— Досить уже вам теревенити. Приїхали. Далі пішки.

Машина пригальмувала, звернула на стоянку обіч дороги та описавши півколо спинилась перед входом до невеликого охайного парку обнесеного невисокою кованою огорожею.

Дівчата, сміючись та штовхаючись, швидко повискакували назовні й розгублено застигли крутячи навсібіч головами в марних пошуках хоч якоїсь будівлі. Лише порожня дорога, якою вони щойно приїхали, та безкраї пшеничні поля, що тяглися обабіч аж до віддалених пагорбів на горизонті. Такі ж поля були й по той бік парку, що через невеликі свої розміри добре проглядався наскрізь.

— А куди ж ми… — почала було Ірен, та помітивши, що Андрій заклопотаний багажем і не чує її повернулась до Кріс, — Тут якось, аж занадто… занадто…

— Тихо?

— Занадто безлюдно, — майже пошепки закінчила Ірен, — і для чого тут взагалі цей парк?

Подруги замовкли. Парк і справді геть не вписувався в довколишній пейзаж. Доглянутий, охайний, з бездоганно підстриженими газонами та витонченої краси квітниками, доріжками вимощеними рожевою бруківкою він ідеально вписався б у міський пейзаж, як улюблене місце для прогулянок та відпочинку стомлених шаленим ритмом життя горожан. Але тут у цьому безлюдному місці виглядав немов загублена кимось коштовність, що виблискує полірованими гранями серед пилу та жмутків посохлої трави, ніби частинка іншого світу, примхою долі закинута в це пустельне місце.

— Гей, Ірентра… Ірентарк…- як вас там? Встигнете ще все тут порозглядати. Допоможіть мені краще з речами. Я сам усе не донесу.

Дівчата озирнулись. Андрій стояв біля машини весь обвішаний різнокаліберними сумками — від величезних спортивних баулів до середніх та менших з довгим ременем через плече й навіть невеликого рюкзака в руках для якого місця на плечах у парубка вже просто не залишилось.

— Беріть оце, — кивком голови вказав на величезну спортивну сумку, що залишилася лежати на бруківці, й повільно рушив до входу в парк тягнучи вільною рукою чималу рожеву валізу на колесиках.

— Це все твоє? — Кріс здивовано глянула на подругу.

— Тут лише найнеобхідніше.

— Тут лише те, що я зумів втиснути в багажник, — кинув Андрій намагаючись протиснутися крізь вузький вхід, та щоразу чіпляючись то сумками то рюкзаком, — решту довелось залишити.

Ірен ображено стиснула губи й рішуче попрямувала до машини, вхопила сумку і потягла її ледь, відриваючи від бруківки.

— Зачекай, я допоможу.

Сумка виявилась не такою важкою, як здавалось, але через великі розміри подругам ніяк не вдавалось протиснути її крізь вузьку брамку.

— Чого ви там вовтузитесь, — гукнув Андрій, що вже встиг відійти трохи вглиб парку, — не відставайте.

— Ніби він сам не бачить чого, — бурчала Ірен щосили тягнучи сумку, що знову застрягла, — міг би й допомогти.

— Не ображайся на Андрія, — він і так добряче навантажився.

— Ну хоч би зачекав тоді, — не вгавала Ірен, — з самого ранку тільки й командує. Змусив залишити половину моїх речей, а я пів ночі їх пакувала.

— То це правда про багажник? Я гадала Андрій жартує.

— Ну, гаразд. Я трішки перестаралась — боялась забути що-небудь важливе, — Ірен раптом посміхнулась, — бачила б ти його обличчя, коли я показала йому весь свій багаж.

Подруги дружно налягли на сумку і таки протиснули її до середини.

— Ну, нарешті, — вигукнула Ірен і втомлено опустилась на неї.

— Не перегравай, не такі вже й важкі ці твої найнеобхідніші речі. Вставай. Нам іще доганяти твого… Ой, а де ж це він? Щойно ж був ось там.

Ірен, не встаючи з сумки, випрямилася й стала оглядатися довкола.

— Андрію! Де ти? — гукнула, та у відповідь лише тиша, — Він знущається з нас? Заховався кудись, а ми ж дороги не знаємо.

— Тут ніде сховатись, ще й з такою кількістю речей. Дивно. Ніби крізь землю провалився.

— Як це провалився? А нам що тепер робити? Андрію-ю-ю!

— Не переживай. Знайдеться твій Андрій. Та й що з ним могло тут трапитися?

— А якщо не знайдеться? Якщо його дракони викрали?

— Дракони не існують. Та і яке їм діло до Андрія.

— Як це не існують? Ти ж сама розповідала про того, як там його?

— Баардак? — дівчина здригнулась згадавши повний нестримної люті погляд, — То був лише сон.

— А як же та медсестра?

— Ходім уже краще вперед. Гадаю все скоро виясниться.

Ірен трішки повагалась, та все ж знехотя підвелась. Хвилинку уважно розглядала порожню алею попереду, вслухалась в тишу.

— У тебе є вода? — спитала у Кріс.

— Нема.

— Тоді тримай, — дівчина дістала пляшечку апельсинового соку.

— Я не хочу пити.

— Це для захисту від драконів. Мені так спокійніше буде, — Ірен благально глянула на подругу, — дракони ж бояться води?

— Не впевнена, що це відноситься й до соків, — відповіла Кріс беручи протягнуту їй пляшечку.

Ось так тримаючи однією рукою напоготові свою зброю, а іншою сумку вони й вирушили порожньою алеєю крізь цей дивний тихий парк.

— Кріс! Ірен! Радий вас бачити. Ви ж пам'ятаєте мене?

Від несподіванки дівчата впустили свою ношу. Назустріч їм поспішав невисокий лисий чоловічок в картатому костюмі та темних окулярах.

— Ларрі? — пошепки звернулась Кріс до подруги, — звідки він тут узявся?

— Н-не знаю, — так само тихо відповіла та, — я н-не помітила. Може це примара?

Подруги позадкували не спускаючи погляду з чоловіка, що швидко наближався. Першою спам'яталася Ірен.

— Ану стій! — вигукнула вона швидко ставши поперед Кріс, та виставивши вперед руку з пляшечкою соку, — не наближайся до моєї подруги.

Ларрі, ніби тільки й очікував цього, різко сповільнився та ще за декілька кроків і зовсім спинився. Хвилинку віддихувався спершись рукою на коліна. Тоді випрямився, витер рукавом піт з чола.

— Вибачте мені, міс Козак. Я… Мені досі соромно, що я тоді обманув вас… Я справді хочу вам допомогти.

Він вихопив пляшечку з руки Ірен, жадібно зробив кілька ковтків.

— Дякую, — видихнув полегшено віддаючи напівпорожню посудину геть розгубленій дівчині, — Двісті сходинок! Двісті клятих сходинок. Ви не уявляєте, що це таке для людини мого віку і комплекції.

— Ви не бачили Андрія? — звернулась Кріс до Ларрі, — ми трохи відстали й тепер не знаємо куди іти.

— Звісно бачив. Він вже всередині — запевнив той.

— А ти сам звідки тут узявся? — раптом втрутилась Ірен.

— Я? Я теж із середини… цього… як там його… — Ларі обернувся, щоб показати звідки ж він щойно вийшов та так і застиг упівоберта з витягнутою вперед рукою.

— А де ж інститут? Чортівня якась. — він обернувся до дівчат, — тут нічого нема.

— Ми й самі це бачимо, тобто не бачимо ніякого інституту.

— Але ж я щойно звідти вийшов…

— Мені це нагадує магію фей, — шепнула Кріс подрузі.

— Гадаєш, Андрія не дракони, а феї викрали?

— Це ж сенсація! Аномальна зона! — в Ларрі прокинувся журналіст. Його втома вмить кудись поділась, очі блищали, — тут точно не обійшлося без інопланетян, я впевнений. Нам треба все тут ретельно оглянути, могли залишитись сліди, іншопланетні артефакти.

Він порився по кишенях і видобувши врешті старенький компас, обережно поклав його на долоню й став повільно обертатись затамувавши подих та не відриваючи погляду від маленької стрілки. Дівчата мовчки спостерігали за його маніпуляціями.

— Магнітроспектрометр — незамінний інструмент для пошуку прибульців, — пояснив Ларрі, — після них завжди лишаються магнітні аномалії.

Кріс хотіла було заперечить, що це звичайнісінький компас та гучний оклик спинив її на півслові.

— Скільки вас можна чекати? Наказував же — не відставайте!

Позад Ларрі з’явився Андрій. Від несподіванки Ірен скрикнула і плеснула в нього залишками соку. Той ледве ухилився відскочивши вбік.

— Обережніше. Костюм мені вимажеш, а я ще з професором не бачився.

— Вибач. Я не хотіла. Ти спочатку кудись пропав. А тепер звідкись з’явився. Знаєш як я хвилювалась. Думала тебе дракон забрав, — випалила Ірен на однім диханні, — я боялась, що вже ніколи тебе не побачу…

— Дракон? — здивувався Андрій, — Ну знаєш. Це, звісно, дивовижне, можна навіть сказати чарівне місце, але ж не настільки.

Хлопець легко підхопив кинуту подругами сумку, вільною рукою скуйовдив волосся на голові Ірен.

— Драконів не існує, мала, можеш не боятися.

За інших обставин низька на зріст Ірен образилась би через таке звертання, та тепер це не мало значення. Головне — Андрій знайшовся.

— Північ там, — кивнув хлопець, звертаючись до Ларрі, що досі так і стояв із компасом в руці.

Той поспішно сховав свій незамінний інструмент до кишені.

— Ходім. Тут зовсім недалеко, — юнак ледь помітно по-змовницьки підморгнув Кріс, — тобі точно сподобається.

Андрій закинув сумку на плече й неспішно рушив вперед. Всі мовчки пішли за ним. Кожен думав про своє.

Ірен все ще побоювалась появи драконів і сторожко озиралась навколо. Жестами вона випросила у Кріс вцілілу пляшечку соку, і лише відчувши як плескається в ній рідина трохи заспокоїлась — тепер є хоч якийсь шанс захистити друзів.

Ларрі, як тільки Андрій відвернувся, знову вийняв свій компас. Але тепер ховав його в долоні опущеної руки намагаючись непомітно слідкувати за стрілкою. Точнісінько — студент, що потай зазирає у шпаргалку, доки викладач відвернувся.

Останньою йшла Кріс, чим додатково нервувала Ірен, яка мало не щосекунди озиралась, аби переконатись, що її подрузі ніщо не загрожує. Дівчина була абсолютно спокійною. З усієї компанії лише вона одна зуміла розгледіти старанно приховану посмішку на обличчі Андрія, яка попри всі його старання проявляла себе ледь припіднятими кінчиками губ, іскорками в очах та й навіть підкреслено нейтральною інтонацією. Хлопець явно приготував їм якийсь незвичайний сюрприз і щосили намагається не зіпсувати все, не розкрити таємницю передчасно. Лишалось тільки дочекатись чуда.

Чекати довелося недовго. Не пройшовши й тридцяти кроків Андрій почав оглядатись на своїх супутників, щоб побачити їхню реакцію. Кріс ще уважніше почала вдивлялась в дерева обабіч алеї і ось… що це? Якийсь рух, Немов хвиля прокотилась поміж стовбурами. Частина дерев почала ледь помітно рухатись зміщаючись по трошки із кожним новим кроком дівчини.

Ірен, помітивши, що її подруга невідривно дивиться в одному напрямку відразу ж підскочила до неї тримаючи напоготові пляшечку соку.

— Що там?

— Дерева. Вони рухаються.

Ірен повернулась направила погляд туди ж, куди вдивлялась Кріс. Зробила кілька кроків і, раптом скрикнула від несподіванки.

— Що це? — пляшечка вислизнула з її рук, вдарилась об бруківку забризкавши Ларрі. Той відскочив впустивши свій компас. Швидко підняв його, і лише тоді спитав

— Що сталось? Що ви помітили?

Андрій вже не озирався. Він йшов задом не приховуючи вдоволеної посмішки, насолоджуючись реакцією друзів, яка явно перевершила його очікування.

— Це дзеркало. Гігантське дзеркало, — Кріс провела рукою вказуючи на лінію майже на рівні вершин дерев, де можна було чітко побачити його край.

— Я ж казав — тобі сподобається, — Андрій підійшов до невеликої заглибинки збоку алеї, де мала б стояти лавка, раптом просто в повітрі перед ним утворився темний прохід, — запрошую до задзеркалля.