Раїса бігала з одного кута своєї кімнати  до іншого як поранена тварина. Жінка скривилася від болю в голові. Пощастило, що це лише слабкий струс мозку. Коли санітари знайшли й ледь привели її до тями, то вона негайно пішла шукати цю дівку. Але, Глікман знайшов піддослідну перший. Прокляття! І що тепер робити?! Клята німка! Тепер жінці не жити. Професор живцем зірве шкіру.
Старі двері відчинилися.
- Раїсо. - увійшов молодий санітар Батурін.
- Чого тобі?! - крикнула Валуєва.
- Тебе кличе Надія Вікторівна.
- Ще чого! Хай та дрібниця сама йде. Я не збираюся бігати за якоюсь вискочкою.
На цю тираду чоловік тільки насмішливо цокнув язиком.
- Дорогенька, ти зараз не в тому становищі, щоб показувати свою гордість. Проґавити одну-єдину пацієнтку й сунутися на вищу посаду... Так, це можеш тільки ти. Та в тебе ні чорта не вийде. Пощастить, якщо взагалі виживеш. Пам'ятаєш Степана?
Обличча Раї стало наче біле полотно.
- От лихо... Не заздрю я тобі, - Сергій відчув справедливість відплати за всі вчинки цієї відьми, - Тож,зараз же встала, і пішла до Надії Вікторівни. Не змушуй її чекати.
- Еге ж, звісно. Старша медсестра свята. Всі бачуть як ти поважаєш цю жінку. - тепер всміхалася Валуєва.
На мить Батурін розгубився.
- Закрий рота. Це не твоя справа. Ти тепер маєш перейматися за своє життя. - не бажаючи слухати гострі відповіді, чоловік покинув кімнату.

Кабінет, і одночасно кімната медсестри Беркутової був значно менший, ніж у Глікмана. Та якщо, у нього була атмосфера холодного цвинтара чи моргу, то у Наді - маленького тепла. Письмовий стіл, стілець, одномісцеве ліжко і шафа, на поверхні якої три горшки з квітами. Це все багатство помічниці професора. Майже всі книги, що на полиці , були про медицину, тілки одна маленька, чорна книжечка, яка була найцінніша є збіркою поезій. Надя так зраділа пропажі, що навіть не задумувалася: як вона опинилася у вбиральній? Але карти не було. Це і змусило медсестру згадувати всі події. Піддослідна А134РМ... Як вона дізналася де вихід? І як потрапила на нижні поверхи? Тільки з планом. Звісно, товариш Валуєва  винувата у втечі та гніві Глікмана, а з іншого боку - вина Беркутової не менша. Якщо дівчина розповість звідки у неї схема, то це фінал. Кінець боротьби Надії за своє щастя і кохання. Вона б пішла до неї і силою змусила б мовчати, та це неможливо. Професор закрив втікачку у іншій палаті, нікому не вказуючи де, і сам наглядає за нею. Тепер як кажуть: " На Бога тільки надіюся". В даному випадку, бог - це полукровка Амелія.
До кабінету увійшла Раїса.
- Добрий вечір.
- Кому як Раїсо, кому як... - навіть у такій ситуації Беркутова не втрачала самоконтроль і гідність, - І як ви поясните ту безвідповідальність в результаті якої піддослідна втекла у вас з-під носа?
У душі, Раїса хотіла розірвати керівницю, але той дурень був правий - вона зараз стоїть на тонкому льоді.
- Я... Я не винувата, - пустивши скупу сльозу, пролепотіла жінка, - Мене підставили.
- Он воно як?
- Так, - кивнула головою, - Я була не сама, а з медсестрою Вербицькою.
- Тобто? - Надя хоча й не вірила словам підлеглої, але потрібно було знати все.
- Коли я відводила піддослідну до душової, до мене приєдналася Дарина, і тоді ми вже пішли втьох. Спочатку все було по правилам, я не відходила від дівчини, але потім... - Жінка ще більш розревілася, наче дійсно шкодує про свою помилку, - Потім Вербицька і підлослідна напали на мене і вдарили кілька разів по голові, - Валуєва пальцем показала на великий синець, - І тоді все. Я більше нічого не пам'ятаю.
- З якого дива Дарині Вербицькій допомагати незнайомій людині? - Надія все ще не вірила цим казкам.
- Не знаю, не знаю. Запитайте її.
- Обов'язково. А тепер, прошу йти за мною. - Помічниця відкрила двері пропускаючи жінку вперед.
- Куди це?
- Прошу. Йти. За. Мною. - повторила медсестра.
Іншого вибору не було, тому Раїса мусила підкоритися.
Коли двоє медсестер спускалися на "проклятий поверх", Раїса розуміла, що відновити довіру буде дуже важко. На вході до палати А432ВС стояли двоє санітарів.
- Професор там?
- Так, Надіє Вікторівно. Чекає вас. - санітари відкрили двері.
Це була не палата, а справжня морозильна камера. По середині неї стояли три великі металеві бочки з льодовою водою. До стін були прикуті якийсь чоловік у одязі для пацієнтів і Дарина Вербицька. Бідолашна мовчки ковтала сльози.
- Надю- Надю. Схоже, те, що я вам кажу в одне вухо входить, в інше виходить, - Еліас Глікман стояв біля тих "казанів" у теплому пальто і шкіряних рукавицях, - Але з вами потім розберемося.
- Професоре... Ви вже привели Дарину? Але ж її вина ще не...
Піднята рука вченого, змусила Беркутову миттєво замовкнути.
- Товариш Валуєва спочатку пішла до мене і все розповіла. Товариш Вербицька все підтвердила, - У погляді Раїси можна було побачити надію, що все мине добре... - Та це не полегшує її покарання. - та не в цей раз.
- А що казала піддослідна?
- Вона поки що без свідомості. А у нас нема часу чекати.
Як же так, що Дарина взяла чужу провину на себе? Адже ця дівчина завжди була відповідальна, без єдиної помилки! Та не все так просто. У Дарини вже було двоє чудових діток-близняток, які після арешту чоловіка, були сенсом життя. Опорою. І Раїса про це знала, бо Вербицька була сусідкою по кімнаті, а молода мама була щирою людиною. У неї завжди на тумбочці було фото її маленької родини. Валуєва не посоромилася пригрозити дівчині: якщо вона не підтвердить те, що скаже жінка, то її малюки стануть наступними щурами для дослідів. Дитячі організми завжди були необхідні для випробування препаратів. Тож, у матері не було іншого варіанту. Нехай її діти будуть сиротами,але вони будуть живі. Батьки Дарини попіклуються про них. Нехай діти ніколи не дізнаються, чому мама і тато покинули їх, але батьківська любов буде оберігати і зігрівати будь-де і будь-коли.
- Тому, - продовжив Глікман, - Товаришу Валуєва, ви допоможете нам у одному експерименті. Прошу, - чоловік рукою показав на посуди, в яких легко вміститься людина зросту двох метрів, - Вибирайте будь-який і залізайте.
- Ні, будь-ласка. Прошу, не треба. - тепер жінка тряслася по-справжньому.
- Надю, розберися з цими трьома. - Чоловік відмахнувся як від набридлих комах.
- Санітари! - миттєво увірвалися двоє чоловіків, - медсестра рукою показала на "матеріал" і металеві бочки. Вони зрозуміли все відразу.
Піддослідний чоловік і колишня медсестра мовчки посідали у відведене місце, тільки Рая кричала і прохала.
- Професоре, все вже готово. Можемо починати?
- Так. Отже, Валуєву заморожуємо до колін. Номер А432ВС - по пояс. Ну, а Вербицьку - повністю.
- Починаю.
Потягнувши один важіль, температура в першому "казані" почала різко падати. Вода перетворилася на лід відразу.
- Боже! Ні! Припиніть, я вам все розповіла! Не треба! - Раїса вся трусилася не тільки від холоду. Вона не могла рухатися, а руки та інші частини тіла посиніли.
- Замовкніть. Ще хоч одне слово... - тихий голос вченого погрожував.
- Ні, годі! - жінка все продовжувала верещати.
Чоловік вдарив кулаком по столу. Всі здригнулися. Надя трохи налякано заплющила очі. Вона розуміла, що зараз буде.
Другий да Вінчі вже спокійним рухом взяв голку і товсту чорну нитку зі залізної поверхні столу.
- Знаєте, коли я був малим, мама вже тоді вчила мене як правильно користуватися голкою і ниткою. Казала, що будь-які знання знадобляться... - Глікман підійшов до Раї. Її покрашене руде, майже червоне волосся накрилося морозцем. - І вона була права...
Крик. Ще один. І ще. Потім він ставав все тихішим, і тихішим. Еліас рівним, чорним швом змусив замовкнути набридлу жінку. Вона хоч і не впала без тями, але кров повільно капала з ран.
- Ось, вже набагато легше, чи не так? - питання було до помічниці.
- Так, професоре.
- Яка температура?
- Температура -34° по Цельсію.
- Добре. Наступний.
- Починаю. - інший важіль. Хоча Наді було страх, як холодно, та скаржитися не посміла. Під медичною формою був в'язаний, коричневий светр, але спідниця ледь прикривала коліна.
Піддослідний, навідміну від Валуєвої, давно вже прийняв свою долю. Жити було ні для кого. Війна забрала всю його родину, тож нехай буде те, що буде.
- Готово. Температура, як і в першої.
- Надю, третій важіль.
Беркутова півхвилини не могла поворухнути рукою. Вербицька ні в чому не винна. Раїса її потягла за собою. Як жаль, якби вона могла хоч якось допомогти...
- Надія. - Глікман питливо промовив ім'я.
Медсестра не могла це зробити. Як невинну людину заморозити заживо?!
- Надю, якщо ви хочете приєднатися до Дарини - будь ласка.
- Надіє Вікторівно... - Вербицька змучено звернулася до керівниці, - Не хвилюйтеся... Це... Це я сама знайшла собі біди. Повірила не тій людині... Але... Ви не така. Ви хороша... Я вірю, що ви виконаєте свою обіцянку.
- Звичайно. Вибач мене... - руки поволі потягли важіль до низу. Двадцять секунд і Дарина Вербицька перетворилася на снігову статую.
- Як мило... І про яку це обіцянку вона говорила?
- Нічого особливого професоре. Я пообіцяла, що її близьки ніколи не дізнаються де вона працювала.
Насправді, що Надія в будь-якій ситуації зможе уберегти сім'ю Дарини від таких, як це, місць.
З-за дверей почувся голос:
- Пропустіть мене!
- Не можна.
- Що там таке? - безпристрасно поцікавився Глікман.
Беркутова відчинила двері.
- Професоре! - молодий хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти спритно минув охорону, - Ваша піддослідна-втікачка прокинулася.
В сірих очах променула божевільна іскра.
- Нарешті... - пробурмотів чоловік. - А... Надю, запишіть і приберіть тут все.
- А що робити з Валуєвою?
Професор роздратовано відмахнувся і бігом покинув приміщення.
Коли цей ненормальний вийшов, молода жінка обхопила себе руками.
- Надіє Вікторівно... - Сергій? Звідки він тут? Але зимова куртка у його руках змусила зуби цокотіти. - Прошу, візьміть. Ви ж геть змерзли.
- Дякую. - одягнувшись можна було легше дихати.
- Вам допомогти?
Уважно подивившись у чорні очі жінка відмовила. По виразу обличча, чоловік наче засмутився.
- Може вам принести гарячого чаю? Я швидко! Або ж...
- Сергію, не потрібно. Дякую. Я вже сказала Тамарі, вона все зробить. - така турбота з боку Батуріна... Була зайвою.
- Ну тоді я піду?
- Так.
Санітар повільними кроками пішов до дверей.
Після того як записи і результати були готові, вже злісним поглядом Беркутова подивилася на Раїсу. Через цю гадину загинула молода дівчина. Вона б залишила її б так помирати, але так теж не правильно. Тоді чим Надя краща за неї?
- Ви мене чуєте? - легенько вдаривши по щоках жінки запитала помічниця.
Та з мичанням покивала головою.
- Санітари! -знову покликала молода жінка, - Допоможіть її витягнути.

Коли Амелія відкрила очі, то розплакалася як маленька дівчинка. Ну за що їй таке нещастя?! Чим вона розгнівила Бога? Чому доля знущається з неї?! Чому? Чому?!
- І чому це ми так плачемо? - дівчина всхлипнула. Він. Знову. - Мила фрау не повинна так горювати. Все ж ще попереду.
Еліас Глікман повільною ходою підійшов до невільниці. Розенбург хотіла піднятися та руки були прикуті до металевої спинки ліжка. Тоді вона почала все з більшою силою крутитися.
- Ну-ну, не треба такої дикості.
Хвилина. Дві. І чоловік почав роздягатися.
- Що? Ні! Що ви робите?! Геть! - нова хвиля істерики накрила бідолашну з ніг до голови.
Не звернувши увагу на вибрики, Глікман ліг на Амелію.
- Тихше-тихше. Моя люба. Це буде цікавий експеримент.
Розенбург не переставала вириватися, кричати, але її крики чули лише бліді стіни, які залишалися байдужими до чужого горя.