй дорогий, і – чорт забирай! – я ніяк не могла зрозуміти, яке з двох визначень було первинним: був чи таки дорогий...

Ці думки мене зжирали. І що найприкріше, всім своїм виглядом директорка, як і обіцяла, демонстративно мене ігнорувала, ніби я звичайна учениця, не нагороджуючи мене ні ласкою, ні гнівом, наче єдине, на що я заслуговувала, це безжальний холод... Як вимкнути в ній знову і директора, і відьму? Як знову змусити жити її поряд із собою? Ловити її простоту, ловити її незручність, ловити розгубленість, збентеження та безконтрольну емоційність... Як?

— Не варто. Якщо ти все-таки кінці тут віддаси, то наша dame d'école тут же тебе воскресить і вб'є вже особисто, бо нема чого вмирати на території коледжу! — ми обидві засміялися.

— Скажи, якщо я нафарбую губи чорним, то вона як директор повинна мені зробити зауваження? Адже за макіяж завжди дівчаток ганяє... — бажання бути знову в центрі її уваги не боїться подальших докорів вдома.

— Як на мене, навіть зобов'язана... — хихикнула Даша, — Можна ще пофарбуватись і зобразити гота.

— Тоді мати остаточно вижене мене з хати. Мабуть, треба зупинитись на губах. — резонно помітила я, — Вона точно помітить, а можливо, навіть, кричатиме... — щоки запалали, кисень від глибокого радісного вдиху вдарив мені в голову.

— Хочу подивитися, як вона відреагує на таку зухвалість!

— Не повіриш: я також цього хочу. — не без усмішки зізналася я, — Але це буде тільки частиною моєї маленької вистави... Бо я не проти ігнорування певних тем, але вона ігнорує мене, а це страшенно несправедливо!

 

Чорна помада виразно і помітно виглядає на блідих губах на тлі ще біднішої шкіри. Ні зауваження вчителів, ні глузування одногрупників не в змозі змусити цю шалену дівчинку стерти свій макіяж. Адже ще кілька секунд – і директорка невідомим щастям зійде на нас.

Я сиджу за викладацьким столом, нервово оглядаючись, хоч і навмисно вичікую момент, коли моя присутність тут уже не зможе залишатися непоміченою. Стукіт підборів змушує групу замовкнути, скрип дверей – усіх піднятися зі своїх місць. В аудиторії запахло парфумами. Я підскакую, опиняючись уже в проході, чемно пропускаючи свого директора вперед. Вона проходить повз, трохи зачепивши мене ліктем, і зовні ми обидві не акцентуємо на цьому жодної уваги, хоча певний дотик був і ми обидві його чудово відчули. Легке запаморочення буквально валить з ніг, але я самовпевненою і відчайдушною посмішкою пропалюю улюблений директорський силует.

— Це була обов'язкова програма, га? — ледве чутно питає мене жінка, чи наші погляди зіткнулися.

— Так. — подумки відповідаю я, розуміючи, що йдеться про мою присутність у районі вчительського столу.

— Добрий день, шановні! Сідайте! — ледь не урочисто починає Наталія Владиславівна, охоплюючи поглядом всю групу, обдарувавши своєю короткочасною увагою кожного присутнього. Від секундного зіткнення поглядів стає погано – щось стискається в животі, а тіло б'є озноб.

— Так, кицюнечко, це ще що в тебе таке?.. — спантеличено запитує директорка, звертаючись вже безпосередньо до мене.

— А що вам знову не подобається? — тихо відповідаю на запитання.

— Губи.

— Ще ніхто не жалівся на мої губи! — несподівано заявляю максимально серйозно я – за мить долинають смішки одногрупників.

— Ми в коледжі, кицюнечко, у коледжі... Ти студентка престижного коледжу. — абсолютно незворушно, притопнувши, щоб відновити в аудиторії тишу, пояснює своє невдоволення вона.

— І що? — знову кидаю я вголос, мріючи хоча б на мить заткнути себе.

— Коротше, губи ми не фарбуємо! Кажу прямим текстом, якщо тобі не зрозуміло! — нарешті підвищує голос вона, додавши ноток дратівливості до своєї інтонації, — І шо... А ні шо! — вдала спроба перекривляти мене.

— Хочете — зітріть... — говорю я зовсім тихо, настільки, що мене не чує вже ніхто, крім моєї сусідки по парті, яка буквально подавилася повітрям від почутого.

— І це все? — Даша буквально приголомшена директорським спокоєм. Проблема макіяжу завжди стояла в коледжі гостро, а тут...

— Справді... Слабенько щось... — розчаровано насупилась я. Невже я зовсім не варта її крику? Невже я настільки гірша за інших?

 

Після закінчення уроку Наталія Владиславівна не надто поспішає покидати нашу аудиторію. Її погляд поглинений журналом, поки мій повністю зайнятий нею. Не знаючи, як ще викручуватися, щоби привернути максимум директорської уваги, я сідаю за першу парту перед учительським столом, поряд із Ніком.

— Мої вітання, пане! — нескромно починаю я, безтактно і зухвало зазирнувши йому в обличчя, ніби згадавши про те, що теж відьма і часом можу використати людей у ​​своїх цілях. Погляд його наляканий.

— Несподівано... — ледь не вдавився повітрям одногрупник.

— Що, ти не радий мене бачити? — усміхаюся, кидаючи погляд то на нього, то на директорку, що сидить навпроти, яка, зі свого боку, не підводячи очей, лише невдоволено похитала головою.

— Радий. — вловивши мою хвилю, він нарешті сміливо розвертається практично всім корпусом до мене і знімає свої окуляри, — До речі, класні губи! — не чекаючи подібного компліменту, моє обличчя скривилося в ледь видавленій усмішці, директорка ж окинула одногрупника несхвальним поглядом, від чого його сміливість, що раптово виникла на обличчі, так само раптово випарувалася.

— Ой, заради цього компліменту варто було ризикнути й порушити внутрішній статут коледжу! — розреготалася я, вловивши дуже неоднозначну реакцію об'єкта мого обожнювання: її очі стали набагато ширшими, вона мовчки дивилася на нас, затамувавши подих, не рухаючись, ніби готуючись до нападу.

— Директор тут... — прошепотів Нік, але щоб його слова долинули до моїх вух, хлопцю довелося нахилитися до мене максимально близько... Наталія Владиславівна скривилася, на її обличчі виникла помітна напруга.

— Ну й нехай... — прошепотіла у відповідь на вухо одногрупнику, прикривши на якийсь час очі.

— Тебе це справді не бентежить? — ні, не бентежить: мене це бавить.

— Поцілуй мене. — пошепки наказала я.

— Як?! — мало не підстрибнув хлопець.

— Як хочеш, так і цілуй.

— Що, можна? — очі Ніка заблищали із надією, моя ж надія зароджувалася десь у напрузі Наталії Владиславівни, що мовчки спостерігала цю картину.

— Можна, раз говорю, дурнику! — засміялася я.

— Прямо тут? Може, ми все-таки вийдемо?

— Ні, саме тут і зараз. — наполягала я на своєму, поступово втрачаючи терпіння.

— Ти хочеш викликати ревнощі Антона? — від цих слів хотілося розсміятися ще більше і заразом вилити сміхом гнів, що накопичився.

— Тобі так складно поцілувати мене? — обурилася я.

— Звичайно, що ні!

— Ну так! Цілуй тоді! — роздратовано змахнула руками, які хлопець відразу спіймав і несміливо торкнувся краю моїх вугільних губ. Я ледь справлялася із черговим нападом огиди, але не сміла видати його нікому, особливо коханій владній білявці, яка моментально абсолютно вся змінилася в обличчі.

— Так, припиняйте! Майте, зрештою, совість! — вона буквально рукою роз'єднала наше з Ніком секундне злиття. Я підстрибнула з місця, Нік затремтів. Жінка гучно захлопнула журнал й охопила його обома руками разом із бузковим підручником, вона повстала прямо переді мною, засуджуючи мене кожною частинкою себе, даючи всім своїм виглядом зрозуміти, наскільки її відвертає подібна поведінка. Вона рушила до виходу – я кинулася за нею.

— До побачення! — дружно вигукнули студенти.

— До побачення. — сухо відповіла директорка та вийшла геть. Її зачепила моя поведінка – про це говорило все тіло: її гнівно трусило, голова була задерта неймовірно гордо, ще більше, ніж зазвичай, очі були сповнені подиву та сказу.

— Ви ревнуєте, чи що? — спитала я подумки, продихаючи їй у спину, як тільки ми обидві опинилися за межами кабінету.

— Ха! — тільки й видавила із себе директорка, невдоволено похитавши головою і втомлено закотивши свої сіро-зелені очі.

— Так. — сказав весь її зовнішній вигляд.

— Мені більше нема кого кохати, окрім Вас. — мовчки пояснила я, ловлячи її погляд, намагаючись зобразити на обличчі безневинну посмішку.

— Гарного дня тобі! — раптом підморгнула Наталія Владиславівна й вдоволено розтягнула свої губи, граціозно повернувшись, не ставши чекати відповіді.

— І Вам... — спробувала перебити гул перерви я, але вона все віддалялася і віддалялася від мене з кожним своїм величним кроком.

Прийшовши до тями від чергового беззвучного діалогу, я рушила прямо коридором – треба було пройтися і зібратися з думками, потрібно було проаналізувати результати сьогоднішнього дня. Давши вдарити двом дзвінкам по вухах і нервах, я тихо просувалася вздовж стіни, не втрачаючи потаємної надії знову зустріти її на своєму шляху, хоча і могла отримати за це по голові.

Проходячи повз кабінету фізики, я ледь не стала жертвою громіздких дерев’яних дверей. Мене врятувало тільки те, що хтось, мені поки що невідомий, раптово потягнув двері назад на себе, тим самим відвернувши неминуче. Я завмерла: голоси, що лунають зсередини, проходять невиразну ідентифікацію.

— Олено... — звертається чоловічий голос.

— Благаю, облиш... Мені треба йти до студентів... — відповідає жіночий, я вслухаюся ще старанніше.

— Зачекають твої роздовбаї, дорослі вже! — він дихає гучно.

— Та не мої ж... У мене у першого курсу урок... — відповідає вона так, ніби тоне у променях ейфорії.

— Олено...

— Олена?! — крикнув мозок, остаточно впізнавши у жінці кураторку.

— Артуре, прошу тебе... Ти не розумієш... Так не має бути... — неохоче відповідає жінка, продовжуючи тонути. Я миттю заглядаю всередину крізь люб'язно надану щілину: руки лаборанта щільно притискають до себе жіноче тіло, Олена Андріївна однією рукою крізь оніміння пальців все ще намагається торкнутися ручки дверей, коли друга вже піддалася і непритомно звисає.

— Є кохання, а є правила. Так ось, кохання вище за будь-які правила. — цілком резонно зауважив Артур Олексійович, наш лаборант, змусивши одним коротким поцілунком у шию повністю піддатися свою коханку.

— Ото справи... — прошепотіла я, намагаючись звузити очі, що округлялися від здивування, і рушила далі, щоби не привертати до кабінету сторонніх поглядів. Зрештою, кожна людина має право на кохання, якою б вона не була і ким би вона не працювала.

_____________________________________ 
1, 2, 3: [Артюр Рембо, «VOYELLES» – «Голосівки»] (фр.) 

4: [Артюр Рембо, «MA BOHEME» – «Моя циганерія»] (фр.)