Наступні дні були доволі одноманітні. Ікар летів по заданому курсу до місця, де за розрахунками знаходивсь загублений Спектрум. Арра, хоч і не створювалась для пілотування космічних катерів, чудово справлялась з обов’язками другого пілота. Все, що залишалось Кріс — це вислуховувати декілька разів на день доповідь Арри про поточний стан справ на Ікарі та навколо нього: температура, напрямок та швидкість сонячного вітру, інтенсивність магнітних збурень з виведенням на екрани відповідних графічних образів — все це дуже нагадувало звичайний перегляд прогнозу погоди. Решту ж часу робити було нічого, тож Кріс віддавалась спорту (на Ікарі, як з’ясувалось, була бігова доріжка та різноманітні тренажери, що після використання складались і ховались під панелями підлоги) перегляду навчальних відеороликів та спогадам. 

Вона сідала в широке крісло пілота підібравши ноги, як любила сидіти колись на таткових колінах, слухаючи його розповіді, одягала візуалізатор і, стараннями Арри, переносилась в уже напівзабутий світ свого дитинства.

Сім’я її проживала у маленькому тихому містечку, що розмістилось серед безіменної долини, оточеної пагорбами, порослими дубами та кленами десь біля кордону з Канадою. Мама працювала в секретній урядовій лабораторії й нечасто бувала вдома. І все ж ніхто не був для маленької Христі настільки близькою людиною. Вони розуміли одне одного без слів. І навіть коли мама затримувалась на роботі чи просто перебувала в іншій кімнаті дівчинка могла легко відчути її настрій, подумки звернутись до неї й без слів зрозуміти відповідь.

Тато ж був художником і письменником. Він вигадав чарівний світ — Іридію і видав декілька серій коміксів, найзнаменитішою з яких були "Пригоди короля Зодіака”.  Працював він дома, і дівчинка дуже полюбляла спостерігати за тим як під його вправними швидкими рухами на папері оживала чергова чарівна історія — справжнісінька магія.

Іноді в гості до них заходив дядько Рей, що проживав неподалік. Це був давній батьків приятель, з яким вони колись разом служили у війську. 

Дядько Рей сідав у велике шкіряне крісло перед каміном, маленька Христя забиралась до нього на руки й вони разом слухали розповіді татка про Іридію. Потім поверталась з роботи мама і також приєднувалась до них. Іноді вона поправляла таткові історії, або навіть переказувала їх зовсім інакше, від чого вони ставали ще живішими та яскравішими.

—Ти невиправний фантазер, — казала вона до тата, — це ж треба було такого понапридумувати! І розповідала свою версію подій. Потім стомлена Христя засинала і її відносили до дитячої кімнати, а дорослі ще довго про щось гомоніли біля каміна.

А ще Кріс любила згадувати про відпочинок на порослому лісом острові посеред гірського озера.

Вона тоді уявляла себе берегинею Острова Єдинорога — найтаємничішого місця Іридії.

І дарма, що Замість стрімких скель був пологий піщаний берег, замість величних водоспадів — невеличкий струмок, що тихо дзюркотів поміж дрібних камінців. Дарма що вершини дерев не зодягались в хмари й понад ними не височіли велетенські променисті кристали — білий, як саме світло — Хранитель Дня і палахкотючий іскристий Хранитель Ночі. Хіба такі дрібниці можуть спинити дитячу уяву?

А потім прийшла біда.

Одного ранку Христя прокинулась від тривоги, що раптом огорнула її серце. Почалось! — це слово прозвучало в її свідомості і його відлунням наповнився весь дім, — Почалось! Почалось! Почалось!..

Перелякана дівчинка зіскочила з ліжка й побігла босоніж в татову майстерню.

— Почалось! — випалила вона прямо з порогу.

Тато стурбовано глянув на доньку, застиг на мить, до чогось прислухаючись, озирнувся і кинувся зашторювати вікна.

— На нас напали дракони, — жахливий здогад промайнув в голові дівчинки, то ж не гаючи часу і не озираючись на татка, що метушився складаючи стопками на столі та дивані якісь папери, одяг, малюнки, Христя помчала до ванни.

— Вода! Дракони бояться води, вона забирає в них силу, — бубніла вона собі під ніс залізаючи у ванну, увімкнула душ і принишкла-заціпеніла під рятівними потоками, що рясно спадали їй на голову та плечі й холодними струмочками стікали по всьому тілу. Там її й знайшла згодом мама.

Військові, що приїхали разом із мамою, швидко перенесли речі, наготовані татом до невеликої вантажівки накритої потертим брезентом. Допомогли забратись туди ж і Христі з батьками й машина рушила на захід, де поміж пагорбами ховався вхід в потаємне підземне містечко.

Кріс вимкнула візуалізатор. Трохи посиділа мовчки, розглядаючи назавжди покинутий затишний дім, що потопав серед безлічі квітів у яких так кохалася мама, в якому залишились всі безтурботні дні її щасливого дитинства.

— От і закінчилась казка… 

— Ти ніколи не згадувала про це на Колесі, — зауважила Арра

— Після загибелі батьків я взагалі ніколи про це не згадувала. Займала себе будь-чим, щоб хоч якось розвіятись, щоб забути…

— По перше: Твої батьки не загинули. Вони загадково зникли, але можливо...

— Не треба, Арро! Про “загадкове зникнення” мені розповідали всі ці роки. Я ж завжди знала що їх вже нема, лише боялася це визнати.

— Чому ти так в цьому впевнена? Ти ж не була тоді з ними й не бачила, що сталося насправді.

— Я не бачила. Я це відчула. Я завжди відчувала все, що відбувалось із мамою, - Кріс замовкла на мить, збираючись з думками.

— І що ж ти відчула? — далі допитувалась Арра.

— Вогонь! Він пройшов крізь усе моє тіло. Я ніби горіла зсередини, наче кожен мій орган був охоплений полум’ям. І, раптом, перестала відчувати маму! Її просто не стало.

— Ти вирішила, що їх вбив дракон?

— Драконів не іс-ну-є! — відчеканила Кріс, намагаючись переконати швидше саму себе ніж Арру,— Їх вбило Сонце.

Сльози потекли по її щоках.

— Не треба втрачати надію, — відповіла Арра, — я знала твоїх батьків довше ніж ти й скажу тобі — Їх так просто не вбити.