Тук-тук... Тук-тук...

Десь високо в гіллі старої розлогої сосни робить свою справу дятел — тук-тук.

Сонячне проміння, пробившись крізь крону, покриває майже білий пісок мерехтливим мереживом світла й тіні.

Маленька Христя ніжиться на теплому піску, посміхаючись сонячним зайчикам, що на мить спиняються перепочити на її стулених повіках та й далі біжать кудись у своїх заячих справах.

Дівчинка вслухається. Ось плюснула хвиля..., ще одна..., пролетів жук..., щось завовтузилось неподалік у траві — напевно їжак.

Грайливий вітерець пошурхотів у очереті й тепер ворушить своїм теплим подихом неслухняний чубчик — лоскотно...

Тук-тук — знову дятел.

Пахне хвоєю, прим'ятою травою, рибою, що наловив дядько Рей, ще чимось терпким і ... татом.

Христя не бачить його, але знає, що він лежить поруч. Напевно придумує нову чарівну історію які вона так полюбляє.

Тук-тук... Тук-тук-тук... Стукіт дятла стає все голоснішим і настирливішим. Тук-тук-тук-тук...

Кріс прокинулась. Трохи полежала із заплющеними очима намагаючись ще хоч на мить затримати таке приємне яскраве видіння чи то спогад....

Тук-тук-тук... — це вже не сон, звук був реальним.

Кріс відкрила очі. Покручена гілка старої сосни нависала над нею злегка похитуючись від вітру... теплий вітерець... запах хвої... — що це? знову сон?

Вона проснулась від сну уві сні?

Озирнулась. Озеро, гори, ліс, стареньке бунгало — все як колись давно у дитинстві, лише тата поруч нема...

Погляд впав на ковдру, у кутку якої була вишита емблема міжнародної агенції космічних досліджень. Отже, я все ще у своїй каюті на "Колесі", а все що зараз бачу та відчуваю то лише ілюзія майстерно створена штучним інтелектом космічної станції Аррою.

— Арро! Твоя робота?

— Ні. Це все — ваш сон. Я перервала його згідно з обраним вами часом пробудження.

— Дятел як будильник? — усміхнулась Кріс, — Оригінально!

— Цей елемент вашого сну створював найбільше шуму, я лише трохи підсилила звук.

— Гаразд. Але хто тоді вивів мій сон на всі ці екрани? Хіба це не порушує мої права на приватність думок?

— Сон вивели ви самі через візуалізатор, тож ваші права не були порушені. До того ж він транслювався лише у вашій каюті в режимі приватності.

Кріс підняла руку до виска. Так і є, забула вимкнути. Натисла маленьку кнопочку і зняла прилад. Озирнулась.

— Арро, чому зображення ще й досі на екранах?

— Прокинувшись, Ви захотіли затримати це видіння... Але вже вимикаю. 

Кріс швидко зіскочила з ліжка, дістала із шафки тренувальний костюм. Вдягаючись поглянула на годинник — часу ще вистачає.

— Сьогодні лише чотири круги, Арро.

— Де бажаєте побігати? Ліс? Узбережжя? Парк? Гори?

— Все одно, Арро, можеш вибрати сама.

— Тоді, з вашого дозволу, хай це буде сюрприз — мій подарунок на день народження.

— Я зовсім забула, що сьогодні мій день народження, дякую що нагадала, Арро. Що ж, хай буде сюрприз — вперше отримую подарунок від комп'ютера!

За дверима каюти буяла зелень. Стовбури велетенських дерев, крони яких губились десь у високості, плетиво ліан, кущі схожі на папороть, вкриті золотавими напівпрозорими квітами.

Квіти були всюди — на траві, на кущах, на ліанах. Поруч з квітами висіли плоди найрізноманітніших форм і кольорів. Незвичні трелі невидимих серед листви птахів, шестикрилі метелики та аромат...

Вишуканий, п'янкий аромат від безлічі квітів, що бадьорив і з кожним вдихом додавав сил, ніби саме життя вливалося в легені й струмочками розтікалось по всьому тілу.

Все це нагадувало одночасно і дикі джунглі й добре доглянутий, охайний парк. Схожості із парком додавала рівненька металічна доріжка, що пронизувала цей казковий ліс, здавалося наскрізь.

Підлогу центрального коридору, що проходив крізь усі вісімнадцять секцій Станції й врешті замикався у кільце на відміну від стін не покривали екрани, тож, незалежно від вибраного краєвиду, вона завжди залишалась незмінною.

Кріс бігла крізь дивний ліс, який здавався їй надзвичайно знайомим, ніби вона вже була тут колись, чула ці звуки, вдихала ці аромати, і навіть назви квітів здавалось вже крутились у неї на язиці, але так і не давались до спогаду... Справа між деревами промайнула велетенська бабка. Здалось, чи у неї й справді людське обличчя?... Зліва паслись... єдинороги? Але ж вона не може цього пам'ятати. Такого не існує на Землі. Несподівано Кріс вибігла на велику галявину на вершині пагорба, звідки відкривався широкий краєвид на невідому країну.

Вдалині синіло море, а ще далі стрімкими скелями із води здіймався острів, на плоскій вершині якого буяв такий же густий ліс. А з-посеред того лісу догори ніби злітали два величезні променисті кристали, вершини яких губилися в хмарах, один сяяв таким яскравим білим світлом, що здавалось і сам був цілком складеним із того світла, що на мить застигло у формі кристала, а інший був прозорим, кришталево чистим і виблискував яскравими мінливими спалахами, переливаючись всіма барвами веселки.

Іридія! Чарівний світ фантазій її батька. Як же вона раніше не здогадалася? Колись давно, ще до Катастрофи, батько часто розповідав їй неймовірні історії про цей дивовижний світ: про ельфів і гномів, про фей і єдинорогів, про чарівні кристали, лютих драконів, сміливого та винахідливого короля Зодіака. Розповідав і малював цей світ, його жителів та краєвиди у своєму товстому альбомі в шкіряній палітурці, який називав "Королівською книгою спогадів". Ось де вона все це бачила, ось звідки пам'ятає!

Галявина закінчилась. Кріс знову заглибилась у ліс. Бігла вперед, вже не звертаючи уваги на краєвиди... Сумні думки заповнили її розум. Де ж ти тепер, тату? Чому ви з мамою так раптово зникли? Що змусило вас тоді покинути сховище? Я пам'ятаю ваші очі коли ми востаннє прощались — ви знали, що не повернетесь...

Несподівано тріск гілок відірвав її від цих думок. Прямо перед нею роззявляв пащу велетенський дракон. Вогонь, що розгорявся десь у його грудях, вже просвічував червоними сполохами крізь шкіру, горів нестримною люттю в його очах. Кріс інстинктивно кинулась вбік, боляче вдарилась об стіну коридору і впала на підлогу. Навколо палахкотіло полум'я. Велетенські дерева, ліани, квітучі кущі й трави — все вмить перетворювалось на попіл, розсипалось іскрами й навіки зникало, поглинуте драконячим вогнем.

— Арро, досить!

Зображення зникло. В повітрі ще відчувався запах гарі, але система кондиціювання швидко оновлювала повітря.

Кріс повільно піднялася, озирнулась, коридор був порожнім. Ніхто з екіпажу не бачив того, що сталось. Це добре — їй зовсім не хотілось зараз щось-там комусь пояснювати. Ще удача — вона була у своєму секторі поруч із каютою, тож поспішила сховатись за дверима.

— Дякую, Арро! Суперсюрприз! — бурмотіла Кріс скидаючи тренувальний костюм, в її голосі відчувалась суміш роздратування із нотками сарказму. Проте, вона не вміла довго сердитись і вже з усмішкою додала, — Ну ти мене й налякала, ще й досі дрижаки беруть!

— Вибачте, я не хотіла вас налякати... Все це я змонтувала із ваших снів. Ви не вперше забуваєте вимкнути візуалізатор. Я думала, вам сподобається побувати у світі ваших фантазій.

— Незабутні враження, — засміялась Кріс, потираючи забите плече, — сподіваюсь цього ніхто більше не бачив.

— До речі, — озвалась Арра, — командир хоче вас бачити. Це щось термінове, то ж не баріться в душі.