Наступні дні для Кріс були дуже насиченими. Лікар призначив їй безліч різноманітних тестів, обстежень, аналізів, її мали оглянути з десяток спеціалістів різного профілю. То ж Ірен возила її в спеціальному кріслі по всій лікарні. Лікар не дозволяв їй вставати принаймні до завершення обстежень, і крісло — це максимум, що Кріс змогла випросити. Це були дивні поїздки. Варто було Ірен вивезти її з палати, як порожні до того коридори лікарні швидко наповнювалися людьми. Медсестри, лікарі й навіть хворі висипали із палат, кабінетів, бокових коридорів. Всі конче хотіли побачити “нашу Іскорку“, як її всі тут називали. Кріс, незвична до такої уваги, спочатку страшенно ніяковіла та згодом почала відповідати на привітання, усмішки, викликаючи схвальні вигуки та навіть оплески.

— Ви у нас знаменитість — шепотіла їй на вухо Ірен, і відразу ж вигукувала до когось із юрби, — не заважайте! Дорогу Іскорці!

Все це дуже стомлювало то ж Кріс з радістю поверталась до своєї палати, де могла хоч трохи перепочити.

— Чому всі звуть мене Іскоркою? — запитала якось в Ірен.

Та знітилась, і почала щось швидко писати у своєму блокноті, та вловивши пильний погляд Кріс, що все ще очікувала на відповідь, відклала олівець.

— Вас знайшли просто посеред пожежі, знаєте, там все вигоріло, а ви були в епіцентрі. Вас певно врятував ваш костюм, такий сріблястий, як у пожежників. Дощ все погасив. Я Вам розповідала… Про що це я? А! Все навколо вас згоріло і ваш одяг також згорів — Ірен прикрила рота рукою, вона дуже хвилювалась, — Вибачте. Знову мелю казна-що. Та це неважливо. Там все вже погасло, і тільки ви, ну тобто ваш костюм виблискував ніби… ніби іскорка…

Ірен видихнула, схопила склянку з водою, що стояла на столі, — Може ви пити хочете?

Кріс мовчки похитала головою.

— Не кажіть нічого лікарю — благально мовила медсестра, випила воду, і майже що вибігла з палати.

Дивна реакція Ірен на просте запитання здивувала Кріс. Вона явно щось приховує. Та й не лише вона. Спеціалісти, що проводять свої дослідження, теж нічого їй не розповідають. А коли запитуєш — віджартовуються, або ігнорують, вдаючи що не почули.

— Що ж, доведеться розпитати про все у лікаря — вирішила Кріс, — після обстежень він все одно мусить озвучити якийсь результат, діагноз врешті-решт. Сьогодні ж поговорю з ним.

Постійно лежати підключеною до обридлої вже стійки з приладами, або їздити коридорами мало що не на інвалідному кріслі ставало дедалі нестерпнішим. Хотілось позривати з себе всі ці датчики, покинути ліжко і бігти. Не менше п’яти кругів. Навіть в уяві це викликало неймовірне задоволення.

Кріс посміхнулась. Пригадала свої пробіжки коридорами Колеса. Вона спеціально вставала раніше, коли попередня зміна ще несла вахту по своїх майстернях, лабораторіях яких на Колесі не бракувало. В цей час довгий кільцевий коридор станції був зовсім порожнім і ніщо не могло завадити їй вволю побігати. Щоразу на настінних екранах зображався новий чудовий краєвид: узбережжя, парк, гори, пустеля і навіть чарівний ліс Іридії —

Арра вміла здивувати.

— Арро! Як я могла про тебе забути? — прошепотіла Кріс. Вона щосили намагалась пригадати все, що сталось в останні хвилини свого перебування на Ікарі. Добре пам’ятала як витягла блакитний кристал і поклала його в сумку із термотканини разом з татовим календарем. А от чи була при ній ця сумка на острові де сталась пожежа пригадати не могла.

— Ти довірила мені своє Серце, а я… — Кріс заплакала, — я підвела тебе, сестричко…

В цей час до палати ввійшов лікар. 

— Що трапилось? Як ви себе почуваєте? Вам щось болить? — засипав її запитаннями.

— Нічого не болить. Просто пригадалося сумне…

Лікар з недовірою подививсь на заплакані очі Кріс. Підійшов, торкнувся її чола, кілька хвилин уважно вивчав покази приладів на стійці. Здається це його заспокоїло. Він навіть усміхнувся до Кріс та змахнув з її щоки сльозу.

— Все буде добре, міс. Показники чудові. Вам нема про що непокоїтись — поправив ковдру, — відпочивайте.

Та й рушив до виходу.

— Лікарю! — покликала Кріс.

Той спинився і запитально глянув на пацієнтку.

— Я вже сил не маю відпочивати. Дозвольте мені нарешті встати й походити, а краще побігати.

— Не думаю, що це хороша ідея.

— Мене вже третій день обстежують мало не всі спеціалісти госпіталю і ніхто нічого не повідомляє. Виявили щось небезпечне? Я хочу знати що не так з моїм здоров’ям.

Лікар з хвилину помовчав уважно вдивляючись в Кріс, про щось думав.

— Гаразд. Ви маєте право знати. Всі наші дослідження виявились марними. Ми нічого не виявили, жодних порушень чи аномалій. І це непокоїть мене найбільше.

— Вас тривожить моє одужання? — здивувалась Кріс.

— Ви все не так зрозуміли. Мене непокоїть не те, що нині ви за всіма показниками цілком здорові, а те, що нам так і не вдалось виявити причину вашого попереднього аномального стану. Я просто не знаю чого можна чекати — лікар на хвильку замовк, сумно поглянув на дівчину та додав, — і навіть не уявляю як з цим боротися.

— Ви боїтесь, що мій попередній стан може повернутись?

— Знав, що ви зрозумієте.

Лікар знову повернувся до виходу та Кріс не збиралась переривати на цьому розмову. Їй потрібна була інформація, ну і, звісно, свобода від всіх тих датчиків, від ліжка, від інвалідного крісла.

— Зачекайте. А що такого аномального було в моєму попередньому стані?

— Ви ще не знаєте? — лікар був явно здивований.

— Мені нічого не розповідають, навіть Ірен старанно уникає цієї теми. Ви ж певно самі їй заборонили.

— Так. Не хотів вас зайве хвилювати. Не очікував, що вона протримається так довго.

— Я особливо не випитувала. Не хотіла, щоб в Ірен були через це неприємності. Але від вас не відчеплюся і не надійтеся.

— Жодних шансів? — усміхнувся лікар.

— Жодних!

— Гаразд. Ви потрапили до нас із сильним жаром. Звичайні медичні термометри зашкалювало. Дехто з персоналу згодом навіть скаржився, що отримав легкі опіки. Неймовірно, але при цьому ваше серце все ще билось і ви продовжували дихати. Ми негайно ввели жарознижувальне, а також комплекси антибіотиків та вітамінів. Температура почала спадати, але спинилась близько п'ятдесяти градусів за Цельсієм, або ста двадцяти за Фаренгейтом. Понад місяць ми боролись за ваше життя, експериментували з різними препаратами та антибіотиками, провели безліч досліджень. Як і нинішні всі ці дослідження нічого не дали. Неможливо було виявити ні епіцентр запалення, ні причини його виникнення. Максимальний наш успіх — зниження температури до сорока чотирьох за Цельсієм, або ста одинадцяти за Фаренгейтом. Надії на ваше одужання не залишилось.

— Тому було вирішено припинити боротьбу і відключити мене від апаратури?

— Так. По перше температура, що в принципі несумісна з життям. По друге запаси антибіотиків та жарознижувальних в госпіталі не нескінченні…

Та на щастя ви дуже вчасно одужали.

— Тепер зрозуміло, чому мене тут усі звуть Іскоркою.

— То Ірен вас так назвала, а всім сподобалося…

— А тепер про найголовніше — різко змінила тему Кріс, — я наполягаю на негайному звільненні від всього оцього.

Вона красномовним жестом вказала на плетиво дротів, що тягнулись від її тіла до апаратної стійки. 

— І ще, мені просто необхідно мати можливість побігати. Я скоро захворію від цього безконечного лежання. Вже захворіваю. Кхе… Кхе…

Лікар засміявся.

— Вмовила. Але лише якщо Ірен погодиться почергувати вночі біля тебе.

— Я згодна.

Лікар озирнувся.

— Ірен? Ти коли сюди зайшла?

— Хвилинку назад. Не хотіла переривати вашу розмову.

— Тоді повідключай від міс Козак всі ці датчики й роздобудь десь спортивний костюм. Не в піжамі ж їй бігати.