Приблизно о сьомій ранку двері палати відчинилися. До кімнати увійшли троє - молода медсестра та двоє чоловіків.
- Хто ви? Як я тут опинилася? - відразу запитала Розенбург.
Ці питання повністю проігнорували.
- Піддослідна А134РМ, пройдіть з нами, - карі очі дивилися на зелені холодно.
- Що ви кажете? Яка піддослідна? Я вас не розумію! Мене звати...
- Тепер послухайте мене,бо часу на ваші пусті балачки немає, - роздратовано перебила дівчину молода жінка. Наді вже осточортіло сотий раз повторювати ті ж самі слова, - Ваше ім'я, прізвище, звідки і як ви тут опинилися більше не має значення. Тепер до вас будуть звертатися за номером, який вишитий на сорочці( Розенбург розгублено подивилася на вишивку з її "новим іменем"). Якщо будете підіймати галас, не слухатися моїх вказівок, заважати діям персоналу, нам доведеться відправити вас до нижнього поверху. Там ви гнитимете без їжі і води у прямому сенсі цього слова. Тож не створюйте собі і нам проблем. Ходімо. Професор не любить довго чекати.
- Ні... Зачекайте... Ви про що?! Негайно випустіть мене! - втративши самоконтроль дівчина кинулася до виходу, але санітари швидко скрутили їй руки.
Медсестра втомлено зітхнула. Ця робота і ці люди забирали немало сил. Чого тільки вартий А111СВ, який накинувся на Беркутову з ножем. І де він тільки його взяв?
- Мені це набридло. Степане, Борисе, беріть її та йдемо вже нарешті.
Помічниця розвернулася на п'ятах до виходу. Двоє її підопічних вже грубо взяли дівчину під руки і поспішили за нею.
Майже половину шляху, зеленоока намагалася вирватися, або ж вдарити хоч одного з бугаїв. Після досить сильного удару по потилиці Амелія притихла і почала роздивлятися коридор по якому вони йшли - освітлюваний тільки ранковим сонцем та кількома лампочками. На підлозі були великі плями крові. З правого та лівого боків було дуже багато дверей з різними номерами: А144ТС, А145..., А146..., Боже, скільки ж тут ще людей окрім неї? Для чого їх тут тримають?
Думки раптово обірвав чоловічий голос, який тремтів з-за дверей А159КЕ. " Ні... Досить... Перестаньте! Виродки!". Звук електичного струму. Крик.
Якби Розенбург могла, то закрила б руками вуха, щоб не чути інші нелюдські волання повні болю та ненависті.
Серцебиття збільшилося, коли медперсонал і "пацієнтка" підійшли до великих дверей. Невже вона зараз теж відчує на собі всі ті муки як ті безпорадні?
Приміщення було чимале. Був відчутний сильний запах медичного спирту та якихось препаратів. Від цього у світловолосої запаморочилося в голові. Приблизно двадцять кушеток стояли в одну шеренгу. Єдиною перегородкою між ними - білі, застаріли штори. Незважаючи на таку немалу кімнату, вікон було усього два та й ті з решітками. Хоча й фрау не близько стояла до них, але було видно, що вони зараз не на першому поверсі. Навпроти ліжок був один писемний стіл, за яким сидів... Той самий дивак з вулиці!
З серйозним виразом обличча, він кивнув санітарам і ті відразу ж відпустили руки дівчини, які нещадно нили. Пощастить якщо просто будуть синці. Коли ж чоловік подивився на Амелію, його лице змінилося. Як у дитини, котрій принесли довгоочікувану іграшку. Піднявшись та плеснувши у долоні він промовив
- Мої вітання мила фрау. Скільки років - скільки зим! Я дуже щасливий, що ви опинилися у нашому скромному колективі задля нових відкриттів, - голос був дзвінкий, злорадісний та ненормальний. Дівчина мимоволі затремтіла. Не тільки вона, - Як вам ваша кімната? Милий інтер'єр, правда? А от у тих концтаборах гетто у нас таких не було... Та це неважливо! Сподіваюся, що мої колеги були ввічливі до вас, так Надю?
Швидка зміна настрою професора змусила Беркутову напрягтись. З початку знайомства, роботи з піддослідними, Глікман був мов лід. Говорив коротко і по справі. Коли цю дівчину привели - він неначе сказився.
- По мірі можливості.
Нарешті, Розенбург вирішила запитати ще раз
- Хто ви?
- Тобто? - на секунду "здивувався" вчений, - Ах, звісно ж... Ви мене не пам'ятаєте. Я один з того самого "юдейського сміття", котрих стеріг ваш батько, щоб не втекли. Доречі, як він? Живий-здоровий?
Спогади про Людвіга Розенбурга боляче вдарили його старшу дочку.
- Він... Загинув навесні сорок п'ятого року.
- Яка прикрість! - награно зітєнувши чоловік підійшов до з тумбочок, що стояли біля кожної кушетки. На медичному підносі були складені різні інструменти, від голки до величезних пилок. - Та не будемо марнувати час. Прошу сідайте на кушетку.
Коли дівчина продовжила стояти посеред кімнати, двоє тих здорованів самі потягли її.
- Що? Ні! Не чіпайте мене! Геть! - піднятий гойкіт на rein deutsch викликав помішану посмішку Другого да Вінчі.
- Без паніки моя люба, боляче не буде. Майже.
Нащастя, Амелію провели з тої кімнати неушкоджену, незважаючи на синці від рук санітарів та проколених вен з яких брали кров. Професор Глікман, який чомусь називав її своєю давньою знайомою, сказав, що вона тут єдиний рідкісний екземпляр змішування арійської та слов'янської раси, тому покищо її не варто чіпати. Так, це дає трохи часу, але суті не змінює. Амелія Розенбург ще досі в небезпеці.
Сніданок був до неможливості гидкий. Якась каша, що за смаком нагадувала соду і склянка води. Після "їжі" обов'язковий прийом пігулок. Поки їх не проковтнеш, Надія Вікторівна ( так здається її називали ті санітари) не вийде з палати. Ще й змусить відкрити рота для перевірки. Те ж саме з обідом і вечерею. Перед вечерею заходив той божевільний і питав " Ну що, як ви почуваєтеся фрау? Вам все подобається фрау? Як вам погода фрау? А їжа фрау?" і так далі. Фрау. Фрау. Фрау. Як же він набрид! Цей псих точно хоче довести її до істерики! Ну як, в біса, може тут хоч щось подобатися?! І ще, його німецька з жахливою вимовою.
Та на довго її гніву не вистачило. Постійні крики та благання "сусідів" знову змушували Амелію оцінювати шанси на втечу, які були мізерні. Двері завжди зачинені. Ключі тільки у вченого і його помічниці, яка частіше навідується до неї. Коли вона прийде, можна буде відібрати їх, але тоді доведеться вбити... Ні! Ні, Амелія. Ти не така як ті душогубці. Не сходи з розуму. Має бути інший вихід.
Голова ще більше розболілася. Не можна приймати ці таблетки, хоч би що.
В кабінеті було напівтемно. Еліас Глікмар, після добрячої півпляшки коньяку, відкинувся на спинку крісла. Настрій був прекрасний. Більшість піддослідних виявилися не тільки з високою витривалістю, а й з однаковою групою крові. Це дає можливість для проведення досить цікавих теорій. І фрау Розенбург... О,вона достатньо його повеселила своїм переляканим личком. Як би він міг, то зібрав би все це почуття шприцем і уважно дослідив. Але в нього є  ще багато інших ідей на цю пані.