У кімнаті для проживання медперсоналу, Раїса з самолюбним жалем дивилася на своє відображення у дзеркалі. Огидні шрами над верхньою губою, та під нижньою не додавали краси жінці. Тепер Валуєва ще довго не зможе користуватися своєю улюбленою червоною, як кров, помадою.
В цьому винне те дівчисько! Надя вже давно стоїть поперек горла. Думає, що зі своєї ласки дозволила відвести її в медичне крило то все? Раїса все забуде?! А от і ні!
Вхопивши щось достатньої ваги, жінка з криком кинула у своє розлючене відображеня. Верхня половина розсипалася на дрібні умалки.
- Ненавиджу! Як я вас всіх ненавиджу! Щоб ви всі повиздихали!
- Господи... Рає, що ти робиш? - Марта саме прийшла перевірити стан своєї колеги.
Валуєва знову всхопила, тепер якусь чашку, і кинула у Добровільську. Добре, що та тільки стояла на порозі, притримуючи правою рукою двері, встигла зачинити їх. Почувся звук розбитої посуди.
- Ще пошкодуєш... - несправедливий гнів захопив Валуєву.

Напевно, цей тиждень для Амелії був найлегший за час перебування тут. Тиша і спокій. Тиша перед бурею. Але вона намагалася не думати про це. За щирими розмовами з Беркутовою Розенбург все частіше порівнювала Надю з сестрою Луїзою. Інколи холодна і мовчазна, а інколи - говорюча і життєрадісна. Незважаючи на заборону професора, Надя приносила дівчини більш ситніше ніж шматок хліба. Також, Амелія кілька разів намагалася перевести тему на автора улюбленої збірки медсестри, але та категорично відмовлялася. Розенбурн не наполягала.
Живе спілкування дає сили перебувати в цьому пеклі.
Повертаючись до своєї кімнати, старша медсестра зіткнулася з неприємною для неї людиною. Валуєва.
- Звідки це ви товаришу Беркутова? - хитро примружившись запитала жінка.
- Це не ваша справа. Займіться своєю роботою. - Надя вже пішла далі.
- Ви праві. Кожен має свої обов'язки. А постійне відвідування А134РМ, хоч професор заборонив, входить до ваших завдань?
- Ви це про що? - Беркутова повернула голову.
- Ви не виконуєте доручення керівництва. Піклуєтеся про цю дівку. Чому? Вона не може бути вашою родичкою... А можливо, вона знає якусь вашу таємницю? Можливо, вона агент ворога, а ви її напарниця, яка передає важливі файли? Варіантів багато. Думаю професор зацікавиться вислухати їх всіх.
Надія здивовано підняла брови. Та швидко повернувши собі холодну маску, вона впевненим кроком підійшла до Раїси.
- Як я бачу, ви вже забули, що це я витягнула вас з могильної камери, і саме я можу вас туди з легкістю повернути. Одне моє слово - і ви мертвець. Все, що я роблю не має вас стосуватися. Ви повинні мовчки, повторюю, мовчки виконувати те,що я кажу. Ви забули? То я вам нагадаю.
Валуєва піджала болючі губи.
- Тамаро! - голос молодої жінки був впевнений і твердий.
- Так, Надіє Вікторівно? - дівчина саме відносила чисті пробірки.
- Сьогодні прибирання на нижньому поверсі робить товариш Валуєва. Одна. Прослідкуй за нею. Якщо, вона хоч якимось чином буде відхилятися від праці - закрити у камері без харчування і пиття на чотири дні.
Любченко кивнула головою.
- Ви не можете так зробити! Тоді я...
- Що? Що ви зробите? Будете скаржитися керівницту? Не в вашій ситуації. - склавши руки на пояс медсестра чітко з погрозою говорила, - Завдяки вашому великому таланті за доглядом піддослідних, ви ледь не втратили своє життя. Тому, на очі, краще, професору не потрапляти. Ви самі підете, чи нехай санітари вас проведуть?
Неможливо було витримати на собі всю ненависть в очах Раїси. Нікому. Окрім Надії.
- І ще. Звичайна порада для вас. З вашим дрібним розумом, розміром з горошини, краще не вплутуватися в серйозні ігри. - розглянувши почервоніле  від злості і сорому обличча, Беркутова продовжила свій шлях.
- Довго ще будеш тут стояти? Робота не чекає.
- Замовкни!
- Не виводь мене. Пішли.
Тамара з справжньою посмішкою переможця пішла вниз по сходах.
Вже на місці, тривожні думки не давали Надії спокою. Стільки проблем і тепер ще ця жінка! Ні, якщо вона буде знову бігати під ногами, доведеться позбутися її. Треба було ще після досліду. От ні! Саме тепер, у цей час, коли важливий етап завдання, прокинулося співчуття до всіх: Вербицька, Раїса, Амелія. З останньою особою вона дуже потоваришувала. Беркутова скаргувалася. Та не на своє життя, чи на головну причину, чому вона тут. Скаргувалася на погане обладнання, яке обіцяли найближчим тижнем замінити, на необережність і легковажність молодих працівників, на Глікмана (при згадці якого брови Амелії нахмурювались), його характер і забаганки: "Принесіть це, віднесіть те. Приберіть тут. Перепишіть оце. Чого ви взагалі сюди прийшли? Геть." Дівчина тільки мовчки слухала. Більшого не потрібно було. Навіть такій сильній жінці просто треба було виговорити все, що іншому персоналу розповісти не солідно, а іншим "пацієнтам" особливо. Вона сподівалася, що гнів психа-вченого потухне, і А134РМ ще буде мати шанси втекти.
Але ні. Злість і бажання крові не покинули чоловіка. Він ніколи не полюбляв понеділки, та тепер він з нетерпінням очікував цей день.