Розенбург мовчки, не реагуючи на спроби медсестри завести діалог, виводила на недоторканій стіні слова:
"Існування"
"Нікчемність"
"Ненависть"
"Я не хочу жити"
"Нікчемний, дрібний бруд"
- Амеліє, тобі не здається, що коли до тебе звертаються, то бажано відповісти?
Надя не втрачала сили і бажання виводити дівчину з негативного стану. Ця дурепа ледь не розтрощила собі череп. Струс мозку середньої важкості звісно є, та це не головне. Її психологічний стан більш лякає. Ось ця ляклива тяга до написання фраз... Можливо, так вона намагається вгамувати свій біль чи вивести його на цій стіні. Помічниця не перешкоджала. Вона б запропонувала щось інше: шиття, в'язання, чи вирізання маленьких статуеток. Та з іншого боку, Беркутова хвилювалася, що дівчина може використувати інструменти до цих праць у самогубстві.
Ігнорування вже було підозрілим. Після того, як Амелія прокинулася, вона не сказала й одного слова.
- Чому ти не хочеш розмовляти зі мною? Зрозуміло. Якщо ти хочеш отак згинути на одинці - добре. Жаль. Я думала, що ти сильна. І я думала, що ми довіряємо одна одній.
- Я... Мені нічого сказати. Тут моє слово як пил. Я сама з ніг до голови у багнюці. Я...
Звук удара по обличчу.
- Годі! Годі рюмсати "Яка я нещасна!". Огидно. Я таких слабких людей ненавиджу і не хочу мати з ними справу, - зіниці очей медсестри звузилися, - А ти не така. Ти єдина з усіх піддослідних змогла так довго протриматися, не потрапляючи на досліди цього психа. Тепер, тобі треба думати за свою безпеку і за життя дитини.
- Ні! Я її не хочу! Це бруд!
- Що ти кажеш? Навіть не думай таке казати, бо сама тебе вб'ю!
Не зважаючи на таку холодну ососбистіть, Надя майже все життя мріяла про дитину.
- Байдуже. Залиш мене. - дівчина швидко лягла на ліжко, і по голову накрилася простерадлом.
Постоявши хвилину, молода жінка зробила такий висновок:
- Ти казала мені, що головні біди у твоєму житті через Глікмана. Він несправедливо "засудив" тебе на муки в цьому тартарі. Так. Я навіть не збираюся з тобою сперечатися - він ще те лайно, -  навіть така злісна посмішка дивилася на обличчі медсестри досить мило, - Та твоє відношення до дитини ні на краплю не краще. Тоді виникає питання: Амелія Розенбург, чим ти відрізняєшся від нього?
Губи дівчини зрадливо затремтіли, а солона вологість в очах роздратовувала.
- Будь ласка. Просто залиш мене.
- Гаразд, та не забудь проаналізувати мої слова.
Тільки коли Беркутова замкнула двері, дівчина дала волю своїм сльозам.
Що зазвичай робить людина, щоб вгамувати свій душевний біль?
Розенбург, витираючи рукою очі, сіла на коліна склавши руки для молитви. Ця дівчина народилася у сім'ї католиків, тому ще з пелюшок мати прив'язувала до дочки любов до Бога.
- Отче наш... Сущий на небесах... Прости гріхи Твоєї раби Амелії. Допоможи, дай сили бо я... Я не знаю. Що робити? Як знайти вихід? Як далі жити?
Холодна підлога наче передавала імпульси болю до колін, та це нічого в порівнянні з тим, що було на серці.
Надія була права. Не в змозі помститися справжньому ворогу, дівчина скидує всю ненависть і біль на себе та дитину. Це не правильно. Це дурно. Як вона може просити прощення і допомогу, коли сама проклинає все на світі?
- Мамо! - маленька дівчинка років п'яти-семи з усією своєю швидкістю бігла до молодої, чорноволосої жінки. Її зелені, як і в дочки очі, з турботою дивилися на свою малечу.
- Що таке моя люба? Хіба я не казала тобі дивитися за сестричкою? - відклавши вишивку маків молода матуся нахмурила темні брови.
- Луїза вже заснула, а мені нудно, - дівчинка капризно закусила нижню губу, - Можна мені до тебе?
- Звісно. Ходи сюди.
Наталія обережно посадила дитину на коліна.
- Мамо.
- Так?
- А чому бабуся Адельхейд нас не любить? Це тому що ми з тобою унтерменши?
Дитячий, невинний голосок промовив ці слова з щирою наївністю. Жінка з шоком подивилася на дочку.
- Що? Хто тобі таке казав?
Розлючений тембр матері налякав маленьку.
- Амеліє?! Відповідай!
- Бабуся...
Ну звісно. Фрау Адельхейд Розенбург. Жінка зі стальним характером, вірою і підтримкою нацистської ідеології фюрера. Також, з ненавистю до своєї невістки-слов'янки з України. Наталія чудово пам'ятає своє знайомство з новою німецькою родиною. Пам'ятає крики свекора і свекрухи, їхні докори до вже вагітної Наталки, неприйняття онучки, слабкий захист коханого, який тільки казав "Не звертай уваги".
- Що вона ще казала?
Почувши всі ті слова, які ледь не силою нав'язує Рейх, фрау ледь не зомліла. Це так страшно. Жахливо чути це від невинної дитини, яка навіть не розуміє їх значення. Вихователька дитячого садку і бабуся казали, що для початку, їх просто потрібно знати і дотримуватися.
- Забудь. Забудь все, що тобі кажуть. Не смій. Чуєш? Викинь з голови! - жінка втримувалась, щоб не закричати, - Це все неправда. Бог створив всіх людей рівними! Арійці, слов'яни, афро-американці, неважливо! Всі ми ходимо під одним небом, п'ємо одну воду, дихаємо одним повітрям. І якщо я хоч ще раз почую від тебе такі дурниці то тоді тебе чекає покарання!
Амелія заплакала.
- Я... Я не знала... Я не хотіла.
Сльози дочки погасили злість матері.
- Але... Можна я завтра не піду до садику?
- Тобто?
- Фрау Шмідт ображає мене. Чому? Я зробила щось не так?
Жінка втомлено зітхнула. Ще одна фанатка Рейху. Знаючи походження жінки офіцера Розенбурга, вона вважає своїм обов'язком показати місце "негідним".
- Пташка моя. Кожна людина за своє життя повинна пройти шлях. Ця дорога довга, терниста, важка. Та Бог ніколи не дає нам випробування, які нам не під силу. Я це зрозуміла, коли покохала твого тата. А щодо виховательки... Не бери всі її слова і вчинки близько до свого маленького сердечка. Будь сильнішою за неї. За всі перешкоди у своєму житті. Тоді ніякі труднощі не зламають тебе.
Вскочивши в холодному поті, Розенбург помітила, що лежить в ліжку, накрита ковдрою. Голова, пальці рук, зап'ястя були обережно обмотані бинтами. Сама "пацієнтка" переодягнена у чисту, медичну сорочку. На маленькому столі, який, напевно, недавно принесли, стояв піднос з їжею. Гарячий суп, пюре з котлетою і салатом привернули увагу німки. Накинувшись на страви, дівчина не переривали свої думки.
Ці спогади... Чому саме цей епізод? Невже, це відповідь і порада? Якщо так, то вона буде дотримуватися неї. Іншого виходу нема.
Також... Надя не могла принести їжу, бо вона зараз заклопотана справами по лікарні. Тоді хто?
Відповідь прийшла сама собою, коли Амелія побачила округлі окуляри на столі. Майже невід'ємну частину гардиробу Еліаса Глікмана.