— Про ритуал? — насторожено подивилася на мене директорка, — То що ти хочеш знати про нього?

— Гадаю, що все, якщо тільки дозволите, звичайно... — я стиснула губи, — адже я нічого і не знаю, якщо вдуматися...

— Усього тобі знати зараз і не обов'язково. — суворо посміхнулася білявка.

— І все ж таки...

— Ну що ж... — вона примружила очі, — Ця історія, як ти могла б і здогадатися, бере свій початок далеко не із мого директорства, а ще із тих далеких часів, коли нас і не було на цьому світі. — вона уважно охопила мене своїм поглядом, — У п'ятнадцятому столітті, якщо бути точнішими.

— А що було у п'ятнадцятому столітті? — відповіла я ошелешеним поглядом.

— О! Страшне на наших землях коїлося... — не без пафосу продовжила жінка, — Відьми, найпрекрасніші створіння, юні й старі, могутні й недосвідчені, дівчата й жінки, впали в немилість нашим російським «братам», що були представниками тодішньої влади. От і провели вони однієї місячної ясної ночі Вишневу Страту...

— Вишневу?! — здивовано крикнула я.

— Так її прозвали після...

— Але про це нічого не йдеться в жодному підручнику з історії, як про інквізицію в Європі, наприклад... — болісно дошкуляла я.

— Стривай. — жінка під'їхала ближче, на секунду притуливши свій довгий вказівний палець до моїх тремтячих губ, — Я ще майже нічого не розповіла. — довелося винувато замовкнути, — Тисячу полонених відьом вивели на річковий берег. Тисячу мітел вкопали в землю, щоби пізніше на віки вічні зв'язати їх зі своїми господинями. Їх прив'язували тугими мотузками, просоченими олією, а потім кидали в них вогняні стріли...

— Жах... — мене кинуло в озноб.

— Однак справжня сила відьми заточена в її душі, а тому завданням було не просто позбутися «проклятих», а й ув'язнити їхні душі у власних мітлах, зробивши їх вічними невільницями та мученицями, без права на життя та на смерть. — директорка подивилася, ніби повз мене, і продовжила:

— Усе йшло за задуманим планом, але трапилося непередбачене: від кожної мітли тоненьким струмком полилася кров, яка була більше схожа на сік із вишні, вона стикнулася із річкою, швидко наповнивши її. Місяць, наче дзеркало, відобразив у собі сліпучу вишневу фарбу – і берег несподівано залився не звичним для всіх вишневим світлом. Кажуть, що місяць досі зберігає в собі відьомську кров і пам'ять про ту злощасну криваву ніч. — мене струснуло, — Зі сходом сонця на березі залишилися лише мітли, які пізніше розкидали окремо в лісі, горах, полях. Річка набула свого природного зеленого відтінку, а ця історія залишилася лише легендою для селища, яке розташовувалося неподалік... Проте є серед нас ті, для кого та сама ніч навіки залишиться скрипом у серці, чия пам'ять про неї ніколи не згасне... — директорка гордо відкинула голову.

— І що ж було потім?

— Ближче до кінця ХХ століття на землю спустилася Спасителька, місія якої – вивільнити полонені душі. Вона збирала мітли понад двадцять років, і тепер двічі на рік проводить заповітні ритуали, які подарують нещасним душам свободу.

— І чи багато відьом уже звільнили? — пересиливши себе, я зі співчуттям зазирнула їй у вічі.

— Вражаюче, як кажуть деякі, але поки що не всіх. — це питання помітно її зачепило, оскільки жінка різко підвелася з місця, — Потрібно ще кілька років... — злегка опустивши голову, вона ходила з боку в бік, — Справа в тому, що цей ритуал забирає дуже багато сил, а ще вимагає крові та плоті молодого чоловіка... — я з острахом ковтнула, — Ти не хвилюйся так: усі вони не без гріха, — директорка посміхнулася, — таких чоловіків так і тягне до нас, неначе магнітом. На їхньому рахунку стільки всього брудного і мерзенного, що жоден закон не зможе полегшити їхню совість і вчинити гідне правосуддя! Сили, які є у нас, накопичувалися століттями, і зараз для нас нічого не вартує зробити рабом і джерелом енергії так чи інакше пов'язаного з тією самою Вишневою Стратою, що намагається нам усіма можливими та неможливими шляхами перешкодити. — вона стиснула кулак і уважно розглянула золоті каблучки на пальцях, — Але на одну жертву припадає лише п'ятдесят мітел, а проводити ритуал частіше, ніж два рази на рік – це вкрай підозріло. Так, ми звільняємо їх заднім числом наступного дня, на що є цілком офіційна причина. І за незначний проміжок в часі всі й думати перестають про те, що колись у цьому коледжі був такий педагог. — жінка, ніби з полегшенням, видихнула.

— А як же студенти, у яких він викладав?

— А їм що? Коли ви ще молоді, вчорашні діти, ви швидко прив'язуєтесь і швидко відв'язуєтесь – даси вам гідну заміну. Учні просто забувають. У їхній пам'яті немає місця для колишнього викладача. І ні, це не обман – їм тільки стає зовсім байдуже, хто раніше викладав у них історію чи фізкультуру. — жінка із подивом знизала плечима.

— А хіба так буває?

— Ха! Дівчинко моя, а ти візьми себе за приклад, — вона вся світилася від захоплення і негайно присіла навпроти мене, — і пригадай свого вчителя фізкультури курсі на першому, наприклад.

— Ну… — зам'ялася я, — Фізрук якийсь…

— Яким він був? Що ти пам'ятаєш про нього? Можливо, ім'я?

— Ні, імені не пам'ятаю... — я замотала головою, — Припускаю, що він був таким самим ідіотом, як і теперішній. Але в нас їх уже стільки змінилося, здається, що я всіх і не пригадаю... — і тут мене вразила здогадка: ось чому щороку у нас новий учитель фізкультури, а ми-от, наївні, вважали, що так програмою передбачено...

— Правильно, кицюню. Ти взагалі нікого із них не пам'ятаєш. У твоєму житті, начебто були колись інші вчителі, але вони тебе не цікавлять. І як окремих людей для тебе їх не існувало і тепер ні для кого не існує взагалі. — вона урочисто посміхнулася.

— І так само буде з Олександром Вадимовичем? — у роті геть пересохло.

— І з ним, звісно.

— І я забуду його?

— Ні, ти більше нічого не забудеш, — жінка ласкаво стиснула моє плече, — проте і сказати ти теж нікому нічого не зможеш. Ні морально, ні фізично. На твоїх устах тепер – печатка мовчання.

— Язик відсохне, чи що? — перелякано, але не без сміху вигукнула я.

— Та нормально все буде із твоїм язиком. Із надто зацікавленим курносим носом нічого же не трапилося досі, правда? — вона підморгнула.

— А чому Ви тоді так впевнені у моєму мовчанні? — саме питання було дивним і дурним, оскільки це було рівносильним спробі засумніватися у моїй любові та вірності.

— На те є багато причин, кицюню, — вона під'їхала ближче до столу і вийняла з-під великої червоної папки коричневий паперовий конверт розміром з альбомний лист, — але одна із них полягає в цьому.

— Що це? — я машинально простягла руку, коли директорка відвела свою назад.

— Після побаченого в тебе не буде ні бажання, ні навіть думки обтяжувати цією таємницею не себе, не інших. Ти все зрозумієш сама.

— Схоже на той конверт, що я Вам колись приносила, ще минулого навчального року, здається... — вронила подумки я.

— Це він і є. — жінка простягла мені конверт, — А тепер розкрий його, візьми ось цю ручку, — вона ніжно вклала мені її в долоню, — і впиши в останньому рядку своє ім'я, по батькові, ну, і прізвище заразом. — я слухняно розкрила конверт і без зайвих слів почала виконувати директорські вказівки.

— Паста!

— А що з нею не так? — підняла брови директорка.

— Вона навіть не червона... Вона вишнева! Точно! Дивіться!.. — я вказала на щойно написані літери.

— Символічно, не знаходиш?— я мовчки погодилася.

— А що то за список?

— Список тих, хто має бути присутнім на ритуалі найближчої ночі із суботи на неділю. — на перший погляд невимушена, на другий — забов'язлива фраза сп’янила мене, ніби міцне вино.

— А я...

— Вважай себе почесною гостею! — вона ввічливо вийняла з непритомних пальців документ і ручку, — А поки що йди. Якщо треба буде, ми знайдемо одна одну. — беззвучно вклонившись, я встала і попрямувала до виходу. Директорське «Юліано!» у мене за спиною обдало крижаним потоком ревнощів. Дівчина відразу опинилась у дверях кабінету, мало не збивши мене з ніг.

— Так, Наталіє Владиславівно?

— Готуйте наказ про звільнення Олександра Вадимовича. — миттєво у них обох очі диявольськи блиснули, а мене знову кинуло в озноб, хоч і обличчя палало, та і решта тіла горіла. Я вийшла в коридор зовсім без сил – здавалося, піднялася температура, а ще щось сильно вдарило в голову.

— От ти й дізналася правду, дурненька... — зіщулившись від холоду, звернулася я до самої себе, — Тільки від цієї правди тепер жити чогось не хочеться...

Дзвінок продзвенів кілька разів коротко, але оглушливо – директор збирає всіх на нараду. Передчуваючи юрби вчителів, які ось-ось заповнять собою весь коридор, я втискаюся в стіну, подумки намагаючись кудись втекти, розуміючи, що більше нічого, зовсім нічого не хочу знати, проклинаючи той зимовий день, коли несподівано для всього світу вирішила почекати свого директора, ненавидячи ту злощасну мить, коли наші погляди зіткнулися вперше. Я намагаюся втекти – марно, ноги не слухаються, ніби зовсім втратили сили.

Ні, я все одно кохаю її кожною своєю клітиною, я все одно дихаю нею, навіть якщо це повітря п'янить. Я кохаю її, навіть якщо вона мене погубить. Моєму безрозсудному і, напевно, усе-таки дитячому коханню вже все одно, хороша вона чи погана. Моєму коханню все одно, що вона викладач, що вона директор. Моєму коханню все одно, що вона ледь не втричі старша за мене. Моєму коханню все одно, що вона відьма. Все одно, адже я покохала її цілком і повністю саме такою, якою вона є.

Однак розповідь про Вишневу Страту справила на мене занадто сильне враження. Я притискаюся до стіни все більше і більше, щільно заплющуючи очі, намагаючись нічого не відчувати і ні про що не думати. Ніжний вишневий туман, ніби із підсвідомості, наповнює моє серце, огортає мої пальці, обвиває мою душу і змушує зануритися у чудовий стан напівдрімоти.

Серце юне веде зі мной війну,
Серце юне не жадає миру —
Як чудово це: навіть в сивину
Вогонь і серце дарують крила!

До тями мене привели сплетені голоси старих вчителів біології – Людмили Никанорівни та Анастасії Василівни. Їм було вже за сімдесят, але вони, взявши одна одну під руки, весело витанцьовували, виходячи з актової зали. У їхніх очах світилася непідробна радість. Людмила Никанорівна виводила писклявим голосочком:

Серце юне не лякають болі,
А серце юне крізь роки зі мной,
Серце юне прагне моє крові,
А серце юне мріє про вогонь...

Колега відразу підхоплювала її:

Серце юне, хоч облізла маска,
Більше не старіє й кохає дим –
Як же це чудово і прекрасно
Хоч серцем бути вічно молодим!

Дивлячись на цю картину, усмішка мимоволі виникала на обличчі. Як раптом на своїй спині я відчула наполегливий погляд, ніби дотик холодної руки директорки.

— Наталіє Владиславівно? — не без надії, але і не без сумніву прошепотіла я.

— Не вгадала. — голос був молодий і грубуватий. Я знехотя розвернулася. Переді мною стояла молода викладачка, яка стала частиною педагогічного колективу нашого коледжу лише цього навчального року. Що вона викладала, я і гадки не мала. Чула лише, як хтось кликав її Вікторією Володимирівною. Я окинула дівчину різким поглядом, що намагався оцінити її з голови до п’ят.

Виглядала вона доволі непогано: її смагляве обличчя було всипаним ластовинням, і хоч великі карі очі надавали їй похмурості, пухкі рожеві губи розтягувалися в посмішці. Туга коса кольору каштана діставала талії і робила її образ схожим на образ красунь-українок за мірками творів минулих століть.

— Добрий...

— Добрий день? — не дала мені доказати вчителька.

— Можливо...

— Можливо, день?

— Можливо, добрий... — буркнула собі під ніс, уже втомившись від розмови.

— Чому ж це? У мене сьогодні, як ніколи, чудовий настрій! — дівчина трималася граціозно та прямо, — Це тобі дякувати потрібно, га?

— За що? — злякано усміхнулася я.

— За Вадимовича, звісно! — помітивши незручність на моєму обличчі, вона штовхнула мене ліктем у бік, — Та досить тобі! Ніхто його не любить, не лише ми з тобою! Мала, повір мені на слово! — вона засміялася.

— Ну що, звабила бідного хлопчика і тепер ходиш уся в директорській ласці? — з іншого боку підійшла керівниця моєї групи, Олена Андріївна.

— Гадаєте, вона навмисне все це підлаштувала? — запитально окинула її Вікторія Володимирівна.

— А вона нічого просто так не робить. Їй же треба бути найкращою у всьому. Сильна в тебе покровителька, сильна... — стиснула зуби та.

— Все одно я щаслива, що питання так швидко вирішилося. — ніяк не могла вгамуватися Вікторія.

— Та невже?

— Я ніколи не була на подібних заходах... — замріяно відповіла вчителька, — Та й цей мене, зізнатися чесно, до чортиків дістав... Я б і сама його на шматки роздерла, якби тільки можна було! Бісова професійна етика! — вона злісно стиснула кулаки, Олена Андріївна лукаво засміялася, — А вогонь... Як я обожнюю вогонь! Якби хоч хтось знав...

— Ти в нас тепер особистість недоторканна, чи не так? — кураторка обдарувала мене огидною посмішкою, — Сонце, а тобі не здається, що ти зайшла за межі своєї території? — я мовчала, — Це все добром не скінчиться. Це так... Не вважай, що погроза – це лише попередження...

— Гей, ви! — за кілька кроків від нас, начебто посланниця Божа, наче моє спасіння, виникла наша dame d'école, — Дайте дитині спокій, заради всього святого! Ідіть по своїх кабінетах і не робіть зайвих рухів! — одна, корчачи максимальну люб'язність, друга – демонстративну зневагу, жінки фиркнули та поспішили піти.

— Спасибі Вам. — сказала я зовсім тихо.

— Було б за що, кицюню. — гордою усмішкою вона пропалювала стелю.

— Наталіє Владиславівно, Ви лаятимете мене? — раптом не витримала я.

— А хіба є за що?

— Ви же вважаєте, що я підслухувала...

— Кицюню, я точно знаю, що це не так. — вона ласкаво на мене подивилася, до того ж настільки ласкаво, що моє серце болісно стрибнуло в грудній клітці, змусивши скрикнути:

— Ой!

— Що таке?

— Нічого... — мовчання, — Наталіє Владиславівно, а коли це все буде, кажете?

— У ніч із суботи на неділю.

— Сьогодні вже п'ятниця... Але як я там опинюся, а головне, де?

— Я прийду за тобою. — розмірено відповідала директорка.

— Звучить, як загроза... — мимовільна усмішка.

— А ти не бійся! — вона вже збиралася піти.

— Але як же Ви...

— Ти все дізнаєшся. Потерпи: усьому свій час. Гарного дня тобі! — жінка ввічливо посміхнулася мені перед тим, як остаточно піти.

— І Вам... — здавлений звук.

 

О! Як би я хотіла, щоби суботній день пролетів, як одна мить, але він тягнувся подібно до вічності. Думки про ритуал у голові плуталися й почали потихеньку здаватися сновидінням або розладом хворої уяви. Я сиділа біля вікна, намагаючись насолодитися останніми променями сонця, що сходило по небесних сходах.

Він виліз із дверних щілин, повз по підлозі та клубився в повітрі – вишневий туман дуже швидко наповнив усю кімнату, дбайливо повалив мене на себе і, ніби на покривалі, виніс (крізь зачинене вікно!) геть – забуття.

Я розплющую очі – туман розвіявся, ніби його й не було зовсім. Мій погляд одразу впирається у яскраве зоряне небо – хмарність, яка присутня в мене за вікном, теж зникла. Моїй спині мерзлякувато і сиро, ніби я лежу на охололій від осіннього сонця землі, а навколо мене – ліс. Вітер трохи колише дерева, що оточують галявину, на якій я лежу. Однак вересень досить теплий, напевно, тому все ще чути цвіркуна. Чийсь жіночий силует у всій своїй витонченості раптом нависає наді мною. У світлі зірок риси обличчя її розмиті, і я невпевнено, ніби відходячи від сну, здогадуюсь, хто це.

— Ви? — спитала я пошепки фігуру, загорнуту в темряву.

— Прокинулася? Свіже повітря не п'янить, га? — жінка нахилилася до мене, простягши свою руку. Нічого не відповідаючи, без особливого бажання я встаю, вдячно прийнявши допомогу.

— Ні...

— От і чудово! Тобі би спину обтрусити, а то в траві вся... — вона зробила кілька механічних рухів – її пальці, як удар електричного струму, змусили мене затремтіти, і я відстрибнула.

— Ви мене приспали, чи що? — тепер, коли я вже стояла прямо, крізь темряву, хоч і важко, все ж таки змогла розглянути в жінці Наталію Владиславівну, хоч і раніше в цьому не було жодних сумнівів.

— Навіщо так різко? — я не бачила, але відчувала, як вона напружилася і насупилася, — Ходімо! Вже час. На нас чекають. — жінка схопила мене за руку.

— На нас?

— Можна і так сказати. Ходімо. — вона все міцніше стискала мою руку, — Мене, зокрема, але ти ж зі мною.

— Але...

— Що?

— Щось мені підказує, що тільки одна я буду в нічній сорочці... — я сором'язливо пом'ялася.

— Ти що, змерзла?

— Так, мене трохи знобить. Але чомусь мені здається, що мій зовнішній вигляд залишає бажати кращого.

— Не мели нісенітниці: ти завжди чудово виглядаєш! — ці слова вдарили ще більшим холодом, я болісно стукала зубами від прохолоди ночі, — Зараз зігрієшся. Там буде навіть жарко... — я не бачила, я тільки уявляла цю величну директорсько-відьомську посмішку, завмерлу на її обличчі.

Ніч була чистою й урочистою, сприятливою прогулянкам, але ми рухалися мовчки з якоюсь певною метою, із кожною хвилиною все прискорюючись. Хвилин за десять із-за дерев почали долинати збуджені крики та натхненна суєта. Ми йшли ще якийсь час, поки лісова стежка не привела нас до річкового берега. Над річкою височів місяць. Він світив надзвичайно яскраво і точно перевершував у розмірах той місяць, який я бачила щоночі зі свого вікна.

Перше, що впало у вічі – це наявність усієї жіночої частини колективу, яка й не думала звертати на нас двох свою увагу. Жінки носилися берегом зі смолоскипами, жартували, щось яро вигукували, танцювали та співали. У їхніх голосах і в кожному їхньому русі виднілася непереборна спрага вогню та помсти, помсти та вогню. Їхні голоси, як їхні очі, як їхні рум'яні обличчя, були налиті кров'ю. Це видовище заворожувало.

— Ну, чого стала, як укопана? Ходімо далі. — пхнула мене директорка тепер уже із-за спини, — Не бійся! Не заради тебе і навіть не заради нас вони тут зібралися сьогодні. Сміливіше!

Ми йшли далі. Гнівні та радісні вчительські окрики розрізали нічну тишу. Було світло без сонця та електричного світла – це розбурхувало. Пройшовши крізь «педагогічну стіну», я для себе зробила ще одне дивовижне відкриття: уздовж берега стояли мітли – здається, їх було з півсотні.

— Це ті самі мітли? — я завмерла від подиву, із хвилюванням чекаючи на відповідь.

— Лише п'ятдесят із них. Такий закон енергії... — вона сумно-сумно усміхнулася, її губи в місячному світлі здавались синюватими, — Одна грішна душа на п'ятдесят безгрішних. І дякувати Всесвіту, що не навпаки. Дякуємо нашій енергії, якої не було чотири сторіччя тому. — вона потяглася кінчиком носа вгору, охайно вдихаючи свіжість осінньої ночі. Я зробила обережний крок назад, даючи можливість уважніше її розглянути. Розпущене волосся в холодному світлі місяця віддавало сріблом, очі блищали, відбиваючи в собі величне небесне світило. Сама вона була одягнена в довгу чорну сукню, яка зливалася з темрявою ночі.

Я помітила, що і справді почало теплішати і до того ж досить інтенсивно. Атмосфера майбутнього заходу лизала язиками полум'я зсередини. Звикнувши до темряви, я помітила, що кожна мітла важким ланцюгом з'єднана з єдиним залізним стовпом по центру, який до певного часу стояв у гордій самоті.



Наче за клацанням пальців чи якоюсь іншою командою педагоги розтягнулися навпроти берега і почали поступово замовкати. Ми з директоркою стояли десь у центрі натовпу. Усі завмерли, затамувавши подих. Несподівано з лісу почулися крики, прокляття та слізне благання, що тільки тішило присутніх.

— Прокинувся. — прошепотіла директорка.

Із хащі лісу вийшли троє: дві міцні жінки, які взагалі-то були викладачками фізичної культури, тягли за собою пов'язаного Олександра Вадимовича. Його ноги і живіт волочилися по землі, а чорний рот вигукував щось незрозуміле через шум, що здійнявся повторно. Чоловіка вивели у центр та поставили на коліна. За ланцюги, прикуті до худих рук, як справжні стражники, його утримували дві озлоблені відьми. Директорка вийшла вперед – стало до нудоти тихо.

— Змилуйтеся наді мною, пані, змилуйтеся... У чому моя провина? Чи карають за кохання, господине моя? — благав педагог – місяць заблищав у його сльозах, які, мабуть, виступили від страху. Директорка подивилася на нього зверхньо – трохи більше сотні сердець, відбиваючи чіткий ритм, чекали на вирок.

— Май честь. Хоча б помри, як чоловік. — грізно сказала Спасителька, піднявши голову, і схвально посміхнулася до варти.

— Смолоскип мені! — закричала директорка, квапливо прямуючи назад до мене.

Зчинився гомін. Дві вчительки в ту ж мить почали приковувати приреченого чоловіка до стовпа, той щось кричав, але його слів уже ніхто не міг і не намагався розібрати, як тоді, під час новорічного балу – останнього заходу, який він організовував. Але в мене до нього не було ні грама гніву, до нього ж не було й жалості – тільки нерозуміння впереміш із жахом клубочилося на душі. Мені стало страшно: не за когось певного, а просто дико страшно, як тварині, яку лякає вогонь, адже я його теж боялася і дуже сильно, принаймні так було до сьогоднішньої ночі, яка назавжди воп’ється у свідомість урочистим місячним світлом.

— І їй – також! — сказала Наталія Владиславівна, коли опинилася поряд зі мною, а чиясь жіноча постать, чемно схилившись, вручила їй смолоскип. За кілька хвилин молода рудоволоса вчителька, здається, англійської мови ввічливо подала мені палицю, палаючу яскравим полум’ям, яку я відразу максимально відсунула від себе, заплющивши очі й відвернувши обличчя.

— Це щоб краще бачити? — морщилася я.

— Це щоб краще горіло. — механічно відповіла директорка, не відводячи погляду від уже прикутого до стовпа Олександра Вадимовича, — Як довго я чекала цієї ночі, і ось вона нарешті настала. Із затримкою, але настала... — вона, наче з подякою, зазирнула в небеса.

Я ж готувала себе до цієї ночі з ранку п'ятниці, намагаючись зрозуміти, як це все відбувається, і навіть зараз щосили напружувалася, морально готуючись до будь-якого результату. Але трапилося непередбачене. Усе вщухло, навіть Олександр Вадимович (від страху, мабуть), директорка заплющила очі, ніби намагаючись до чогось налаштуватися, різко змахнула вільною рукою, і відьми одним єдиним голосом, сплетеним із сотні голосів, заспівали з радісною тривогою:

Місячна ніч, кроваві стежини, 
Збирають зірки гріхи полонених,
Сьогодні співають прекрасні дівчини 
І просять прощення священне!

Ми просимо небо прийняти цей дар
І повернути цим душам нещасним
Притулок земний і право на рай! 
І місяць затвердить вчинок негласний. 

Нехай візьме вогонь і серце, і душу! 
Нехай вогонь повéрне їм спокій! 
І зійде вода річкова на сушу! 
І згине! І згине кат сей і злодій!

Я намагалася розкласти пісню на голоси і серед них знайти один єдиний бажаний, але я чула лише злагоджену пісню, яка виконувалася, наче солом, але неймовірно голосно, як не може співати хтось один. Пісня затихла, але лють натовпу тільки розпалювалася.

Одна з відьом полила жертву якоюсь рідиною і швидко відбігла убік. Із підняттям директорської руки в стовп полетіли перші смолоскипи. Одяг чоловіка миттю здійнявся – крики, що роздирали душу, посипалися з усіх боків з різною інтонацією. Жінка, що стяла поруч зі мною, найвеличніша і найпрекрасніша, не тільки на цьому березі, а й на всьому білому світі, умиротворено посміхалася, освячена світлом вогню та місяця. Директорка трохи сповільнилася, ніби намагаючись розтягнути мить, на яку чекала так довго, і нарешті з усієї сили кинула свій смолоскип у колишнього педагога, точніше у вогняний силует, який від нього залишився – натовп збуджено закричав із більшою силою, не даючи нікому й найменшого шансу почути майже змертвілого чоловіка.

— А якщо хтось промахнеться? Там мітел стільки!.. — прокричала я на вухо директорці.

— Не промахнеться! І деревина ця не горить! — криком відповіла жінка, — Кидай сміливіше!

— У мене поганий зір!

— Що?!

— У! Мене! Зір! Поганий! — вигукувала я окремо, — Окуляри бачите?!

— Я вірю в тебе!

— Що?!

— Я! Вірю! У тебе! Кидай!

Зібравши всі сили, я відвела руку назад і, ніби гранату на занятті із захисту України, кинула (і прошу помітити, максимально точно) свій смолоскип.

— Розумничка, кицюнечко, розумничка! — Наталія Владиславівна однією рукою обняла мене за плечі, притиснувши до себе максимально близько, і поцілувала мене в щоку. Дотик губ був миттєвим – приємна втома мало не звалила мене з ніг, але жінка міцно утримувала мене своєю тонкою рукою, піднявши другу в повітря, разом з усіма щось закричавши. Вогонь п'янив мене, а крик дурманив, мої ноги не відчували землі, але мої плечі відчували її.

Коли язики полум'я зникли, а замість тіла, що дотепер звивалося, крізь залізні ланцюги посипався прах, із-під стовпа повалив вишневий туман. Але цього разу він не торкнувся нас, а перетворившись на п'ятдесят вишневих доріжок, підкрадався до мітел. Я мало не скрикнула: до кожної мітли була прикута дівчина чи жінка, абсолютно гола. Крізь туман я помітила обличчя тієї самої, яку бачила вже півроку тому у дворі коледжу. Здавалося, ніби вона дивиться прямо на мене і кидає: «Дякую тобі».

Вишневий туман обвиває роздягнені тіла і, несучи їх із собою, високо в небо, здіймає вгору. Відьми махають руками, тупотять, кричать, свистять, аплодують. І тільки Спасителька, не відпускаючи мене ні на мить, дихає спокоєм, проводжаючи вже вільні душі в небеса.

Берег потихеньку порожніє – у ліс повертається довгоочікувана тиша. Ми знову стоїмо одна навпроти одної. Усе, що знаходиться навколо, гіпнотизує: і нічне зоряне небо, і великий місячний диск, який все ще здається вишневим, і мітли, що падають додолу, і дерева, що упираються в небесну стелю, і дзеркально чиста річка...

— Пізно... — набираючи в легені більше повітря, раптом промовила я.

— Скоріше рано... — тихо відповіла директорка.

— А мої домашні могли помітити мою відсутність? — раптом схаменулась я, на секунду уявивши реакцію батьків на моє зникнення.

— Виключено.

— Чому це?

— Не донімай зайвими питаннями, га? — нервово відірвалася від мене жінка, — І взагалі спати тобі треба, спати!

— Спати? Після такої ночі? — здивувалася я.

— Після такої ночі спиться тільки міцніше, повір! — вона посміхнулася, ляснувши мене по плечу, — Ану лягай! Швиденько, давай, швиденько!

— Де? Прямо тут, чи що? На землю? — засміялася я, сподіваючись, що вдало пожартувала.

— Звісно! Де ще? — вона вказує вниз. Пом'явшись трохи, я слідую вказівкам своєї повелительки і опускаюся на землю.

— Холодно... — нию я, згортаючись клубочком, наче я справді киця, якою мене так часто звуть.

— Це мине – замерзнути не встигнеш. — директорка опускається на коліна і сідає поряд зі мною, — Ти зараз же поринеш у найспокійніший і найглибший сон у своєму житті, і тобі буде так тепло і затишно, як ніколи раніше. — вона погладила моє волосся, — Але який же сон без поцілунку на ніч? — білявка нахилилася до мене, я, не розплющуючи очей, відчувала, як її губи торкаються моєї скроні. Я ніби бачу, як вона уважно вивчає моє обличчя і за мить уже височить наді мною. Я відчуваю, як вишневий туман приємним теплом торкається всього мого тіла, а вона стоїть наді мною і посміхається, але погляд її чомусь мені здається тривожним.