Невеличке селище було оточене частоколом, поля знаходились за межами. Це було вірним рішенням, враховуючи скільки дерева та людських сил було потрібно на створення захисних споруджень. І люди розуміли, що у випадку небезпеки потрібно піклуватись про власне здоров'я та життя, а не про свій матеріальний стан. Хоча й не усі...

- Кеті! - дзвінкий жіночий голос кликав до себе. За мить із за кута будинку вийшла дівчина з чисто чорним волоссям, якій на вигляд було більше 16 років.

-Так, мамо.

 Вона запитально глянула на свою неньку, чекаючи причини чому її покликали на головне подвір'я перед перед будинком. Одночасно з цим вона оглянулась й помітила, що тут була присутня невідома їй особа. Це був середнього віку чоловік одягнутий у шкіряну броню з червоно-синіми вставками та гербом на грудях у таких же кольорах. Побачивши це вона почала догадуватись у чім річ.

- Через наше селище іде торговельний караван і твій батько домовився щоб тебе взяли із собою у столицю нашого князівства. Там вони затримаються на один, але потім, з самого ранку, вирушать назад.

 Незнайомий чоловік хитнув головою й промовив:

- Саме так. За два дня добираємося до столиці, потім один день відпочинку. І на ранок четвертого дня ми вирушаємо назад. Добре, я запам'ятав хто має їхати з нами, а зараз мені потрібно піти по своїх обов'язках.

Й він розвернувся та пішов, не чекаючи жодної відповіді.

Кет поглянула на матір, яка теж почала уважно дивитись на неї.

-Кет, ти повинна їхати.

-Але ж моя робота і мене не буде цілих п'ять днів!!

- Батько пішов уже домовлятись...

-Ні!!!! - вона це вигукнула й одразу продовжила уже більш спокійним голосом:

- Його син хоче щоб я стала його дружиною. І вони не відпустять.

- Але тобі ще один місяць до повноліття. Подумай сама - це твій шанс. Шанс втекти з цього місця.

-Але..

- Поки ти тут ми з батьком будем переживати за тебе. У голови нашого селища є кров князів Адимирів. І тому працювати на них є плюсом, але з іншої сторони це великий мінус, адже у поганих руках влада стає надзвичайно кривавим та болісним інструментом.

- Але що мені дасть столиця?

- Не забувай, що твій батько колишній мандрівний лицар. А так ти просто поглянеш столицю.

Кет не розуміючи нічого здивовано поглянула на матір, а та підійшла до неї та обнявши промовила:

-Це просто поїздка. Не варто так переживати.

І у цей Кет відчула як у внутрішню кишеню її одягу щось просунули. Після цього матір сказала:

- Добре що ти у своїй зручній одежі.

Вона взяла невелику шкіряну наплічну сумку й протягнувши її поглянула у сторону дороги.

- Можливо це не виглядає гарним, але це подорожня сумка твого батька за тих часів коли він подорожував з графом. Вона надзвичайно міцна й зручна.

Протягнувши руки до Кет,  вона передала рюкзак їй, а іншою рукою передала десяток монет, на що очі дівчини збільшились.

- Але це велика сума.

- Не хвилюйся, це всього лишень гроші на необхідні покупки. Ми з батьком вирішили купити деякі інструменти. Той чоловік що підходив проведе тебе після прибуття у потрібне місце.

Погладивши доньку по голові вона повернула її у сторону дороги:

- Ну тобі пора. поводься чемно й будь уважною.

У Кет не було вибору як піти...

****

Біля каравану вона помітила свого роботодавця, який також був і головою селища. Поруч з ним стояв його син, який помітивши її, показав на неї рукою й сказав до свого батька:

- А чому вона тут? Хібань вона має ... можливість їхати?

"Має право?" - подумала дівчина,- "Ти настільки впевнений що я твоя власність і ти можеш робити все що заманеться, що це вже переходить у звичайну розмову".

Її думки перервав голова:

-Сину, потрібно з повагою ставитись до своїх підлеглих. Я - голова цього селища Володимир Арнеберт. І наш рід Арнебертів завжди ставився з повагою до всіх людей незалежно від їх матеріально чи соціального становища.

- Так батьку.

І хоча слова сина голови звучали переконливо, але в його очах нервово горіли зовсім інші слова.

На щастя Кеті, подальші збори пройшли без проблем і через десяток хвилин караван, разом із нею, вирушив у столицю. Наступна зупинка мала бути перед ніччю - для того щоб відпочили коні, які тягнули чималі вози.

Довкола них був безкрайній степ. Вдивляючись вона згадувала слова батька, які той сказав їй перед самою відправленням: "Якщо стане щось не зрозуміло - згадай мої історії. Це допоможе тобі менше переживати й ти зможеш тверезо оцінити ситуацію й прийняти рішення"

****

Під вечір другого дня, караван нарешті дістався столиці.

На великих міцних мурах височіли червоно-сині прапори князівства Адимир. Через рівні проміжки знаходились спостережні вежі, а по мурах ходили патрульні солдати.

При в'їзді у місто їх не обшукували солдати, але це трапилось лишень тому, що їх кінцевою точкою маршруту був робочий квартал. Саме так їй пояснив Альберт - той самий чоловік, який був у них на подвір'ї.

Коли опіку за караваном взялись уже люди столиці вони відправились у місце, яке було потрібно її батькам. Вони йшли разом неспішно по зигзагоподібних вулицях і ось завернули у черговий невеликий провулок. у цей момент вийшло так, що Кет опинилась попереду, а її супровід позаду.

У цей момент вона почула звук, який чула лишень у дитинстві - звук меча, якого витягають з піхвів. Вона побачила як він стояв з витягнути мечем й дивився на неї очима сповнених печалі.

- Чччому?

- У мене теж є дочка... І мені потрібно за неї подбати.

Відстань між ними була менше двадцяти сантиметрів й вона чудову розуміла, що втекти від тренованого солдата точно не зможе. Він замахнувся, а Кет закрила очі в очікуванні неминучого.

Проте нічого не трапилось. І коли у неї виникла думка: "Це така безболісна смерть?" - пролунав звук, як метал падає на землю.

Відкривши очі, дівчина несвідомо зробила крок назад. Альберт стояв на своєму місці з широко відкритими очима, а між ними стояв хтось у повній металічній броні й все ще тримав руку піднятою.

- Ти-ти,- заїкаючись почав нападник.

- Зламав меч рукою? Так! - голос звучав спокійно та рівномірно хоча людина перед ним й була у броні, - це трапляється при великій різниці між силою та екіпіруванням.

- Дівчино! Вам потрібно потрібно потрібно продовжувати свій шлях. А мені потрібно провести бесіду з цим чоловіком.

При цих словах Альберт випустив залишок меча із руки. У цей час Кет зрозуміла, що краще буде їй піти з цього провулка. Вона повільно розвернулась та пішла із провулка. Вже виходячи із на міську вулицю позаду почувся звук тертя металу об тканину чи щось подібне. Вона озирнулась, але позаду нікого вже не було.

Поглянувши у небо, перша думка яка виникла була: "Ось це так проста п'ятиденна поїздка вийшла".