Ірен ледь стримувалась, щоб не розплакатись. Де та весела та непосидюча Кріс, яку вона знала? Іскорка, котра навіть перебуваючи в комі просто світилась непереборною енергією, так що й смерть не змогла її забрати? Де та смілива, відчайдушна астронавтка, що ніколи не втрачала оптимізму?

Поруч із нею сиділа втомлена, абсолютно виснажена жінка. В колись живих очах була лиш байдужість та безнадія. Навіть вийти сама не змогла без допомоги санітара, котрий мусив постійно підтримувати її. Ірен підбігла, вхопила подругу за руку й допомогла їй добрести до лавочки

— Що тут трапилось? Ти сама не своя, — Ірен однією рукою все ще стискала розслаблену руку Кріс, іншою ж  трясла її за плече, ніби намагаючись розбудити.

— Залиш мене. Не треба приходити. Я небезпечна. Краще… забудь про мене, — говорила повільно, трохи розтягуючи слова.

— Не говори так. Ти моя найкраща подруга. Я нізащо не залишу тебе. Андрій вже про все домовився, ми заберемо тебе за декілька днів. Тобі не місце в божевільні.

— Не треба мене забирати. Це небезпечно для тебе, для Андрія. Для всіх небезпечно.

— Що ви зробили з Іскоркою? — Ірен стиснула кулаки й, здавалось, готова була кинутись на кремезного санітара, котрий привів Кріс і стояв тепер неподалік обпершись об стовбур старої яблуні в очікуванні завершення побачення. Войовничий запал Ірен, лише розвеселив його.

— Іскорка кажеш? А їй підходить! — чолов’яга зірвав яблуко, — Твоя подруга першої ж ночі мало не спалила клініку. Коли б не автоматизована протипожежна система хтозна скільки було б жертв.

— Тримай! — кинув яблуко Ірен, — А ти мені подобаєшся, крихітко. Така запальна. Залиш телефончик.

Безцеремонність здорованя розлютила Ірен, вона жбурнула яблуко цілячись в голову нахабі, та той ловко впіймав його і голосно засміявся.

— Здається мені щойно відмовили.

Кріс підняла руку, щоб поправити волосся. Рука її була в подряпинах, на зап’ясті виднілись синці, Ірен вхопила подругу за іншу руку й задерла рукав — такі ж подряпини та синці…

— Що це? Звідки? Іскорко! Вони знущались з тебе? Били? — з ненавистю глянула на санітара.

— Ніхто не знущається з твоєї подруги. Ми не звірі, — усмішка зникла, хлопець говорив цілком серйозно, — Ми лише намагаємось їй допомогти.

— А звідки тоді всі ці рани?

— Це дракон. Він переслідує мене по ночах, — прошепотіла Кріс.

— Твоя Іскорка серйозно хвора. У неї депресія. Ночами її мучать кошмари, так, що вона кричить, кидається навсібіч — звідси й подряпини та синці. Їй дають заспокійливе, снодійне, а на ніч доводиться ще й прив’язувати до ліжка, заради її ж безпеки. Та й безпеки всієї клініки. Ти не уявляєш на що вона здатна.

Хлопець підійшов до Кріс та вклав яблуко поміж її долонями. За хвилинку стали з’являтись струмені пари.

— Якщо й існують вогняні дракони, то один із них просто перед нами, — сказав санітар обережно дістаючи спечене яблуко, — і це ще дрібниці. Пожежа на острові, пожежа в клініці — лише чудом ніхто не постраждав. Чув, що й детектива окропом облила.

— Він це заслужив, — випалила Ірен.

— Можливо. Та все ж вона небезпечна. Подругу твою не можна відпускати з клініки. Не можна залишати без нагляду.

— Не переймайтесь мною. Я скоро помру, — промовила Кріс, — дракон дожене мене. Я вже не маю сил, щоб втікати…

— Не говори так, Іскорко. Протримайся ще хоч декілька днів. Ми заберемо тебе звідси.

— Пора вже нам повертатись, — санітар віддав печене яблуко Ірен, допоміг Кріс піднятись з лавки й повів її до входу в клініку.

Після зустрічі з Ірен Кріс вирішила, що більше не тікатиме від дракона. Якщо хоче її вбити — хай вбиває. Це краще аніж провести життя в божевільні. Вона втомилася втікати, втомилася від постійного страху. Це має статися рано чи пізно. Втекти від свого переслідувача Кріс не могла, адже лише його вогонь освітлював нескінченне плетиво тунелів, зал та переходів драконячої печери, що утворювали неймовірно заплутаний лабіринт. Варто було трохи відірватися, повернути в бічний тунель, як втікачка немов у стіну впиралася в густу темряву. Доводилось рухатись обережно навпомацки, тож дракон швидко її наздоганяв.

— Краще я помру ніж Ірен, — здригнулась уявивши знову обпалені трупи своїх друзів, — сьогодні ж усе закінчиться.

Рішення це принесло їй полегшення. Кріс вперше за весь час перебування в клініці чекала ночі без страху і навіть посміхнулась завжди невдоволеній старій буркотливій медсестрі, що вводила їй снодійне. Вже провалюючись в сон відчула, як її руки прив’язували ременями до ліжка.

Печера цього разу виглядала не настільки непривітно. Звідкись поналітало безліч дрібних комашок-світлячків тьмяне світло яких давало змогу бачити хоч на декілька кроків вперед. Кріс рішуче направилась вглиб широкого тунелю, з якого зазвичай приходив дракон. Очі поступово звикали до напівтемряви, проте вона все одно мало не звалилась до глибокого провалля, що перетинало тунель. В останній момент дивом спаслась ухопившись за сталактит. Далі йти неможливо. Доведеться повертатись. Знічев’я кинула до провалля камінь.

— Один… Два… Три… — рахувала секунди, — Сім… Вісім… Дев’ять… 

Почувся глухий удар — камінь досягнув дна. В ту ж мить вглибині спалахнуло червоне полум’я.

— Дракон! Я розбудила дракона! — Кріс кинулась бігти геть, зовсім забувши про всі свої рішення. Звернула в бічний хід, що запримітила перед тим — можливо вдасться сховатись. Дракон ще не виліз зі свого лігва, і не міг бачити куди подалася втікачка.

Хід вів угору вигинаючись одночасно широкою дугою і врешті решт уткнувся в глуху стіну. Тікати нікуди. Кріс озирнулась. З-за повороту виднілись червоні відблиски, що поступово посилювались. Дракон наближався не поспішаючи. Знав, що його жертві нікуди бігти та ніде сховатись.

Кріс вдивлялась в тунель звідки ось-ось мав з’явитися дракон. Відступила крок назад, намагаючись спертись на стіну, нічого не намацала. Зробила ще крок і раптом провалилась у невідомість. 

Кріс впала на щось м'яке й настільки ніжне, що й не відчувалось на дотик. Тіло наповнила неймовірна легкість. Відчула себе пір'їнкою, що коливається на хвилях теплого вітерця. Лежала заплющивши очі та вдихаючи п'янке повітря сповнене легким квітковим ароматом. Відчувала, як швидко загоюються рани на руках, а все тіло наповнюється енергією.

— Ану вставай, злодійко! - хтось боляче штрикнув Кріс в плече потім в коліно, смикнув за рукав, — Вставай! От, роздягалася тут.

Кріс розплющила очі та відразу ж зажмурилась від яскравого світла крізь яке проглядав жіночий силует. Прикрила очі рукою, підхопилась на ноги. 

— Хто ти така? - вигукнула вона одночасно із незнайомкою.

Її очі потроху призвичаювались до яскравого світла, яке лилось із великих крил незнайомки, що нагадували крила метеликів.

Фея висіла в повітрі навпроти Кріс всім своїм виглядом намагаючись демонструвати наскільки вона розлючена. Лівою рукою впиралася в бік, а в правій, витягнутій вперед, тримала мов би короткий меч чарівну паличку, кристал на вістрі якої світився яскравим червоним світлом.

— Ніколи не сперечайся з Феями, — згадала Кріс батькові слова, — вони не прощають образ...

— Вибачте, шановна пані феє, що так необачно потурбувала вас. Я Кріс Козак, астронавт. Я не злодійка і не бажаю вам нічого лихого.

Кристал став потроху втрачати яскравість змінюючи одночасно колір на оранжевий. Шанобливе звернення феї явно сподобалось.

— Не злодійка? — все ще намагаючись зберігати грізний вигляд перепитала вона, — А як іще називають тих, хто без дозволу залазить до чужої кишені?.

Кріс уважно оглянула одяг чарівниці.

— Але ж у вас нема жодної кишені. Як я могла туди залізти?

Фея засміялась.

— То ти ще й неук? Прогулювала в школі уроки з теорії магії? Ми це негайно виправимо.

Швидким рухом умілого ілюзіоніста вона вихопила просто з повітря чималу книгу і стала швидко її гортати взад вперед, доки не знайшла потрібну сторінку.

— Кишеня фей — це штучне викривлення простору, що замикається сам на себе, утворюючи просторовий пухир. Феї використовують його як особисту таємну кімнату-сховок. Потрапити до такої Кишені може лише фея, що його утворила, та ті кому вона це дозволить. Або хто раніше вже побував у Кишені.

Фея захлопнула книгу і вона відразу ж зникла. Пильно подивилась на Кріс.

— То хто ж ти, і як зуміла проникнути до мого сховку? Не пам'ятаю, щоб я тебе запрошувала.

— Я не знаю. Вперше чую про якісь там "кишені фей". І взагалі, це ж усе лише сон, феї не існують. Ай! — Кріс скрикнула від болючого електричного розряду. Кристалик на паличці феї знову набув червоного кольору.

— Ненавиджу коли починають ухилятися від простих запитань, — фея була роздратована, — як ти потрапила до моєї кишені?

— Це випадково сталось. Я хотіла спертись на стіну в кінці тунелю і провалилася сюди, мене переслідував дракон.

— Ось цей?

Кріс озирнулась і заклякла з жаху. Дракон стояв на віддалі витягнутої руки й пронизував її сповненим люті поглядом.

— Не бійся. Баардак нас не бачить і не чує, — спокійний голос феї вивів Кріс із заціпеніння, — і чому ж він тебе переслідує?

— Не знаю. Напевне тому... — знизала плечима, — тому, що він дракон.

— Влучна відповідь, — дзвінкий сміх феї наповнив все навколо, — навіть я не сказала б краще.

— Що ж ми стоїмо на порозі? Проходь, не соромся. — фея вхопила розгублену дівчину за рукав і потягла геть від дракона.

Трохи віддалившись вони спинились.

— Сідай тут, — мовила фея і штовхнула Кріс, від чого та втратила рівновагу і плюхнулась в широке м’яке крісло, що невідомо як опинилося позад неї, — пригощайся, почувайся як удома.

Відразу ж перед кріслом виник невеликий столик, на якому парували дві чашки, з напоєм золотистого кольору.

— Божественний напій, — прошепотіла фея піднісши чашку до обличчя та вдихаючи п’янкий аромат.

Кріс нерішуче простягла руку до чашки.

— Сміливіше, — підбадьорила її фея, — у моєму сховку тобі нічого не загрожує. Ворог мого ворога — мій друг, а ворог Баардака подвійно.