Рання осінь пахне горілим листям. Синє небо надвечір стає похмуро блакитним. Каштанами в колючих зелених оболонках усіяний посірілий від пилу асфальт. Сонце вже зовсім не обпалює плечі, а його присутність зростає в ціні з кожним днем, ні: із кожною годиною чи навіть кожною хвилиною.

Ми йдемо вдвох. Знову. Це вже не здається дивним, це стало певною мірою нашою традицією. Я більше не чую питань про те, звідки я йду і куди мені потрібно їхати, більше не отримую зауважень щодо частоти випадкових зустрічей. Вона, начебто все знає й абсолютно все розуміє, але навіть вигляду не подає – напевно, за це варто бути вдячною.

Розмова клеїться по маленьких уламках, по крихтах, повільно і трепетно, ніби боячись однією ненавмисною різкою фразою або емоційним тоном порушити створену ідилію.

— Знаєш, я тебе спитати давно хотіла... — каже вона, притихнувши, — Скажи, як народжуються твої вірші? — вона дивиться на мене пронизливо і прямо, проте в глибокому погляді не прочитаєш ані підступності, ані тривоги, не знайти тепер і сліду колишньої владної господині.

— Чому я це питання чую тільки від тих, через кого вони творилися чи творяться сотнями? — питаю я майже беззвучно, щосили намагаючись відірватися від її разюче наполегливого погляду.

— Що ти сказала?

— Нічого... — відмовляюсь я.

— Ну, ти ж якось відчуваєш, що до тебе приходить натхнення, муза... — повільно жестикулює пальцями директорка, ніби на уроці, ніби підштовхуючи мене на правильну відповідь.

— Відчуваю… — тихо погоджуюсь я, із досадою розуміючи, що моє збентеження проти подальшого розвитку цієї надзвичайно важливої ​​для мене теми.

— Тільки дуже часто думки у тебе такі депресивні... — жінка жадібно стискає вуста.

— Ви знаєте, я ненавиджу депресію. — одразу заперечила я. — Одного разу я зіткнулася із таким станом, але рано чи пізно переборола його. І найменше я хочу повернутися до нього назад.

— Так, стан не із приємних... — одразу ж підтвердила Наталія Владиславівна.

— Немає в мене ніякої депресії – всі ходять собі і вигадують про мене всілякі дурниці. Я не проти, але хочу бути із Вами максимально відвертою. Бувають часом, звичайно, періоди туги, але не більше...

— Судячи із твоїх віршів, — єхидно посміхнулася директорка, — подібні періоди трапляються з тобою частенько...

— На це є свої причини. — на мить я замовкла, — Щоправда, оточуючі мені ще приписують суїцидальні нахили, але я ніколи із собою не зроблю нічого подібного. Знаєте, я, мабуть, надто сильно люблю свою матір, щоби завдати їй настільки сильного болю, а я знаю, що це таке!.. — наважившись підвищити свій тон, я озирнулася, щоб перевірити, чи слухає мене співрозмовниця. Директорка з жадібністю і особливою насолодою ковтала повітря і дивилася в небо, але робила це напружено, краєм ока стежачи за моїми рухами, тому відразу подивилася прямо на мене, як тільки я взяла паузу.

— Я знаю, як це не розуміти, навіщо людина позбавляє себе життя, як це звинувачувати себе в тому, чого ніколи не робила, але відчувати виключно свою провину в тому, що сталося, тому...

— Як же людина почуватиметься винною, якщо вона вже померла і не може нічого відчувати взагалі? — не давши мені домовити, білявка підняла одну брову, ніби взагалі не розуміючи, про що тут йдеться.

— Так ні ж! — із гіркою образою в голосі вигукнула я, — Звинувачують себе люди, яким ця людина була важлива. А вона...

— Так, послухай, кицюню, я навіть не продовжуватиму цю тему. Я впевнена, що це плід твоєї фантазії. — вона різко розрізала рукою повітря – моє дихання на якусь мить зупинилося. Внутрішній холод скував моє тіло, а сльози мало не бризнули на обличчя, ніби дощ, зрадливий біль пронизав нутрощі, але я мовчала. Так, я смиренно мовчала, бо іноді люди не хочуть вірити в правду, оскільки вона їм не вигідна з тих чи інших причин.

— Чому Ви мені не вірите? — спитала я поглядом, а німе «Нора» боляче хльостало мене по щоках. Синьоока брюнетка подумки повстала переді мною, а разом з нею повстав і вечірній телефонний дзвінок, і порожня квартира, і оглушлива батьківська лайка, і скорбота, розмазана по стінах, і дощові похорони, і горе довжиною не в один рік, і все те, чим я ще обов'язково поділюся з нею, що вона обов'язково прийме, навіть якщо не зараз, не сьогодні і навіть не цього року.

— Я завжди вірю тобі. — спокійно й розмірено відповіла білявка, остаточно збивши мене з пантелику.

— Вона була – чуєте? – вона жила, як ми з Вами ... — наполегливо повторювала я про себе, напружено дивлячись їй у вічі, — Вірте мені, будь ласка, вірте!

— Я вірю тобі. — трохи гордовито, із колишньою відьомською іскоркою відповів місяцевий погляд.

— Гаразд. — глибоко вдихнувши, щоб аж до печіння в легенях, задивившись у тьмяне вечірнє небо, продовжила я вже вголос, — Давайте, про щось інше.

— Гайда! Нам сюди. — вона вказала рукою праворуч, на дорогу, що вела із людного базару, і я кинулася слідом.

— Наталіє Владиславівно, скажіть, можна Вам поставити одне запитання? — я нарешті набралася сміливості.

— Яке саме? — видихнула директорка.

— Воно Вам може здатися трохи дивним, але мені дуже важливо знати... — я на секунду задумалася, — Так би мовити, перевіряю своє сприйняття... Скажіть, а якого кольору у Вас очі?

— О Боже! — розгублено розсміявшись, змахнула сумкою жінка, я посміхалася на всю широчінь своєї хижої і все ще дитячої посмішки, чудово усвідомлюючи, що далеко не кожен питатиме про це свого директора, хоча що тут такого?

Це тільки очі, очі нещадної відьми, яка проводить загадкові ритуали, навколо якої в'ється купа шанувальників, підлеглих, магічної сили, змов та таємниць. А може, навпаки? Не відьмині це зовсім бездонні очі, а очі чарівної дівчини, дівчини з прекрасною душею, яка чистіше грудневого снігу, що тільки випав, чистіше дитячої сльози… Чому крижаний погляд буває настільки теплим? Може, й відьми вміють кохати? Але я поки що не готова повірити в це, перебуваючи під чарами із вишневої криги.

«Колись і Ви повідаєте мені свою таємницю...»

— Ну... Знаєш, я не вдивлялася якось... — відповіла білявка.

— Це Ви даремно.

— У якому сенсі? — вона посміхнулася.

— У хорошому, Наталіє Владиславівно, звичайно ж, у хорошому!.. — підстрибнула я поряд.

— Начебто світло-зелені, ближче до... — задумливо продовжила директорка.

— Сіро-зелені? — серйозно запитала я.

— Так, мабуть, сіро-зелені. — ми посміхалися: вона – намагаючись відійти від легкого шоку і моєї зухвалості, я – від підтвердження свого припущення. Зрештою, на що ще дивитися, сидячи за першою партою? Та й що взагалі залишається зацікавленому погляду, коли до очей обличчя закрите маскою, а зверху – чубчиком? — Бачиш, добре у тебе все із сприйняттям кольору.

— У будь-якому випадку, воно у нас із Вами збігається. — справедливо помітила я, примруживши ліве око і піднявши вказівний палець лівої руки.

— Нехай буде по-твоєму.

— І справді, як місяць... — буркнула собі під ніс, замріяно подивившись угору.

— Що ти сказала?

— Та так, нічого... Почулося, мабуть...

 

Ранок наступного дня видався дощовим і, якщо говорити зовсім відверто, навіть тужливим. Уже скінчився третій урок, а наша dame d'école все ніяк не з'являлася на горизонті. Лякаючись такої перешкоди, як Юліана, я не наважувалася штурмувати кабінет директора, тому, пронизуючи маленькі стовпотворіння студентів, практично безцільно вешталася коридорами, поки не напоролася на Олександра Вадимовича.

Викладач виник переді мною настільки раптово, що я скрикнула, завмерши перед його настирливим поглядом.

— Привіт знову! — я спробувала відвернутися, але він схопив мене за плече і розвернув назад до себе, — Що, думала, втекла раз, то вдруге вдасться? — мабуть, пригадав учорашню зустріч у кущах і мою раптову втечу вчитель.

— Відпустіть мене, будь ласка...

— Ми минулого разу з тобою не договорили, тобі не здається? — педагог виразно обпікав мене почорнілим поглядом.

— Що вам потрібно від мене? — майже здавшись, зітхнула я.

— Хоча би закінчити нашу розмову, познайомитися, обговорити дещо... — він продовжував дивитися мені в очі, коли провів холодними пальцями по моїй блідій щоці. До мене підступила злість, а потім – огида.

— Наталіє Владиславівно! — вловивши свою Спасительку бічним поглядом, я змусила здригнутися весь коридор і всіх присутніх. Олександр Вадимович різко відірвав свої кінцівки та відстрибнув від мене на півтора метри. Сама ж директорка різко загальмувала і саме в той момент, коли педагог віддав перевагу ганебній втечі, попрямувала до мене.

— Наталіє Владиславівно... Наталіє Владиславівно... — повторювала я вже тихо і здавлено, хмурячи брови від образи.

— Що трапилося? — вона поклала свою руку на моє плече – я відчула тепло та раптове полегшення.

— Ви можете сказати йому, щоби він мене більше не чіпав? — ми стояли в сантиметрах десяти одна від одної, а я, як і раніше, відчувала її тонку руку на своєму плечі, важко дихаючи і чуючи її розмірене дихання.

— Як не чіпав? — серйозно запитала жінка.

— Загалом не чіпав.

— Ти тремтиш. — я кивнула, — Хто не чіпав?

— Він... Він... Він... — запинаючись, повторювала я.

— Хто це, він?

— Ось... — я обернулася назад, відчайдушно розуміючи, що педагог, як останній боягуз, встиг втекти, — Але ж Ви бачили, як він втік, бачили, як він... Це ж ненормально, правда? — зібравши всю свою надію, я подивилася їй у вічі.

— Заспокойся, будь ласка, заспокойся... — вона стискала мені плечі вже обома руками.

— Ви знаєте, якщо і є викладачі, які мені подобаються, у чиїх дотиках знаходжу щось привабливе і навіть приємне, то це точно не він! — із досадою і глузуванням випалила я. Жінка засміялася з моєї ж усмішки і різко обсмикнула руки, ніби прекрасно розуміючи, до чого я хилю, і рушила до сходів. Я бігла поряд.

— Ви знову не вірите мені? — після цих слів вона зупинилася, ніби громом уражена, і, змістившись до стіни, взяла мене за руку. Від її дотику кисень раптово почав випаровуватися – дихати стало важче, а я вже нічого не чула, окрім власного серцебиття.

— Кицюнечко, ти же розумієш, що це досить серйозні звинувачення, які виходять на рівень закону? — я, насупившись, дивилася їй прямо в очі – вона відсахнулася, ніби їй стало не по собі, — Я поспілкуюся з ним. — тепер я мовчки пропалювала злиття наших рук, — Я тобі обіцяю. Ти мені віриш?

— Я вам завжди вірю, а Ви... — обурювалася я гірким мовчанням, раптом краєм ока вловивши двох викладачок, серед яких була і моя кураторка. Обидві вони вирячилися на нас із директором, але мою співрозмовницю це анітрохи не бентежило.

— Відпустіть мою руку, будь ласка… — прошепотіла я.

— Що? — зобразивши в черговий раз із себе слабочуючу, вона стиснула мої пальці ще сильніше.

— Будь ласка, відпустіть мою руку. — я чітко відокремлювала слова одне від одного, — Мені неприємно.

— Ось як? Так пару хвилин тому йшлося не про мене? — вона вдоволено підняла брови, вловивши моє лукавство.

— А ви ревнуєте, чи що? — незважаючи ні на що, гордо посміхнувшись, вивільнила свою руку я і рушила скривдженою фігурою прямо до свого кабінету, ловлячи на спині вже три здивовані вчительські погляди.

 

Коли на початку заняття увійшла кураторка нашої групи, як не дивно, мені не була прочитана тирада про непристойну поведінку з викладачем і директором нашого навчального закладу, про належну поведінку студентки престижного філологічного коледжу, як це траплялося зазвичай, але подібні нововведення мене, зрозуміло, радували.

Коли Олена Андріївна почала муркотати щось французькою, я дозволила собі відхилитися і покинути межі нашої реальності, занурившись у роздуми про те, що мене дійсно хвилювало.

Я хотіла цій жінці розповісти багато чого: про те, що я відчуваю, про те, що я пережила, від чого плакала, чого соромилася і соромлюся. Саме їй хотілося розповісти про всі свої слабкі місця, повністю довіряючи більше, ніж тіло – свою душу. Із кожною новою «випадковою зустріччю» у мене залишалося все менше шансів бути знову прийнятою з усією директорською люб'язністю і все менше права з'являтися у полі її зору.

— А з літератури треба зробити якесь письмове завдання... — промовила випадково вголос, але все-таки тихо.

— Спасибі за інформацію. — уїдливо відгукнулася Даша – моя сусідка по парті.

Я нічого їй не відповіла, а натомість охайно витягнула зошитовий аркуш, поклала його перед собою і задумливо стиснула ручку між зубами. Треба щось писати. Але що? Безперечно, вірш! Ніщо не може говорити так яскраво і чітко для тих, хто розуміє і в той же час загадково і невиразно для сторонніх, як вірші. Питання з транспортуванням було теж вирішено досить швидко: оскільки перед кабінетом директора є ще приймальна в комплекті із секретарем, то не існує в цій ситуації кращого способу, ніж просто вкласти записку у зошит із літератури та здати на наступному уроці разом із домашнім завданням, яке я, до речі, як і належить закоханій відмінниці, виконала в перший день, коли воно було задано.

В Олени Андріївни задзвонив телефон, і, користуючись моментом, я почала акуратно виводити літери на білому аркуші:

«В палких обіймах ночі,
У вишневій сонній мглі,
Як серце того хоче,
Ви явились, Наталі...

А загадковість рухів
І холодна ніжність губ,
Ще й дотикові муки
Знов у сни мої прийдуть...

Збожеволіла й стрімко –
Очі, світлі кораблі,
Що місяця відтінка,
Лиш люблю я, Наталі...

Мої рядочки ніжно
Для Вас складають вірші,
А я жадаю, грішна,
За Вами йти неспішно...  

Ваш аромат дурманить,
А голос Ваш чарує,
А поміж десь рядками
В моєму серці – буря...

Як любов з'являється,
Не шукайте на землі...
Хай же не дізнаються,
Ким хворію, Наталі...»
 
Я здригнулася, коли наполегливий погляд Олени Андріївни опинився прямо на мені, і відразу поспішила сховати аркуш, тим самим різким рухом його безповоротно пом'явши, але не видавши свого засмучення.

— На, віднесеш. — вона дала мені якусь чорну папку.

— Що це? Знову директору?

— Ні. — а тут засмучення вже застрибало в мене на обличчі: на стиснутих губах, на рожевих щоках, на опущених очах, — Олександру Вадимовичу на перший поверх віднесеш, окей?

— Та пішла ти зі своїм «окей», стерво... — подумки послала жінку, не підводячи погляду.

— А більше нема кому, чи що? Тридцять чоловік у групі... — обурилась я.

— Просили особисто тебе. Не знаю, навіщо ти всім здалася... — вона мерзенно посміхнулася у відповідь на мій протест. Я майже визнала свою поразку.

— Проте я знаю... — невідома містична сила змусила мене, хоч і бурчачи, взяти цю злощасну папку і поспішити геть.

 

Я йшла коридором неохоче, неохоче спускалася вниз, про себе рахуючи сходи, але ще з більшим небажанням і огидою я думала про те, що повинна відчинити двері до його кабінету й увійти туди, не кажучи вже про те, скільки задоволення мені доставила би його фізіономія... Але хтось нагорі, мабуть, почув мої молитви, оскільки викладач вийшов сам і виник переді мною різко, але вже не так ефектно, адже я сама виманювала його виснажливим поглядом, не наважуючись до нього зайти без зайвих маніпуляцій.

— О! Таки прийшла, подивиться! — він радісно, ​​але так огидно посміхнувся.

— Здається, це Ваше... — максимально скривившись у посмішці, я просунула йому папку, яку він різким рухом вийняв із моєї байдужої руки і кинув на підлогу, моментально уклавши мене в свої обійми, не давши схаменутися від страху, що раптово мене наздогнав. На секунду вловивши його погляд, я відкрила для себе всі його наміри: він хотів використати мене як фактор, що впливає на директорку, щоби перешкодити реалізації нею своїх планів. Зрозумівши, що не зможе зачарувати мене сильніше за свою прекрасну керівницю, для підпорядкування обрав тактику залякування – цей бовдур, він не знав, що жодна сила в цьому Всесвіті не зможе змусити мене зрадити цю жінку і хоч як діяти проти неї.

— Відпустіть... — прохрипіла я, відвертаючи ніс від його тіла, наскрізь просоченого задушливим одеколоном.

— Твої очі сказали мені про те, що я маю бути твоїм, але твоя поведінка запевнила мене у зворотному... — він до хрускоту стиснув мені руки, доки його запах стискав мені горло, перекриваючи подих, позбавляючи можливості закричати, — Я визволяю тебе від неї. Ти будеш моєю. І віднині служитимеш тільки мені одному. — він глянув у мої очі грубо і пильно, ніби намагаючись загіпнотизувати, але одразу відвернувся, ніби обпікся. Я майже впала на підлогу, але він продовжував мене щосили утримувати поруч із собою.

— Що тут у біса таке відбувається?! — грізний директорський голос, наближений до крику, оглушив коридор і за мить вивільнив мене із рук викладача. Олександр зробив невимушене обличчя і притулився до стіни, ніби нічого, зовсім нічого не сталося.

У моїй свідомості виникла темна картинка, а нудота грудкою застрягла в горлі. Кашляючи, я позадкувала в бік сходів, до директорки, яка трималася все ще прямо, але гнівно тремтіла. Колкий спогад змішався з ниючим болем у кістках – на очах виступили сльози. Мені стало страшно, ніби я зараз була не в своєму коледжі, який завжди здавався мені надійнішим за дім і будь-яку фортецю, а на холодній темній вулиці, ніби я досі маленька, а довкола ні душі – тільки він, що щільно притискає мене до цегляної стіни... Усе, ніби страшний сон, із жахливим свистом у голові промайнуло буквально за одну секунду, і я підбігла до директорки, сховавшись за її спиною, щільно притиснувшись, обняла її ззаду.

— Наталіє Владиславівно, він... — я не відпускала її ні на мить, вона поклала свою руку на мої пальці.

— Зникни! — наказала жінка владно – ми обидва завмерли, але вона дивилася прямо себе і заспокійливо погладжувала мої пальці, — Зникни, біса шматок, я тебе знищу! Геть! — вона тупнула ногою, і педагог, як переляканий дворовий пес, зник за дверима своєї обителі.

— Він пристає до мене... — схлипуючи, прошепотіла я. Ці слова повернули директорку до реальності – вона лагідно ляснула мене по руці, щоби звільнитися, і недовго провела за собою за кінчики пальців.

— Ходімо. — це було останнє слово, яке пролунало до кабінету директора.

Тільки увійшовши до приймальні, мені стало вже не по собі. Про всяк випадок я опустила своє почервоніле обличчя в підлогу, але Юліана не пожертвувала нам ані погляду, ані навіть його половини, тому ми спокійно увійшли до кабінету, а двері люто зачинилися слідом.

— Сідай! — наказала жінка і сіла навпроти мене. Подивившись хвилину мовчки одна на одну, даючи собі можливість заспокоїтися, кожна почала втрачати терпіння, але я, згадавши щось про субординацію, тактовно мовчала.

— Настав час поговорити, чи не так? — розпочала першою директорка, під'їхавши на стільці ще ближче до мене, на що я кивнула, — Для початку я хочу вислухати тебе, щоб зрозуміти, що тобі вже відомо, у що потрібно тебе ще присвятити і що тебе, зрештою, цікавить. — білявка ввічливо витримувала паузу, даючи можливість мені заговорити.

Натомість думки мої плуталися, адже запитати більше, ніж за півроку, хотілося багато про що, припущень виникало ще більше, а скільки всього ще хотілося і належало, мабуть, дізнатися, що я остаточно розгубилася, просто не знаючи, із чого б такого почати.

— Олександр Вадимович. — сказала я всього два слова, викликавши на прекрасному обличчі роздратування та швидке полегшення.

— Добре, давай про це... Поговоримо... — замислившись, вона нахилила голову, а потім різко відкинулася на спинку стільця, — Тільки давай одразу я тобі поставлю одне запитання, добре?

— Звичайно.

— Він не просто так до тебе ліз? Коли це розпочалося вперше? — вона дивилася на мене строго.

— Учора вранці, здається.

— Детальніше, будь ласка. — напружено наказала жінка.

— А Ви знали, що він син того самого двірника? — сказала я це неймовірно гордо, змусивши свою співрозмовницю посміхнутися.

— Прийомний.

— Як? То Ви знали про їхній зв'язок? Але ж вони... — від хвилювання я буквально підстрибнула на стільці.

— Вони ж що?

— Учора вранці, ще перед заняттями, я випадково стала свідком їхньої розмови...

— Випадково! — радісно закотила очі директорка.

— Добре. — погодилася я, — Вважаючи зв'язок цих суб'єктів підозрілим і дуже цікавим, я вирішила підслухати їхню розмову і сховалася в кущах...

— Це вже більше схоже на правду! —засміялася жінка.

— Вони говорили, — я насупилась, — про те, що мета Олександра Вадимовича знешкодити деяку Спасительку, а ще про те, що вона його зачарувала, — тепер насупилась уже Наталія Владиславівна, — а потім двірник вказав у мій бік і наказав синові взяти владу наді мною.

— Невже!

— Так... Він плів щось про мої очі, що вони можуть поневолити... — білявка засміялася, ніби ці слова їй були добре знайомі, — Наталіє Владиславівно, а що не так з моїми очима? Він так і не зміг у них нормально подивитися.

— А що з ними і справді не так? — вона окинула мене глибоким і уважним поглядом, — Напевно, дуже красиві в тебе, та ще й зелені очі... — вона хотіла сказати явно більше, але поки що вважала за краще промовчати, тому я продовжила:

— Він закоханий у Вас? — запитала я про це з ноткою ревнощів і жалю.

— Хто?

— Олександр Вадимович...

— А що тут такого? — гордо посміхнулася директорка.

— Просто Ви з ним поводитесь так, ніби між вами справді щось є... Пробачте... — пауза, — Він же пристає до Вас... Я же бачила... Я же не зовсім ще сліпа... — уловивши скіпку ревнощів, директорка нахилилася до мене і посміхнулася зовсім м'яко.

— Він прийшов працювати сюди того ж року, що і я, разом зі своїм батьком. Понад шість років тому. — уточнила вона, мабуть, про всяк випадок, — Діючи за вказівками свого батька, цей нещасний спробував оволодіти мною. — я здивовано здригнулася, адже не могла навіть подумати про таку зухвалість, — Таких людей, кицюню, краще тримати на короткому повідку. Запам'ятай: якщо хтось намагається заволодіти тобою, заволодій їм сама. У чомусь цей ірод має рацію: тобі для цього справді вистачає одного лиш погляду. — я здивовано підняла брови, — І ось я скористалася ще шість років тому цією мудрою порадою, яка перейшла до мене, до речі, від моєї покійної бабусі. У такий спосіб я його знешкодила сама. — директорка закінчила свою розповідь посмішкою.

— Іронічно...

— Ти також знаходиш? — радісно посміхаючись, вона додала:
— То він, кажеш, намагався заволодіти тобою?

— Ну, Ви же все бачили самі... — відповіла я зніяковіло.

— Чудово! Тобто він фактично чіплявся до тебе, чи не так? — вона хитро вдивлялася в моє обличчя.

— Ну, якщо триматися за щоки учениці, притискати її до себе, звертатися зі всією неоднозначністю фраз, при цьому без відповідного бажання, ще не стало нормою, то я б сказала, що все-таки так... — серйозно закінчила я, хоча жінка дивилася на цю промову, як на дитячий белькіт. Раптом я замислилася, намагаючись зрозуміти, чи справді чоловік до мене приставав чи він мав який інший намір.

— Прекрасно! Тим самим він і підписав собі смертний вирок... — а ось ця фраза здавалася дуже неоднозначною.

— Жертва обрана? — зібралася із духом я.

— Жертва обрана давно, але ти допомогла з офіційною причиною його позбутися.

— Причиною для ритуалу?

— Причина для ритуалу полягає хоча б у його зв'язку із двірником, а причина для звільнення – його поведінка з тобою. — суворо зауважила жінка.

— Хто Ви? — знесилений погляд.

— Ти же сама сказала, що відьма. — усміхнулася директорка, тим самим мене присоромивши, — Вважай, що ти здогадалася.

— Як?

— Відчула... — вона нахилилася до мене ще ближче, а солодкі домисли вже приготували мене до здійснення хоч однієї боязкої фантазії, але між нами все ще зберігалася відстань і напруга щонайменше в тисячу вольт.

— Відьма... — прошепотіла я буквально з останніх сил.

— Відьма... — пошепки продублювала білявка.

— А відьми здатні кохати?

— Відьми здатні на все. — хитро посміхнулася жінка, цокнувши зубами.

— Давайте тепер про ритуал все-таки... — різко переклала я тему для розмови, відсунувшись назад, без особливого бажання відриваючи свій погляд. Білявка відкинулася на стільці – місяцеві очі її виблискували.