Ранок, після нічного дощу, був похмурий. Амелія з великою тугою, сидячи на ліжку  спиною до дверей, дивилася у вікно. Воно єдине вказувало хоча б саму малу частинку свободи. Розенбург віддала би все, щоб знову опинитися вдома біля мами, яка б ніжно обійняла дочку і промовляла теплі слова підтримки, материнської любові. Як вона бідолашна? Напевно, так же сумує і згадує мирні дні сім'ї Розенбург.
- А134РМ, - пролунав голос. Дівчина зі страхом повернулася до вимовця цьої клички. Побачивши Надію з якимось  медбратом, вона з полегшенням видихнула. Ця пані досить непогана людина. Єдина, хто ввічливо відносилася до неї, та й напевно до інших утриманців. Завжди говорила тихо, спокійно. Також, рідко дозволяла санітарам використовувати грубу силу, навіть якщо до неї вигукували безліч нецензурних слів (через стіну їх було досить чутно). Словом, жінка мала сильну витримку і волю. - Будь ласка, прийміть таблетки.
Знову ця гидота. Вона погано впливає на організм. Після їх прийому ти, неначе, знаходишся в тумані. Кров кипить, а кістки... Їх наче викручує.
- А134РМ, поскоріше. Не змушуйте мене силою заставити вас їх проковтнути.
Та дівчина ніяк не наважувалася підійти до медсестри.
- Надіє Вікторівно! - до палати різко  увійшов один з санітарів. Здається Степан.
- Що таке? - повернувши голову до зайшовшого напружено запитала. Чоловік важко дихав після бігу.
- Піддослідний А137ПО вирвався з палати і випустив ще п'ятьох.
- Що ти кажеш?! Як таке можливо?! Стільки охорони і ніхто не зміг піймати їх? - досить незвично було бачити цю "холодну" медсестру такою наляканою.
-  Молодша медсестра Раєва віднесла йому сніданок з таблетками, то він накинувся на неї і схопив. Коли ми побачили його, то ненаважувалися підійти - він міг вбити Таню...
- Дурні! Хіба я не казала - не йти до піддослідних по одному. Вони небезпечні! Де він зараз?
- На третьому поверсі.
- Поспішаймо.
Коли розлючина молода жінка вибігала з кімнати, то не помітила як з її розійшовшогося карману форми випала маленька, з розміром долоні, книжечка. Двері глухо зачинились.
Підійшовши до знахідки, Амелія уважно роздивилася її. Темна, тверда обкладенка. Можливо, тут є те, що їй знадобиться? Але прогорнушви кілька сторінок Розенбург засмутилася і зацікавилася одночасно. Збірка віршів на українській мові. Хоч вони не допоможуть вибратися звідси, але може трохи розважить. Вірші були різні : від громаданської лірики до інтимних. Досить часто у них минало ім'я Надія. Вони були написані для медсетри?
Твої очі не схожі на море безкінечне,
Та в них б'ється вихор дикого вогня.
Це відчуття шалене. Небезпечне.
Твої вуста - солодка смерть моя.

Хоч ми з тобою різні - ти і я,
Любові начхати на протилежність.
Ніхто не винен, що ми - небо і земля,
Твоя краса - моя залежність.

Хоч скільки літ й життів би не минуло,
Моя душа знайде твою.
На вершині раю чи дні пекла загиблого,
Буду пошепки промовляти "Люблю".
Досить мило і чуттєво... Перегорнувши останню сторінку, зеленоока побачила фотографію. Молода пара - хлопець і дівчина. Вони обидва щиро посміхалися, трималися за руки. Тут пані Надя така щаслива... Окрім фото тут був ще один папір. Розгорнувши його Амелія ахнула.
Це воно.
Карта-план приміщення. З усіма кімнатами, коридорами. Боже, невже ти дав той самий шанс про який прохала дівчина під кожну молитву?
Це все дуже добре, та книжечку з планом треба заховати. Пані медсестра буде обшукати.
Озирнувшися, полукровка вирішила заховати "скарб" у ямі під плиткою, що під ліжком, яка досить легко виймається, але візуально підходила для схованки.
Тим часом, розлючена медсестра з додатковою охороною наближалася до бунтівника. Професор не вийшов до них. Схоже він ще не знає, або думає, що вони самі впораються. Тим краще для них.
Вже на другому поверсі стояв чоловік років сорока п'яти у одязі для пацієнтів. Його ампутоване око було прикрите кров'яною пов'язкою. Він міцно тримав за шию жінку років тридцяти. Вона не переставала плакати і кликати на допомогу, а він лаятися і проклинати все, що тільки бачив. Як й інші його "друзі", що вирубили охоронців голими руками, з ним рухалися до сходів.
- Закрити всі виходи. - швидко опанувавши себе, наказала помічниця.
- Уже.
- Добре. - підійшовши ближче до втікачів вона вигукнула.
- Киньте зброю. Відпустіть медсестру. Всі виходи зачинені!
- Ще чого курво! - відповів "старший", той що тримав заручницю, - Ви нас тут тримаєте як щурів у клітках! Робите з нас монстрів! Годі! Ми не збираємося так просто подихати! Або ж виберемося з цього пекла, або ж помремо як люди. Стійте, бо я зламаю цій шию! -  гучну тираду, підтримали його спільники.
- Роби, що хочеш - байдуже сказала Надя. - Цілься! - вже звернулася до підопічних. Ті відразу ж прицілилися крім...
- Але Надія Вікторівна! - Степан ухопивши руку, умовляв молоду жінку, - У них Таня!
Медсестра тільки відмахнулася
- Мені дуже шкода...- прошепотіла вона, побачивши, що "пацієнти" біжуть просто на них крикнула
- Вогонь! - кулі вбили всіх бунтівників. І Тетяну Раєву.
Степан з ревом підбіг до тіла вбитої.
- Чому ви відразу не знешкодили їх? - звернулася до одного з охоронців.
- Так цей, ми хотіли та... Степан казав, що ви заборонили стріляти. Що матеріалу тоді буде мало.
- Зрозуміло. - не  "матеріалом" він бентежився. Це точно.
Надія обережно, але впеннено підійшла до чоловіка, який ніжно тримав голову загиблої. Опустившись навпочіпки вона сказала
- Послухай, я не хотіла її смерті. У мене не було вибору.
- Ні, це ви мене послухайте! Ви бездушна, жорстока, гидка змія! Ви могли б її врятувати та не схотіли. Ви...
- Ви знали на що йшли Остапенко, - перебила "бездушна", - Тут не звичайна міська лікарня, і тут не прості люди, які прийшли підлікуватися. В цьому закладі ніхто не відповідає за наші життя. Товариш Раєва сама винна у цій ситуації, бо проігнорувала мій наказ і самостійно пішла до піддослідного. Ще й ви "від мого імені" заборонили людям виконувати свою роботу. Думали, що допоможете Тані, але ви тільки відклали її загибель. Тому годі робити з мене дияволицю і виконуйте свої обов'язки. На даний час - прибирання приміщення від трупів.
Сказавши це з цілковитим спокієм, помічниця поспішила до професора. Треба повідомити про цю ситуацію.
- Ото жінка. Якби тут нас всіх би перерізали, вона б і не кліпнула, - поклавши разом з напарником мерця на носилки, пробубнів молодий санітар. Його сині очі дивилися на тіла трохи з огидністю.
- І не кажи. Вона дійсно дияволиця! Ех, але ж досить симпатична, - продовжив чорноокий напарник, - Як думаєш Сергію, вона заміжня?
- Якщо так, то мені шкода її чоловіка. А тобі що до того? Сподобалася? - вже з усмішкою запитав синьоокий, - Не будь дурнем Микито. Вона тебе ще до весілля з'їла б.
- Сам дурень! Я просто так запитав.
- Звичайно.
- Так, годі там базікати! - втрутився у розмову інший чоловік. - Якщо через двадцять хвилин коридор не буде блищати, то Надія Вікторівна нам голову відірве.
Ніхто не заперечував. Все ж авторитет людини не залежить від віку.