— То хто чи що важливіше для тебе? — ми сидимо паралельно одна одній, зберігаючи дистанцію, яку тільки можуть витримувати дві людини, що сидять поруч. Вона дивиться собі на коліна, але в той же час її наполегливий погляд пропалює мені душу і, що найцікавіше (чи найприкріше?), вона, безумовно, знає відповідь.

Хто? Вона. Вона і ще безліч разів вона. У цьому світі не існує жодної людини, якій би я так само беззаперечно відкрила і серце, і душу, і всю себе, даючи можливість читати себе подібно до розкритої книги за рухом очей і мовчанням губ. У цьому світі більше немає таких людей, чия загадкова та далека душа стала мені настільки близькою, щоби я, не маючи жодного уявлення про те, що за нею ховалося, могла охопити її голими руками, власним серцебиттям, сновидінням у ночі, сміхом та сльозами… Ця жінка була моєю, і ніщо і ніхто ніколи не зможе мені її замінити!

Що ж мене тоді бентежило? Невже я справді співчувала своїй кураторці, яка за ці роки так і не змогла стати мені хоч на краплину рідніше? Невже мене настільки торкнуло те, що заради коханої людини можна порушити всі правила та заборони, усі дані раніше обіцянки, зрадити так багато людей, які тобі довіряють, підвести їх під монастир і при цьому оспівувати благородство своєї любові?

Ні, я не розмірковувала над відповіддю – вона була очевидною. Як би це не називалося, Наталія Владиславівна для мене була понад усе, і я в будь-якому випадку їй обов'язково би все розповіла. Це мерзенне створіння, що відійшло в інший світ вже кілька разів, нещодавно повідало мені головне: Спасителька – у небезпеці.

Так, їй і справді загрожувала небезпека, і відходила вона не тільки від Хранителя, що непримітно замітав двір нашого коледжу, а й від Олени Андріївни – жінки зі зміїним поглядом. Адже вона впускала двірника туди, куди входити йому було заборонено, це вона відкривала потайні ходи нашого навчального закладу тим, хто про їхнє існування й здогадуватися навіть не мав, не те, що перебувати там особисто. Чого вже говорити про те, що вона закрутила роман із потенційною жертвою, мабуть, навіть посвячуючи його у справи, що ніяк не стосувалися його чоловічого розуму.

Мені доводилося втрачати коханих людей, і коли йшлося про їхню безпеку, я була готова заплатити будь-яку ціну, понести будь-яке покарання і піти на будь-який злочин, навіть якщо потрібно було принести в жертву чуже кохання та чиєсь життя, навіть якщо своє власне.

Звичайно, я їй усе розповім, але одна нав'язлива думка безжально компостує мій мозок: чи може все-таки кохання виправдати будь-яку зраду?

— Хіба ти із тих людей, які про щось шкодують? — намагається відновити діалог директора, не чекаючи, поки я все-таки наважусь перервати неспокійну тишу, повислу між нами в повітрі.

— Знаєте, у своєму житті я шкодую лише про одне... — легка усмішка несподівано струснула все моє тіло, знову змусивши перестати думати, що несу. Мабуть, ця зала останній мозок відбиває...

— Про що ж? — терпляче вичікування, так, саме воно – ось за що просто неможливо не любити цю жінку! Незважаючи на невидимий сканер в оболонці місяцевих очей, вона, вміючи читати мене наскрізь, так люб'язно надає мені можливість її здивувати.

— Жалкую? Що не народилася чоловіком і, — мимоволі мені знову довелося прикинути в голові нашу відчутну (принаймні в цифрах) різницю у віці, — скажімо так, трохи раніше...

— І що б ти зробила, якби воно було так? — вона, здивовано піднявши тонкі брови кольору горіха, намагається вловити мій погляд раптом повеселілим своїм.

— Одружилася б із Вами. — чесна відповідь, найвідвертіша з усіх відвертих, які мені тільки доводилося їй давати, адже в ній – усі мої мрії та прагнення, усі мої переживання та очікування, тиняння холодними вулицями та блукання нескінченними коридорами приводили нас обох до логічного кінця. Але вона, наскільки це було відомо, і так заміжня. І хоча останнім часом на безіменному пальці її правої руки не було обручки, це ще не означало, що її чоловік (на щастя всім шанувальникам своєї дорогої дружини) кудись раптово випарувався – у житті не буває все настільки просто, не буває, а шкода...

На мою нескромну заяву директорка нічого не відповіла, а тільки весело засміялася, якось несподівано лагідно і по-доброму зазираючи мені в обличчя. Усе в цьому світі безперестанку запевняло мене в тому, що моя любов безнадійна і зайшла в глухий кут ще в момент свого зародження, вона же, втілення моїх почуттів і піднебесна муза, давала мені найголовніше – надію. Так, звичайно, я кохала цю жінку завжди: і сьогодні, і вчора, і навіть багато років тому. Вона робила моє існування осмисленим, змушуючи п'яніти навіть від запорошеного повітря, вселяючи віру в себе та нестримне бажання жити.

Не знаю, може, це й на краще, що ми не одружені? Ми вільні від мук, до яких прикуті всі закохані та після одружені пари. Наше кохання – це привид, привид, якому немає місця на цій планеті. Наше кохання не народжувалося на землі, як в інших людей, не блукало вулицями і не ховалося в людських снах – воно витало в повітрі, кружляло з музикою, танцювало з іскрами, дихало туманом і освітлювало пів світу, причаївшись у місяці. Небо – ось справжній притулок нашої любові! Так, я знаю, це ніколи ніким із нас не буде вимовлено вголос, адже між нами все неможливо, але ми обидві знаємо: щось є... Це моя жінка, і навіть тіням наших занепалих коханих ніколи і нізащо не відібрати нас одна в одної!

 

Зі мною трапились Ви в понеділок,
За роки напавши на мене – мій рок,
Я довго гадала: хто той негідник,
Що мені продавав заклятий квиток... 

Я же знала про Вас тоді... Я благала...
Стільки років для Вас – усі напоказ...
Колись дуже давно точно не знала,
Що на дно цих очей я кинусь не раз...

Так, я же знала про Вас – Ви не знали,
Що зовсім десь близько існую ще я,
Що скоро моїй зловісній печалі
Прорватись дозволить нам вічний Судья.

Зі мною трапились Ви як торнадо —
Погляд вітром диким крізь серце минув,
Ви закружляли мене листопадом,
Ви надії мої купали в пилу...

В мені оселились – ще була осінь,
Де напували солодким Ви зіллям...
Вкрали мене – повернути не в змозі,
Бо краще траплятись Вам по неділях...
 

— Наталю Владиславівно, бачите двері? — трохи заспокоївшись, коли я нарешті дозріла, директорка відразу ж повернулася назад, — Я не бачу, а ось Ви – безумовно! — задоволена усмішка на її прекрасному обличчі ширшала, — А за нею лаборант із кураторкою відпалюють. — вона знову зловила смішку (мабуть, від моєї серйозності), проте цього разу сміх був її нервовим, потихеньку насичуваним злісними нотками. Директорка раптово замовкла, промовистим мовчанням оглушливо вилаялася та звернула до мене свій стомлений погляд.

— І давно ти стежиш за ними? — це питання не мало жодної ваги: або жінка задовольняла свою цікавість, що навряд, чи просто підібрала єдині слова, щоби нарешті розірвати тишу.

— Із середи! — хотіла похвалитися я, але не стала, — Підете за ними і візьмете на місці злочину? Ні, не так... — я струснула головою, щоб прибрати з обличчя волосся, яке зрадницьки лоскотало мені ніс і щоки, до того ж аморально потрапляючи до мого рота, що було, м'яко кажучи, неприємно, — Застукаєте на гарячому! — задоволена неоднозначністю фрази я підстрибнула на стільці, намагаючись опинитися максимально близько зі своєю Вишневою королевою.

— На гарячому! — збудженим сміхом прогриміла директорка, — Але навіщо? Ні, кицюнечко, ми влаштуємо шоу цікавіше! — її брови радісно підстрибнули на обличчі, як я – на стільці кілька секунд тому. І тут вона встала, я, звичайно ж, слідом.

— І що тепер? — я нічого не дивувалася і не питала про «шоу» – я здогадувалася, що воно собою являє, проте я не хотіла так просто із нею розлучитися, до того ж саме зараз. Ні, не так. Я взагалі не хотіла із нею розлучатися.

— А тепер… — директорка глянула на годинник із позолотою, що ніжно укутався довгим рукавом її синьої сукні. Користуючись моментом, я знову почала її розглядати: сукня із темно-синього оксамиту елегантно облягала її струнку фігуру і спускалася трохи нижче колін, її руки від плечей до ліктів були оголені, частина волосся була прибрана, а решта охайно звисала рівними пасмами, граючи золотом у сонячних променях, блакитна маска бовталася десь на рівні підборіддя, вишневі туфлі незмінно пробуджували мою по-дитячому хитру та ненаситну посмішку.

— Тепер нам треба найближчим часом очистити приміщення, бо невдовзі сюди притопають початкові курси на хореографію.

— Що ж... — я мнуся, вкотре зображуючи із себе пластилін, наполегливим марнотратством чекаючи подальших розпоряджень чи просто розтягуючи скоріш за все останні миті нашої зустрічі.

— Ходімо звідси. — Боже мій! Як же теплів її погляд, ніби й не було в ньому ніколи ні зими, ні байдужості, — Ти знаєш, я вже мрію кудись звідси піти.

— Прямо-таки мрієте? — хитрий примружений погляд, обумовлений цілком протилежним бажанням, але я знову здаюся: аби їй було спокійніше.

— А що тут такого? Людям, загалом, властиво мріяти. — крок до мене, — У тебе от є мрія?

— Звичайно. — безглузда посмішка віщує чергову дурість і викликає м'яку усмішку у відповідь, помахом руки директорка вказує у бік дверей, і ми направляємося до виходу.

— Яка?

— Почути, як Ви співаєте... — згадавши розповіді та нахвалювання Світлани Сергіївни, а ще шалену ритуальну ніч, коли намагалася вичленувати зі сотні голосів один необхідний, я знизала плечима і винувато встромила погляд у підлогу.

— Що ж, то є гарна мрія. — близько секунди подумавши, зовсім не дивуючись, оголосила Наталія Владиславівна.

— Невже Ви допоможете мені її здійснити? — недовірлива посмішка.

— Ну, що ти, кицюню, хіба я можу позбавити тебе мрії? — із хитромудрим поглядом вона обертається до мене буквально на пів секунди, зупинившись біля великих білих дверей, і знову дивиться вперед. Директорка проводить по замку знизу-вгору із таким виглядом, ніби вкладає в цей рух якийсь сенс, і вже хапається за ручку...

— Наталю Владиславівно, будь ласка, зачекайте! — п'янкий одкровеннями мозок дозволяє відчайдушному крику вирватися назовні – її пальці завмирають на місці, сама ж вона розвертається і з лякаючим мовчазним спокоєм чекає, — Я повинна Вам дещо зізнатися... — напруга зростає, руки тягнуться у внутрішню кишеню піджака, — Цей випадок з Олександром Вадимовичем був не першим, і ось що... — фотографія, що виникла між нами, змусила жінку повністю змінитись в обличчі, а пальці – повільно потягтися до моїх.

— Звідки?! — запитував її погляд: у ньому виднівся і подив, і розпач. І мені було соромно, що я змусила її все це відчути, але не могла до нескінченності приховувати те, що накоїла.

— За мною, — потеребивши знімок у руці, максимально діловим тоном наказала вона і поспішила вийти.

 

У кабінеті світло і втомлювально тихо. Напруга, що виходить від величної директорської персони, настільки висока, що здається, ніби вікна зараз розлетяться на тисячі дрібних уламків, а ґрати на них погнуться, попередньо розплавившись. Зібравши в собі залишки добродушності, директорка механічним жестом запропонувала мені сісти і сама зайняла позицію навпроти.

Ми дивилися одна на одну не одну хвилину: я – злякано, чекаючи на свій вирок, вона – уважно, особливо не церемонячись, вивчаючи мене із голови до п'ят, ніби намагаючись у моєму тілі знайти відповіді на запитання, що накопилися за достатньо тривалий час. Я мовчала, і подумки не благаючи про пощаду, кожною клітиною щомиті розкаюючись у скоєному, не маючи права говорити. Але вона теж мовчала, ображено й гнівно, терпляче і спокійно чекаючи від мене хоч якоїсь реакції.

— Мені дуже соромно... — витиснула із себе я зовсім тихо вже заїжджену фразу, яку їй день у день повторювала величезна кількість її же учнів. Директорка, радісно хмикнувши, навіщось полізла до своєї сумочки і, вийнявши звідти якийсь невеликий предмет вишневого кольору, повернулася назад, під'їхавши на стільці трохи ближче до мене.

— Ну, я рада, що ти розкаюєшся… — жінка помахала в мене перед очима загадковою коробочкою, але на мою машинальну спробу її схопити, плавно відсунула руку, — Знаєш, що це? — я вже замотала заперечно головою, як від легкого натискання пальцем над коробочкою спалахнув вогник.

— Запальничка! — радісно вигукнула я, проте від напруги, яка в цю мить пішла на спад, хотілося гірко-гірко заплакати.

— Передчуваючи можливі запитання, я скажу тобі одразу. — голос був тихим, але твердим, погляд — зосередженим, дихання — розміреним, і саме воно своєю невидимою рукою з неймовірною ніжністю та лагідністю витирало мої щоки від невидимих сліз, — Я не курю, але частинку вогню волію зберігати при собі. Зараз тут щось буде горіти, і цей маленький підпал влаштуєш саме ти.

— Я?! — закричала мовчазним жахом.

— Ти. — запальничкою вона, вказавши в мій бік, провела між нами лінію, ніби невидимий місток, і твердо подивилася в мої очі, одразу ж розслаблено посміхнувшись, так і нічого не знайшовши там, окрім переляку, — Але для початку передісторія... — відірвавшись від мене і кинувши на стіл запальничку напрочуд недбалим жестом, схопила фотографію, нахабно вкрадену і так само нахабно повернуту мною, і почала її уважно розглядати.

— Хочеш сказати, що за цей безвинний знімок ти його з того світу викликала і вдруге грохнула?! — здивування в її голосі мішалося з невгамовним захопленням, а я мимоволі відвернулася, — А-ну в очі мені подивися, красуне!

— Пам'ять зітрете, так? — я щосили заплющила очі, — Хоча... Так навіть краще! Не хочу це пам'ятати! Ось вам мої очі! Дивіться! — я накинулася на неї із явним викликом, але запал згасав, ламаючись перед нею, жінкою, перед якою кожен був безсилий.

— Пам'ять! — здійняті брови зробили обличчя білявки ще більш захопленим, — Ні, кицю, за свої вчинки треба нести відповідальність. А пам'ять – непогане покарання, чи не так?

— Так... Досі нудить... — опустивши голову, я поглядаю на директорку вже знизу.

— О так... Настільки мене ще ніхто не ревнував! — здавлений сміх змушує випростатися.

— Було б до кого ревнувати... — незграбне бурчання.

— Ха! Правильно, нема чого привидам ціну набивати – це несерйозно... — злощасна фотографія із гарною парою на балу, яку з азартом розглядає директорка, викликає напад нудоти, шлунок болісно стискається, серце нервово стукає по ребрах, — Який урок гуляєш, до речі?

— Фізкультуру. — невимушена розмова химерно поновилася.

— У найкращих традиціях, га? — жінка ласкаво підморгнула, на що їй відповіла моя несмілива усмішка.

— Ви його кохали? — схоже запитання вже звучало якось у стінах цього кабінету.

— Ані хвилини. — її посмішка була диявольською: і диявольськи холодною, і диявольськи прекрасною, і диявольськи підступною, — Так, відьми дійсно здатні кохати, але потрапляючи у міцні сіті цього самого кохання, ти моментально втрачаєш контроль. — із дитячою цікавістю витріщаючись на свою ж фотографію, вона дозволяє рисам свого обличчя пом'якшитися, — Над усім. Над світом, над об'єктом кохання і, що найстрашніше, над собою. Саме цього й добивався твій багатообожнюваний Олександр Вадимович, але я не могла йому цього дозволити. Адже ми говорили з тобою вже про це, чи не так? — докір.

— Так, говорили, але... — мій погляд упирається в її тонкі пальці.

— Ах, знімок! Теж мені доказ! — Наталія Владиславівна вдоволено відкинула голову, — Чи завжди танець означає любов? Ти ж розумна дівчинка і все розумієш. У мене є багато фотографій, багато надрукованих фотографій, що в наш час є справжньою рідкістю, і більшість із них має властивість валятися казна-де... Я навіть не згадаю... — вона обшукує поглядом кабінет, — До речі, де вона була? — очі, наче зчитують мене знову, — Червона папка? Правильно? Ну звичайно! Де б іще ти могла її знайти! Я й забула про неї зовсім...

— А що то був за бал чи не бал... Що за захід? — наші погляди зіткнулися, директорка посміхнулася зовсім м'яко.

— Бал, звичайно, що ж іще?

— І що за бал? Вибачте мені мою цікавість... — я прикусила губу.

— Благодійний. Їздили з колегами кілька років тому. Із наших хлопчиків був тільки Сашко. Як ти гадаєш, кого він запросив? — самовдоволена гордовита посмішка говорила сама за себе.

— Вас, звичайно! — на подив навіть для самої себе, ці слова вирвалися із мене із захопленням і захопленням.

— А чому? А тому, що порада моєї покійної бабусі говорить: якщо хтось хоче підкорити тебе собі... — тут вона запнулася, — Ну а втім, я тобі це вже казала. Взагалі не розумію, як можна було до нього ревнувати, коли тобі було відомо так багато про наші стосунки!

— Надто вже неоднозначно виглядало. — цього разу бурчання було мовчазним, але це мені, зрозуміло, не особливо допомогло.

— Так, звичайно, колеги навигадували про нас багато казок і страшенно красивих легенд, — мрійлива посмішка, — знаєш, адже відьомський колектив гірший за простий жіночий, — смішок, — ходили навіть чутки, що він до старості тут пропрацює, що заради нього я відхилюся від місії і порушу обітницю, — і тут в очах її спалахнули гнів і гордість, — але він згорів, як і всі його попередники, в призначений космосом час, довівши всім авторкам недолугих романів, що для мене не існує винятків, як і любові до того, кому судилося стати жертвою. — я проковтнула опікаючу горло слину, — Хоча, бачиш, різні випадки трапляються...

— І що із ними буде тепер? — уточнила я, одразу зрозумівши, що йдеться про Олену Андріївну та Артура Олексійовича.

— Усі ми часом робимо помилки... Чи бачиш, від кохання ніхто не застрахований, навіть від найбезглуздішого і найнепотрібнішого кохання, — вона зітхнула, — але жодне почуття у цьому світі не повинно відволікати тебе від здійснення місії, заради якої ти, власно кажучи, і прийшов у цей світ. Доля цього палкого закоханого була відома заздалегідь, і твоя кураторка в цьому списку обізнаних так само, повір мені, є. Вона знала, на що йде. — втомлений холод, змальований у зелених очах, приречено манив до себе, — А тепер справа за тобою, кицюнечко...

— У сенсі? — ніби отямилася я від гіпнотичного сну.

— Пали, кицю, пали! — в одній руці директорка тримала фотографію, в іншій – запальничку.

— Але...

— Олександра Вадимовича надто багато останнім часом у нашому житті, не знаходиш? — важко було не погодитися, — Пам'ять — це справді найгірше покарання. Саме тому тяжкі спогади потрібно спалювати, розвіюючи попіл за вітром.

— Ви хочете, щоб я її спалила? — схвальний кивок, — Прямо тут, у кабінеті?

— Бачиш, цю штучку на стелі? — директорка вказала пальцем угору, — Це протипожежна сигналізація. Нам потрібно провернути все так, щоби вона не спрацювала, бо будуть невеликі неприємності, а їх і так, чи знаєш, вистачає. — жінка підвелася зі стільця, — Зараз я відчиню вікно – нехай дим туди виходитиме, зрозуміло?

— Наталю Владиславівно, я не можу цього зробити! — раптом запротестувала я, серце нервово стрибало в грудях, сама я підстрибнула із місця й опинилася поруч із нею.

— Це ще чому?

— Тут же Ви, Наталіє Владиславівно! Не можу я вас палити, аж ніяк не можу! — мій погляд благав, директорка засміялася.

— Справді, — вона з усмішкою нахилилася до столу, — якщо для тебе це так важливо, то візьми ножиці і виріж наші фігури окремо й за потребою спали. Ось тобі мої інструкції. — розклавши на столі ножиці, фотографію та запальничку, сама директорка розмістилася в офісному кріслі та зі стомленою посмішкою почала чекати від мене якихось дій.

Насилу вірячи в реальність того, що відбувається, а головне наявність у цьому нехитрому ритуалі хоч якогось сенсу, я почала якнайшвидше і акуратніше відокремлювати педагогів одне від одного. Фігура директорки вийшла в мене куди краще за її партнера, але вона і в реальному житті краще вийшла, чого вже там... Я охайно розклала їх обох на директорському столі і з якимось внутрішнім занепокоєнням взяла в руки Олександра Вадимовича, одягненого у фрак і трохи пом'ятого в процесі моєї роботи.

Наталія Владиславівна, мабуть, нарешті дочекавшись своєї найулюбленішої частини, одразу підстрибнула і стала поруч. Узявши вільною рукою запальничку, я беззвучно підійшла до відчиненого вікна. Олександр Вадимович почав горіти без особливого бажання, а от лопуха голова ефектно спалахнула, ніби даючи зрозуміти, що це його найслабше місце.

— У вікно його! — закричала директорка, і разом із її криком назовні цинічно були скинуті останки Олександра Вадимовича, який тепер уже остаточно спочив, — Руки не обпекла хоч, кицюнечко? — директорка дбайливо охопила мої пальці, машинально на них подувши, — Боже! У будь-яку дурість... Заради чого, га? — дорікнула мені головна підбурювальниця. Хоча, що саме парадоксальне, саме вона геть-чисто відбила всіляке бажання лізти в дурниці (принаймні, без неї), напевно, тому що й сама була моєю суцільною дурістю.

— Заради Вас, кого ж іще? — ображене бурчання без піднімання очей і розмикання вуст.

— Ти розумничка, кицюнечко, розумничка! — її похвала була, неначе оазис у пустелі, — Тільки один вогонь у цьому світі здатний на те, із чим ніколи би не впорався час.

— Забирає біль? — недовірливо посміхнулася я.

— Забирає його причини. — серйозно відповіла директорка, потеребивши мені плече, яке вперто німіло під її рукою, — Головне, пам'ятай: живе – до живого, а мертві – до мертвих. І повторюй ці слова завжди, коли відчуєш у них необхідність.

— Дякую... — кидаю ледь чутно, на що жінка відповідає ледве помітною усмішкою.

— А тепер іди. Мабуть, достатньо ми з тобою на сьогодні награлися, чи не так?

— До зустрічі? — ніяково усміхаючись, я роблю крок назад.

— До побачення! — поблажлива директорська усмішка потихеньку випроваджує мене з кабінету.

— Звісно, недостатньо! Що за дурні запитання?! — відповіла я гірким і обуреним мовчанням на поставлене раніше запитання і поспішила вийти геть.

 

Як відомо, понеділок – день важкий. Новий понеділок, який починає не лише новий тиждень, а й перший день березня, стартував із несподіваного для всіх нас скандалу.

На уроці хімії в нас якраз мала бути лабораторна робота, тому ми, одягнувшись у білі халати, чекали можливості насолодитися проведенням експериментів, передбачених програмою хімії. Досліди не відрізнялися якоюсь надприродністю та дивом, що загалом властиво такій великій науці, як хімія, проте вони вносили нотки різноманітності в наше студентське життя.

За початку уроку все пішло не так. На партах не вистачало потрібних реагентів, через що озвіріла Юлія Павлівна ганяла по всій лаборантській бідну Валентину Василівну, яка, заїкаючись від власного белькотання, марно намагалася щось пояснити, нервово жестикулюючи.

— Валентино Василівно, чорт вас роздери, чому Ви не підготували цей розчин? — тріпотіла роздратована вчителька хімії. З усіх співробітниць, що оточували Спасительку, Юлія Павлівна на відьму була схожа найбільше: вогненно-руде волосся, злегка збожеволілі зелені очі, пристрасть до вінків і потяг до всього лісового раз у раз видавали її справжню сутність. Молода ж лаборантка, ніби дана їй на службу, її щиро боялася й аж ніяк не могла цього приховати. Волосся Валентини Василівни було чорним і стриженим і стирчало на всі боки, ніби наелектризоване, в очах практично на постійній основі металися невпевненість і страх, усе тіло її тремтіло, і весь її зовнішній вигляд викликав наше співчуття.

— Так не було із чого, не було із чого... — белькотіла лаборантка.

— Як це, нема із чого?! — гриміла вчителька.

— Так зник, зник він... — забившись у куток, простогнала та, Юлія Павлівна завмерла.

— Зник?

— Так, разом із етиловим спиртом та десятьма пробірками! — група дружно витріщалася у відчинені лаборантські двері, де й вирували ці пристрасті.

— Господи! А пробірки навіщо? — здивовано засміявся хтось із одногрупників.

— Дурень ти, Вадику! А пити із чого? —лунала моментальна відповідь вже з іншого кінця аудиторії.

— Ша! — визирнула до нас вчителька, погрозливо стиснула руки і зайшла назад, гучно гупнувши за собою дверима, але старенька дерев'яна перешкода була, звичайно ж, безсила проти жіночих голосів.

— Я нічого не знаю, правда! — божилася дівчина.

— Валентино Василівно, люба, згадайте, будь ласка, у п'ятницю хтось сторонній заходив?

— Ні, що Ви, Юліє Павлівно! Тільки Артур Олексійович після відходу Вашого прийшов, але ж він свій, вважай...

— Як? Навіщо? — крик.

— Та він нам новий замок у двері врізати обіцяв, пам'ятаєте?

— Було діло... Ще у жовтні, здається... — у голосі Юлії Павлівни щось згасало.

— Так ось, бачите, людина порядна виявилася, відповідальною! Он як усе зробив! — складалося враження, ніби це мало стати пом'якшувальною обставиною особисто для неї.

— І Ви все проконтролювали, так? — тепер мені стало зрозуміло: у цьому голосі згасала надія.

— Бог із вами, Юліє Павлівно! Навіщо? Замок же новий, він сам все зробив, зачинив і пішов собі, а мені треба було бігти терміново за дитиною до дитячого садочка, Ви же знаєте...

— Твою пробірку, Валентино Василівно! — тільки й крикнула викладачка, із гуркотом увірвавшись до кабінету, — Лабораторної не буде, пані та панове, тож відкриваємо підручники та вивчаємо новий параграф! — не встигла група обуритися, як від вогняної красуні й сліду не залишилося. У повітрі повисло тривожно-збуджене перешіптування, а десь усередині лаборантської тихо завивала молода дівчина, яка до сьогодні наївно вірить у чистоту та щирість людського помислу.

— А лаборант у нас той ще хлопець! — залився дурним і задоволеним сміхом Вадик, який відразу підтримала практично вся група, — Бач, який! Спирт упер!

— Як вважаєш, звільнять? — тихенько спитала мене Даша.

— Я в цьому навіть не маю сумніву... — так само тихо підтвердила я, поки директорський голос десь зсередини додавав:

— Жертва обрана давно, просто тепер є привід позбутися її цілком офіційно.

 

Директорська реакція не змушує довго на себе чекати: дзвінок дзвенить переривчасто і багато разів ударяє по нервовій системі кожного присутнього в нашому коледжі. На нашу dame d'école я натрапляю зовсім випадково, у що, звичайно, складно повірити навіть мені. Уся справа в тому, що вона з'явилася зовсім раптово із боку сходового прольоту, а не свого кабінету, цією хитромудрою дією застав мене зненацька.

— Наталія Владиславівна? — здивовано витріщаюся на жінку, яка мене мало не знесла своєю грізною директорською ходою.

— О Боже! Ти? Привид! — директорка змахує руками, ніби намагаючись мене розвіяти, як настирливу галюцинацію, але мене так просто не позбутися.

— Вас можна привітати? — хитра посмішка, яка привела за собою здивовану і водночас задоволену у відповідь.

— Кицюнечко, я, звичайно, розумію, що ти, як завжди, зібралася погріти тут свої вуха, але боюсь, що нічого нового та цікавого для тебе тут не виявиться! — незважаючи на полум'яну промову, м'якість її посмішки явно не налаштована мене проганяти.

— Вишневий туман? — зашипіла я, додаючи спецефекти руками.

— Якщо будеш знову підслуховувати, — можна було подумати, що зараз буде щось схоже на загрозу перетворити мене на жабу, — то роби це, будь ласка, обережно, а то вже коледжем чутки ходять, ніби я запасними вухами обзавелася! — підморгнувши, вона попрямувала до актової зали.

— Вуха не підведуть! — випалила я, змусивши Наталію Владиславівну обернутися і чемно посміхнутися у відповідь перед тим, як сховатися в глибині зали, у якій нещодавно ми були із нею тільки вдвох.

Щоби не викликати ні в кого ні підозр, ні зайвих питань, я не стала притискатися до дверей вухом або намагатися її обіймати, як це роблять усі люди, що підслуховують, у цьому світі, а просто сперлася на неї спиною, дістала телефон і спробувала зобразити повне занурення у віртуальний світ.