Ніч для Амелії була неспокійна. До ранку її мучили нічні жахіття. Неначе, вона біжить якимось коридором у одній сорочці, боса. Бідолашна не може навіть крикнути - страх настільки поглинув її серце, що адекватної свідомості вистачало лише на біг. Так, біжи, біжи! Тікай від того монстра поки в тебе ще залишилися сили - рятуйся! Дівчина добігла до дверей та вони зачинені. О,ні... Це кінець.
Зеленоока  прокинулася вже з криком. Настільки моторошно їй не було ще ніколи.
- Мила, ти така бліда. З тобою все гаразд?
- Так... Не хвилюйтеся, просто поганий сон - на сніданку лице молодшої Розенбург і дійсно було як полотно.
- От лихо! - голосно крикнула жінка з кухні, - Хліб закінчився. От яка то вечеря без хліба?
- Жінко, що ти знову розквочилася посеред дня? - чоловік з "грізним" обличчам звернувся до дружини, що викликало посмішку у небоги.
- А от тобі все не так! - незабарилася з відповідю Ольга.
- Не сваріться, я збігаю в пекарню і куплю, - втрутилася в подружні стосунки дівчина, - Все ж одно хотілося подивитися чи не напекли свіжі тістечка.
Після похіду в пекарню, молода дівчина з покращеним настрієм поверталася додому. Та Амелію збентежила машина, що стояла біля входу в будівлю, де жили Терещинки. Її чорний колір, як крила ворона лякала і ,повертаючись у сусідні будини, інших людей. Кожен з них розумів, що то приїхали вони і не просто так. Котрийсь нещасний та його родина якимось чином перейшли тим дорогу, за що поплатяться своїми життями. Тож, краще триматися якнайдалі.
Серце дівчини подало тривожний сигнал, і вона швидко вибігла на другий поверх до квартири,де мала проходити вечеря.
Тихенько постукавши в двері, дівчина смикнула ручку. Квартира відчинилася з огидним скрипом.
- Дядечку? Тітонько? - голос зрадливо тремтів.
Коли вона зайшла на кухню, то не могла стримати крик. Жінка, яку Розенбург вважала своєю другою матір'ю, сиділа за обіденим столом з перерізаним горлом. Бідолашна дивилася на свою племінницю широко відкритими очима.
Як в тому самому кошмарі, страх і біль охопив серце дівчини. Очі майже нічого не бачили через гіркі сльози. Ледь тримаючи себе на ногах, вона пішла в інші кімнати. Ось черга дійшла до гостинної. Раптом увімкнулося світло - дядько Роман сидів зв'язаний на стілці. До його виска був направлений пістолет.
- Добрий вечір, товаришу Новікова, - промовив голос, який був більш схожий на шипіння змія, - Чи, можливо, фрау Розенбург?
Власником цих слів з насмішливою інтонацією був невисокий чоловік середніх років. Одяг спец-офіцер був весь темний: починаючи з капелюха до чорних чоботів. Його очі, теж були темні як дві безодні, що ведуть до самого пекла. Навпроти нього, тримаючи пістолета, стояв молодик і його форма нічим не відрізнялася від першого. Погляд, уважний та ціпкий, блукав по обличчу "пані Новікової".
- Ні... Що ви.. Я - Ганна Новікова! - все ж, російська давалася набагато важче, ніж польська чи інші мови.
На ці слова старший офіцер спочатку хмикнув, а потім різко підійшов до дівчини і дав ляпас. Від цього удару Розенбург ледь втрималася, щоб не впасти на підлогу. Прив'язаний чоловік злісно захитався на стільці і замичав зав'язаним ротом. Та на нього ніхто не звернув увагу.
- Ще раз запитую: ваше ім'я? Та навіть не думайте брехати, бо інакше, - чоловік показав рукою на Романа - Його мізки прикрасять цю стіну.
Налякана швидко похитала головою в різні сторони і промовила
- Так, мене звати Амелія Розенбург... Господи... Тільки не чіпайте дядечка, він тут ні до чого.
Раптом пролунав сміх. Та той сміх не належав людині. Дияволу.
- Як це ні до чого? - ледь вгамуючи себе, щоб не розреготатися промовив спец-агент, - Він зрадник. Так як й його дружина. Та ця лявра замість того, щоб розкаятися перед правосуддям рядянського союзу, накинулася на мого напарника з ножем. За що поплатися своїм нікчемним життям.
Фрау Амелія ще ніколи не бачила, щоб такі слова говорли з такою насолодою.
- Ну що ж, ми трохи затрималися. Товариш професор давно нас чекає. Доречі... Можете саме йому подякувати, без цього чоловіка навряд чи вас знайшли б. Овсянников, проведи фрау до автомобіля, а....
Не встиг агент дорогворти, як прив'язаний виврався з мотузків(завдяки уламку розбитої чашки) і відбив від здивованого молодика пістолет.
- Амелія тікай! Зараз же! - від такого крику дівчина кинулася до дверей, щоб вибігти з будинку.
Вона бігла нічого не чуючи й не бачачи. Тільки один вистріл з квартири залишився дзвоном у вухах та ще одним порізом на серцю. Повітря в легенях майже закінчилося, але Розенбург продовжувала бігти як олень від диких хижаків, але... Це тупик. Провулок закінчився глухою стіною. Кликати на допомогу нікого, та й наврядчи хтось відгукнувся би.
- Дідько... Так і знав, що від тих недоумків користі немає, - Амелія встигла тільки розвернутися в бік голосу, як в її шию вкололи якусь голку. Серце, яке билося неначе маленька пташка в пасці, почало уповільнюватися. Напухші від сліз очі - потихеньку закривалися. Дівчина мимоволі впала в руки нападшого. Все, що вона почула через пітьму:
- Привіт мила фрау. Я ж казав - ми скоро зустрінемося, і чудово проведемо час.