Рівно через тридцять хвилин до палати Розенбург зайшли молода жінка і санітар, та це не була пані Надія.
- Піддослідна... А134РМ... - було добре видно, що медсестра почувалася незручно, - пройдіть будь ласка зі мною.
- А де пані старша медсестра?
- Тебе це не стосується. - голосно відповів за жінку санітар. Його чорні очі дивилися уважно, як у того чоловіка спец-агента...
- Микито. - з докором сказала молода жінка. - Не хвилюйтеся, Надія Вікторівна ще займається пошуками.
Дівчина кивнула головою.
- А що з вашим ліжком? Точніше з простерадлом? - сині очі жінки подивилися на розідрану тканину.
Амелія почервоніла. Досить реалістично.
- Мені... Мені було необхідно...
- Для чого? - знову втрутився санітар.
- Микито! Чого ти до неї причепився? - Добровільська зрозуміла дівчину "по-жіночому"
На це чоловік тільки незадоволено хмикнув.
- Ходімо вже. - санітар роздратовано відчинив двері.
- Так.
Виходячи з кімнати Розенбург тихенько сказала:
- Дякую вам,пані.
- Ну що ви, це дрібниці.
Пройшовши кілька метрів, де за картою повинна бути вбиральна, Амелія знову звернулася:
- Вибачте, та мені треба в туалет.
Не звикнувши відмовляти по своєму доброму характері, Марта хотіла вже дозволити.
- Ні. Мало часу. - звернувся Микита.
- Будь ласка.
Чоловік хотів вже вхопити дівчину за руку, але йому перешкодила медсестра.
- Звичайно, я проведу тебе.
Підійшовши до потрібної кімнати дівчина зайшла у двері.
- Чи ти здуріла Марто?! - чорноокий санітар потряс Добровільську за плечі, - Якщо професор каже негайно привести цю дівку, то це негайно!
- Не будь таким звіром! Бідолашна і так стільки пережила! - жінка з злістю скинула руки напарника.
- Нам треба виконувати те, що нам тут скажуть, щоб не опинитися на їхньому місці, дурепо! - на останньому слові Микита Батурін перейшов на крик
- Ти про що? - з шоком запитала Марта
- А як ти гадаєш?! Куди пропав Степан? - притулившись до стіни риторично запитав чоловік.
- Так... Дійсно, я його після того дня втечі не бачила, - жінка знову прижмурила очі, - Можливо він вийшов з території лікарні?
Батурін тільки розсміявся. Розсміявся, як з маленької дитини, коли та каже якісь дурнички.
- Еге ж. Тому його крики чути з нижнього поверху?
У жінки посиніли губи.
- Тобто?...
- Тобто тут, Марта Гаврилівна Добровільська, помилок не пробачають, - знизивши голос, майже прошепотів чоловік, - Гей! Довго ти там?! Виходь вже! - вдаривши по дверях крикнув він.
- Я вже тут. - обережно зачинивши ці самі двері промовила Амелія.
- Поспішаймо.
Сьогодні професор Глікман поводився дивно, хоча більшість знайомих Еліаса скажуть, що це його звичайний стан.
Спочатку все як і в перший день: збір крові, вимір тиску,але...
- У вас дуже ніжні руки, фрау, але шкіра пальців загрубіла. - коли все було по порядку розкладено по пробірках, він різко підійшов і взяв руку дівчини, роздивляючи кожен міліметр. Механічно, Амелія намагалася вирватися, та чоловік зміцнив хватку.
- Це тому...
- Можете розмовляти рідною мовою, бо ваша російська жахлива. - не відірвавши погляду з кінцівки перебив професор.
" Як ваша німецька"
- Це тому, що я скрипачка, професоре.
Коли вона розмовляє цією мовою, і коли саме вона звертається до нього "професоре" він відчуває те, чого досить давно не відчував. Збудження. Це відчуття болісно лоскоче все тіло чоловіка.
- І давно ви граєте на цьому інструменті? - запиттаня прозвучало захрипло.
- З шести років. Хотіла вступити в консерваторію Відня, мені це навіть вдалося,та коли дізналися, що я з Німеччини, то відразу ж вигнали. - ці спогади викликали гірку усмішку. Спочатку, всі вихваляли її талант, називали музичним відкриттям, а потім... Викинули, сказавши, що загарбники не мають право вчитися в їхньому закладі. Та в чому вона винна?
Розказуючи цю історію, дівчина не помітила, як рука Глікмана перекинула частину волосся, відкривши шию. Амелія здригнулася. Нікого в кімнаті не було. Тільки вони двоє.
Сірі очі роздивляли, роздягали.
- Професоре Глікман! - у кімнату увірвалася Надія.
- Що?! - чоловік гаркнув, - Я казав: без стуку не заходити.
- Вони приїхали. - вже спокійно сказала Беркутова.
Еліас вилетів з палати. Як ці недоумки набридли. Ще не минуло два тижні, то на біса вони сюди приїхали?!
Розенбург тремтіла. Якби не пані медсестра, то...
- Не стійте тут. Я проведу вас до вашої палати. - взявши піддослідну під руку, проговорила Надя.
Ні. Більше не можна залишатися. Вона мусить тікати. Цим вечером.