Навіть коли  Амелія вже зайшла у свою палату, тіло все ще тремтіло. Треба вибиратися з цього пекла, поки вона ще жива і неушкоджена. Потрібен план. Нащастя, дівчина вже мала ідею.
- Пані Надю, - тонесенький голос був ледь чутний, - Чи можу я сходити в душ?
Молода жінка не шкодувала, що увірвалася до кабінету Глікмана. Надія давно вже побачила нездорову цікавість Другого да Вінчі до нещасної полукровки. Хоча... Яке її діло? Вона має свою купу справ. Піддослідні, нові препарати, підопічні... Та ще й доповіді для спец-агентів. Напевно, це для неї найбільш небезпечна і важка робота. Ця праця складається на п'ятидесяти відсотків уважності і... Страху. Страх не від того, що Еліас Глікман про все дізнається, і тоді вона точно стане щуром для дослідів. Ні. Вона боїться, що весь цей жах, всі її ризики, праці минуть марно. Тоді, її коханий ніколи не повернеться, а їхні палачі тільки посміються з Беркутової.
Господи, як вона хоче хоч на мить почути його слова, відчути теплі обійми... Багато зі знайомих та, навіть, батьки Наді казали, щоб вона навіки забула того письменника і жила далі своїм життям: вийшла заміж, народила дітей і інші жіночі радості. Та це неможливо. Хто був хоча б на хвилинку щасливим у коханні - то ніколи не забуде. Так, Надя ніколи не забуде їхню першу зустріч біля бібліотеки (коли хлопець штовхнув її плечем, і вона майже піввулиці наздоганяла "нечему", щоб він вибачився), перше побачення, перший поцілунок, ніч, перший вірш присвячений її красі та їхній протилежності. Ні, вона не забуде його і буде чекати, виконувати найбруднішу роботу, аби тільки знов бути разом.
- Так, піддослідна. Це можна. Сьогодні всі інші номери, крім тих, що на нижньому поверсі будуть йти в душ. - побачивши, що А134РМ хоче сказати, медсестра продовжила, - Не хвилюйтеся, ви не будете з чоловіками. Підете остання. Медсестра вас проведе.
Амелія дозволила собі тільки легку посмішку. Не можна допустити навіть найменшу підозру.
- Спасибі велике.
- Заходьте будь ласка.
Металеві двері зі скрипом зачинилися.
Тим часом, Еліас зі злістю гепнув дверми його кабінету, де на маленькому шкіряному диванчику й за робочим столом сиділи двоє чоловіків. Той, що за робочим місцем вченого, склав ноги на поверхню стола, і з нецікавістю передивлявся папери з нотатками. Бруд з його чоботів заляпав інші документи. Напарник прийняв лежаче положення на дивані і службовою зброєю прицілювався в стелю. Від цієї картини ліве око Еліаса почало нервово смикатися.
- Добрий день товариші, - ріжучи зубами й притулившись одним плечем до стіни, привітався Глікман, - Я би сказав, щоб ви почувалися як вдома, та я бачу - ви й так добре влаштувалися.
- Так, добрий товаришу професоре. Як ваші справи? Чи все йде за планом?
Вчений тільки підійшов до свого стола. Мовчки взяв вчорашню газету. Удар до колінах нахаби.
- Ви забуваєтесь Глікмане! - крикнув "потерпілий", другий прицілився вже в геніальну голову.
- Ні, товаришу. Це ви забуваєтесь. - цьому холоду би позаздрив будь-який льодовик. - Я же ясно сказав, що я буду доповідати кожні два тижні, тож скажіть на милість, якого біса ви тут забули?
Від цього тону, непрошені гості від здивування тільки відкрили роти. Так, їм давали інформацію, що Еліас Глікман - геніальний вчений століття з твердою волею, але до сто чортів гидким характером. Він міг грубити всім: від звичайних цивільних до керівників. Була б їхня воля, то цей виродок давно б вже лежав з кулею в голові. Але не даремно, цього психа називають реінкарнацією да Вінчі. Він потрібний. Тож, хай живе.
- Від вас ні слуху, ні духу. Тому, нас довірили провідати нас. - Чоловік нарешті підвівся, а вчений незадоволено дивився на зіпсовані листи. Доведеться Наді все переписувати.
- Вам не потрібно було влаштовувати тут безлад, - Глікман відкрив маленькі двері тумбочки і вийняв десять паперів, - Ось. Це можете віднести своїм керівникам.
- І це все?
- Я гадаю, що за ці дні це досить пристойний результат. А тепер, геть звідси. Нові висновки будуть готові через два тижні. Запам'ятайте. Або ж запишіть собі.
Стиснувши зуби, агенти мовчки вийшли з приміщення. З великим бажанням придушити цю особу в окулярах.
Зібравши в одну кучу зіпсовані листи, чоловік втомлено закрив очі. Що з ним відбувається? Амелія не виходить з його голови вже довгий час. Як він побачив її на вулиці міста, зелені очі застигли в пам'яті. Глікман провів рукою по обличчю, наче намагався зняти це марення.

Розенбург з нетерпінням чекала ту медсестру, яка повинна була відвести до душової.
Звичний скрип дверей. Увійшла жінка років сорока-сорока п'яти років. Сірі очі дивилися з надмінністю. Амелія трохи незадоволено зітхнула. Цю жінку звали Раїса Валуєва. Вона, поміж іншого персоналу відрізнялася особливою жостокістю до пацієнтів. Про неї не говорив хіба що німий. Також, жінка не приймала те, що якась двадцятирічна дівиця стала помічницею професора. Як?! В цієї Наді ж нема міцної руки, щоб втримати таку територію як у неї! Та ще й мусить виконувати накази цьої дурепи. Але нічого. Це тимчасово. Раїса все для цього зробить.
- Чого витріщилася?! - гримнула Валуєва - Ходімо швидше, й без тебе роботи багато.
Жінка міцно схопила руку дівчині. Та тільки приглушено пискнула.
В темряві коридорі ще більш були страшніші. Крики вже стали звичними в стінах будівлі. Душова кімната знаходилася на другому поверсі. Дверей не було.
- Роздягайся і мийся.
- А ви тут будете? - тихо запитала Амелія.
- Ну що ви? Як можна? - викривливши голос сказала жінка, потім підійшла і вдарила піддослідну, - Не вичерпуй мого терпіння. Мийся. Або ж якщо ти хочеш, інші піддослідні допоможуть тобі.
Дівчина здригнулася.
- Ні. Ні, будь ласка. Не треба.
Обережно знявши одяг, Амелія включила воду і взяла в руки кусок мила.
- Поскоріше, безрука. - Раїсі набридло тут стояти.
Через чотири хвилини Розенбург перекрила кран.
- Ти вже все? - запитала Валуєва. Відповіді вона не почула. - Ти що, глуха?
Світловолоса продовжувала стояти спиною до жінки.
- Я з тобою розмовляю! - роздратовано жінка підбігла до Амелії.
Удар. Медсестра падає на підлогу. Ще удар від Розенбург. Жінка втрачає свідомість.
Швидко одягнувшись, дівчина вийшла з кімнати. Права рука, особливо зап'ястя, дуже боліла.
Серце билося як навіжене, але дороги назад вже не було. Воля, або смерть.
На другому поверсі нікого не було. Але не на першому. Двоє санітарів йшли прямо на зустріч Розенбург. Яка невдача! Ще б трошки... Та на це нема часу. З лівого боку був... Ліфт? На першому поверсі?
Налякана забігла до нього. Металева сітка зачинилася, і вона почала опускатися.
Чим нижче, тим більш були чути моторошні галаси.
Нарешті, ліфт опустився.
Обережно зійшовши, Амелія ледь не скрикнула. Крові було настільки багато, що не залишилося ні крихти білої плитки. Палати, як й на верхніх поверхах розміщувалися з обох боків коридору. На кожних дверях було написано "НЕБЕЗПЕЧНО". Малими кроками підійшовши до маленького віконечка одних дверей дівчина побачила жахливу картину.
На ліжку лежали двоє чоловіків. Їхні голови, правий і лівий боки туловищ були пришиті й обмотані бинтами. В одного також були зашиті очі, в іншого рот. Той, що міг бачити, замітив Амелію та нічого сказати не зміг.
Повільно перетинаючи ноги вона підійшла до сусідної камери.
Кімната була добре освітлена, а на стільці сиділа... Справжня мумія! Але, якщо уважно придивитися то можна побачити, що на санітарній формі був прикріплена надпис: Степан Остапенко.
Амелія не могла залишатись тут ні хвилини, і побігла до ліфта, щоб вийти з цього місця. Вона думала, що пекло там, але ні. То було тільки чистилище.
Майже вихід. Але чому охорони нема? Невже...
- Заблукали? - серце зупинилося. Цей клятий голос з сарказмом вона впізнає з тисячі.
Начхавши на все, Розенбург вибігає до великих дверей. Нехай її вб'ють. Краще це, ніж бути тим, що на нижньому поверсі.
Раз. Вона вже доторкнулася до ручки. Два. Знову міцна хватка за плече. Три. Істеричний галас дівчини. Чотири. Знову якась голка вколола в артерію. П'ять. Знову втрата свідомості.
- Що ж, моя фрау. Бачу вам нудно, якщо ви вже хочете покинути нас. Та не хвилюйтеся, я знайду для вас гідну розвагу.