В цей самий час, на повній своїй швидкості їхав поїзд, а в купе сиділа молода, гарна дівчина. Вона з сумом зеленими очима, які красуня отрима від матері, дивилася у вікно. Остання розмова з матір'ю не давала спокою і проходила в голові знову, і знову.
- Мамо, чому я повинна їхати звідси? - Амелія зі сльозами спостерігала за тим, як жінка з поспіхом складувала її речі у валізу, - якщо це так необхідно, то їдьмо разом!
- Доню, ми вже багато разів обговорювали це питання. Ця клята війна забрала у мене все! Спокійне життя, твого батька і нашу любу Луїзу... О моя маленька дівчинка! Її було всього дванадцять років, коли куля забрала її життя, - нещасна мати з ще більшим поспіхом продовжувала свою справу, - У мене залишилася тільки одна дочка і я не можу допустити ще й твоєї загибелі. Ти сама знаєш який тепер час, ми як худоба на звіробійні!
- Так мамо, я все розумію і теж дуже сумую за татом, за сетричкою, але ж...
- Ніяких "але"! Слухай мене уважно, бо часу майже не лишилось. Я домовилася з однією людиною, він допоможе тобі сісти на найближчий поїзд до Львова. Там тебе зустріне мій брат - твій дядько Роман. Він про тебе попіклується. Також, від тепер твоє ім'я - Ганна Новікова, емігрантка з Польщі. Ось, твої нові документи, - жінка віддала їх в руки переляканої Розенбург.
- Мамо, коли ж ти...
- Менше слів. Ну ось і все. Бери валізу і поспішай на потяг.
Дівчина нічого не відповіла на ці слова, тільки пустим поглядом дивилася на підлогу.
- Дівчинка моя, не хвилюйся так. Я знаю, що ти не хочеш їхати, але тут тобі не буде спокійного життя, - Наталія Розенбург ,сама ледь стримуючи сльози, підійшла до дочки з теплими обіймами, - не засмучуйся, найближчим часом приїду до тебе, гаразд
Внутрішній голос обох фрау чомусь не хотів погоджуватися з цими словами.
Амелія тільки кивнула головою, а гіркі сльози не спинялися.
- Ну все, годі сліз, - старша фрау з усією материнською ніжністю поправила світлу косу дочки, - будь сильною. Завжди. Пообіцяй мені, що твій дух ніколи не зламається, щоб не сталося, обіцяєш?
- Обіцяю...

- Обіцяю, мамо, - повторила дівчина вже сама собі в купе потяга.
Амелія і не помітила як потяг зупинився біля Варшави. Отже, скоро буде перевірка документів.
Дійсно, через десять хвилин у купе зайшов чоловік у формі, середніх років. Його погляд був ціпкий, уважний.
- Пані, ваші документи, - швидка польська незвично пройшлася по слуху дівчини.
- Прошу, пане - все ж недаремно мама наполягала на вивчення багатьох мов, але...
- Ганна Новікова... Ви дійсно полька? Відчутний акцент, - чоловік з підозрою подивився на "Ганну"
- Так, пане, але я вже давно на заробітках в Швейцарії, тож тому і чути акцент.
- Отже, повертаєтеся додому? Чому б це?
- Моя мама захворіла, ось і їду, - Новікова лише спокійно посміхнулася, але в душі вона тремтіла з страху.
- Так, мати - це святе, - перевізник, ще досі мав якийсь сумнів, але по документах все в порядку, - Добре, пані Новікова. Щасливої дороги.
- Дякую, - чоловік вийшов і " пані Новікова" з полегшенням видихнула.
Через два дні потяг нарешті приїхав, і хвалити Бога, ця набридла тряска закінчилася. Місто Лева зовсім байдуже зустрів свою нову мешканку. Червоні прапори гордо показували радянсько-соціалістичну владу. На залізниці люди з поспіхом бігли ра свої потяги, і Амелія почувалася маленькою і беззахисною. Сльози знову мимоволі пішли з очей... Ні, не можна! Вона пообіцяла, зараз її зустріне дядько Роман, якого вона вже не бачила 15 років. З ним дівчина буде в безпеці.
- Амелія! - линув крик поміж людей.
- Дядечку! - Амелія з посмішкою кинулася назустріч рідній людині. Теплі обіймі родича зігріли її душу.
- Як ти доїхала? Як моя сестра Наталка? Ти напевно голодна? Нічого, зараз приїдемо до будинку і моя Ольга тебе нагодує, ех! Вона теж так сумувала за тобою, як отримали листа від сестри спокою не має, кімнату готувала і...
Роман завжди був говорючим, щедрим і веселим чоловіком, незважаючи на нещастя в його житті. За це Амелія і любила свого дядька. Скільки вона себе пам'ятає, Роман ставився до неї як до рідної дочки. Свої дітей, нажаль, Бог не дав.
- Все гаразд. Я тільки трохи втомилася, дядечку.
- Ну то пішли скоріше, Ольга вже чекає нас.
Амелія Розенбург вперше посміхнулася за цей час. Можливо, не все так погано як здавалося і мама дійсно ближчим часом приїде, а поки що вона хоче поїсти смачних страв тітки Олі і відпочити.
Та якби дівчина знає до чого приведе ця подорож, вона б, незважаючи на всі переконання матері, залишилася в західному Берліні.
   Пташка все ближче летить до свого хижака