Професор Еліас Глікман, уважно перечитував щоденники, які були вилучені в Берліні і передані йому в розпорядження.
"26 листопада 1939
Для захисту і збереження великої арійської раси, фюрер особисто віддав наказ про створення надсолдатів. Вони повинні вірно, віддано служити, забезпечити для аріїв найвищу планку ієрархії суспільства.
Для цьої величної мети було створено табори, куди заводили юдейських дітей років п'яти-семи. Адже, дитячий організм значно краще реагує на будь-які подразники,ніж дорослий. Ці тварини були необхідні для тестування препарату Т186326, який потів вколювали вибраним дітям раси.
До складу препаратів входили гормони, які мали впливати на генетику людини. М'язи повинні були бути еластичнішими , кістки - міцнішими. Витривалість до будь-яких умов повинна вирости до сто відсотків. Регенерація тканин збільшитися у десять разів.
Та майже у половині піддослідних від дії початкового препарату відбулися побочні ефекти: генетичний склад був або порушений, або ж зовсім зруйнований. У деяких кістки ставали настільки крихкими, що від одного дотику вони ламалися. У інших - кров ставала в'язкою і чорною. Тож, потрібно було правильно врегулювати гормони. Кожному організму своя кількість.
І все вийшло прекрасно! Після цієї процедури у інших, він спрацював правильно, відповідно до моїх розрахунків.
Та потім від тих, що залишилися треба було позбутися..."
- Як цікаво професоре Ойгане Гіммлер... - чоловік в окулярах перевів погляд з тексту до імені автора, - Ви змогли досягти першого етапу створення надлюдини, - з горла ученого вирвався хриплий сміх, - Зараз, напевно, ви у могилі крутитеся, що всі ваші труди у руках одного з "тварин" над якими ви випробовували ту чудо-вакцину. Так, ваші теорії заслуговують уваги, та мої будуть значно цікавіші. І ваша співвітчизниця мені в цьому допоможе.
Стук у двері.
- Заходьте. - Другий да Вінчі продовжував передивлятися сторінки і попивати гарячу, гірку каву.
- Професоре Глікман. - як завжди, склавши руки за спину, медсестра підійшла ближче до стола.
- Так Надю. Бачу, що ви вже розібралися з тими невдахами-втікачами.
- Ви вже знаєте. - більш підтвердила, ніж запитала молода жінка.
- Мені не потрібно виходити зі свого кабінету, щоб знати, що твориться на моїй територі,- ці записники були цікавішими, ніж напружене обличча помічниці, - Як це так, товаришу Беркутова? Піддослідні тікають, молодші медсестри вас не слухаються, санітари роблять, що хочуть за вашою спиною. Мушу зізнатися - я трохи розчарований. Наші спільні друзі рекомендували вас, як хоч і молодого, але відповідального спеціаліста. Мовити про санітарів, нехай не викидують трупи, вони ще знадобляться. І прослідкуйте за Степаном Остапенком, він зараз трохи не при собі, але це не означає, що він так просто викрутиться.
Надя зі здивуванням дивилася на Глікмана. Звідки він про все знає в таких деталях? Цей псих майже ніколи не виходить з своєї кімнати! Ось вже третій день.
- Як накажете. - Надія вже відійшла до виходу, коли їй у спину сказали
- Надю, візьміться відповідальніше за свої обов'язки. Наступного разу, я не закрию на це очі. Тоді деякий персонал замінить виписаних піддослідних.
Беркутова мовчки вийшла,та по спині пробіг могильний холод. Зайшовши у свою маленьку кімнату та сівши на постіль, вона з полегшенням закрила очі. Надя поклала руку до карману(який розійшовся по швам, треба буде зашити...)... Але її там немає! Книжечки немає! Господи, де ж вона випала? Єдина згадка про щасливе минуле зникла. Не чекаючи більше ні хвилини, медсестра вибігла в коридор.
- Марто! - покликала першу побачену молодшу медсесестру.
- Так, Надіє Вікторівно - молода жінка років двадцяти семи до тридцяти двох. Коротке до плеч світле волосся було зібране у хвіст.
- Ти не знаходила маленький записник з чорною обкладенкою? - її голос тремтів і це було добре чути.
Марта прижмурила очі наче згадувала свій день від самого ранку. Вона так мовчала хвилину, чим тільки більше роздратовувала свою керівницю.
- Ні, не бачила. - нарешті відповіла. Надя злісно зітхнула.
- Добре. Пішли.
- Куди? - великі голубі очі були широко розплющені.
На це питання медсестра тільки закотила очі. Ні, Марта Добровільська у свої недитячі роки була ще справжньою дитиною. Могла як і радіти кожній дрібниці, так і лити сльози. Шкодувала тут кожну живу, і неживу душу. А коли Надія назакала прибрати операційну після одного експерименту, то ця дурненька після трьох хвилин втратила свідомість. І як тільки вона тут опинилася?
- Будеш допомагати шукати і покличемо інших.
Година. Дві. Три. Одна палата, три, десять. Пропажа ніяк не знаходилася. На черзі кімната А134РМ.
Амелія навіть трохи зраділа, коли персонал зайшов до неї. Білі стіни та самотність давили на психіку.
- Обшукати тут все. - сказала Беркутова.
Перевіряли все: від холодних батарей до самої Розенбург. Коли відсунули ліжко - душа здригнулася, але дівчина змусила своє тіло стояти рівно. У весь цей час пані Надя уважно слідкувала за мімікою піддослідної.
- Нічого не знайшли, Надіє Вікторівно, - звернувся санітар - Оглянути ще раз?
- Не потрібно Сергію. Йдемо далі.
- Вибачте... А що ви шукаєте? - менше усього їй хотілося знову залишатися самою.
- Це вас не стосується. Краще думайте про себе. Через півгодини за вами прийдуть.
- Як скажете, та я сподіваюся ви знайдете те, що шукаєте.
Жінка тільки кивнула головою і вийшла.
Як тільки двері зачинилися, дівчина підбігла до своєї схованки. У неї є тридцять хвилин, щоб ще один раз уважно передивитися карту і заховати десь книжечку. Треба десь її підкинути, щоб менше мати неприємностів. Сорочка вільна і не має карманів. Хіба що...
Амелія взяла своє простерадло і безжально розірлава її частину на дві довгі гарчірки. Одну для обману очей, а другу вона обв'язала навколо своєї талії і записника. Потім, світловолоса підійшла до вікна, щоб розглянути чи не буде видно "пропажу". Ні. Медична сорочка і довге волосся чудово заховали книжку. Тепер, треба почекати медсестру.
В голові пролетіли слова батька: " Пам'ятай Амеліє, у будь-якій справі поспіх зайвий. Вмій почекати, бо це - половина шляху до бажаного результату. Терпіння завжди щедро нагороджується..."
Так. Вона буде чекати цієї самої миті,щоб вилізти з глибокої ями.