Понеділок. Початок тижня для кожного, і можливо кінець для Амелії Розенбург. Погода була похмура: на небі не було видно сонця, а з хмар повільно падав дощ. Холодні, прозорі краплі вдаряли у вікна будівлі.
Амелія не могла побачити сльози неба, тільки мовчки, на ліжку, дивитися на стелю. Якби не Надя, то дівчина б розмовляла сама з собою. Кімната була вся в темряві, тільки одна-єдина свічка давала малу частинку світла. Її гарячі, воскові крапелькі падали на металеву чашку, в якій і було джерело маленького сяйва.
Шлунок Розенбург віддав голодні звуки. Останнім часом, її апетит різко виріс.
Амелія взяла маленьку, білу крейду (теж, "подарунок" медсестри) і підійшла до стіни. Вона була вся в написах на німецькій.
"Він це зробив зі мною."
"Мені дуже страшно"
" Я його ненавиджу"
"Я хочу на волю"
"Боже, за що?"
"Допоможіть"
"Надія"
"Мамо"
"Тату"
"Дядьку Романе, тітонько Ольго"
"Луїза"
"Кров"
Передивляючи ці фрази, піддослідна відчувала, як вона повільно, але впевнено сходить з розуму.
-Амеліє, - Надя. Вона зараз увійшла? - Ми повинні йти.
Жінка була в поганому настрої.
- Отже, вже понеділок? Мій кат чекає мене, так? - легка посмішка на обличчі дівчини. Усвідомленя. Прийняття.
- Якби я могла щось зробити...
- Ні-ні. Все гаразд. Хвилинку.
Тонкі, бліді пальці обережно покрутили шматок крейди. На стіні з'явилася нова фраза.
"Боже, прийми і прости душу Твоєї раби Амелії"
Ще півхвилини
"Радій Еліас Глікман. Ти вийграв. Ти помстився. Але, не тій кому треба."
- Я готова.
Медсестра намагалася відчинити двері ключем. Руки трусилися і він впав на землю.
- Щоб тебе...
- Надю...
- Ну що?
- Спасибі тобі за все.
- Мовчи.
- Але...
- Замовкни. Не люблю цього. Прошу.
Вихід відкритий.
Світло неприємно вдарило по очах. В голові запаморочення і легка нудота. Дивно. Напевно, через недоїдання.
Босі ноги ледь донесли до потрібної кімнати.
- Що з тобою? - карі очі уважно подивилися на зеленувате обличча.
Секунда. Амелія падає наче замертво.
- Амелія?! Сарітари! Сюди!
Глікман почув крики помічниці, коли саме одягав медичну маску.
- Що таке? - вдаривши дверима одного з охоронців запитав чоловік.
- А134РМ раптово впала і не прокидається.
- Теж, мені лихо.
- Професоре, дозвольте, я її огляну, - це було не прохання, а вимагання медсестри. Вона підозрювала причину стану, але потрібно перевірити. Побачивши сумнів в сірих очах вона додала, - Можливо, це через неприйом пігулок.
- П'ять хвилин. П'ять. І я чекаю вас з нею в операційній.
Чоловік повернувся в приміщення.
Дівчина відкрила очі. Оглянувши невелику кімнатку з кушеткою, на якій вона і лежала, "пацієнтка" побачила Беркутову з нашатирним спиртом.
- Нарешті...
- Що зі мною? Я ще жива?
Молода жінка не знала, як донести інформацію, щоб вона ненашкодила.
- Амеліє... Ти вагітна.
Спочатку Розенбург просто дивилася в одну точку. Потім засміялася.
- Вибач. Я просто погано розумію російську. Можу помилитися. Я...
- Ти все правильно зрозуміла. У тебе буде дитина.
- Ні. Ні-ні-ні-ні. Ні. Це неправда. Ти брешеш. Нащо? Нащо ти брешеш?! Чому?! - наче під якимось маренням дівчина повторювала слова. Потім з нелюдським криками почала бігати по кімнаті і битися головою по стінах.
- Амеліє! Амеліє Розенбург! - вперше Надя не знала, що робити. Як допомогти. Взявши з кармана ампулу з миттєвим снодійним і шприц, Беркутова підбігла до божевільної. З великим зусиллям медсетра змогла вколоти голкою в плече.

- Це... Правда? Ви впевнені?
- Абсолютно.
Здивований погляд великого вченого - це досить рідке явище. Еліас ніколи не задумувався про батьківство. Та де там. Він і благородний образ чудового батька - це дві різні речі. Неможливо. Абсурдно.
Провівши рукою по лобу, чоловік побачив, що вона мокра від поту.
- Вітаю, професоре. Ви скоро станете батьком, - Надя посміхнулася. Їй здалося, що обличча Глікмана трохи почервоніло, - Тоді, я накажу, щоб дівчину перевели на верхній поверх.
- Ні.
- Пробачте?
- Ви мене почули. Ми продовжемо дослід.
Беркутова була незадолена рішенням Глікмана.
- Знаєте проесоре, хоч ця дитина ще не народилася, але вона вже схожа на вас. Теж, ненавидить програвати в боротьбі за життя. Я не знаю чим вас так зацікавила дівчина, і за що ви так відплачуєте їй. Та відпустіть ці негативні почуття. Вам же легше буде. Не вбивайте дитину. Вона ні в чому не винна.
- Тобто,  ви хочете сказати...
- Не знийщуйте те, що може бути опорою вам на все життя. Самотність вбиває надійніше, ніж куля.
- З вашої ласки, - Другий да Вінчі намагався знову одягнути маску сарказму, але вона вже тріснула, - Моє особисте життя, то моє особисте життя. Ваші поради зайві.
- Звичайно. Вибачте.

Професор не відмінив експеримент, але він вперше почувався ніяково.
Сірі, як грозове небо, очі за склом окулярів роздивлялися піддослідну. Золотисте волосся розсипалося на столі для операцій. Білосніжне лице втратило  характерне для німок рум'янце, сині губи, оголене тіло, накрите лише якоюсь тканиною.
- Професоре. - до чоловіка підійшла жінка з рудим волоссям.
- Ти ще хто?
Валуєва після тих годин сорому, в ролі прибиральниці, поверталася до своєї кімнати. Та дізнавшись, що Марта повинна бути асистентом Глікмана під час роботи замість Надії, швидко побігла до Добровільської. Пустивши штучний плач, слова вибачення, і прохання "реабілітуватися" перед керівництвом - молода жінка погодилася.
- Я буду вам допомагати під час досліду. Ви, напевно, забули, мене звати...
- Мені начхати.
Весь солов'їний спів Раїси миттю закінчився.
Чоловік продовжував роздивлятися непритомну дівчину.
- Професоре? Все давно готово. Ми можемо починати?
- Так. Скальпель. - після команди в руку вченого потрапив гострий інструмент.
Рука нависнула над низом живота. І трусилася. Неможливо. Стільки піддослідних, операцій, експериментів, створених мутантів і нічого. Навіть не кашлянув. А тепер... Ні, Еліас. Не можна показувати слабкість перед цією дівчиною. У тебе нема слабкості. Та чому серце так б'ється? Воно ж давно померло. Ще в дитячі роки. Чому душа скрипить? Вона ж вся висохла в тих голодних таборах гетто.
Ні. Він не може.
З ненавистю відкинувши скальпель, чоловік почав знімати резинові рукавиці і маску.
- Що з вами? - Раїса здивовано дивилася на рухи вченого.
- Покличте Надю.
- Ні-ні. Нащо? Я сама впораюся, - тільки не це. Рая може втратити свій шанс, - Якщо хочете, я сама зроблю надріз.
Взявши відкинутий інструмент жінка темно зраділа. Зараз ця втікачка відповість за той струс мозку.
- Не смій!
Крик подіяв як команда на собаку - Валуєва з переляку підскочила.
До операційної увірвалася Беркутова. За її плечима Тамара Любченко і Марта Добровільська.
- Надю, забери піддослідну до палати.
- Чи можливо, те, що я переведу в її першу палату? Вона більш-менш доброму стані.
- Робіть як знаєте. А цю, - вказавши на Раїсу, - Запріть десь. Роздратовує.
Санітари під прокльони жінки вивелу ту до підвалу.
- Я дуже рада ,професоре, що ви вислухали мене і зробили пральні висновки.
- Надю, ви...
- Я все зрозуміла. Мовчу.