Чи пам'ятаєш Амеліє ті дитячі казки, які тобі з сестрою читала мама перед сном? Прекрасні принцеси, лицарі, що захищають від злих сил? Ти майже все життя свято вірила, що всі ці історії справжні, що добрі феї допоможуть, і будь-яка розповідь повинна закінчуватися " І жили вони довго та щасливо..."
Яка дурниця...
Життя - це не дитяча забавка чи цікавинка. Життя - це сюжет кінофільму драми, комедії мелодрами. Кожена ситуація, кожен момент - це частинка кіноплівки буття.
А тепер перемотуй всі моменти безтурботного дитинства, щоб зберегти свій розум від божевілля.
Так, твоя легка посмішка вказує, що це трохи допомогло... Але пусті зелені очі вказують на обманність.
Навіть не думай влаштовувати тут істерики. Це безрезультатно. Чуєш? Краще подякуй долі і всім богам, яких тільки знаєш, що вони не дозволили тобі стати холодним трупом, або жахливою потворою цього психа.
Звичайно, тепер твоя щоденність ніколи не буде такою різнокольоровою, але, нарешті, ти зняла з себе рожеві окуляри і почала розуміти, що таке життя, яку вартість воно коштує.

Надія вже розібралася з Валуєвою - інші медсестри приглянуть за нею. Та піддослідна А134РМ не виходить з думок. Якась частина змушувала піти і розшукати дівчину, що вона і зробила. Розпитавши весь персонал молода жінка дізналася, що професор заховав її на нижньому поверсі, але у звичайній палаті з м'ягкими стінами. Тож взявши трохи їжі і води, направилася туди.
Охорона нікого не впускала.
- Відчиніть двері.
У відповідь мовчанка.
- Ви мене не почули? Відкрийте двері!
- Ми не можемо. Професор заборонив.
Медсестра стиснула кулаки.
- Я саме від нього. Він наказав, щоб я зайшла до піддослідної перевірити її стан.
Санітари розгублено подивилися один на одного.
- Ну що ж... Тоді, я змушена доповісти йому: не змогла виконати свої обов'язки через недовіру охоронців.
Надя вже розчернулася і зробила перший крок.
- Стійте! Проходьте.
Коли Беркутова зайшла у палату, то мало не впустила з рук піднос. Дівчина оголена, з синцями по всьому тілу, з прив'язаними мотузкою руками, лежала на ліжку і не реагувала ні на що.
- Піддослідна.
Вона наче не бачила і не чула її.
- А134РМ!
Знову тиша.
- Амелія! - Надія вперше промовила ім'я Розенбург. Беркутова вилляла зі стакану воду на обличча дівчини. Та мутним поглядом подивилася на медсестру.
- Ні! Геть! Не чіпайте! - Беркутова хоч погано розуміла німецьку, але причину неадекватної поведінки почала розуміти.
- Ні-ні, все гаразд, - кареока лагідно взяла щоки Розенбург, пальцем витираючи сльози, - Це ж я... Надя.
Амелія різко замовкла.
- Пані Надю?
- Так, так.
- Я... Я.. Він.. - слів було майже не чутно.
- Не треба. Нічого не кажи. Я все розумію. Скажи краще: ти голодна?
Шлунок сам дав відповідь.
- Ось. Візьми, - руки не могли втримати ложку пюре, - Давай допоможу.
Надя сама покорлима дівчину. Бідолашна вся трусилася, але хоч тепер сита.
- Давай зараз підемо в душ. Приведемо тебе до ладу.
Санітари не заперечували, коли А134РМ виводити з кімнати. Слова "Під повною моєю відповідальністю за дозволом Глікмана" були вагомі.
Чому Надія Беркутова допомагає цій дівчині? Через співчуття? Жалість? Жіночу солідарність? Просте бажання допомогти? Тепер ніхто не скаже вірну відповідь. Але тим не менше, турбота, підтримка, слова  молодої жінки, гаряча вода допомогли Амелії привести думки в потрібне русло. Вона права, Розенбург вже достатньо пережила, щоб зараз просто відкусити собі язика і померти. Треба жити. Шукати сенс в боротьбі. Не можна опускати руки через цього покидька. Він саме цього чекає. Чекає. Та не дочекається. Поки вона жива - жива і надія.

Еліас не міг заснути. Сім брудних чашок від кави були розкидані по кімнаті. Він принципово не збирався їх мити. Надя зробить це. Все ж, хоча ця жінка і робить помилки, та вона чимось корисна.
Та думки зараз летять до неї. Він думав, що завдавши їй якнайбільше болю, буде відчувати задоволення, ейфорію. Але, це не так. Нема злісного усміху, тільки якась пустота.