Амелія не заперечувала, коли Надія розчісувала її  ще трохи вологе волосся. Обхопивши руками коліна, вона запитала:
- Чому ти мені допомагаєш? Ти не боїшся, що тебе за це можуть покарати?
- Ні. Не боюся, - медсестра продовжувала обережно проводити дерев'яним гребінцем по світловолосій голові, - Чому питаєш... А чому ти не виказала Глікману звідки у тебе була карта?
Мовчанка.
- Тому питання закрите.
- Тут... Так погано... Ці стіни... Це все... Я не можу. - закривши обличча руками промовила дівчина.
- Я нічого не можу зробити. Терпи.
- Як я його ненавиджу... Вирвала б його серце своїми руками.. - Розенбург стиснула кулаки, що нігті залишили червоні сліди, - Так і зроблю.
- Ні! Не вздумай! - потягнувши волосся на себе серйозно сказала Беркутова, - Тільки гірше зробиш... Не поспішай. Треба спочатку добре вивчити цю територію, отримати хоч якусь довіру... Дідько.. І нащо я про це з тобою говорю? Я навпаки, повинна робити все для роботи.
Доплівши косу Надя встала з ліжка і пішла до дверей. На виході вона сказала:
- Навіть не думайте приписувати мене як свою подружку. Я просто повернула борг, - знову повернулась на "Ви", - І якщо ви ще хоч раз викинете мої речі до вбиральної то пошкодуєте.
- Як скажете, пані медсестра.
Амелія на цей офіційний тон тільки посміхнулася. Все ж Надія Беркутова непогана людина.

Тамара Любченко неслася з неймовірною швидкістю по коридорах, розшукуючи керівницю. Професор з огидним настроєм і криком кликав Надію для прибирання і перепису якихось паперів. Чорноволоса з болотними очима і з загорілою шкірою потрапила під руку цього психа. Вислухавши емоційну лайку на польській, російській та, напевно, івриті, дівчина побігла на пошуки.
- Тамаро, ти куди?
- Слава Богу! Надіє Вікторівно! Швидше біжіть до професора Глікмана.
- Що вже трапилося?
- Я точно і не зрозуміла, тільки: "Де ця клята жінка ходить, коли вона потрібна?!" - вдало перекривляючи голос, почала розмахувати руками Любченко.
Беркутова тихо розсміялася.
Тамара дуже працьовита і весела дівчина двадцятицяти років. З першого дня змогла отримати похвалу і чудове відношення як Наді, так і іншого персоналу. З дитинства захоплювалася танцями й театром. Та батьки - відомі лікарі єврейського походження, були проти захоплень доньки, і відправили її вчитися до найближчого медичного училища. Після його закінчення, дівчина відкрито нудьгувала. Робота не приносила задоволення, а батько... Він кудись зник. Наче його ніколи й не було. Дівчина розпитувала маму, але та тільки відповідала: " Я так і знала, що це все погано закінчиться...". Якимось дивом, знайшлася маленька нитка для пошуків батька. Підпільна медицина. Експерименти над в'язнями і психічно хворими. Її це не лякало. Так з однієї бази на іншу Тамара опинилася тут.
- Тоді побігли.
Прибувши до головного кабінету лікарні, медсестра впевнено постукала у двері, і після крику "Так!" увійшла.
У кімнаті майже завжди був безлад, але тепер, на думку молодої жінки, Глікман перевершив сам себе. Стіл був перекинутий разом з стільцями, вся паперова робота, книги, важливі записники валялися на підлозі, на стіні була велика пляма (схоже від кави), уламки з чашки. А сам виконавець цього вибуху, схиливши голову на руки сидів на дивані.
- Професоре, - не виказуючи свого здивування звернулася Беркутова, - Ви мене викликали?
Очікуючи багато галасу, вона почула:
- Саме так, Надю. Куди ви зникли? - Еліас продовжував розглядувати підлогу.
Знову швидка зміна настрою.
- Я відвідувала А134РМ, - не бачачи сенсу брехати, відповіла Надя, - Вона була... В не зовсім чудовому стані.
Після останніх слів, Бекутова з докором подивилася в сірі очі.
Десять секунд. Почувся трохи істеричних сміх.
- Ось воно як? І як фрау почувається зараз?
- Їй трохи краще.
- Бачу, ви зацікавилися нею, що аж охорона вас не зупинила, - підвівшись, чоловік підійшов до вікна, - Якщо так, то тепер вона на вас. Через тиждень приведіть її на обстеження. І про пігулки не забувайте.
- Як скажете.
- І приберіть тут, або покличте медсестер.
- Звичайно.
Через тиждень, А134РМ відвели до вже знакомої для неї великої кімнати. Вона не виривалася, не втікала, а спокійно йшла за Надею і ще якоюсь медсестрою. Її чорне, як ніч, волосся зав'язане на потилиці і загоріла шкіра досить дивно асоціювалася з білосніжною медичною формою.
Вже на вході Беркутова прошепотіла Розенбург:
- Будь спокійна. Ні в якому разі не реагуй на його слова. І... Я тебе прошу, не роби дурниць.
Не чекавши відповіді жінка наказала відчинити двері.
Та не даремно Надя повчала дівчину. Еліас весь час намагався якось залякати, зробити фізично боляче, вколоти словами (згадуючи то батька, то її саму, навіть їхню ніч), але лице Амелії показувало байдужість. Вона навіть, якось зверхньо дивилася спочатку на розгубленго, а потім розчарованого в своїй невдачі вченого.
- Щось ви в флегматичному настрої, фрау. В нашу останню зустріч ви були вся на емоціях... - вколюючи у вену голку з препаратом зробув ще одну спробу Глікман. - Геть не реагуєте на те, що я вам кажу... А тоді...
- Забагато честі з вами говорити. - перебила на німецькій Амелія. Шкода, що вона не подивилася на перекошене обличча професора і Наді з Любченко, які розуміли цю мову. У Тамари з рук випали інструменти, а Беркутова у голові прокрутила: "Я ж тобі казала..."
- Он воно як... - кілька вен на виску чоловіка вздулися від злості, - Звісно, як я міг забути: вам - великій расі нічого мати справу з нами. Якщо ви у нас така залізна леді - то тоді готуйтеся. Надю, - не відриваючи погляду від піддослідної звернувся до помічниці, - Ви пам'ятаєте той проект людина-амфібія?
- Так. - Надя з підозрою запитала. О ні, він же не думає...
- Фрау стане головною зіркою у цій теорії.
Дівчина нахмурила брови, та шкодувала тільки про одне, що не виказала цьому все: і про нього, і про це місце.
- Але, професоре Глікман, дівчина приймає пігулки то...
- То?! - роздратовано запитав чоловік.
- То поки не можливо провести цей дослід.
- Тоді через тиждень. У понеділок. Таблеток не давати. Тримати на воді і хлібі. Геть.
- Але... - Беркутова хотіла відмовити вченого.
- Я все сказав! Геть!
- Що таке професоре? - насмішливо поцікавилася Розенбург, - Не так сталося, як гадалося? Напевно, важко таким як ви мати поразок у науковій справі.
Вона не звернула увагу, коли медсестра вхопила її руку з натяком замокнути: "Тобі, що мало лиха?". Та байдуже!
Еліас Глікман скинув з стола все, що там було.
- Геть!
Медсестри змушені були штовхати піддослідну до вихода.
- Ще побачемось! Підготуйте все як треба! - крикнула через плече Амелія.
Вже в коридорі Надя не переставала базікати. Навіть дивно якось.Тільки Тамара захоплювалася сміливістю дівчини.
- Ні, ти точно божевільна! Далеко від нього не пішла. Ти вже однією ногою в могилі!
- Мені все одно.
- А як же ті слова, що я тобі казала?! Тобі не можна просто так померати!
- Не треба. Все гаразд. Все ж від долі не втечеш. Набридло постійно боятися. Я або вийду звідси, або згнию тут навіки. Як мені мама часто казала: "Пан, або пропав."